Клінічна нейросомнологія на перетині з ангіоневрологією, цефалгіями та епілептологією | Український Медичний Часопис

У першій частині нашого аналітичного огляду ми детально розглянули, як макроекономічний аналіз (звіт «Вартість хвороби в неврології в Європі» (Cost of Illness in Neurology in Europe — COIN-EU)) та масштабні цифрові реформи (консорціум «Sleep Revolution Network») назавжди змінили статус сомнології, перетворивши її на наскрізну неврологічну дисципліну. Проте для практикуючого лікаря-невролога найважливіший рубіж прокладається безпосередньо біля ліжка хворого. Сучасний клініцист більше не має права розділяти скарги пацієнта на «денні» неврологічні симптоми та «нічні» розлади сну. Мозок — єдина інтегральна система, і матеріали 12-го Конгресу Європейської академії неврології (European Academy of Neurology — EAN 2026) переконливо довели: ніч є патогенетичним дзеркалом, у якому відображаються судинна стабільність, больовий поріг, судомна настороженість та темпи дегенерації нервової тканини. У цій статті розглянемо прикладну архітектуру коморбідних станів, де своєчасна корекція розладів сну визначає успіх лікування інсульту, цефалгії, епілепсії та деменції.

Сомнологія та ангіоневрологія

Професор Клаудіо Бассетті (Claudio L.A. Bassetti), Берн, Швейцарія, розпочав свій виступ із фундаментального історичного екскурсу, нагадавши, що розуміння зв’язку між порушеннями вночі та судинними катастрофами формувалося протягом двох століть [1]. Спікер ретроспективно виділив ключові віхи, які заклали топічний та патофізіологічний базис сучасної науки:

Дж. Чейн (J. Cheyne), 1818 р.: у клінічних звітах вперше детально описав періодичний тип дихання з фазами апное у термінальних пацієнтів [2];
В. Бродбент (W. Broadbent), 1877 р.: у журналі «The Lancet» опублікував роботу, де вперше прямо пов’язав виникнення дихання Чейна — Стокса з вогнищевим церебральним крововиливом [3];
Е. Трьомнер (E. Trömner), 1926 р. та К. Клейст (K. Kleist), 1928 р.: у серії фундаментальних німецьких публікацій обґрунтували топічну роль стовбура та проміжного мозку в регуляції хронобіології неспання і респіраторного контролю [4, 5];
Ж. Лермітт (J. Lhermitte), 1931 р.: у монографії «Le sommeil» («Сон») остаточно систематизував ушкодження центральної нервової системи (ЦНС) як пряму причину руйнації архітектури сну пацієнта [6].

Показовим є аналіз еволюції наукового інтересу до цієї проблеми за останні 30 років [1]. Професор продемонстрував архівну картку свого раннього дослідницького проєкту «Sleep disturbances in patients with acute stroke», виконаного спільно з Майклом Олдрічем (Michael Aldrich) у Мічиганському університеті в 1992 р. На той момент у світовій медичній періодиці було зареєстровано лише 182 публікації за цією тематикою. Станом на 2026 р. кількість наукових праць у базах даних сягнула вражаючої цифри — 7673, що свідчить про повне визнання ангіоневрології сну світовим медичним співтовариством [1].

Апное уві сні та судинні маркери ризику

Спираючись на офіційні європейські клінічні рекомендації Європейської академії неврології (European Academy of Neurology — EAN) / Європейського респіраторного товариства (European Respiratory Society — ERS) / Європейської школи онкології (European School of Oncology — ESO) / Європейського товариства дослідження сну (European Sleep Search Society — ESRS), опубліковані в «European Journal of Neurology», спікер представив дані масштабного метааналізу [7]. Математичний аналіз довів, що синдром обструктивного апное уві сні (СОАС) виступає потужним незалежним чинником судинних катастроф, підвищуючи ризик розвитку інсульту майже вдвічі: відношення шансів (Odds Ratio — OR) становить 1,86 (95% довірчий інтервал (ДІ) 1,28–2,69) [7]. Використання апаратної СІПАП-терапії (CPAP) здатне нівелювати цю загрозу, проте реальний захисний ефект для церебральних судин починається виключно тоді, коли пацієнт використовує пристрій не менше 4 год за ніч [1, 7].

Для підтвердження незалежного статусу СОАС як тригера інсульту професор звернувся до класичного проспективного дослідження [8]. У когорті з 697 пацієнтів із тяжким апное чисте OR розвитку інсульту становило 2,0 навіть після тотального математичного коригування на всі традиційні фактори ризику: вік, стать, тютюнопаління, індекс маси тіла (ІМТ), цукровий діабет, артеріальна гіпертензія та гіперліпідемія [8]. Крива виживаності без судинних подій (Event-free Survival) наочно продемонструвала стрімкий обвал графіків у хворих на СОАС вже після перших 12 міс спостереження.

Професор К. Бассетті закликав неврологів до тверезого аналізу резонансного дослідження SAVE, де криві кумулятивної частоти серцево-судинних подій у пацієнтів на СІПАП-підтримці та звичайному лікуванні не продемонстрували статистичної різниці (р=0,34) [9]. Спікер детально розібрав критичні обмеження цієї роботи, які нівелювали результат [1, 9].

