Застосування арипіпразолу при тикозних розладах: порівняння з іншими лікарськими засобами, терапевтичні стратегії, засновані на доказах | Український Медичний Часопис

Марценковський І.А.,Марценковська І.І.,Макаренко Г.В.

Головна
Публікації
Застосування арипіпразолу при тикозних розладах: порівняння з іншими лікарськими засобами, терапевтичні стратегії, засновані на доказах

Застосування арипіпразолу при тикозних розладах: порівняння з іншими лікарськими засобами, терапевтичні стратегії, засновані на доказах

26 серпня 2026

Неврологія та психіатрія

Марценковський І.А.

Марценковська І.І.

Макаренко Г.В.

УДК: 616.89-008.444.9-085:615.214

DOI: 10.32471/umj.1680-3051.280138

Ключові слова :

арипіпразол,

діти та підлітки,

коморбідність,

терапевтичні стратегії,

тикозні розлади

Спеціальності :

Неврологія та психіатрія

Завантажити PDF

Резюме

У статті проаналізовано сучасні підходи до терапії тикозних розладів у дітей та підлітків з акцентом на застосування арипіпразолу. Особливу увагу приділено порівнянню клінічної ефективності та профілю побічних ефектів арипіпразолу з іншими антипсихотиками, агоністами альфа-2-адренорецепторів та інгібіторами VMAT2, а також аналізу можливостей їх комбінованого застосування. Проаналізовано особливості терапевтичних стратегій при коморбідності тикозних розладів із розладами уваги та гіперактивності (РДУГ), обсесивно-компульсивним розладом (ОКР), рекурентною та біполярною депресією, тривожними розладами. Обґрунтовано, що при коморбідності тикозного розладу з РДУГ доцільним є комбіноване застосування низьких доз арипіпразолу з агоністами альфа-2-адренорецепторів, що дозволяє досягти синергічного ефекту з мінімальним ризиком побічних реакцій. Оскільки тикозні розлади часто посилюються на тлі стресу та тривоги, важливим є застосування селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну як препаратів 1-го вибору при лікуванні коморбідних ОКР та депресії. Вплив арипіпразолу на нейротрансмісію серотоніну сприяє стабілізації емоційного стану таких пацієнтів. Подальший розвиток терапевтичних стратегій пов’язують із дослідженням селективних антагоністів D1-рецепторів (екопіпаму), модуляторів ендоканабіноїдної системи та пресинаптичних інгібіторів VMAT2 (тетрабеназину / деутетрабеназину). Практичне значення: систематизовано сучасні доказові терапевтичні стратегії, що дає змогу оптимізувати лікувальний процес та покращити якість життя пацієнтів із поліморбідною тикозною симптоматикою.

Тикозні розлади — спектр повторюваних рухових порушень, які утворюють континуум клінічних фенотипів з іншими нейророзвитковими розладами, зокрема з розладами уваги та гіперактивності (РДУГ) і розладами аутистичного спектра (РАС). Часто при тикозних розладах відмічають симптоми інших обсесивно-компульсивних, дисоціативних, депресивних та тривожних розладів [1].

Поширеність діагностики розладу Туретта, за різними оцінками, коливається в межах 0,1–6%; чоловіки хворіють частіше. Маніфестація розладу (максимальні прояви рухових і вокальних тиків, поява комбінованих тиків) відзначається у віці 10–12 років. Як правило, у віці 4–6 років з’являються прості моторні тики, найчастіше у вигляді транзиторних посмикувань м’язів обличчя, а в подальшому — компульсивних рухів головою та кінцівками. Вокальні тики зазвичай виникають на 1–2 роки пізніше, еволюціонуючи від простих до складних форм [2].

Важливою складовою діагностичного процесу при клінічних фенотипах розладів психіки з тикозною симптоматикою є безпосереднє оцінювання тяжкості гострих транзиторних і хронічних тикозних розладів, а також спроможності пацієнта протидіяти їм. З цією метою використовують напівструктуровані інтерв’ю та клінічні шкали: Шкала загального клінічного враження тяжкості (Clinical Global Impression-Severity Scale — CGI-S) [2]; Шкала глобальної оцінки дітей (Child Global Assessment Scale — CGAS) [3]; Єльська глобальна шкала тяжкості тиків (Yale Global Tic Severity Scale — YGTSS) [4]; Шкала інтенсивності передчуття тиків (Preemptive Tic Urge Scale — PUTS) [5]. Низку інших діагностичних інструментів використовують для оцінки психічних розладів, коморбідних із тикозними: Шкала обсесивно-компульсивних станів Єль-Брауна для дітей (Yale-Brown Obsessive-Compulsive Scale for Children — CY-BOCS) [6] та Контрольний список поведінки дітей віком 6–18 років (Child Behavior Checklist — CBCL 6–18) [7]. Коморбідні розлади зі спектра РДУГ оцінюють за допомогою шкал Коннерса, насамперед скороченої батьківської версії (Conners’ Parent Rating Scale, Revised, Short Form — CPRS-R:S) [8]. Опитувальник соціальної комунікації (Social Communication Questionnaire, Lifetime Version — SCQ) [9] — це скорочений інструмент для батьків або опікунів, рекомендований для скринінгу РАС у дітей віком старше 4 років. Він ґрунтується на золотому стандарті діагностики РАС — напівструктурованому інтерв’ю для батьків (ADI-R) — і дозволяє визначити потребу в поглибленому оцінюванні. У разі підозри на РАС рекомендовано використовувати Шкалу діагностичного спостереження за проявами аутизму (ADOS-2) [10] та Напівструктуроване діагностичне інтерв’ю з аутизму для батьків (ADI-R) [11].

