Як вже повідомляло наше видання , 20 листопада 2013 р. у Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (далі — Комітет) відбулося засідання круглого столу на тему: «Лікарське самоврядування: міжнародний досвід та перспектива впровадження в Україні», мета якого — обговорення можливості впровадження в Україні державно-суспільної моделі регулювання медичної діяльності, що спирається на інститут професійного самоврядування лікарів, та аналіз відповідного міжнародного досвіду в цій сфері. Сьогодні ми пропонуємо до уваги читачів позицію Комітету, яку висловила його голова, народний депутат України Тетяна Бахтеєва.
Відкриваючи засідання, голова Комітету зазначила, що тема, яка буде обговорюватися під час круглого столу, дуже важлива, адже медицина — це особлива сфера діяльності. Вона поєднує у собі і науку, і мистецтво, і ремесло водночас, а відтак потребує до себе особливого підходу, в тому числі й до регулювання. Це та сфера, яка, як ніяка інша, перебуває під прискіпливою увагою всіх членів суспільства.
Саме тому практично в усіх країнах з розвиненою демократією в управлінні медициною, медичною діяльністю важлива роль належить не лише державі, а й громадськості. Багаторічний досвід цих країн свідчить про те, що на сьогодні найбільш оптимальними моделями управління медичною галуззю є ті, що спираються на використання лікарського професійного самоврядування, саморегулювання або, як це зазвичай називають у світі, «лікарської автономії».
Професійне лікарське самоврядування має довгу історію. Відомо, що перші лікарські об’єднання з’явилися в Європі ще на початку ХІХ ст. як наукові медичні товариства, основним завданням яких був розвиток медичного мистецтва і науки. Потім із впровадженням систем обов’язкового соціального, а пізніше державного медичного страхування, сфера їх діяльності стала поступово розширюватися. Це пов’язано з тим, що в середовищі лікарів виникло розуміння необхідності більш ефективної організації представництва та захисту своїх інтересів у взаємодії з органами державного управління та страховими організаціями. Саме тоді стали формуватися медичні палати та медичні ради як громадські організації, що забезпечували захист, у тому числі й юридичний, особам, які займалися офіційної медичною практикою.
А вже до початку ХХ ст. практично в усіх країнах Європи відбулося об’єднання численних розрізнених громадських медичних організацій у національні медичні асоціації, палати тощо. Такі організації створювалися і в інших країнах світу, але до середини ХХ ст. вони існували ізольовано одна від одної. І лише в 1947 р. з ініціативи 42 медичних асоціацій з різних країн світу була заснована Всесвітня медична асоціація (ВМА), яка нині об’єднує понад 100 національних лікарських організацій. Її вищим представницьким форумом є щорічна Всесвітня медична асамблея.
Можна пишатися тим, що у 2008 р. під час проведення 59-ї Всесвітньої медичної асамблеї в Сеулі (Південна Корея) наша країна також стала повноправним членом цієї потужної всесвітньої лікарської організації. Від України її лави поповнила громадська організація «Всеукраїнське лікарське товариство» (ВУЛТ) — найстаріша і найчисельніша в нашій країні, що об’єднує представників медичної професії усіх регіонів України.
Т. Бахтеєва нагадала, що ця організація у 2010 р. відзначила свій 100-літній ювілей, який за підтримки Комітету пройшов на загальнодержавному рівні. Вона також наголосила на великій особистій ролі президента ВУЛТ Олега Мусія у вступі України до ВМА.
Важливою віхою у процесі світового розвитку лікарського самоврядування стала Мадридська декларація про професійну автономію і самоврядування лікарів, прийнята у жовтні 1987 р. на 39-й Всесвітній медичній асамблеї. Основною суттю цієї Декларації є положення про те, що незалежно від того, яка система охорони здоров’я існує в тій чи іншій державі, тільки самі лікарі повинні регулювати професійні відносини та діяльність окремих лікарів. Сьогодні самокеровані та саморегульовані лікарські організації є майже в усіх країнах світу. Безумовно, кожна національна лікарська асоціація має свої особливості та відмінності, але загалом перед їх діяльністю стоять схожі цілі та завдання.