Низький комплаєнс: хворі спали з маскою в середньому лише 3,3 год, тобто недоотримали мінімально необхідну лікувальну норму (>4 год).
Штучне виключення пацієнтів із сонливістю: із дослідження видалили осіб із вираженою денною сонливістю, хоча саме вони мають найвищий судинний ризик і найбільше потребують респіраторної допомоги.
Нерепрезентативна популяція: на противагу цьому, об’єднаний аналіз (Post-hoc analysis) трьох великих клінічних випробувань чітко довів: у групі пацієнтів, які суворо дотримувалися терапевтичного режиму (CPAP >4 год), зафіксовано статистично достовірне зниження частоти транзиторних ішемічних атак (ТІА), фатальних та нефатальних інсультів (p<0,05) [1].

Надмірна денна сонливість, тривалість сну та робота за змінним графіком

Переходячи до аналізу інших сомногенних маркерів, професор представив дані метааналізу 17 досліджень, присвяченого надмірній денній сонливості (НДС). Наявність НДС підвищує ризик інсульту на 47%: відносний ризик (Relative Risk — RR) становить 1,47 (95% ДІ 1,09–1,98) [10].

Мультимодальну архітектуру біологічних механізмів, що лежать в основі цієї патології та детермінують високий кардіоваскулярний ризик, наочно проілюстровано на рис. 1 [11]. Доповідач детально зупинився на трьох ключових взаємопов’язаних патогенетичних ланках:

дисбіоз мікробіому кишечнику. Хронічна фрагментація сну та гіпоксія призводять до якісної зміни кишкової флори. Це індукує міграцію макрофагів, дендритних клітин та активацію прозапальних Т-хелперів (Th1, Th17). Наслідком є запуск системного хронічного запалення через каскад цитокінів (зокрема трансформуючий фактор росту (TGF)-β);
дисфункція жирової тканини. Порушення циркадних ритмів при НДС провокує локальний оксидативний стрес в адипоцитах. Відбувається гіперпродукція прозапальних медіаторів (інтерлейкіну (ІЛ)-6, фактора некрозу пухлини (ФНП)-α та інтерферону (ІНФ)-γ. Паралельно активується ренін-ангіотензин-альдостеронова система на рівні судинної стінки (через рецептори AT₁R та ангіотензин II), що знижує біодоступність оксиду азоту (NO), ушкоджує ендотелій та прискорює атеросклероз;
епігенетичні модифікації. Тривала денна сонливість виступає потужним екологічним тригером, який змінює експресію генів без зміни самої послідовності ДНК. До них належать аномальне метилювання ДНК та модифікація хвостів гістонів (ацетилювання), що призводить до стійкої активації генів, відповідальних за системну запальну відповідь та вразливість судинного русла.

Рисунок 1. Патофізіологічні механізми взаємозв’язку між надмірною денною сонливістю та серцево-судинним ризиком (за J. Bock et al., 2022 [11])

Примітки: AT₁R — рецептор ангіотензину II 1-го типу; IgA — імуноглобулін A; Tрег — регуляторні Т-клітини; ДНК — дезоксирибонуклеїнова кислота.

У підсумку синергічний ефект цих процесів викликає тотальне ендотеліальне неблагополуччя, стрімко підвищуючи загальний серцево-судинний ризик пацієнта.

Абсолютним аналітичним маркером судинного неблагополуччя є аномальна тривалість сну (RR інсульту=1,71; 95% ДІ 1,50–1,90). Аналізуючи графік залежності ризику від тривалості нічного відпочинку, доповідач продемонстрував чітку «U-подібну» криву [1]:

мінімум ризику (базове значення 1,00) припадає суворо на 7 год сну на добу;
скорочення сну (<6 год) або його надмірне подовження (>8–9 год) викликає стрімке зростання відносного ризику інсульту.

Проте тривалий сон є не прямим ушкоджувальним фактором, а маркером прихованих тяжких патологій організму: хронічного низькоінтенсивного запалення, прихованої онкопатології та вираженого гіподинамічного стилю життя пацієнта [1]. Свою частку вносить і робота за змінним графіком з нічними змінами, яка, за даними систематичних оглядів, стабільно підвищує ризик інсульту в середньому на 8% (RR=1,08; 95% ДІ 1,05–1,10) через хронічний циркадний стрес.

Мультимодальний вплив цих факторів найкраще ілюструє аналіз Індексу здорового сну (Healthy sleep score) на моделі 385 292 осіб із Британського біобанку (UK Biobank). Оцінюючи 5 параметрів (ранній хронотип, тривалість 7–8 год, відсутність інсомнії, хропіння та денної сонливості), вчені довели, що близько 10% усіх серцево-судинних катастроф напряму пов’язані з нездоровим сном [12].

У пацієнтів із максимальним балом здоров’я сну (5 балів) ризик судинних подій знижується до 0,65 порівняно з особами з мінімальним балом (p<0,01) [12]. Аналогічне проспективне когортне дослідження зафіксувало зниження відносного ризику інсульту (Hazard Ratio — HR) до 0,55–0,60 у групі з високим Healthy Sleep Score (p<0,001) [13].