Механізми дії арипіпразолу та асоційовані з ними клінічні ефекти

Застосування арипіпразолу та інших часткових агоністів дофамінових рецепторів (брекспіпразолу, карипразину) для лікування хронічних тикозних розладів, синдрому Туретта, атенуйованого (послабленого) психотичного синдрому та неуточнених психічних розладів, які, ймовірно, пов’язані з підвищеною щільністю дофамінових рецепторів в окремих ділянках головного мозку, є однією з найактуальніших тем у сучасній дитячій та дорослій нейропсихіатрії. Арипіпразол викликає значний інтерес завдяки своєму унікальному механізму дії, високій ефективності та значно кращому профілю безпеки порівняно з іншими представниками цього класу [12–13].

Унікальність арипіпразолу порівняно з іншими антипсихотиками полягає в особливості його фармакодинамічного профілю — частковому агонізмі до D₂-рецепторів. При тиках у певних ділянках головного мозку (базальних гангліях) відмічається надмірна нейротрансмісія дофаміну. Арипіпразол витісняє дофамін зі зв’язку з рецепторами, але сам активує їх лише частково. Як наслідок, патологічно високий рівень стимуляції та дофамінової нейротрансмісії знижується, що супроводжується редукцією моторних і вокальних тиків. Цей механізм дії описують метафорою «не занадто сильно, не занадто слабко, а саме так, як треба». Повний агоніст (ендогенний дофамін) стимулює рецептор на 100%, повний антагоніст (класичний нейролептик) блокує рецептор повністю та тривало. Арипіпразол як частковий агоніст зберігає близько 25–30% активних рецепторів; підвищення дози зумовлює зростання рівня блокади рецептора та зниження рівня його залишкової активності (щільності рецепторів). У тих ділянках головного мозку, де щільність дофамінових рецепторів базово знижена (наприклад у префронтальній корі), арипіпразол не блокує залишків дофамінової трансмісії, а навпаки, активує її. Це мінімізує ризик появи таких нейролептичних побічних ефектів, як виражена млявість, емоційне сплощення, когнітивне пригнічення та екстрапірамідна симптоматика (скутість, тремор).

У дітей з тикозними розладами (синдромом Туретта), окрім рухових та вокальних тиків, часто виявляють окремі гіпокінетичні розлади та мікрокататонічні ознаки, які є предикторами виникнення екстрапірамідних побічних ускладнень при застосуванні антипсихотиків, які блокують дофамінові рецептори. Найчастішим специфічним побічним ефектом арипіпразолу є акатизія — відчуття внутрішнього рухового неспокою. У дітей це іноді помилково трактують як посилення гіперактивності чи безпосередньо тиків, тому титрація дози препарату має бути повільною. Частковий агонізм арипіпразолу до D₂-рецепторів знижує ризик маніфестації кататонії та тардивної дистонії порівняно з конвенційним нейролептиком галоперидолом, амісульпридом, сульпридом у разі, якщо їх застосовують у терапії гострої тикозної симптоматики у дітей. Тики також іноді важко диференціювати від міоклоній, що в реальній клінічній практиці стає причиною безпідставного призначення протиепілептичних лікарських засобів.

Арипіпразол впливає не лише на трансмісію дофаміну, а й тонко регулює рівень активації серотонінових рецепторів, що забезпечує додаткові переваги:

1. Частковий агонізм до 5-HT1A-рецепторів зумовлює посилення вивільнення дофаміну в префронтальній корі та створює виражений антидепресивний і протитривожний ефекти.

2. Антагонізм до 5-HT2A-рецепторів покращує когнітивні функції та знижує ризик виникнення екстрапірамідних симптомів.

Оскільки тикозні розлади часто посилюються на тлі стресу та тривоги, вплив арипіпразолу на нейротрансмісію серотоніну допомагає стабілізувати емоційний стан пацієнта.

