Професор М.М. Попов: до становлення одеської школи неврології та розвитку вітчизняної університетської медичної освіти | Український Медичний Часопис

Упродовж радянського періоду наукова та педагогічна діяльність професора М.М. Попова висвітлювалася фрагментарно. Після еміграції до Болгарії його ім’я практично зникло з історико-медичної літератури, що істотно ускладнило об’єктивну оцінку його внеску у розвиток неврології та університетської медичної освіти. У статті на основі опублікованих джерел, архівних документів та історико-медичного аналізу розглянуто основні етапи наукової, педагогічної й організаційної діяльності професора М.М. Попова — одного з провідних представників вітчизняної неврології та психіатрії кінця ХІХ–першої третини ХХ ст. Простежено його професійне становлення в Медико-хірургічній академії, діяльність у Варшавському, Казанському та Новоросійському університетах, а також показано наступність наукових традицій, що сформувалися під впливом провідних європейських і вітчизняних неврологічних шкіл. Особливу увагу приділено діяльності М.М. Попова в Одесі, де ним організовано кафедру та клініку нервових і душевних хвороб, створено сучасну на той час науково-клінічну базу, закладено підґрунтя для формування одеської школи неврології, а також зроблено вагомий внесок у розвиток університетської медичної освіти, зокрема у становлення одеських вищих жіночих медичних курсів. Проаналізовано основні напрями наукових досліджень професора, які охоплювали нейроморфологію, клінічну неврологію, топічну діагностику, патологію провідних шляхів центральної нервової системи та психіатрію. М.М. Попов підготував плеяду учнів, значна частина яких у подальшому стала професорами, завідувачами кафедр і засновниками власних наукових шкіл з неврології та психіатрії в різних університетських центрах. Діяльність М.М. Попова відіграла важливу роль у становленні неврології, розвитку університетської медичної освіти та формуванні наукової спадкоємності, що спричинила істотний вплив на подальший розвиток неврології в країнах Центральної та Східної Європи.

Завдяки зусиллям видатного хірурга й організатора медичної освіти М.І. Пирогова у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею було відкрито Імператорський Новоросійський університет (ІНУ), що стало важливою віхою у розвитку науки та вищої освіти на півдні України. Одеса, яка була одним із найбільших міст держави та провідним портом на Чорному морі, поступово перетворилася на один із найпотужніших наукових центрів країни [1, 2].

Університет створювався відповідно до передових європейських стандартів і був оснащений сучасними навчальними та науковими підрозділами. Формуванню наукового середовища також сприяли стрімке економічне зростання міста, зумовлене діяльністю великого морського порту, розвитком пароплавства та режимом порто-франко [3, 4], інтенсивні культурні зв’язки з європейськими країнами, а також перетворення Одеси на престижний курортний і культурний центр. Ці чинники сприяли залученню до науково-педагогічної діяльності відомих учених із різних регіонів імперії, серед яких значну частку становили молоді перспективні дослідники. Космополітичний характер міста та його тісні міжнародні зв’язки також приваблювали викладачів і науковців із зарубіжних країн [5].

Після відкриття у 1900 р. четвертого в ІНУ медичного факультету процес формування професорсько-викладацького складу значно прискорився. У винятково короткі строки в Одесі зосереджено потужний науково-педагогічний потенціал, сформований завдяки запрошенню відомих фахівців із провідних університетських центрів країни та зарубіжжя. Серед них — Б.Ф. Вериго, І.М. Сєченов, М.О. Батуєв, І.С. Берітов (Бериташвілі) (Санкт-Петербург); І.І. Мечников (Харків, Санкт-Петербург); М.Х. Угрелідзе (Санкт-Петербург, Франція, Швейцарія); В.В. Підвисоцький, Д.К. Заболотний, Ф.Г. Яновський, І.Ф. Сабанєєв, С.К. Гогітідзе (Київ); С.С. Головін (Кутаїсі); І.А. Матусіс (Німеччина); С.М. Мінервін (Варшава); В.В. Воронін (Москва); Л.Л. Пападато (Париж); С.В. Левашов, М.М. Попов, О.Е. Янішевський та В.М. Образцов (Казань) та багато інших. Після відкриття медичного факультету ІНУ в Південному регіоні імперії почали формуватися наукові школи з різних медичних спеціальностей [6–10].

На третьому академічному році роботи медичного факультету ІНУ (відповідно до навчальної програми) до освітнього процесу долучилася кафедра нервових і душевних хвороб, яку очолив переведений за станом здоров’я з Казанського університету професор Микола Михайлович Попов [11]. Під його керівництвом у стислі терміни проведено значну організаційну, навчально-методичну та лікувальну роботу. Поряд із читанням лекцій і проведенням практичних занять співробітники кафедри здійснювали амбулаторний прийом пацієнтів, а також брали активну участь у створенні та оснащенні сучасним обладнанням неврологічної клініки [12].

До Одеси М.М. Попова переведено вже як добре знаного в наукових колах ученого — доктора медицини, який обіймав професорські посади у Варшаві та Казані.

На основі історико-медичного аналізу проведена комплексна оцінка внеску професора М.М. Попова у розвиток неврології, університетської медичної освіти та формування одеської школи неврології.

М.М. Попов народився у 1854 р. у В’ятці, де у 1873 р. із золотою медаллю закінчив чоловічу гімназію. Примітно, що уродженцем В’ятської губернії був і майбутній видатний невролог та психіатр Володимир Михайлович Бехтерєв (1857–1927), який також був випускником В’ятської гімназії. Незважаючи на трирічну різницю у віці, у 1873 р. обидва майбутні вчені одночасно вступили до Імператорської медико-хірургічної академії (ІМХА) у Санкт-Петербурзі, де стали однокурсниками, а у 1878 р. закінчили її з дипломами з відзнакою найпрестижнішого медичного закладу Російської імперії. Надалі їх поєднували багаторічні дружні, професійні та наукові контакти.