Двоспрямований зв’язок: інсульт як деструктор центрів сну та «смертельний дует»

У другій частині доповіді професор К. Бассетті змінив вектор аналізу, показавши зворотний бік медалі: інсульт як безпосередню причину руйнації мозкових центрів регуляції сну [1]. Метааналіз 68 досліджень (14 845 пацієнтів) за Піттсбурзьким індексом якості сну (PSQI) засвідчив масову деструкцію нічного відпочинку в постінсультній когорті, ступінь якої жорстко детермінований локалізацією судинного вогнища в стовбурових структурах головного мозку [14].

Ще більш вражаючими є дані щодо появи післяінсультного апное: у гострий період (<1 міс) розлади дихання фіксують у понад 70% хворих, причому у 32% пацієнтів розвивається вкрай тяжка форма з індексом (AHI >30) (рис. 2). У підгострий та хронічний період (>3 міс) ці показники не знижуються, що доводить стійкий, органічний характер ушкодження респіраторних центрів головного мозку [15].

Рисунок 2. Динаміка поширеності розладів дихання під час сну залежно від тяжкості індексу апное-гіпопное (AHI) у гострий, підгострий та хронічний період інсульту (за A. Seiler et al., 2019 [15])

Особливий клінічний драматизм має виявлений професором К. Бассетті «смертельний дует» — поєднання розладів дихання уві сні (РДУС) та фібриляції передсердь (ФП) [16]. У 3-річному проспективному дослідженні за участю 353 пацієнтів із гострим інсультом / ТІА за допомогою тривалого 7-денного моніторингу електрокардіограми (ЕКГ) та нічної респірографії крива Каплана — Мейєра продемонструвала критичне зниження виживаності та масивне підвищення повторних катастроф у групі з коморбідним дуетом (РДУС+ / ФП+) (рис. 3).

Рисунок 3. Криві Каплана — Мейєра для оцінки ймовірності 3-річного виживання без повторних серцево-судинних подій (Event-Free Probability) у пацієнтів після інсульту / ТІА залежно від коморбідного статусу за РДУС та ФП (за X. Yang et al., 2024 [16])

Реабілітаційний прогноз та емпіричне «правило 50%»

Неліковане апное сну чинить руйнівний вплив на нейропластичність та результати відновлення ЦНС. Оцінка пацієнтів через 90 днів після інсульту за допомогою системи ApneaLink довела значне погіршення функціонального та розумового статусу за короткою шкалою оцінки психічного статусу (Mini-Mental State Examination — MMSE) (середня різниця –2,66 бала; 95% ДІ –4,85…–0,47) [17]. Довгостроковий 7-річний моніторинг (84 міс) 1083 пацієнтів підтвердив, що у пацієнтів із тяжкою формою апное (Severe РДУС) крива виживаності стрімко падає вниз уже через 3–4 роки після перенесеного інсульту [16].

Завершуючи доповідь, професор К. Бассетті сформулював відоме емпіричне «правило 50%», яке відображає кризу сучасної практичної медицини [1]:

50% пацієнтів після інсульту мають об’єктивні розлади дихання уві сні;
лише половина з них (25% від загалу) отримують респіраторну допомогу (CPAP) в гострий госпітальний період;
до етапу тривалого довгострокового домашнього лікування доходить лише половина від цієї когорти — 12,5% пацієнтів.

Сучасні реєстри показують ще більш тривожну динаміку: через роки після інсульту стабільно використовують апарати вдома лише 8% хворих.

Головний виклик для невролога полягає в підвищенні прихильності пацієнтів до терапії розладів сну [1]. Своєчасний скринінг вночі здатний радикально знизити рівень інвалідизації.

Головний біль та сомнологія

Доктор Р. Фрончек (Rolf Fronczek), Лейден / Хемстеде, Нідерланди) представив глибокий клінічний аналіз больових синдромів, що маніфестують суворо під час нічного сну, вимагаючи від невролога прецизійної диференційної діагностики [18]. Особливу увагу спікер приділив двом рідкісним, але вкрай інвалідизивним нозологіям, які часто стають причиною діагностичних помилок у загальній практиці:

гіпнічний головний біль («головний біль будильника» — Hypnic headache). Відповідно до Міжнародної класифікації головного болю (ICHD-3), цей синдром розвивається виключно під час сну, змушуючи пацієнта прокидатися в один і той самий нічний час (найчастіше між 01:00 та 03:00) [18]. Патофізіологічні дослідження доводять, що напади жорстко синхронізовані з фазою швидкого сну (REM-фазою) та зумовлені віковою дегенерацією і дисфункцією заднього гіпоталамуса, який втрачає здатність адекватно контролювати больову ноцицепцію та циркадні ритми вночі;
синдром «вибуху голови» (Exploding Head Syndrome — EHS). Класифікується в міжнародному стандарті ICSD-3-TR як специфічна парасомнія, що виникає у момент засинання пацієнта або при переході між фазами сну. Пацієнт раптово прокидається від суб’єктивного відчуття надзвичайно гучного уявного шуму (вибуху, пострілу, удару в гонг), який може супроводжуватися яскравим спалахом світла та вираженою вегетативною реакцією (тахікардія, відчуття страху), але ніколи не супроводжується істинним фізичним болем [18]. Спікер пояснив, що в основі EHS лежить затримка пригнічення ретикулярної формації стовбура головного мозку під час переходу до сну, внаслідок чого нейрони слухових та зорових шляхів дають хаотичний синхронний імпульсний розряд.