Окремої уваги заслуговує низький ризик метаболічних побічних ефектів лікарського засобу. Завдяки частковому агонізму арипіпразол забезпечує мінімальний рівень дофамінової стимуляції в гіпофізі, тому він не підвищує рівня пролактину, а в багатьох випадках навіть знижує його, якщо той був підвищений попереднім лікуванням [14]. Більшість інших антипсихотиків через повну блокаду дофаміну викликають гіперпролактинемію, що веде до небажаних гормональних збоїв (гінекомастії, затримки розвитку, сексуальної дисфункції). Арипіпразол має значно нижчий ризик суттєвого збільшення маси тіла порівняно з іншими атиповими препаратами і, за даними досліджень, може сприяти зменшенню маси тіла при додаванні до терапії рисперидоном чи оланзапіном [15]. У реальній клінічній практиці в разі пролактинемії невисокі дози арипіпразолу 5–7 мг/добу та бромкриптин додають до терапії рисперидоном, бензамідами.

Клінічна ефективність арипіпразолу: результати контрольованих досліджень та метааналізу

У великому подвійному сліпому плацебо-контрольованому 8-тижневому дослідженні оцінювали ефективність перорального застосування арипіпразолу у дітей та підлітків із синдромом Туретта віком 7–17 років [16]. Пацієнти були рандомізовані у співвідношенні 1:1:1 на групи, які отримували: низьку дозу арипіпразолу (5 мг/добу при масі тіла <50 кг; 10 мг/добу при масі тіла ≥50 кг), високу дозу арипіпразолу (10 мг/добу при масі тіла <50 кг; 20 мг/добу при масі тіла ≥50 кг); плацебо. Результати контрольованого дослідження показали статистично та клінічно значуще зниження балів за шкалою YGTSS порівняно з плацебо. У 69–74% пацієнтів відмічалося значне покращення загального стану за шкалою клінічного враження (CGI-TS). Найбільш поширеними небажаними явищами були седація, сонливість та втома; серйозних побічних реакцій або смерті не зафіксовано.

При систематичному огляді і метааналізі ефективності терапії 626 осіб віком 6–65 років із синдромом Туретта [17] порівнювали ефекти арипіпразолу та валбеназину за результатами плацебо-контрольованих досліджень. Проаналізовані випадки включені в дослідження до березня 2025 р. Встановлено, що арипіпразол значно знижував тяжкість тиків за шкалою YGTSS-TTS (середня різниця MD=−5,96; 95% довірчий інтервал (ДІ) від −9,59 до −2,33; p<0,001) і покращував загальне функціонування за шкалою CGI-TS (MD=−0,56; 95% ДІ від −1,10 до −0,02). Валбеназин також продемонстрував значну тенденцію до зменшення вираженості тикозної симптоматики (YGTSS-TTS: MD=−1,93; 95% ДІ від −2,94 до −0,93; p<0,001) та покращення показників CGI-TS (MD=−0,36; 95% ДІ від −0,59 до −0,13; p<0,001), проте сила ефекту була менш вираженою.

Метааналіз підтвердив, що арипіпразол є більш ефективним, ніж валбеназин, у зниженні тяжкості тиків та поліпшенні загальних клінічних результатів пацієнтів із синдромом Туретта, продемонстрував позитивні результати у всіх дослідженнях. Це обґрунтовує застосування арипіпразолу як препарату 1-ї лінії та вказує на валбеназин як на потенційну альтернативу.

Контрольовані клінічні дослідження підтверджують ефективність не лише таблетованої форми арипіпразолу, а й розчину орального, застосування якого особливо зручне для повільної титрації у дітей молодшого віку. Дослідження NCT03487783 (опубліковане у 2024 р.) продемонструвало суттєве зменшення загальної кількості тиків порівняно з контрольною групою: коефіцієнт клінічної відповіді становив 86,4% проти 56,6% у групі плацебо [18].

Систематичний огляд сучасних клінічних контрольованих досліджень, опублікований A. Häge зі співавторами (2025), вказує на зміну парадигми в терапії тикозних розладів [19]. Хоча атипові антипсихотики (зокрема арипіпразол) залишаються 1-ю лінією доказової фармакотерапії завдяки балансу ефективності та безпеки, фокус досліджень зміщується в бік альтернативних шляхів впливу на патогенетичні механізми:

1. Модуляція ендоканабіноїдної системи: вивчення нових селективних засобів, що знижують частоту тиків без прямого впливу на нейротрансмісію дофаміну.

2. Таргетне керування дофамінергічною передачею: розробка молекул із вищою селективністю для уникнення таких побічних ефектів, як акатизія.

3. Нейромодуляційні та поведінкові втручання: використання прогресивних протоколів поведінкової терапії та інвазивної / неінвазивної стимуляції головного мозку як комплементарного лікування.