З огляду на порівняно невелику кількість слухачів академії, яка на той час не перевищувала 600 осіб (разом із ветеринарним відділенням) [13], земляки тісно спілкувалися зі своїми однокурсниками та колегами, серед яких були Сергій Васильович Левашов (закінчив ІМХА першим учнем із занесенням імені на мармурову дошку академії) [14] та Микола Олександрович Батуєв. Згодом долі цих учених знову перетнулися в Одесі, де багаторічні дружні й професійні зв’язки, сформовані ще в роки навчання в ІМХА, стали одним із чинників консолідації професорського корпусу медичного факультету. Їхня співпраця відіграла помітну роль у становленні клінічних кафедр, організації та викладанні на Одеських вищих жіночих медичних курсах (ОВЖМК), розвитку наукових досліджень і формуванні одеських медичних шкіл, зокрема неврологічної.

Спілкування з такими видатними сучасниками, як С.В. Левашов, В.М. Бехтерєв і М.О. Батуєв, формувало особливе інтелектуальне середовище, яке сприяло становленню майбутньої наукової еліти вітчизняної медицини. Подальша професійна діяльність кожного з них переконливо свідчить про винятковий потенціал цього покоління випускників ІМХА. У різні роки всі вони очолювали університетські кафедри й факультети, керували закладами вищої освіти та науково-дослідними установами, стали засновниками або керівниками відомих наукових шкіл. Так, М.О. Батуєв вважається організатором двох анатомічних шкіл — у Санкт-Петербурзі та Одесі [15, 16]; С.В. Левашов був першим деканом медичного факультету, а згодом ректором ІНУ; М.М. Попов — деканом медичного факультету та головою Педагогічної ради ОВЖМК [17, 18]; В.М. Бехтерєв — засновником Психоневрологічного інституту в Санкт-Петербурзі, а пізніше Державного інституту з вивчення мозку та психічної діяльності.

Усі вони як слухачі ІМХА мали честь вивчати медичні науки під керівництвом видатних учених, праці яких визначили подальший розвиток вітчизняної та світової медицини.Так, лекції з психіатрії їм читав засновник вітчизняної психіатрії професор Іван Михайлович Балінський, який у 1860 р. створив і очолив першу в Російській імперії кафедру та першу в Європі кафедральну клініку нервових і душевних хвороб. Із 1877 р. слухачі академії вивчали душевні хвороби під керівництвом професора Івана Павловича Мержеєвського — одного із засновників вітчизняної неврології. Саме І.П. Мержеєвський побудував, організував і оснастив клініку нервових і душевних хвороб (1887), яку сучасники одностайно визнавали найкращою в Європі [19–21]. Слід зазначити, що М.М. Попов у період навчання та після закінчення академії, попри роботу в поліцейському управлінні, активно працював у клініці І.П. Мержеєвського, де й захистив докторську дисертацію.

Курс анатомії викладав директор Анатомічного інституту та завідувач кафедри описової анатомії ІМХА (1856–1887) Венцеслав Леопольдович Грубер — академік, заслужений професор академії та член-кореспондент Російської академії наук [22].

Значний інтерес для молодих учених становили лекції керівника кафедри біології професора Едуарда Карловича Брандта. Його праці з анатомії нервової системи комах були відзначені премією Тора Паризької академії наук [14, 23].

На кафедрі фізіології ІМХА зберігалися наукові традиції, закладені видатним нейроанатомом і фізіологом Миколою Мартиновичем Якубовичем, дослідження якого були присвячені морфології центральної нервової системи (ЦНС), провідним шляхам головного й спинного мозку, а також будові та функції ядер черепних нервів [24]. Вагомий вплив на формування наукового середовища академії чинила діяльність Івана Михайловича Сєченова — засновника вітчизняної фізіологічної школи та експериментальної фізіології [26].

На час вступу М.М. Попова до ІМХА І.М. Сєченов уже працював в ІНУ. Водночас наукові традиції, закладені ним в академії, активно розвивав його найближчий учень і послідовник професор Іван Романович Тарханов. Особливу увагу в дослідженнях обох учених було приділено фізіології нервової системи, експериментальному вивченню механізмів нервової регуляції, нервово-м’язової передачі, електрофізіології, а також об’єктивній реєстрації функціонального стану організму. Дослідження І.Р. Тарханова, присвячені шкірно-гальванічній реакції, судиноруховим рефлексам, терморегуляції та іншим проявам вегетативної нервової системи (ВНС), стали важливим етапом становлення вітчизняної нейрофізіології та фізіології ВНС.

Саме ця наукова традиція згодом отримала подальший розвиток в Одесі, де дослідження автономної або ВНС стало одним із найхарактерніших напрямів наукової діяльності одеської неврологічної школи [25–27].

Професор Сергій Петрович Боткін сформував у своїх учнів уявлення про цілісність організму, наголошував на важливості клінічної анатомії та сучасних методів діагностики, зокрема захворювань нервової системи, а також активно впроваджував принципи експериментальної медицини в клінічну практику, без яких неможливий розвиток жодної медичної спеціальності. За оцінкою його учня Івана Петровича Павлова, С.П. Боткін був «серйозним фізіологом». Згодом майбутній лауреат Нобелівської премії працював і очолював лабораторію при клініці С.П. Боткіна [28].

Наведений перелік викладачів ІМХА можна було б значно розширити. Кожен із них був ученим світового рівня у своїй галузі, а їхня педагогічна та наукова діяльність закономірно впливала на формування світогляду, професійних компетентностей і наукового мислення майбутніх лікарів, дослідників і викладачів одного з найавторитетніших медичних закладів вищої освіти імперії.