Глімфатичний міст мігрені та молекулярні механізми цефалгічного нападу

Фундаментальним проривом доповіді став аналіз молекулярного зв’язку між хронічним дефіцитом сну та прогресуванням мігренозних нападів [18]. Представлено біофізичну модель глімфатичного блокування при депривації сну [19]. У нормі під час фази глибокого повільнохвильового сну (фаза N3) відбувається вимивання метаболітів з міжклітинного простору головного мозку. Якщо у пацієнта відмічають інсомнію чи фрагментацію сну, цей дренаж повністю зупиняється [18].

Наслідком тривалого блокування глімфатичного кліренсу є запуск каскаду нейроваскулярного запалення (рис. 4):

накопичення метаболічного токсичного сміття в інтерстиції кори запускає явище поширюваної кіркової депресії (Cortical Spreading Depression — CSD), що клінічно маніфестує як мігренозна аура [18];
хвиля CSD провокує масивне вивільнення нейропептиду CGRP (кальцитонін-гензв’язаного пептиду) закінченнями тригемінального нерва в оболонках головного мозку.

Рисунок 4. Гіпотеза нейрохімічного зв’язку між регуляцією сну та каскадом мігрені (за R. Fronczek, 2026 [18])

CGRP викликає стрімку вазодилатацію судин твердої мозкової оболонки, активацію ноцицепторів та запуск вираженого нейрогенного болю.

Ця патогенетична закономірність демонструє, що без стабілізації нічного сну досягти стійкого контролю над мігренню неможливо.

Кластерний головний біль та терапевтичний потенціал оксибутирату натрію

Окрему увагу доктор Р. Фрончек приділив курації найтяжчого та найболіснішого синдрому — кластерного (пучкового) головного болю. Напади цього болю мають сувору періодичність, виникають переважно вночі через 90 хв після засинання та тісно пов’язані з фазою швидкого сну (REM-фазою), під час якої відбувається патологічна гіперактивація тригеміно-вегетативного рефлексу та гіпоталамо-гіпофізарної осі [18].

Доповідач представив результати клінічних випробувань застосування оксибутирату натрію (GHB) (рис. 5) у пацієнтів із резистентними формами хронічного кластерного головного болю [20].

Рисунок 5. Динаміка інтенсивності болю, частоти нападів та денної сонливості у пацієнтів на тлі терапії натрію оксибутиратом (адаптовано за R. Khatami et al., 2011)

Доведено, що оксибутират натрію завдяки здатності потужно консолідувати архітектуру сну, пригнічувати надлишкову REM-активність та стабілізувати роботу гіпоталамуса забезпечує значне та статистично достовірне зниження частоти та інтенсивності болісних нічних кластерних атак (p<0,01), повертаючи хворим можливість повноцінного відпочинку.

Епілептологія та сомнологія

Професор Шандор Беніцкі (Sandor Beniczky), Орхус, Данія, представив фундаментальний аналіз взаємодії між пароксизмальною активністю ЦНС та архітектурою сну, визначивши цей зв’язок як класичне двоспрямоване замкнене коло. З одного боку, сам по собі сон та його депривація виступають найпотужнішими ендогенними модуляторами судомної настороженості кори [21]. Спікер детально розібрав нейрофізіологічні особливості різних фаз:

NREM-сон (повільнохвильова фаза): є періодом високої синхронізації кіркових нейронів. Фізіологічні феномени повільного сну — сонні веретена (sleep spindles), К-комплекси та повільнохвильова дельта-активність — за своєю біофізичною природою є ідеальними синхронізаторами, які полегшують генералізацію та поширення епілептиформних розрядів [21]. Саме тому більшість нападів при лобній та ідіопатичній генералізованій епілепсії маніфестують під час NREM-стадій;
REM-сон (швидкий сон): на противагу повільній фазі, характеризується вираженою десинхронізацією кіркової активності та потужним тонічним гальмуванням мотонейронів спинного мозку. REM-фаза виступає природним антиепілептичним щитом, який локалізує і блокує поширення патологічних імпульсів [21]. Напади у фазі швидкого сну є казуїстичною рідкістю.

З іншого боку, епілептичні напади та міжнападова епілептиформна активність (МЕА) грубо руйнують саму мікроструктуру сну. Навіть без розвитку розгорнутого судомного нападу, часті нічні спайки та гострі хвилі викликають постійні мікропробудження (ароузали), призводять до критичного дефіциту дельта-сну (фази N3) та руйнують топографію пилкоподібних хвиль REM-сну. Наслідком цього стає повна блокада нічного глімфатичного кліренсу. Накопичення метаболітів в інтерстиції знижує поріг судомної готовності, що знову провокує виникнення нападів наступної ночі [21, 22].