Нові терапевтичні перспективи в терапії тикозних розладів відкриваються за результатами дослідження екопіпаму (Ecopipam) — першого у своєму класі селективного антагоніста D₁-рецепторів, що створює передумови для перегляду наукової парадигми, яка спиралася на застосування часткових агоністів D₂-рецепторів, асоційованих з арипіпразолом [20–21]. Інтерес викликає і застосування пресинаптичних блокаторів транспортерів дофаміну (інгібіторів VMAT2) — тетрабеназину та деутетрабеназину, які не впливають на постсинаптичні та пресинаптичні рецептори дофаміну безпосередньо [22]. Таким чином, майбутнє лікування тикозних розладів полягатиме в персоналізованому підході, який поєднує інноваційну фармакотерапію з обов’язковим урахуванням коморбідних станів (РДУГ, ОКР) та мінімізацією довгострокових метаболічних і рухових ризиків.

Порівняльний аналіз застосування арипіпразолу та рисперидону в терапії тикозних розладів у дітей

Настанови Американської академії неврології (American Academy of Neurology — AAN) зазначають, що і арипіпразол, і рисперидон мають доказову базу (рівень B) щодо ефективності зниження балів за шкалою YGTSS. Проте наголошується на необхідності врахування метаболічних ризиків рисперидону при тривалому застосуванні. Перевагою арипіпразолу є значно вищий рівень метаболічної безпеки (набагато нижчий ризик збільшення маси тіла, відсутність гіперпролактинемії). Рисперидон часто викликає гіперпролактинемію (що призводить до гінекомастії та галактореї), тоді як арипіпразол утримує пролактин у межах норми або навіть знижує його рівень [23].

Мережевий метааналіз підтвердив, що арипіпразол і рисперидон мають найбільшу силу безпосереднього впливу на моторні та вокальні тики серед атипових антипсихотиків та лікарських засобів з іншими механізмами дії. Водночас аналіз профілю безпеки виводить арипіпразол на позицію препарату 1-го вибору через кращу довгострокову переносимість дітьми [24]. Рандомізоване подвійне сліпе клінічне дослідження продемонструвало однакову антитикозну ефективність обох засобів, але підтвердило, що застосування арипіпразолу супроводжується значно нижчою частотою підвищення рівня пролактину та збільшення маси тіла [25]. Акатизія є потенційно керованим побічним ефектом терапії арипіпразолом, ризик якого можна мінімізувати за умови правильної титрації дози [26]. Важливо своєчасно диференціювати акатизію, оскільки руховий неспокій часто помилково приймають за екзацербацію тиків, прояви коморбідного РДУГ або тривоги. Повільна титрація та індивідуальний підбір дози дозволяють знизити ризик розвитку акатизії, сонливості або безсоння.

Схема титрації арипіпразолу у дітей

В Україні діє офіційна Настанова 00686 «Тики в дитинстві», де прописані правила підбору дози. Офіційні рекомендації Управління з контролю за харчовими продуктами та лікарськими засобами США (Food and Drug Administration — FDA) та Великої Британії пропонують схеми титрації залежно від маси тіла пацієнта, спираючись на стратегію «start low and go slow».

Порівняльний аналіз застосування арипіпразолу та агоністів альфа-2-адренорецепторів (гуанфацину та клонідину) у терапії тикозних розладів у дітей

Галоперидол, пімозид та арипіпразол схвалені FDA для лікування синдрому Туретта. Рисперидон також має докази ефективності при тикозних розладах у дітей, але не має офіційної рекомендації FDA до застосування за цим показанням. Метааналіз наукової літератури 2013 р. не виявив суттєвої різниці в ефективності 4 антипсихотиків (рисперидону, пімозиду, галоперидолу та зипразидону). Конвенційні антипсихотики частіше рекомендують при тяжких тикозних розладах зі злоякісним прогредієнтним перебігом, хоча їхнє застосування намагаються обмежувати короткими періодами.

Багато клініцистів вважають агоністи альфа-2-адренорецепторів (клонідин та гуанфацин) препаратами 1-ї лінії для лікування тиків легкого та середнього ступеня тяжкості, хоча метааналіз від 2013 р. продемонстрував, що агоністи альфа-2-адренорецепторів чинять мінімальний позитивний вплив на пацієнтів без коморбідного РДУГ [27]. Ефект при терапії агоністами альфа-2-адренорецепторів розвивається повільніше, ніж при застосуванні арипіпразолу.

Порівнювані лікарські засоби виявляють різну афінність до коморбідних розладів: арипіпразол зменшує прояви ОКР, дратівливості та симптоми агресії, тоді як агоністи альфа-2-адренорецепторів є більш ефективні щодо гіперкінетичної симптоматики (РДУГ) та асоційованих поведінкових порушень [23]. Комбінація арипіпразолу з агоністами альфа-2-адренорецепторів є однією з найефективніших для дітей із синдромом Туретта та тяжким РДУГ: агоністи альфа-адренорецепторів покращують концентрацію уваги, а арипіпразол потужно блокує тяжкі вокальні та моторні тики [23, 28–29]. Комбіноване застосування дозволяє знизити дози кожного з лікарських засобів і ризик побічних ефектів (підвищення апетиту, збільшення маси тіла та акатизію для арипіпразолу; виражену седацію, сухість у роті, зниження артеріального тиску та ортостатичні колапси для клонідину; порушення нічного сну для гуанфацину) [29].