Учителі та наукові наставники М.М. Попова з нервових і душевних хвороб

Професор І.П. Мержеєвський (1838–1908) у 1861 р. закінчив ІМХА в Санкт-Петербурзі, отримавши срібну медаль. Був залишений при академії «для підготовки до професорського звання» під керівництвом професора І.М. Балінського. У 1865 р. захистив докторську дисертацію (рис. 1). З 1872 р. І.П. Мержеєвський перебував у тривалому науковому відрядженні, проходив стажування у провідних клініках, лабораторіях і університетах Європи. У Німеччині працював у Карла Вестфаля — засновника наукової школи неврології та психіатрії, дослідника нейроанатомії; Рудольфа Вірхова — патологоанатома, гістолога й фізіолога, одного із засновників клітинної теорії в біології та медицині, відомого також як археолог, антрополог і палеонтолог; Фрідріха Генле — патологоанатома та фізіолога, який досліджував мікроскопічну, загальну й порівняльну анатомію; Фрідріха Меркеля — анатома, патолога, гістолога й фізіолога, дослідника механорецепції, який запровадив кольорове маркування в анатомічних атласах [29].

Рисунок 1. Професор І.П. Мержеєвський (1838–1908)

У Франції він стажувався у Жана-Мартена Шарко — академіка, невролога, психіатра, професора патологічної анатомії та засновника Невропатологічного інституту, а також у Гійома Дюшенна — невролога, якого вважають «батьком електротерапії». Продовживши дослідження Луїджі Гальвані, Г. Дюшенн зробив вагомий внесок у розвиток електрофізіології та описав низку спадкових нервово-м’язових захворювань.

Наступне закордонне наукове відрядження І.П. Мержеєвського відбулося у 1874 р. до Німеччини та Австро-Угорщини. Під час нього він працював у Теодора Мейнерта — невролога, фахівця з анатомії та фізіології головного мозку, дослідника цитоархітектоніки кори, локалізації її функцій і автора опису холінергічного ядра Мейнерта; Макса Лейдесдорфа — психіатра, у клініці нервових і душевних хвороб якого пізніше працював Юліус Вагнер-Яурегг; Бернгарда Гуддена — психіатра, учнем якого в мюнхенській клініці був Еміль Крепелін, а також інших провідних європейських учених [30]. Особливо тісні професійні контакти І.П. Мержеєвський встановив із французьким психіатром і наркологом Валентином Маньяном.

У 1877 р. І.П. Мержеєвський змінив І.М. Балінського на посаді завідувача кафедри нервових і душевних хвороб ІМХА, очолив клініку душевних хвороб і затверджений ординарним професором психіатрії та нервових хвороб.

І.П. Мержеєвський помер під час поїздки до Парижа на ювілей свого друга В. Маньяна.

Серед його співробітників і учнів, окрім М.М. Попова, були В.М. Бехтерєв, В.Г. Дехтерьов, С.М. Данилло, О.Ф. Ерліцький, О.Є. Щербак, С.А. Бєляков, В.Ф. Чиж, Л.В. Блюменау та ін. [29, 30].

Таким чином, під керівництвом свого видатного вчителя М.М. Попов опановував клінічну неврологію, психіатрію, а також вивчав морфологічні основи будови й функціонування нервової системи. Слід зазначити, що в студентські роки М.М. Попов брав участь у студентських заворушеннях, унаслідок чого певний час перебував під наглядом царської охранки як політично неблагонадійний [31].

Існують відомості, що саме у зв’язку з цими обставинами, навчаючись на четвертому курсі, за закликом професора С.П. Боткіна М.М. Попов добровольцем вирушив на Російсько-турецьку війну, де служив молодшим лікарем у діючій армії на Балканах. Після завершення військової служби він поновив навчання на п’ятому курсі академії, а в 1878 р. закінчив її з відзнакою. Після випуску був зарахований до тимчасового лікарського резерву армії при Клінічному військовому госпіталі, згодом, у 1879 р., працював у поліцейському управлінні Санкт-Петербурга. Після звільнення продовжив наукову діяльність під керівництвом професора І.П. Мержеєвського, водночас працюючи ординатором психіатричної лікарні Святого Миколая Чудотворця [32–33].

У 1880 р. М.М. Попов успішно склав іспити на здобуття наукового ступеня доктора медицини. Протягом 1880–1888 рр. він служив молодшим лікарем поліції Санкт-Петербурга, а з 1881 р. призначений позаштатним ординатором лікарні Святого Миколая Чудотворця [32].

У 1882 р. М.М. Попов захистив докторську дисертацію «Матеріали до вчення про гострий мієліт токсичного походження. Про зміни у спинному мозку при гострому отруєнні миш’яком, свинцем і ртуттю» [5]. Після захисту дисертації його наукові дослідження були присвячені переважно нервовим хворобам, анатомії, нормальній і патологічній фізіології нервової системи, захворюванням спинного мозку та його провідних шляхів, насамперед задніх канатиків. Ймовірно, саме ці наукові інтереси зумовили вибір подальшого стажування в Німеччині.

У 1886 р. М.М. Попову надано двомісячну оплачувану відпустку для наукового стажування в Лейпцигу, де він працював у лабораторії професора Пауля Еміля Флексіга (1847–1929) — одного з фундаторів сучасної нейроанатомії та основоположників анатомії провідних шляхів головного мозку (рис. 2) [35–38]. Докторська дисертація П.Е. Флексіга була присвячена провідним шляхам мозку людини, а його фундаментальна праця «Die Leitungsbahnen im Gehirn und Rückenmark des Menschen auf Grund entwickelungsgeschichtlicher Untersuchungen» (1876) містила надзвичайно детальний опис анатомії ЦНС. Вона стала одним із найважливіших досліджень свого часу й створила підґрунтя для подальшого розвитку численних напрямів нейронауки та клінічної медицини [38].