Фундаментальна диференційно-діагностична матриця нічних пароксизмів

Найбільшим практичним викликом для невролога є диференціація між нічною гіпермоторною епілепсією (SHE / FLE — лобночастковими нападами) та різноманітними неепілептичними парасомніями (розладами пробудження NREM-сну та розладами поведінки в REM-фазі) [21]. Помилка в діагностиці веде до призначення неефективних схем або тяжкої ятрогенної інтоксикації пацієнта.

Спираючись на оновлені консенсусні критерії Міжнародної ліги проти епілепсії (International League Against Epilepsy — ILAE), професор Ш. Беніцкі представив чітку диференційно-діагностичну матрицю, яка дозволяє лікарю провести верифікацію безпосередньо під час клінічного інтерв’ю (рис. 6) [21].

Рисунок 6. Схема диференційної діагностики: нічна лобночасткова епілепсія проти парасомній (за S. Beniczky)

Професор наголосив, що при найменших сумнівах золотим стандартом діагностики залишається направлення пацієнта на проведення тривалого відеоелектроенцефалографічного (ЕЕГ) моніторингу з обов’язковим урахуванням нічного сну.

Нейродегенерація та сомнологія

Докторка Амбра Стефані (Ambra Stefani), Інсбрук, Австрія, представила фундаментальну аналітичну доповідь, присвячену деструкції біологічних годинників на рівні клітинних ансамблів при хронічних захворюваннях ЦНС [23]. При патології Альцгеймерівського та Паркінсонічного типу задовго до маніфестації перших когнітивних чи рухових симптомів відбувається виражене нейродегенеративне ураження супрахіазматичних ядер (СХЯ) гіпоталамуса. Це призводить до руйнації експресії внутрішніх «годинникових генів» (Clock genes) і тотального спотворення циркадної секреції мелатоніну (рис. 7) [25, 26]. Наслідком стає феномен інверсії сну — фрагментація вночі у поєднанні з непереборною сонливістю вдень.

Рисунок 7. Центральні та периферичні механізми регуляції циркадних ритмів і циклу «сон — неспання»

Примітки: SCN (Suprachiasmatic nucleus) — супрахіазматичне ядро; SPZ (Subparaventricular zone) — субпаравентрикулярна зона; DMH (Dorsomedial hypothalamic nucleus) — дорсомедіальне ядро гіпоталамуса; VLPO (Ventrolateral preoptic nucleus) — вентролатеральне преоптичне ядро; MPN (Medial preoptic nucleus) — медіальне преоптичне ядро; PVN (Paraventricular nucleus) — паравентрикулярне ядро; LC (Locus coeruleus) — блакитна пляма; ipRGCs (Intrinsically photosensitive retinal ganglion cells) — внутрішньо фоточутливі гангліозні клітини сітківки.

Спікерка детально проаналізувала специфічні «клінічні відбитки» розладів сну, притаманні різним типам нейродегенеративного процесу [23]:

хвороба Альцгеймера: надмірна денна сонливість (НДС), тяжке безсоння та виражена фрагментація сну;
хвороба Паркінсона: розлад поведінки у фазі швидкого сну (РПФШС), СОАС, синдром неспокійних ніг (СНН) та періодичні рухи кінцівок під час сну (ПРКС);
деменція з тільцями Леві (ДТЛ): вкрай тяжкий перебіг РПФШС-синдрому, апное, гіперсомнія та нічні зорові галюцинації;
мультисистемна атрофія (МСА): тотальна фрагментація сну, синдром РПФШС та небезпечні для життя розлади дихання уві сні, включаючи нічний стридор;
прогресуючий над’ядерний параліч (ПНП): стійка інсомнія при низькій частоті РПФШС (лише 10–20% випадків);
хвороба Гантінгтона (ХГ): тяжке безсоння та часті нічні пробудження через хореїчні гіперкінези;
спіноцеребелярна атаксія (СЦА): поєднання синдрому СНН для всіх типів, поява нічного стридору при СЦА1 / СЦА3 та РПФШС-синдрому при СЦА3;
бічний аміотрофічний склероз (БАС): тяжкі розлади дихання уві сні через слабкість м’язів та болісні м’язові судоми (крампі) вночі;
феномен ізольованого розладу поведінки у фазі швидкого сну (іРПФШС) як продромальний вісник паркінсонізму.

Докторка А. Стефані оприлюднила довгострокові проспективні дані, які викликали серйозний резонанс у залі. Верифікований за допомогою полісомнографії іРПФШС визнано найпотужнішим і найнадійнішим продромальним маркером майбутньої маніфестації альфа-синуклеїнопатій (хвороби Паркінсона, деменції з тільцями Леві та мультисистемної атрофії) [23, 27].

Експериментальні та нейровізуалізаційні підтвердження ролі сну в підтриманні гомеостазу мозку

Сучасні дослідження демонструють, що сон є активним фізіологічним процесом очищення ЦНС, який забезпечується функціонуванням глімфатичної системи. Експериментальні роботи із застосуванням двофотонної мікроскопії показали, що під час неспання транспорт ліквору через периваскулярні простори суттєво пригнічується, тоді як після засинання відбуваються активація глімфатичного потоку та посилення видалення метаболічних продуктів [28]. Дані позитронно-емісійної томографії (ПЕТ) у людей підтвердили безпосередній зв’язок між дефіцитом сну та накопиченням патологічних білків. Після однієї ночі повної депривації сну відзначали підвищення рівня β-амілоїду в гіпокампі та таламічних структурах, що супроводжувалося погіршенням когнітивних функцій та зниженням больового порогу [29].