Порівняльний аналіз застосування арипіпразолу та інгібіторів VMAT2 (тетрабеназину та деутетрабеназину) у терапії тикозних розладів у дітей

Застосування пресинаптичних блокаторів (інгібіторів VMAT2) та атипових антипсихотиків (зокрема арипіпразолу) відображає два різні механізми впливу на дофамінергічну систему. Тетрабеназин та деутетрабеназин є селективними інгібіторами везикулярного транспортера моноамінів 2-го типу (VMAT2). Вони блокують зворотне захоплення дофаміну у везикули пресинаптичного закінчення, що призводить до зниження його вивільнення в синаптичну щілину. На відміну від арипіпразолу, вони безпосередньо не блокують постсинаптичні рецептори, що мінімізує ризик розвитку пізньої дискінезії [30–32].

Тетрабеназин схвалений FDA та Європейським агентством з лікарських засобів (European Medicines Agency — EMA) виключно для лікування хореї, пов’язаної з хворобою Гантінгтона у дорослих. Деутетрабеназин схвалений лише для лікування пізньої дискінезії та хореї при хворобі Гантінгтона у дорослих пацієнтів. Великі контрольовані клінічні дослідження деутетрабеназину (програма ARTISTS-1 та ARTISTS-2) для дитячого синдрому Туретта не продемонстрували статистично значущого зменшення кількості тиків за шкалою YGTSS порівняно з плацебо протягом 8–12 тиж терапії. Через це FDA відхилило розширення показань, і його безпека / ефективність для дітей офіційно вважаються невстановленими. Проте за результатами дослідження розроблено режим безпечної титрації деутетрабеназину при тикозних розладах у дітей. Режим титрації тетрабеназину був запропонований з урахуванням відмінностей його фармакокінетики та фармакодинаміки від деутетрабеназину [30]. Наразі як тетрабеназин, так і деутетрабеназин у США та Європі застосовуються в педіатричній практиці виключно off-label [31–32].

Тетрабеназин має короткий період напіввиведення, тому потребує розподілу добової дози на кілька прийомів.

початкова доза: 6,25–12,5 мг/добу ввечері (для нівелювання сонливості);
титрування: підвищення на 6,25–12,5 мг на тиждень із розподілом на 2–3 прийоми;
середні терапевтичні дози: 25–50 мг/добу. Максимальна доза у підлітків рідко перевищує 50 мг/добу (у дорослих — 100 мг/добу);
моніторинг: потребує ретельного контролю депресивних симптомів, ангедонії та вираженої денної сонливості.

Деутетрабеназин

Дейтерована форма має значно довший період напіввиведення, що згладжує пікові концентрації в плазмі крові:

початкова доза: 6 мг 1 раз на добу вранці;
титрування: підвищення на 6 мг щотижня до досягнення ефекту. Дози від 12 мг/добу ділять на 2 прийоми;
терапевтична доза: 12–36 мг/добу залежно від маси тіла та тяжкості тиків. Максимальна доза у підлітків становить 36 мг/добу (у дорослих при інших розладах — 48 мг/добу).

Висновки

Коморбідний континуум тикозних розладів як діагностичний виклик. Тикозні розлади у дітей не є ізольованим патологічним станом, а утворюють складний континуум з іншими нейророзвитковими розладами (РДУГ, РАС) та поліморбідними психічними порушеннями (ОКР, тривожні та депресивні стани). Для визначення ефективної терапевтичної стратегії необхідне застосування комплексного діагностичного підходу із використанням низки напівструктурованих інтерв’ю та спеціалізованих клінічних шкал.

Патогенетична унікальність арипіпразолу. Фармакодинамічний профіль арипіпразолу (частковий агонізм до D₂- та 5-HT1A-рецепторів і антагонізм до 5-HT2A-рецепторів) забезпечує унікальний механізм «модуляції» нейротрансмісії дофаміну та серотоніну. Витісняючи ендогенний дофамін за умов його надмірної трансмісії в базальних гангліях, препарат ефективно редукує моторні та вокальні тики. Водночас здатність активувати дофамінову передачу в префронтальній корі мінімізує ризик когнітивного пригнічення, емоційного сплощення та екстрапірамідних побічних ефектів, що є принциповою перевагою порівняно з класичними антагоністами дофаміну. Вплив арипіпразолу на нейротрансмісію серотоніну сприяє стабілізації емоційного стану, редукції обсесивних симптомокомплексів у таких пацієнтів.