Рисунок 2. Пауль Еміль Флексіг (1847–1929)

Окрім М.М. Попова, учнями лейпцизької школи були В.М. Бехтерєв, Л.О. Даркшевич та Л.В. Блюменау, які підтримували між собою наукові контакти й активно працювали у галузі нейронаук. Подальша наукова діяльність кожного з них була тісно пов’язана з дослідженням анатомії нервової системи. Так, В.М. Бехтерєв опублікував фундаментальну монографію «Провідні шляхи спинного та головного мозку», Л.В. Блюменау — працю «Мозок людини», Л.О. Даркшевич досліджував морфологію стовбура головного мозку та черепних нервів, тоді як М.М. Попов присвятив низку праць питанням дегенерації провідних шляхів і патологічній анатомії ЦНС.

Першою публікацією М.М. Попова після стажування стала стаття «Випадок вторинного переродження передньої білої спайки головного мозку», опублікована в газеті «Врач» у 1886 р. Роботу виконано із використанням найсучасніших на той час морфологічних методів дослідження. Імовірно, саме стажування в Лейпцигу визначило подальший напрям його наукової діяльності, що ґрунтувався на нерозривному поєднанні клінічної неврології та нейроморфології. Згодом цей принцип він переніс у наукову, лікувальну та педагогічну діяльність кафедри нервових і душевних хвороб ІНУ. Цей науковий підхід отримав подальший розвиток у працях його учнів і послідовників, зокрема представників грузинської неврологічної школи.

Досвід, набутий у Лейпцигу, М.М. Попов згодом використав під час організації гістологічної лабораторії кафедри нервових і душевних хвороб ІНУ, де морфологічні дослідження стали обов’язковою складовою клінічного вивчення захворювань нервової системи.

Повернувшись до Санкт-Петербурга, М.М. Попов продовжив працювати в лікарні Святого Миколая Чудотворця [31, 32].

Зважаючи на високу наукову активність і виняткову працездатність молодого вченого, у 1888 р. Найвищим розпорядженням за результатами конкурсного відбору М.М. Попова призначено екстраординарним професором кафедри нервових і душевних хвороб Імператорського Варшавського університету, заснованої у 1869 р. Серед претендентів на цю посаду, зокрема, був головний лікар найбільшої психіатричної лікарні Польщі — лікарні Святого Іоанна Божого А. Роте (1832–1903). До призначення М.М. Попова викладання на кафедрі обмежувалося доцентським курсом. Після затвердження його ординарним професором кафедра набула повноцінного статусу.

У Варшавському університеті М.М. Попов продовжив патологоанатомічні дослідження нервової системи, публікуючи їх результати як у Харкові, так і в Санкт-Петербурзі. Незважаючи на те що основний акцент його наукової роботи поступово зміщувався в бік психіатрії, він незмінно прагнув пов’язувати клінічні прояви психічних захворювань із їх морфологічним субстратом. Прикладом такого підходу є його праця «До патологічної анатомії ідіотизму» (1891).

Завдяки М.М. Попову викладання двох дисциплін, що входили до компетенції кафедри, було вперше чітко розмежовано. Для цього ним були розроблені й опубліковані окремі навчальні програми з неврології та психіатрії. Програма курсу неврології стала однією з перших подібних програм у Російській імперії [31].

У 1890 р. професор М.М. Попов відряджений до Парижа, де слухав лекції академіка Жана-Мартена Шарко (1825–1893). Також він навчався у близького друга свого вчителя І.П. Мержеєвського — видатного французького психіатра Жака-Жозефа-Валентина (Валентина) Маньяна (1835–1916), засновника однієї з найвідоміших психіатричних шкіл Європи.

Після переїзду В.М. Бехтерєва до Санкт-Петербурга та його призначення завідувачем кафедри нервових і душевних хвороб Військово-медичної академії М.М. Попову було запропоновано очолити кафедру нервових і душевних хвороб одного з найстаріших і найавторитетніших університетів Російської імперії — Імператорського Казанського університету (ІКУ). На засіданні медичного факультету 24.01.1894 р. оголошено повідомлення ректора університету від 31.12.1893 р. № 3850 про рішення міністра народної освіти перевести ординарного професора Варшавського університету М.М. Попова на посаду ординарного професора кафедри душевних хвороб ІКУ з 01.01.1894 р. Водночас кафедру у Варшаві очолив вихованець Військово-медичної академії, приват-доцент Олександр Юхимович Щербак (1863–1934).

У Казані М.М. Попов, поряд із підготовкою та виданням підручників і курсів лекцій із нервових і душевних хвороб, продовжив дослідження їх патологічної анатомії. У своїх наукових працях результати ретельного клінічного обстеження пацієнтів він систематично поєднував із гістопатологічними дослідженнями, що виконувалися в лабораторії кафедри. Такий комплексний клініко-морфологічний підхід став характерною рисою його наукової діяльності.

Незважаючи на те що курс нервових хвороб у ІКУ викладав відомий учений, спочатку екстраординарний, а з 1897 р. — ординарний професор Ліверій Осипович Даркшевич (1858–1925), М.М. Попов домігся дозволу читати клінічний курс із нервових хвороб із демонстрацією конкретних пацієнтів. Це дало йому можливість формувати тематику лекцій відповідно до найважливіших клінічних випадків, поєднуючи теоретичний матеріал із безпосереднім аналізом хворого. Такий підхід свідчить про значний клінічний досвід професора та його прагнення максимально наблизити навчальний процес до практичної медицини. Частину цих лекцій згодом було опубліковано у вигляді окремих статей у журналі «Неврологический вестник» (рис. 3) [38, 39].