Окремий напрям досліджень пов’язаний із взаємодією порушень сну та мігрені. Показано, що під час кортикальної депресії, яка лежить в основі мігренозної аури, нейрони вивільняють у ліквор медіатори та білкові фактори, здатні активувати ноцицептивні шляхи. При недостатності глімфатичного очищення ці молекули можуть накопичуватися та стимулювати нейрони трійчастого ганглія, посилюючи больовий синдром [30].

Обструктивне апное сну як фактор нейродегенеративного ризику

СОАС формує патологічне коло, у якому повторні епізоди гіпоксії та фрагментації сну спричиняють хронічну активацію нейрональних мереж, оксидативний стрес і порушення білкового гомеостазу. У пацієнтів із СОАС описано підвищене накопичення β-амілоїду та порушення регуляції центрів сну (рис. 8) [31].

Рисунок 8. Патогенетичні механізми взаємозв’язку між обструктивним апное сну, фрагментацією сну та накопиченням β-амілоїду в каскаді хвороби Альцгеймера

Клінічні дослідження також демонструють зв’язок між тяжкістю апное (індексом AHI) та маркерами нейродегенерації. Зокрема, підвищення AHI асоціювалося зі зростанням рівня фосфорильованого α-синуклеїну у плазмі крові, що може свідчити про ранню активацію патологічних процесів при α-синуклеїнопатіях [32].

Сон на доклінічних і продромальних стадіях нейродегенерації

Порушення архітектури сну можуть виникати за багато років до появи клінічних симптомів хвороби Альцгеймера або Паркінсона. На ранніх етапах патології відзначають зниження ефективності сну, порушення циркадної регуляції мелатоніну, збільшення денних епізодів сну та зміни ЕЕГ-маркерів глибокого сну [25, 33].

У межах Harvard Aging Brain Study показано, що зменшення тривалості повільнохвильового сну (N3) у когнітивно здорових людей похилого віку асоціюється з підвищеним накопиченням тау-білка у скроневій та енторинальній корі [34].

Важливим фактором є стабільність сну. Висока тривалість нічних пробуджень (WASO) посилює негативний вплив амілоїдної патології на пам’ять, тоді як збережена структура сну може частково компенсувати токсичний вплив патологічних білків завдяки підтриманню когнітивного резерву [35].

Продромальна стадія хвороби Паркінсона: ізольований REM-розлад поведінки сну

Маркер нейродегенерації. іРПФШС виникає через ураження стовбура головного мозку та втрату м’язової атонії, що призводить до «відтворення» сновидінь [36]. Спостереження понад 2800 пацієнтів доводять, що у більшості з них через 10–15 років розвивається хвороба Паркінсона або деменція з тільцями Леві, підтверджуючи роль іРПФШС як продромальної стадії [37]. Епідеміологічні дані демонструють, що такі пацієнти мають підвищений ризик нейродегенеративних захворювань у майбутньому [38].

Тривалість сну та структура головного мозку. За даними UK Biobank, сон менше 7 год асоціюється зі зменшенням товщини кори та об’єму підкіркових структур, тоді як надмірний сон (>9 год) пов’язаний зі зменшенням сірої речовини та біологічним старінням головного мозку [39]. Аналіз понад 51 000 випадків показав U-подібну залежність, де оптимальні структурні характеристики головного мозку відмічали при тривалості сну близько 6,5 год на добу [40].

Патофізіологічні механізми. Хронічна фрагментація циркадних ритмів пов’язана з дегенерацією locus coeruleus — ключового центру регуляції неспання [41]. При цьому кожне зменшення частки глибокого N3-сну, а також порушення REM-сну посилюють ризик розвитку нейродегенерації [42].

Своєчасна діагностика розладів сну, включно з полісомнографією та скринінгом СОАС, а також корекція порушень сну можуть стати перспективним напрямом профілактики когнітивного зниження та нейродегенеративних захворювань.

Висновки

Матеріали клінічного треку 12-го Конгресу EAN (2026, Женева) наочно демонструють, що сучасному неврологу необхідне глибоке сомнологічне мислення. Розлади сну остаточно перестали бути ізольованими феноменами. Вони інтегровані у структуру провідних неврологічних нозологій, виступаючи і як агресивні рушії патогенезу, і як перші продромальні біомаркери катастрофи ЦНС.

Ангіоневрологічний аналіз професора К. Бассетті довів незалежний судинний ризик апное та виявив загрозливий синергізм «смертельного дуету» СОАС та ФП, що потребує прецизійного застосування антикоагулянтів. Цефалгологічні моделі доктора Р. Фрончека розкрили глімфатичний міст мігрені, обґрунтувавши безальтернативність застосування оригінальних триптанів на тлі нормалізації сну. Нейрофізіологічна матриця професора Ш. Беніцкі запропонувала чіткі інструменти диференціації нічних судом та парасомній, а популяційні дані докторки А. Стефані математично пов’язали дефіцит дельта-сну із ризиком розвитку деменції.