Високий рівень метаболічної та ендокринної безпеки. На відміну від більшості атипових антипсихотиків (зокрема рисперидону), які через повну блокаду дофамінових рецепторів гіпофіза викликають стрімку гіперпролактинемію та значне збільшення маси тіла, арипіпразол демонструє сприятливий метаболічний та ендокринний профіль. Він утримує рівень пролактину в межах норми (або знижує його) та зумовлює мінімальний ризик збільшення маси тіла, що критично важливо для забезпечення комплаєнсу та безпеки при тривалій терапії в педіатричній популяції.

Доказова перевага у виборі терапії 1-ї лінії. Систематичні огляди, рандомізовані клінічні дослідження та метааналізи підтверджують високу афінність арипіпразолу до тикозної симптоматики (як таблетованої форми, так і розчину орального) у дітей та підлітків. Порівняльний аналіз показав, що за силою безпосереднього впливу на тики арипіпразол не поступається рисперидону, але переважає його за профілем безпеки. При зіставленні з агоністами альфа-2-адренорецепторів (клонідином, гуанфацином) та новітніми інгібіторами VMAT2, арипіпразол демонструє більш виражене та послідовне зниження тяжкості тиків за шкалою YGTSS.

Особливості клінічного менеджменту. Попри високу безпеку, специфічним побічним ефектом арипіпразолу є акатизія, яку в дитячому віці важливо диференціювати від екзацербації тиків, проявів РДУГ або тривоги. Мінімізація цього ризику, а також зменшення проявів сонливості чи безсоння, досягається неухильним дотриманням гнучкої стратегії повільної титрації дози («start low and go slow») з урахуванням маси тіла дитини (цільові дози 2,5–5 мг/добу для дітей з масою тіла <50 кг та 10–20 мг/добу для пацієнтів з масою тіла >50 кг.

Перспективи персоналізованої нейропсихіатрії. Сучасна зміна парадигми в терапії синдрому Туретта вказує на доцільність персоналізованого підходу. У випадках тяжких поліморбідних станів (тики + тяжка форма РДУГ) патогенетично обґрунтованим є комбіноване застосування низьких доз арипіпразолу з агоністами альфа-2-адренорецепторів, що дозволяє досягти синергічного ефекту з мінімальним рівнем побічних реакцій. Подальший розвиток терапевтичних стратегій пов’язують із дослідженням селективних антагоністів D₁-рецепторів, модуляторів ендоканабіноїдної системи та пресинаптичних інгібіторів VMAT2 як альтернатив терапії off-label при резистентних формах розладу.