Рисунок 3. Титульна сторінка одного з випусків журналу «Неврологический вестник»

Після від’їзду В.М. Бехтерєва з Казані М.М. Попов очолив створене ним Товариство невропатологів і психіатрів, брав активну участь в організації Казанського товариства тверезості та наркологічної клініки. Разом із М.В. Бехтерєвим він був співредактором журналу «Неврологический вестник». Після переїзду В.М. Бехтерєва до Санкт-Петербурга їхня багаторічна наукова співпраця не припинилася: обидва вчені й надалі залишалися співредакторами журналу. Упродовж 1906–1918 рр. їхні імена постійно зазначалися на обкладинці видання, що засвідчувало спадкоємність редакційної політики та збереження єдності сформованої ними наукової школи.

Фактично журнал «Неврологический вестник» став інтелектуальним майданчиком, що об’єднував представників різних університетських центрів Російської імперії — Санкт-Петербурга, Казані, Одеси, Москви, Харкова та Варшави, сприяючи поширенню нових ідей у галузі неврології, психіатрії та нейроморфології.

Під керівництвом М.М. Попова в Казані сформувався самостійний напрям клініко-експериментальних неврологічних досліджень. За його ініціативою співробітники й учні кафедри цілеспрямовано розробляли фундаментальні та клінічні проблеми анатомії, фізіології й патології ЦНС, поєднуючи експериментально-морфологічні дослідження з клінічним і синдромологічним аналізом.

Асистент Б.І. Воротинський розпочав дисертаційне дослідження вторинної дегенерації спинного мозку після його експериментального перерізання та запальних уражень. О.Е. Янішевський виконав дисертаційну роботу, присвячену вивченню комісуральних систем головного мозку. За вказівкою М.М. Попова досліджувалися окремі неврологічні синдроми та питання локалізаційної діагностики уражень нервової системи (В.П. Малєєв, О.Е. Янішевський, лікар Греке), неврологічні прояви старечого недоумства (О.О. Цвєтаєв), саркоматозу (С.Д. Колотинський), сифілітичного ураження довгастого мозку (О.О. Мєлких), а також розсіяного склерозу (Л.О. Сергєєв).

Таким чином, М.М. Попов не лише здійснював власні дослідження в галузі нейроморфології та клінічної неврології, а й сформував комплексну наукову програму, яка охоплювала вивчення провідних шляхів і комісуральних систем головного мозку, механізмів вторинної дегенерації, локалізаційної діагностики та клінічних неврологічних синдромів. Такий комплексний підхід став важливою передумовою формування однієї з перших вітчизняних шкіл експериментальної та клінічної неврології [40].

У 1903 р. Найвищим наказом по цивільному відомству ординарного професора кафедри систематичного й клінічного вчення про нервові та душевні хвороби М.М. Попова у зв’язку зі станом здоров’я переведено на однойменну кафедру ІНУ.

В університетах Російської імперії відповідно до усталеної академічної традиції кожен новопризначений професор у вступній лекції викладав слухачам власне бачення найважливіших проблем відповідної дисципліни та визначав основні напрями її подальшого розвитку [39, 40].

Особливе місце в науково-педагогічній спадщині М.М. Попова посідає вступна лекція «Значення невропатології в загальній системі медичної освіти», прочитана 20 вересня 1903 р. в Імператорському Новоросійському університеті. На відміну від двох попередніх вступних лекцій, виголошених після обрання на кафедри Варшавського (1888) та Казанського (1894) університетів («Основні положення сучасної психіатрії» і «Роль та значення психіатрії в сучасній науці й житті»), ця програмна лекція була повністю присвячена невропатології [40–42].

Сам вибір теми засвідчував прагнення М.М. Попова утвердити неврологію як самостійну клінічну дисципліну. У своїй лекції він послідовно обґрунтував, що знання невропатології є необхідним для лікаря будь-якої спеціальності, оскільки без розуміння ролі нервової системи неможливо правильно інтерпретувати клінічні симптоми, встановити діагноз і раціонально лікувати значну частину соматичних захворювань. Ілюструючи ці положення прикладами з гінекології, офтальмології та хірургії, М.М. Попов переконливо показав, що неврологічне обстеження є не додатковим, а невід’ємним компонентом загальноклінічного мислення лікаря. Таким чином, невропатологію він розглядав як одну з фундаментальних дисциплін медичної освіти, що об’єднує різні галузі клінічної медицини (рис. 4).

Рисунок 4. Титульна сторінка окремого видання вступної лекції М.М. Попова «Значення невропатології в загальній системі медичної освіти» (Одеса, 1903)

Талановитий учений і блискучий лектор, якому на той час виповнилося лише 49 років, М.М. Попов швидко здобув авторитет серед професорсько-викладацького складу та студентів ІНУ. За свідченнями сучасників, його лекції були «найбільш багатолюдними в університеті» [12].

Один із його учнів — професор О.Е. Янішевський — зазначав, що М.М. Попов у надзвичайно короткі строки організував кафедру (1903) та блискуче здійснив створення й оснащення університетської клініки, відкритої у 1905 р. Клініку було обладнано сучасною на той час лабораторною базою, рентгенівським, електротерапевтичним і масажним кабінетами. На нижньому поверсі функціонувало невелике гідротерапевтичне відділення, оснащене 4 фаянсовими ваннами та однією 4-камерною ванною.

