Як уже повідомляло наше видання, 21 червня 2012 р. у Києві відбулося засідання президії Національної академії медичних наук (НАМН) України, у якому брала участь віце-прем’єр-міністр України — міністр охорони здоров’я України, член-кореспондент НАМН Раїса Богатирьова.Вона висловила сподівання, що в медичному академічному середовищі вже назріли думки про те, якими механізмами не адміністративного, а професійного регулювання медичної діяльності можливо досягнути сучасного рівня професіоналізму та відповідальності в самій медичній діяльності, в якій формі, якому обсязі та за яких умов можлива передача певних суто медичних професійних повноважень від держави до професійного медичного співтовариства.
Було зазначено, що найавторитетніші вчені-медики є членами НАМН. Водночас вони у своїй більшості є лідерами відповідних фахових медичних асоціацій. Тож кому, як не їм, вирішувати долю медичної професії, етичні та деонтологічні проблеми медицини?
Саме тому віце-прем’єр-міністр доручила НАМН України підготувати із залученням вітчизняних експертів, авторитетних представників медичного співтовариства, відомих лікарів, зарубіжних колег, а також представників усіх медичних професійних громадських організацій проект Закону України «Про самоврядування лікарської професії».
Слід зазначити, що практично у всіх економічно розвинених країнах основне місце в організації лікарської діяльності традиційно посідають національні медичні самоврядні організації (товариства, асоціації, лікарські палати, колегіуми лікарів тощо), які несуть правову, фінансову і моральну відповідальність перед державою та суспільством за якість медичної допомоги, професійну підготовку медичних фахівців, дотримання норм медичної етики та розв’язують інші питання охорони здоров’я.
При цьому основними завданнями національних лікарських організацій є формування в лікарському співтоваристві і суспільстві в цілому таких цивільно-правових відносин, згідно з якими лікар несе персональну юридичну і фінансову відповідальність за результати своєї діяльності перед національною медичною організацією, а національна медична організація за результати діяльності лікаря — перед пацієнтами і державою. Такі відносини ведуть до нового якісного рівня захисту прав пацієнтів та лікарів, який на сьогодні в Україні практично відсутній.
До їхньої компетенції входять і такі найважливіші види діяльності, як ведення реєстру лікарів, своєчасне забезпечення лікарів необхідною медичною інформацією, атестація і сертифікація медичних фахівців, ліцензування лікарської діяльності, захист прав та інтересів медиків, розробка медичних стандартів, обрання головних фахівців з медичних спеціальностей, здійснення контролю за використанням лікарських засобів і медичною рекламою, участь у акредитації медичних практик, організація підвищення кваліфікації медичного персоналу, захист національних виробників медичної техніки і лікарських засобів тощо.
Тому створення суспільної системи регулювання лікарської діяльності, на чолі якої стоятиме національна лікарська самоврядна організація, дасть можливість у разі часткового збереження за органами державної влади нормативно-розпорядницьких і наглядово-дозвільних функцій покласти на неї значну частину відповідальності за діяльність системи охорони здоров’я.
У переважній більшості країн світу організації лікарського самоврядування поряд із уповноваженими державними органами здійснюють управління усією системою охорони здоров’я як рівноправні партнери. У цих країнах діяльність, функції, завдання та повноваження національної самоврядної лікарської організації врегульовуються на законодавчому рівні.
Вимоги та рекомендації до запровадження лікарського самоврядування містяться в ряді декларацій, прийнятих Всесвітніми Медичними Асамблеями найавторитетнішої світової лікарської організації — World Medical Association (WMA) — Світового Лікарського Товариства, яке на сьогодні об’єднує лікарів 94 провідних країни світу.
Так, ще 17-та Всесвітня Медична Асамблея у 1967 р. прийняла «Дванадцять принципів організації охорони здоров’я для будь-якої національної системи охорони здоров’я» із доповненнями 35-ї Всесвітньої Медичної Асамблеї (Венеція, 1983). Серед них слід відзначити:
- 1-й — «Умови лікарської діяльності в будь-якій системі охорони здоров’я повинні визначатися за участі представників організації лікарів»;
- 7-й — «Повинна бути гарантована моральна, економічна та професійна незалежність лікаря»;
- 8-й — «… адекватна винагорода лікарю повинна забезпечуватися владою»;
- 9-й — «Розмір винагороди лікарю не повинен залежати виключно від фінансового стану влади, яка його забезпечує, а також не може визначатися одностороннім рішенням уряду та повинен узгоджуватися з організацією лікарів».