UA-ARIP-PUB-082026-376

Список використаної літератури

1. Berzosa-Gonzalez I., Martinez-Horta S., Pérez-Pérez J. et al. (2024) Therapeutic approach to primary tic disorders and associated psychiatric comorbidities. Brain sciences, 14(12): 1231. doi.org/10.3390/brainsci14121231.
2. Dunlop B.W., Gray J., Rapaport M.H. (2017) Transdiagnostic clinical global impression scoring for routine clinical settings. Behavioral sciences, 7(3): 40. doi.org/10.3390/bs7030040.
3. Shaffer D., Gould M.S., Brasic J. et al. (1983) A children’s global assessment scale (CGAS). Arch. General Psychiatr., 40(11): 1228–1231. doi:10.1001/archpsyc.1983.01790100074010.
4. Leckman J.F., Riddle M.A., Hardin M.T. et al. (1989) The Yale Global Tic Severity Scale: initial testing of a clinician-rated scale of tic severity. J. Am. Acad. Child & Adolescent Psychiatr., 28(4): 566–573. doi.org/10.1097/00004583-198907000-00015.
5. Woods D.W., Piacentini J., Himle M.B., Chang S. (2005) Premonitory Urge for Tics Scale (PUTS): initial psychometric results and examination of the premonitory urge phenomenon in youths with Tic disorders. J. Developmental & Behavioral Pediatrics, 26(6): 397–403.
6. Scahill L., Riddle M.A., McSwiggin-Hardin M. et al. (1997) Children’s Yale-Brown obsessive compulsive scale: reliability and validity. J. Am. Acad. Child Adolescent Psychiatry, 36(6): 844–852. doi.org/10.1097/00004583-199706000-00023.
7. Achenbach T.M., Rescorla L.A. (2001) Manual for the ASEBA School-Age Forms & Profiles. University of Vermont, Research Center for Children, Youth, & Families, 232 p.
8. Conners C.K., Sitarenos G., Parker J.D., Epstein J.N. (1998) The revised Conners’ Parent Rating Scale (CPRS-R): Factor structure, reliability, and criterion validity. J. of Abnormal Child Psychol., 26(4): 257–268. doi.org/10.1023/A:1022602400621.
9. Rutter M., Bailey A., Lord C. (2003) The Social Communication Questionnaire: Manual. Los Angeles, C.A : Western Psychological Services, 2003. 42 p.
10. Kamp-Becker I., Albertowski K., Becker J. et al. (2018) Diagnostic accuracy of the ADOS and ADOS-2 in clinical practice. European child & adolescent psychiatry, 27(9): 1193–1207. doi.org/10.1007/s00787-018-1143-y.
11. Lord C., Rutter M., Le Couteur A. (1994) Autism Diagnostic Interview-Revised: a revised version of a diagnostic interview for caregivers of individuals with possible pervasive developmental disorders. Journal of autism and developmental disorders, 24(5): 659–685. doi.org/10.1007/BF02172145.
12. Stahl S.M. (2001) Dopamine system stabilizers, aripiprazole, and the next generation of antipsychotics, part 2: Illustrating their mechanism of action. The Journal of clinical psychiatry, 62(12): 923–924.
13. Hirose T., Uwahodo Y., Yamada S. et al. (2004) Mechanism of action of aripiprazole predicts clinical efficacy and a favorable side-effect profile. Journal of Psychopharmacology, 18(3): 375–383. doi.org/10.1177/026988110401800.
14. Chen J.X., Su Y.A., Bian Q.T. et al. (2015) Adjunctive aripiprazole in the treatment of risperidone-induced hyperprolactinemia: a randomized, double-blind, placebo-controlled, dose–response study. Psychoneuroendocrinology, 58: 130–140. 10.1016/j.psyneuen.2015.04.011.
15. Gupta B., Chee K.S., Neo L.Q. et al. (2021). Effect of aripiprazole as an adjunct to atypical antipsychotics on weight and metabolic profile: a 12-week open-label trial. Therapeutic Advances in Psychopharmacology, 11: 20451253211046765. doi.org/10.1177/20451253211046.
16. Sallee F., Kohegyi E., Zhao J. et al. (2017) Randomized, double-blind, placebo-controlled trial demonstrates the efficacy and safety of oral aripiprazole for the treatment of Tourette’s disorder in children and adolescents. J. Child Adolescent. Psychopharmacol., 27(9): 771–781. doi.org/10.1089/cap.2016.0026.
17. Muneer M.A., Habiba U., Shehzad S. et al. (2025) Efficacy of aripiprazole and valbenazine in the treatment of tourette syndrome: a systematic review and meta-analysis of randomized controlled trials. Acta Neurologica Belgica, 1–10. doi.org/10.1007/s13760-025-02864-2.
18. He F., Luo J., Huang Y. et al. (2024) Randomized, double-blind, placebo-controlled trial of aripiprazole oral solution in children and adolescents with Tourette’s disorder. Child and Adolescent Psychiatry and Mental Health, 18(1): 88. doi.org/10.1186/s13034-024-00764-6.
19. Häge A., Krämer R., Dunlap M. et al. (2025) Emerging therapeutic approaches for Tourette syndrome and other tic disorders–a systematic review of current clinical trials. Eur. Child Adolescent Psychiatr., 34(6): 1719–1729. doi.org/10.1007/s00787-024-02637-x.
20. Panda P.K., Panda P., Dawman L. et al. (2025) Safety and Efficacy of Ecopipam in Patients with Tourette Syndrome: A Systematic Review and Meta-analysis: Ecopipam in Patients with Tourette Syndrome: P.K. Panda et al. CNS drugs, 39(2): 127. doi. 10.1007/s40263-024-01140-w.
21. Gilbert D.L., Atkinson S.D., Kim D.J. et al. (2026) Efficacy and Safety of Ecopipam for Tourette Syndrome: A Phase 3 Randomized Clinical Trial. JAMA neurology. Published Online: May 26, 2026. doi:10.1001/jamaneurol.2026.1431.
22. Muneer M.A., Haris M., Sajjad M. et al. (2026) Efficacy and Safety of Deutetrabenazine in Tourette Syndrome: A Systematic Review and Meta-Analysis of Randomized Controlled Trials. Psychopharmacology Bulletin, 56(3): 66–81. doi.org/10.64719/pb.18519.
23. Pringsheim T., Holler-Managan Y., Okun M.S. et al. (2019) Comprehensive systematic review summary: treatment of tics in people with Tourette syndrome and chronic tic disorders. Neurology, 92(19): 907–915. doi.org/10.1212/WNL.000000000000746.
24. Farhat L.C., Behling E., Landeros-Weisenberger A. et al. (2024) Pharmacological interventions for attention-deficit/hyperactivity disorder in children and adolescents with Tourette disorder: A systematic review and network meta-analysis. J. Child Adolescent Psychopharmacol., 34(9): 373–382. doi.org/10.1089/cap.2024.0049.
25. Ghanizadeh A., Haghighi A. (2014) Aripiprazole versus risperidone for treating children and adolescents with tic disorder: a randomized double blind clinical trial. Child Psychiatry & Human Development, 45(5): 596–603. doi.org/10.1007/s10578-013-0427-1.
26. Tourettes Action (2025) Medication for TS: Aripiprazole mechanisms and adverse event profiles (Clinical Guidance Update 2025/2026). Tourettes Action UK.
27. Weisman H., Qureshi I.A., Leckman J.F. et al. (2013) Systematic review: pharmacological treatment of tic disorders — efficacy of antipsychotic and alpha-2 adrenergic agonist agents. Neuroscience & Biobehavioral Reviews, 37(6): 1162–1171. doi.org/10.1016/j.neubiorev.2012.09.008.
28. Rizwan M., ul ain Shahid N., Naguit N. et al. (2022) Efficacy of behavioural intervention, antipsychotics, and alpha agonists in the treatment of tics disorder in Tourette’s syndrome. Cureus, 14(2). doi: 10.7759/cureus.39573.
29. George T., Emig M., Chand P., Hendry H. (2023) Successful Treatment of Tourette Syndrome With a Combination of Guanfacine and Aripiprazole: A Case Series. Cureus, 15(5): e39573–e39573. doi.org/10.7759/cureus.39573.
30. Coffey B., Jankovic J., Claassen D.O. et al. (2021) Efficacy and safety of fixed-dose deutetrabenazine in children and adolescents for tics associated with Tourette syndrome: a randomized clinical trial. JAMA network open, 4(10): e2129397. doi: 10.1001/jamanetworkopen.2021.29397.
31. Roessner V., Plessen K.J., Rothenberger A. et al.; ESSTS Guidelines Group (2011) European clinical guidelines for Tourette syndrome and other tic disorders. Part II: pharmacological treatment. European child & adolescent psychiatry, 20(4): 173–196. doi.org/10.1007/s00787-011-0163-7.
32. Jankovic J., Coffey B., Claassen D.O. et al. (2023) Safety and Efficacy of Long-Term Deutetrabenazine Use in Children and Adolescents with Tics Associated with Tourette Syndrome: An Open-Label Extension Study. Movement Disorders Clinical Practice, 10(9): 1388–1398. doi: 10.1002/mdc3.13849.