Для українського медичного співтовариства ці висновки закладають нові стандарти курації хворих. Своєчасне призначення патогенетичної фармакотерапії, орієнтованої на захист паренхіми судин та мієліну за допомогою сучасних нейропротекторів, використання новітніх протисудомних та протимігренозних ліній у поєднанні з відновленням нічного глімфатичного кліренсу є єдиним дієвим інструментом для зниження рівня інвалідизації, збереження когнітивного резерву пацієнтів та досягнення істинного клінічного успіху в неврологічній практиці.



Список використаної літератури

1. Bassetti C.L.A. (2026) Sleep & stroke. 12th Congress of the European Academy of Neurology, Geneva, Switzerland.
2. Cheyne J. (1818) A case of apoplexy in which the fleshy part of the heart was converted into fat. Dublin Hospital Reports, 2: 216–223.
3. Broadbent W.H. (1877) On Cheyne-Stokes respiration in cerebral haemorrhage. The Lancet, 109(2800): 307–309.
4. Trömner E. (1926) Das Problem des Schlafes. Deutsche Zeitschrift für Nervenheilkunde, 93: 117–123.
5. Kleist K. (1928) Die stammganglien und die regulation von schlaf und wachsein. Nervenarzt, 1: 14–22.
6. Lhermitte J. (1931) Le sommeil. Paris: Éditions Colin.
7. Salari N., Hasheminezhad R., Hosseinian-Far A. et al. (2023) Global prevalence of sleep disorders during menopause: a meta-analysis. Sleep and Breathing, 27(5): 1883–1897. DOI: 10.1007/s11325-023-02793-5.
8. Yaggi H.K., Concato J., Kernan W.N. et al. (2005) Obstructive sleep apnea as a risk factor for stroke and death. New England Journal of Medicine, 353(19): 2034–2041. DOI: 10.1056/NEJMoa043104.
9. McEvoy R.D., Antic N.A., Heeley E. et al. (2016) CPAP for Prevention of Cardiovascular Events in Obstructive Sleep Apnea. New England Journal of Medicine, 375(10): 919–931. DOI: 10.1056/NEJMoa1606599.
10. Bassetti C.L.A., Randerath W., Vignatelli L. et al. (2020) EAN/ERS/ESO/ESRS statement on the impact of sleep disorders on risk and outcome of stroke. European Journal of Neurology, 27(7): 1117–1136. DOI: 10.1111/ene.14201.
11. Bock J., Covassin N., Somers V. (2022) Excessive daytime sleepiness: an emerging marker of cardiovascular risk. Heart, 108(22): 1761–1766. DOI: 10.1136/heartjnl-2021-319596.
12. Fan M., Sun D., Zhou T. et al. (2020) Sleep patterns, genetic susceptibility, and incident cardiovascular disease: a prospective study of 385 292 UK Biobank participants. European Heart Journal, 41(11): 1182–1189. DOI: 10.1093/eurheartj/ehz849.
13. Zhong Q., Qin Z., Wang X. et al. (2023) Healthy sleep pattern reduce the risk of cardiovascular disease: A 10-year prospective cohort study. Sleep Medicine, 105: 53–60. DOI: 10.1016/j.sleep.2023.03.003.
14. Wang Y.Y., Li J.X., Liu Y.F. et al. (2025) Prevalence of poor sleep quality among stroke survivors: A meta-analysis and systematic review. Sleep Medicine Reviews, 80: 102070. DOI: 10.1016/j.smrv.2025.102070.
15. Seiler A., Camilo M., Korostovtseva L. et al. (2019) Prevalence of sleep-disordered breathing after stroke and TIA: A meta-analysis. Neurology, 92(7): e648–e654. DOI: 10.1212/WNL.0000000000006904.
16. Yang X., Lippert J., Dekkers M. et al. (2024) Impact of Comorbid Sleep-Disordered Breathing and Atrial Fibrillation on the Long-Term Outcome After Ischemic Stroke. Stroke, 55(3): 586–594. DOI: 10.1161/STROKEAHA.123.042856.
17. Lisabeth L.D., Sánchez B.N., Lim D. et al. (2019) Sleep-disordered breathing and poststroke outcomes. Annals of Neurology, 86(2): 241–250. DOI: 10.1002/ana.25515.
18. Fronczek R. (2026). Sleep & headache. 12th Congress of the European Academy of Neurology, Geneva, Switzerland.
19. Nedergaard M., Goldman S.A. (2020) Glymphatic failure as a final common pathway to dementia. Science, 370(6512): 50–56. DOI: 10.1126/science.abb8739.
20. Poryazova R., Tartarotti S., Khatami R. et al. (2011) Sodium oxybate in narcolepsy with cataplexy: Zurich sleep center experience. European Neurology, 65(3): 175–182. DOI: 10.1159/000324549.
21. Beniczky S. (2026). Sleep & epilepsy. 12th Congress of the European Academy of Neurology, Geneva, Switzerland.
22. Rasmussen M.K., Mestre H., Nedergaard M. (2018) The glymphatic pathway in neurological disorders. Lancet Neurology, 17(11): 1016–1024. DOI: 10.1016/S1474-4422(18)30318-1.