Зберігаючи вірність сформованим ще в Санкт-Петербурзі, Лейпцигу, Варшаві та Казані науковим традиціям, М.М. Попов приділяв особливу увагу дослідженню структури й функцій нервової системи (рис. 5). Саме тому клініка була оснащена хімічною, гістологічною та лабораторією експериментально-фізіологічних досліджень, що забезпечувало поєднання клінічної роботи з фундаментальними науковими дослідженнями.

Рисунок 5. Підручники з нервових хвороб, видані М.М. Поповим

Особливою гордістю кафедри була спеціалізована бібліотека, фонд якої налічував понад 9000 томів. Урочисте відкриття клініки відбулося 11 жовтня 1905 р. [10, 41].

У 1910 р. М.М. Попова обрано деканом медичного факультету ІНУ (рис. 6) [17, 18]. Відомо, що професор М.М. Попов упродовж усього періоду роботи в ІНУ був активним прихильником розширення доступу жінок до вищої медичної освіти. Він неодноразово підтримував клопотання щодо створення в Одесі вищих жіночих медичних курсів. Після першої невдалої спроби професора В.В. Підвисоцького заснувати такі курси (1901), установчі збори групи з 14 професорів університету, до складу якої входили ректор С.В. Левашов, М.О. Батуєв, М.М. Попов та інші (1908), ухвалили рішення про організацію ОВЖМК, розробили «Положення» про курси на основі вже чинного статуту Санкт-Петербурзьких жіночих медичних курсів та ініціювали отримання дозволу Міністерства народної освіти. У 1910 р. курси було відкрито, однак лише у 1914 р. їхні слухачки отримали право складати державні іспити на звання лікаря.

Рисунок 6. Професор М.М. Попов (Одеса, 1903–1920)

Для керівництва навчальним процесом було створено Педагогічну раду курсів, головою якої М.М. Попов неодноразово обирався протягом 1913–1917 рр. Після урочистого відкриття ОВЖМК першу лекцію — з анатомії — прочитав професор М.О. Батуєв. Високий науково-педагогічний рівень професорсько-викладацького складу та навчальні програми, створені за університетським зразком, дають підстави розглядати ОВЖМК як фактично перший жіночий медичний університет Одеси. Після 10 років успішної діяльності, у 1920 р., курси були об’єднані з медичним факультетом університету, а на їхній базі створено медичний інститут [10–12].

Відомо, що ще в казанський період діяльності М.М. Попова навколо нього почала формуватися власна наукова школа, основу якої становили його учні та послідовники. Частина з них долучилася до роботи кафедри безпосередньо після закінчення університету — С.Д. Колотинський, О.М. Введенський, В.І. Руднєв, О.Е. Янішевський, Є.О. Геніка, М.О. Донськов, В.М. Образцов. Інші розпочали свою наукову діяльність ще за часів керівництва кафедрою В.М. Бехтерєва, а згодом продовжили її під керівництвом М.М. Попова. Серед них — Л.О. Сергєєв, М.М. Маєвський, В.І. Жестков, Б.І. Воротинський, В.П. Ковалевський, В.С. Болдирєв, В.М. Васяткін, П.С. Скурідін, Г.В. Сороковников, В.М. Образцов, В.І. Васильєв, П.О. Останков, В.І. Левчаткін, М.Я. Смєлов [15, 18, 41].

Серед учнів М.М. Попова, які згодом стали докторами наук і професорами, були О.Е. Янішевський, С.Д. Колотинський, М.О. Донськов, В.І. Руднєв, В.М. Образцов, Б.І. Воротинський, С.М. Кіпшидзе, Г.І. Маркелов, П.М. Сараджишвілі та П.П. Кавтарадзе (рис. 7) [15, 18, 41].

Рисунок 7. Перший склад кафедри нервових і душевних хвороб медичного факультету ІНУ (директор — професор М.М. Попов), 1907 р. Сидять (зліва направо): О.Е. Янішевський, О.І. Павлов, Г.І. Маркелов, В.М. Образцов. Стоять (зліва направо): Р.П. Сапожников, Є.О. Шевальов, М.Б. Шапіро

У міру опрацювання нових архівних матеріалів цей перелік, імовірно, буде доповнюватися, що дозволить повніше відтворити масштаби сформованої М.М. Поповим науково-педагогічної школи, представники якої згодом очолювали кафедри провідних університетів Російської імперії та СРСР.

Проте подальший розвиток цієї школи в Одесі перерваний революційними подіями та вимушеною еміграцією її засновника. У січні 1920 р. М.М. Попов емігрував до Болгарії [10, 16, 43]. Упродовж 1922–1935 рр. професор М.М. Попов очолював клініку психіатрії Софійського університету. Разом із професором О.Е. Янішевським він вважається одним із засновників болгарської університетської психоневрологічної школи.

31 травня 1939 р. професор М.М. Попов помер у Софії та похований на російській (94-й) ділянці Центрального Софійського кладовища. Під час пошуків, проведених у 1998 р., його могилу віднайти не вдалося, імовірно, через втрату надгробного пам’ятника [5].

Висновки

Наукова діяльність професора М.М. Попова протягом усієї професійної кар’єри була зосереджена на фундаментальних і клінічних аспектах дослідження нервової системи. Початковий етап його наукової роботи був присвячений нейроморфології, зокрема вивченню будови ЦНС та провідних шляхів. У подальшому наукові інтереси вченого охопили широке коло проблем клінічної неврології, включаючи прогресивний параліч, сирингомієлію, поліомієліт, пухлини головного і спинного мозку, травматичні ураження нервової системи, а також питання психопатології та клініки психічних захворювань.