Інформація про авторів:

Марценковський Ігор Анатолійович — кандидат медичних наук, лікар-психіатр дитячий, провідний науковий співробітник відділу наукових досліджень «ДУ «Інститут судової психіатрії та судової медицини МОЗ України», лікар-психіатр дитячий Центру ментального здоров’я ДНП «НДСЛ «ОХМАТДИТ» МОЗ України», президент Асоціації дитячої психіатрії та суміжних спеціальностей України, Київ, Україна.

Марценковська Інна Іванівна — кандидатка медичних наук, лікарка-психіатриня дитяча, старша дослідниця, провідна наукова співробітниця відділу наукових досліджень ДУ «Інститут судової психіатрії та судової медицини МОЗ України», лікарка-психіатриня дитяча Центру ментального здоров’я ДНП «НДСЛ «ОХМАТДИТ» МОЗ України», Київ, Україна.

Макаренко Ганна В’ячеславівна — лікарка-психіатриня дитяча, молодша наукова співробітниця відділу наукових досліджень ДУ «Інститут судової психіатрії та судової медицини МОЗ України», лікарка-психіатриня дитяча відділення дитячої неврології, клінічної нейрофізіології та розладів психіки ДНП «НДСЛ «ОХМАТДИТ» МОЗ України», Київ, Україна.

Information about the authors:

Martsenkovskyi Ihor A. — Candidate of Medical Sciences, Child Psychiatrist, Leading Researcher of the Department of Scientific Research of the SI «Institute of Forensic Psychiatry and Forensic Medicine of the Ministry of Health of Ukraine», Child Psychiatrist of the Mental Health Center of the SNPE «National Children’s Specialized Hospital Okhmatdyt» of the Ministry of Health of Ukraine, President of the Association of Child Psychiatry and Related Specialties of Ukraine, Kyiv, Ukraine.

Martsenkovska Inna I. — Candidate of Medical Sciences, Child Psychiatrist, Senior Researcher, Leading Researcher of the Department of Scientific Research of the SI «Institute of Forensic Psychiatry and Forensic Medicine of the Ministry of Health of Ukraine», Child Psychiatrist of the Mental Health Center of the SNPE «National Children’s Specialized Hospital Okhmatdyt» of the Ministry of Health of Ukraine, Kyiv, Ukraine.

Makarenko Hanna V. — child psychiatrist, junior research associate of the scientific research department of the SI «Institute of Forensic Psychiatry and Forensic Medicine of the Ministry of Health of Ukraine», child psychiatrist of the Department of Child Neurology, Clinical Neurophysiology and Mental Disorders of the SNPE «National Children’s Specialized Hospital Okhmatdyt» of the Ministry of Health of Ukraine, Kyiv, Ukraine.

Надійшла до редакції/Received: 24.07.2026
Прийнято до друку/Accepted: 29.07.2026