Далі Т. Бахтеєва коротко зупинилася на деяких загальних для різних країн ключових функціях лікарського самоврядування. Перш за все, особливістю діяльності самоврядних, саморегульованих професійних організацій є наявність у них певних адміністративних повноважень, які надаються їм законом. У цьому — їх основна відмінність від інших громадських, у тому числі й профспілкових організацій. При цьому головною метою лікарського самоврядування є формування такої моделі цивільно-правових відносин, в рамках якої лікар несе персональну юридичну і фінансову відповідальність за результати своєї діяльності перед національною лікарської організацією.
У свою чергу, лікарське самоврядування несе відповідальність за результати діяльності кожного лікаря перед пацієнтами та державою.
Для досягнення цих цілей професійне самоврядування виконує такі завдання:
- турбота про належне виконання кожним лікарем своїх професійних обов’язків і відповідний контроль у цій сфері;
- утвердження принципів професійної етики, які є обов’язковими для всіх лікарів, контроль за їх дотриманням;
- представлення та захист інтересів професії лікаря у відносинах із суспільством в цілому та державою зокрема.
У зв’язку з цим професійному лікарському самоврядуванню, окрім іншого, належить дуже важлива роль і у вирішенні таких важливих питань, як:
- удосконалення системи медичної освіти;
- розробка індикаторів якості надання медичної допомоги та контроль за їх дотриманням;
- атестація та сертифікація медичних фахівців, а також акредитація медичних практик;
- участь у проведенні конкурсів на заміщення керівних та інших вакантних посад у сфері охорони здоров’я.
Таким чином, професійне лікарське самоврядування — це система, яка дозволяє в рівній мірі задовольнити потреби і захистити права як медичних працівників, так і пацієнтів.
Важливо відзначити, що діяльність лікарського самоврядування практично скрізь регулюється спеціальними законами. Такі закони є в Польщі, Болгарії, Словаччині, Швейцарії, Норвегії, Іспанії, Угорщині, Румунії, США, Канаді, Туреччині, в усіх колишніх республіках Югославії, а також багатьох інших країнах. Водночас, незважаючи на те, що Україна вже заявила про своє членство у ВМА, повноцінної системи лікарського самоврядування в нашій країні, на жаль, поки що немає. В Україні досі існує централізована державна система управління медичною галуззю, що залишилася у спадок від колишнього СРСР, в якій роль медичної громадськості, як і роль пацієнтів, зведені практично до нуля.
Голова Комітету також нагадала, що за останні роки Парламентом і Урядом України прийнято ряд важливих рішень, що стосуються реформування охорони здоров’я, фінансування галузі, зміцнення її матеріально-технічної бази, стандартизації надання медичної допомоги громадянам тощо. Проте, незважаючи на ці позитивні зміни, в галузі є серйозні проблеми.
Так, на тлі тривалого існування переважно адміністративної системи управління, в Україні досі не існує повноцінної відповідальності лікаря перед медичною спільнотою і пацієнтом. Так само у лікаря відсутнє право регулювати свою професійну діяльність. Існуючі медичні об’єднання та асоціації фахівців практично не впливають на процедури атестації медичних фахівців та ліцензування медичної діяльності, оскільки є лише громадськими організаціями і не мають спеціальних повноважень.
Дуже болючим питанням з року в рік залишається низька соціальна захищеність українських медиків, не кажучи вже про рівень їх заробітної плати, що не витримує жодної критики, і залишається в рази нижчим, ніж на виробництві. В Україні все ще недостатньо захищені права медиків і пацієнтів.
Відсутній в Україні і єдиний реєстр лікарів. Водночас створення і ведення такого реєстру — це дуже важлива управлінська функція, яку в європейських країнах виконує лікарське професійне самоврядування.
Ще однією з найбільших прогалин, на думку Т. Бахтеєвої, є відсутність в Україні єдиного, обов’язкового для виконання всіма лікарями, етичного кодексу.
Документ, прийнятий у 2009 р. на 10-му З’їзді ВУЛТ, певною мірою відображає основні аспекти морально-етичних відносин між лікарями, а також між лікарем і пацієнтом. Однак він має не лише прихильників, а й численних критиків. І, найголовніше, — поки що в жодному із законів нашої країни немає положень про те, ким і за якою процедурою такий кодекс має ухвалюватися, і про те, що він є обов’ язковим для виконання кожним лікарем.