38-ма Всесвітня Медична Асамблея (Каліфорнія, 1986) — прийнято «Декларацію стосовно незалежності та професійної свободи лікаря», у якій вказано, що: «Надаючи лікарям незалежність і професійну свободу в проведенні медичної діяльності, суспільство забезпечує найкращу з можливих систем охорони здоров’я для своїх громадян, що в свою чергу робить вагомий внесок у створення сильної і безпечної держави».
39-та Всесвітня Медична Асамблея (Мадрид, 1987) — прийнято Мадридську декларацію про професійну лікарську автономію і самоврядування, у якій затверджено необхідність самоврядування медичної професії (професійної незалежності лікаря) та сформульовано основні принципи самоврядування, спрямовані на захист прав медичних працівників та якнайширше задоволення потреб пацієнтів.
59-та Всесвітня Медична Асамблея (Сеул, 2008) — прийнято Сеульську декларацію «Про професійну лікарську автономію і клінічну незалежність», якою «… знову підтверджує важливість професійної лікарської автономії і незалежності у прийнятті клінічних рішень, які повинні бути збереженими не лише як істотний компонент високоякісної медичної допомоги і тому вигідної для пацієнта, але й як істотний принцип лікарського професіоналізму».
Як наслідок, в країнах Європейського Співтовариства, Північної та Південної Америки, Південної та Східної Азії, значній частині країн Африки прийнято закони, якими держава передала лікарському самоврядуванню регуляторні функції в управлінні системою охорони здоров’я, де окреслено організаційні засади професійної діяльності лікарів.
В Україні за часів незалежності вже були спроби запровадити лікарське самоврядування на законодавчому рівні. Так, 23.12.2008 р. у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект № 3539 «Про лікарське самоврядування».
Прийняття цього законопроекту мало сприяти децентралізації функцій існуючої командно-адміністративної системи управління охороною здоров’я України, що було б реальним кроком до побудови в Україні громадської системи охорони здоров’я та громадянського суспільства.
Створювалися умови для контролю з боку держави за діяльністю національної лікарської організації, а також за рішеннями, що приймаються органами управління охороною здоров’я, тим самим забезпечуючи динамічний розвиток і конструктивну взаємодію державної та суспільної системи управління у сфері охорони здоров’я населення.
Також упровадження системи лікарського самоврядування дало б можливість значно скоротити тіньовий обіг фінансових коштів в охороні здоров’я, убезпечити пацієнтів від послуг псевдомедичних організацій і забезпечити контроль за медичною рекламою, створити умови для прагнення лікаря і медичної установи надавати якісну медичну допомогу, дати практичне обґрунтування доцільності функціонування тих чи інших закладів охорони здоров’я, визначити потребу в лікарях різних спеціальностей, вести ефективний реєстр лікарів та рейтинг їхньої професійної діяльності, сформувати систему страхування професійної відповідальності лікарів і медичного страхування громадян, успішно вирішувати інші важливі медико-соціальні проблеми, сприяти запобіганню кризових явищ в системі охорони здоров’я та суспільстві.
Отже, прийняття запропонованого законопроекту дозволило б:
- встановити корпоративний устрій діяльності лікарів в Україні;
- привести законодавство України у сфері охорони здоров’я у відповідність до міжнародних стандартів, стандартів Європейського Співтовариства;
- підвищити якість та доступність надання медичної допомоги;
- підвищити престиж лікарської професії та відповідальність лікарів за свою професійну діяльність;
- зробити лікарів незалежними у своїй діяльності, наділити їх гарантіями для більш повної реалізації ними своїх повноважень;,
- ефективніше запрацювати системі охорони здоров’я України;
- зміцнити в державі інституції громадянського суспільства;
- захистити права лікарів і пацієнтів;
- заповнити прогалини у наданні медичної допомоги громадянам України, що є наслідком кадрової кризи та нестачі висококваліфікованих спеціалістів у цій сфері.
Однак законопроект направлений на доопрацювання і не включений до порядку денного. Тому наявність сьогодні політичної волі з боку віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань та керівництва НАМН України щодо реалізації ідеї лікарського самоврядування є гарною прогностичною ознакою для усієї медичної спільноти.
Підводячи риску під обговоренням цього питання, Андрій Сердюк, президент НАМН України, запропонував створити спільну робочу групу з опрацювання цього питання, призначивши її співголовами Валерія Запорожана, віце-президента НАМН України, та Раїсу Моісеєнко, першого заступника міністра охорони здоров’я України. Робочій групі доручити до 1 вересня 2012 р. напрацювати спільний наказ МОЗ та НАМН України щодо створення національної самоврядної лікарської організації та передачі їй певних повноважень від органів державної влади. Ця пропозиція була одноголосно ухвалена членами президії.
Олександр Устінов,
фото Сергія Бека