Невід’ємною складовою діяльності М.М. Попова була науково-педагогічна та організаційна робота. Він зробив вагомий внесок у становлення університетської системи викладання нервових і душевних хвороб, що знайшло відображення у створенні лекційних курсів, навчальних програм, підручників і методичних посібників. Наукова спадщина М.М. Попова характеризується інтеграцією нейроморфологічних досліджень, клінічної неврології та психіатрії, відображаючи концептуальні засади єдиної невролого-психіатричної школи кінця XIX–початку XX ст.

Результати проведеного історико-медичного дослідження вказують, що професор М.М. Попов посідає визначне місце в історії вітчизняної неврології як засновник одеської університетської неврології, організатор вищої медичної освіти та керівник наукової школи, з якої вийшла плеяда учнів, значна частина яких у подальшому очолила університетські кафедри та сформувала власні наукові напрями. Його науково-педагогічна діяльність істотно вплинула на розвиток неврології, психіатрії та медичної освіти в Україні, Болгарії, Грузії та інших країнах Східної Європи.

Список використаної літератури

1. Музичко О.Є., Хмарський В.М. (2015) Професорська та студентська корпорації. В: Коваль І.М., головний редактор. Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. Історія та сучасність (1865–2015). Одеса: Одеський національний університет. С. 68–82.
2. Coquin F.X. (2011) Review of: Alekseeva EV. Diffusion des innovations européennes en Russie (XVIIIe-début du XXe siècle). Revue des études slaves, 82(2): 318–323. doi:10.3406/slave.2011.8098.
3. Wesel K, Belge B. (2024) Interlocking Competition: Globalization, Imperial Dominance, and Local Development in the Port Cities of Riga and Odessa. Slavic Review, 83(3): 541–558. doi:10.1017/slr.2024.498.
4. Frary L. (2019) Pilgrims and Profits: The Russian Company of Steam Navigation and Trade, 1856–1914. Canadian-American Slavic Studies, 53(2–3): 286–305. doi:10.1163/22102396-05303005.
5. Васильев КК, Васильев ЮК. Роль Казанского университета в становлении медицинского факультета Новороссийского университета. Казанский медицинский журнал. 2014;95(2):169–174.
6. Новороссийский университет. Медицинский факультет. Обозрение преподавания предметов и распределения лекций и практических занятий по Медицинскому факультету Императорского Новороссийского университета в 1903–1904 академическом году. Одесса; 1903. II, 42 с.
7. Новороссийский университет. Медицинский факультет. Обозрение преподавания предметов и распределения лекций и практических занятий по Медицинскому факультету Императорского Новороссийского университета. Одесса; 1900–1915. 24 вып.
8. Гоженко А.И., Макулькин Р.Ф. (2007) В.В. Підвисоцький — учений і педагог. Інтегративна антропологія, 1: 7–10.
9. Гоженко А.І., Герасимова Л.В. (2005) О.О. Богомолець і українська патофізіологія. Одеський медичний журнал, 6: 101–104.
10. Васильев К.К. (2008) Медицинский факультет Новороссийского университета. Документальные очерки. OPTIMUM Одесса, 407 с.
11. Созинов А.С., Менделевич Д.М. (2012) Вклад профессора Н.М. Попова в развитие европейской, российской психиатрии и казанской школы психиатров. Неврология. Психиатрия, 2(57): 187–191.
12. Один из учеников. Н.М. Попов (к 25-летию профессорской деятельности). Неврологический вестник, 1913, 20(1): 1–2.
13. Pasichnyk K. (2024) Fruit of Hope: Recruitment of Kyiv Academy Students to the Hospital Schools in the Mid-Eighteenth-Century Russian Empire. Київська Академія, 21: 11–38. doi:10.18523/1995-025X.2024.21.11-38.
14. Vasilyev K.K. (2014) Sergey Vasilyevich Levashov (1857–1919): physician, scientist, pedagogue, statesman. Kazan Med. J., 95(2): 292–297.
15. Васильєв К.К., Левашов С.В. (2016) В: Дзюба І.М. та ін. (ред.) Енциклопедія Сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. https://esu.com.ua/article-53666.
16. Марічереда В.Г., Борщ В.І., Уварова О.О. та ін. (2025) Професори Одеського національного медичного університету в історії вітчизняної медицини (1900–2025): навчальний посібник. В.М. Запорожан (ред.). Олді+, Одеса. 584 с.
17. Стоянов О.М. (2025) Продовжувачі ідей засновників одеської школи нейроморфології — фундатори грузинської клінічної нейроанатомії. Інтегративна антропологія, 2(35): 70–76. doi:10.32782/2519-4151-2025-2-11.
18. Stoyanov A., Gurgenidze M., Shengelia R. (2025) Odessa School of Neuromorphology and the Foundation of the Georgian Clinical Neuroanatomy. Georgian Biomedical News, 3(3). doi:10.52340/GBMN.2025.01.01.122.
19. Військово-медична академія ім. С.М. Кірова. https://www.vmeda.org/s-02-02/ds-02-48/.
20. Vein A.A., Mumenthaler M. (2021) Western European influence on the development of Russian neurology and psychiatry. Part 1: Western European tours of early Russian neurologists and psychiatrists. J. History Neurosci., 30(3): 269–286. doi:10.1080/0964704X.2020.1840247.
21. Військово-медична академія ім. С.М. Кірова. Історія кафедри нормальної анатомії. http://vmeda.spb.ru/istknb.html.