Отже, можна сказати, що спроби правового врегулювання питань створення та забезпечення функціонування системи лікарського самоврядування в Україні робилися неодноразово. Присвячені вирішенню цих питань законопроекти вже тричі подавалися на розгляд нашого Парламенту. Наприклад, у попередній каденції Верховної Ради України один із таких законопроектів було разроблено Комітетом. Цим законопроектом з метою підвищення ролі медичної громадськості в управлінні професійною лікарською діяльністю передбачалося створення на території України єдиного саморегульованого всеукраїнського об’єднання лікарів на базі ВУЛТ. Ним визначалися основні організаційні принципи, функції та повноваження такого товариства, які, серед іншого, включали положення щодо захисту прав пацієнтів, а також відповідальності лікарів за неналежне виконання своїх обов’язків. При розробці цього законопроекту за основу була взята модель роботи лікарського самоврядування в сусідній Польщі. Цей законопроект підтримано Міністерством охорони здоров’я України, але він не був розглянутий Верховною Радою 6-го скликання. При його розгляді деякі юристи вказували на те, що запропонований законопроект суперечив положенням статті 36 Конституції України про добровільність вступу в будь-яке об’єднання громадян.
Однак необхідно звернути увагу на те, що у країнах розвиненої демократії професійне самоврядування та саморегулювання широко використовується не лише в медичній, а й у ряді інших професій, що відносяться до так званої сфери публічної довіри. До них, зокрема, належать професії адвоката, нотаріуса, журналіста тощо. Наприклад, у Польщі законами визначено 16 таких професій.
Тому, незважаючи на те що в цілому цей законопроект був схвалений і підтриманий членами Комітету, його все ж зняли з розгляду для доопрацювання.
З того часу пройшло понад 4 роки, і за цей період багато чого змінилося. Реформа охорони здоров’я, на відміну від минулих років, стала реальністю. Тому, якщо ми хочемо, щоб система охорони здоров’я в Україні дійсно стала європейською, у цій сфері необхідно діяти по-європейськи, в тому числі і щодо створення такого потужного інструменту управління галуззю, як професійна автономія та професійне саморегулювання. Тим більше, що в Україні вже є такий досвід в інших галузях, зокрема в тому, що стосується діяльності адвокатів.
На завершення свого виступу народний депутат підкреслила, що професійне лікарське самоврядування — це надзвичайно потрібна і корисна модель управління медичною галуззю. Його впровадження має стати одним із невід’ємних компонентів реформи системи охорони здоров’я, реформи управління цією системою. Безумовно, при цьому необхідно спиратися на особливості вже існуючої системи управління, на чинне законодавство, але й не відкидати кращий зарубіжний досвід.
Можливо, для України не є прийнятним повне копіювання такого досвіду, однак цей досвід вкрай важливий, і насамперед він стосується досвіду тих країн, де системи охорони здоров’я були донедавна дуже схожими з нашою.
Можливо, в Україні буде простіше впровадити лікарське самоврядування не шляхом одномоментного створення «ідеальної» моделі, а через проходження «перехідного періоду», який буде підготовчим. Наприклад, шляхом створення «пілотної» моделі, коли спочатку лікарському самоврядуванню будуть делеговані державою не всі, а лише окремі управлінські функції, що будуть здійснюватися на договірній основі та під контролем Міністерства охорони здоров’я України. Водночас потрібно подбати про те, щоб лікарські асоціації не стали формальними структурами, повністю підконтрольними владі, а дійсно отримали необхідну автономію і могли повною мірою об’єктивно виконувати свої функції. Для цього, звичайно ж, слід надати їм відповідний статус на рівні закону.
Прикладом цьому може стати адвокатське самоврядування, що було запроваджене у 2012 р. Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Про міжнародний досвід впровадження лікарського самоврядування, а також про результати обговорення цього питання, яке тривало протягом засідання круглого столу, читайте на шпальтах нашого видання найближчим часом.
Олександр Устінов,
фото Сергія Бека