23. Stefani A. (2026) Sleep & neurodegeneration. 12th Congress of the European Academy of Neurology, Geneva, Switzerland.
24. Plog B.A., Nedergaard M. (2018). The Glymphatic System in Central Nervous System Health and Disease: Past, Present, and Future. Annual Review of Pathology, 13: 379–394. DOI: 10.1146/annurev-pathol-051217-111018.
25. Rigat L., Ouk K., Kramer A. et al. (2023) Dysfunction of circadian and sleep rhythms in the early stages of Alzheimer’s disease. Acta Physiologica, 238(2): e13970. DOI: 10.1111/apha.13970.
26. Shen Y., Lv Q.K., Xie W.Y. et al. (2023) Circadian disruption and sleep disorders in neurodegeneration. Translational Neurodegeneration, 12(1): 8. DOI: 10.1186/s40035-023-00340-6.
27. Postuma R.B., Iranzo A., Hu M. et al. (2019) Risk and predictors of dementia and parkinsonism in idiopathic REM sleep behaviour disorder: a multicentre study. Brain, 142(3): 744–759. DOI: 10.1093/brain/awz030.
28. Xie L., Kang H., Xu Q. et al. (2013) Sleep drives metabolite clearance from the adult brain. Science, 342(6156): 373–377. DOI: 10.1126/science.1241224.
29. Shokri-Kojori E., Wang G.J., Wiers C.E. et al. (2018) β-Amyloid accumulation in the human brain after one night of sleep deprivation. Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America, 115(17): 4483–4488. DOI: 10.1073/pnas.1721694115.
30. Kaag Rasmussen M., Møllgård K., Bork P.A.R. et al. (2024) Trigeminal ganglion neurons are directly activated by influx of CSF solutes in a migraine model. Science, 385(6704): 80–86. DOI: 10.1126/science.adl0544.
31. Ju Y.E., McLeland J.S., Toedebusch C.D. et al. (2013) Sleep quality and preclinical Alzheimer disease. JAMA Neurology, 70(5): 587–593. DOI: 10.1001/jamaneurol.2013.2334.
32. Sun H.L., Sun B.L., Chen D.W. et al. (2019) Plasma α-synuclein levels are increased in patients with obstructive sleep apnea syndrome. Annals of Clinical and Translational Neurology, 6(4): 788–794. DOI: 10.1002/acn3.756.
33. Sperling R.A., Aisen P.S., Beckett L.A. et al. (2011) Toward defining the preclinical stages of Alzheimer’s disease: recommendations from the National Institute on Aging-Alzheimer’s Association workgroups on diagnostic guidelines for Alzheimer’s disease. Alzheimer’s & Dementia, 7(3): 280–292. DOI: 10.1016/j.jalz.2011.03.003.
34. Stankeviciute L., Chhatwal J.P., Levin R. et al. (2024) Amyloid beta-independent sleep markers associated with early regional tau burden and cortical thinning. Alzheimer’s & Dementia: Diagnosis, Assessment & Disease Monitoring, 16(3): e12616. DOI: 10.1002/dad2.12616.
35. Wilckens K.A., Tudorascu D.L., Snitz B.E. et al. (2018) Sleep moderates the relationship between amyloid beta and memory recall. Neurobiology of Aging, 71: 142–148. DOI: 10.1016/j.neurobiolaging.2018.07.011.
36. Kunz D., Oster H., Rawashdeh O. et al. (2023) Sleep and circadian rhythms in α-synucleinopathies — Perspectives for disease modification. Acta Physiologica, 238(1): e13966. DOI: 10.1111/apha.13966.
37. Galbiati A., Verga L., Giora E. et al. (2019) The risk of neurodegeneration in REM sleep behavior disorder: A systematic review and meta-analysis of longitudinal studies. Sleep Medicine Reviews, 43: 37–46. DOI: 10.1016/j.smrv.2018.09.008.
38. Tang C.C., Nakano Y., Vo A. et al. (2024) Longitudinal network changes and phenoconversion risk in isolated REM sleep behavior disorder. Nature Communications, 15(1): 10797. DOI: 10.1038/s41467-024-54695-z.
39. Stolicyn A., Lyall L.M., Lyall D.M. et al. (2024) Comprehensive assessment of sleep duration, insomnia, and brain structure within the UK Biobank cohort. Sleep, 47(2): zsad274. DOI: 10.1093/sleep/zsad274.
40. Fjell A.M., Sørensen Ø., Wang Y. et al. (2023) No phenotypic or genotypic evidence for a link between sleep duration and brain atrophy. Nature Human Behaviour, 7(11): 2008–2022. DOI: 10.1038/s41562-023-01707-5.
41. Van Egroo M., van Someren E.J.W., Grinberg L.T. et al. (2024) Associations of 24-Hour Rest-Activity Rhythm Fragmentation, Cognitive Decline, and Postmortem Locus Coeruleus Hypopigmentation in Alzheimer’s Disease. Annals of Neurology, 95(4): 653–664. DOI: 10.1002/ana.26880.
42. Neylan T.C., Walsh C.M. (2024) Wake, NREM, and REM sleep measures predict incident dementia. Sleep, 47(3): zsad329. DOI: 10.1093/sleep/zsad329.

Підготувала Н.С. Коломієць