22. Naňka O. (2015) Wáclav Leopold Gruber (1814–1890) [Wenzel Leopold Gruber (1814–1890)]. Časopis lékařů českých, 154(2): 95–97.
23. Брандт Э.К., Карлович Э. В: Шмидт О.Ю. (гл. ред.) Большая советская энциклопедия: в 66 т. (65 т. и 1 доп.). Советская энциклопедия, Москва, с. 1926–1947.
24. Jakubovič N. Wissenschaftsbeziehungen im 19. Jahrhundert zwischen Deutschland und Russland auf den Gebieten Chemie, Pharmazie und Medizin. Sächsische Akademie der Wissenschaften zu Leipzig. Доступно: https://drw.saw-leipzig.de/30496 (дата звернення: 24.07.2026).
25. Grigoriev A.I., Grigorian N.A. (2007) I.M. Sechenov: the patriarch of Russian physiology. J. History Neurosci., 16(1–2): 19–29. doi:10.1080/09647040600653121.
26. Вастьянов Р.С., Шандра А.А. (2015) Основатель отечественной физиологии Иван Михайлович Сеченов и Новороссийский Императорский университет. Одесский период жизни ученого. Одесский медицинский журнал, 1: 75–80.
27. Tsagareli M.G. (2012) Ivane Tarkhnishvili (Tarchanoff): a major Georgian figure from the Russian physiological school. J. History Neurosci., 21(4): 393–408. doi:10.1080/0964704X.2012.670097.
28. Lanska D.J. (2009) Sergey Petrovich Botkin (1832–1889). J. Neurol., 256(6): 1001–1002. doi:10.1007/s00415-009-5053-8.
29. Bekhterev V.M. (1908) In memory of Academician I.P. Merzheevsky. Neurology Bulletin., 15(1): 1a–5a. doi:10.17816/nb96530.
30. Darkshevich L.O., Pervushin V.P. (1908) Chronicle of the Society of Neurologists and Psychiatrists at the Imperial Kazan University. Neurol. Bull., 15(2): 432–442. doi:10.17816/nb97011.
31. Деятели революционного движения в России: биобиблиографический словарь: от предшественников декабристов до падения царизма. Т. 2: Семидесятые годы. Вып. 3: М–Р / сост. А.А. Шилов, М.Г. Карнаухова. Москва; 1931. Стб. 1242.
32. Санкт-Петербургская психиатрическая больница св. Николая Чудотворца. К 140-летию. Т. II. Антология. Санкт-Петербург: Издательско-полиграфическая компания «КОСТА»; 2012. 896 с.
33. Попов Николай Михайлович. Татар энциклопедиясе. Казань. https://tatarica.org/tt/razdely/zdravoohranenie/personalii/popov-nikolaj-mihajlovich.
34. Necropolis of the Russian Scientific Community Abroad. Nikolai Mikhailovich Popov. https://www.russiangrave.ru/person?prs_id=150. Steinberg H, Carius D. Arzt und Patient: Paul Flechsig und Daniel Paul Schreber [Doctor and patient: Paul Flechsig and Daniel Paul Schreber]. Nervenarzt. 2004 Sep;75(9): 933–937. German. doi: 10.1007/s00115-004-1798-0
35. Steinberg H. Paul Flechsig (1847–1929) — ein Hirnforscher als Psychiater. In: Angermeyer MC, Steinberg H, editors. 200 Jahre Psychiatrie an der Universität Leipzig. Personen und Konzepte. Heidelberg: Springer, 2005. p. 81–120. doi:10.1007/3-540-28048-0_2.
36. Schipperges H. Flechsig, Paul Emil. Neue Deutsche Biographie. 1961;5:226–227. https://www.deutsche-biographie.de/gnd117512656.html#ndbcontent
37. Steinberg H. Paul Flechsig (1847–1929) — ein Hirnforscher als Psychiater. В: Angermeyer MC, Steinberg H, Hrsg. 200 Jahre Psychiatrie an der Universität Leipzig. Personen und Konzepte. Heidelberg: Springer; 2005. S. 81–120. doi:10.1007/3-540-28048-0_2.
38. Bogdanov E.I., Mukhamedzyanov R.Z., Sozinov A.S, Vilensky JA. L.O. Darkshevich (1858–1925) (150th anniversary). J. Neurol., 2009;256(6): 1028–1029. doi:10.1007/s00415-009-5086-6.
39. Андреев В.П., Болотовский И.С. (1966) Казанский период деятельности профессора Н.М. Попова. В: Вопросы клинической психиатрии. Труды Казанского медицинского института, посвящённые 100-летию кафедры психиатрии. Казань, 21: 156–164.
40. Менделевич Д.М. и др. (2018) Казанская психиатрия. Научная деятельность. Медицинский издательский дом «Практика», Казань, с. 83–104.
41. Попов Н.М. (1888) Основные положения современной психиатрии в связи с историческим их развитием (вступительная лекция, читанная в Императорском Варшавском университете 9 марта 1888 г.). Архив психиатрии, неврологии и судебной психопатологии, 12(3): 1–18.
42. Чудиновских А.Г. (2000) Выпускники Вятской гимназии профессора-психиатры В.М. Бехтерев и Н.М. Попов. Обозрение психиатрии и медицинской психологии им. В.М. Бехтерева, 1: 91–92.
43. Chehirian J. (2018) Excavating the Psyche: A Social History of Soviet Psychiatry in Bulgaria. Culture, Medicine, and Psychiatry, 42(2): 449–480. doi:10.1007/s11013-017-9568-2.

Відомості про автора:

Стоянов Олександр Миколайович — доктор медичних наук, професор, в.о. завідувача кафедри неврології та нейрохірургії Одеського національного медичного університету, Одеса, Україна. ORCID: 0000-0002-3375-0452. Е-mail: [email protected]

Information about the author:

Stoyanov Oleksandr M. — MD, DSc, Professor, Acting Head of the Department of Neurology and Neurosurgery, Odesa National Medical University, Odesa, Ukraine. ORCID: 0000-0002-3375-0452. Е-mail: [email protected]

Надійшла до редакції/Received: 09.08.2026
Прийнято до друку/Accepted: 10.08.2026