Вступ
Сполучнотканинна дисплазія (СТД) — полігенетично зумовлений синдром, що супроводжується порушенням структури й функції колагенових та еластинових волокон, що формують основу всіх м’яких тканин організму. У клінічній практиці все частіше спостерігають молодих пацієнтів, які, попри свій вік, мають виражені періорбітальні зміни: псевдогрижі, в’ялість повік, латеральну нестабільність кантального комплексу. У більшості з них виявляють ознаки недиференційованої дисплазії сполучної тканини. Ці особливості змушують переглянути класичні підходи до нижньої блефаропластики, що часто виявляються малоефективними або навіть шкідливими у цієї категорії пацієнтів.
Мета: проаналізувати сучасні джерела наукової інформації щодо проявів СТД у періорбітальній ділянці та обґрунтувати доцільність використання структурної періорбітопластики у пацієнтів молодого віку як профілактичного і реконструктивного втручання.
Об’єкт і методи дослідження
Здійснено цілеспрямований пошук наукових статей у базах PubMed, Scopus, Embase та Google Scholar за період 2015–2025 рр. з використанням таких ключових слів: «connective tissue dysplasia», «periorbital aging», «pseudoherniation», «lower blepharoplasty», «structural canthopexy», «orbital fat reposition». Проаналізовано 23 релевантні публікації, включно з оригінальними дослідженнями, оглядами та клінічними кейсами.
Результати та їх обговорення
У низці досліджень підтверджено наявність ранніх вікових змін періорбітальної ділянки у молодих пацієнтів із СТД. Так, I. Karaca та співавтори (2020) виявили, що навіть у популяції нестаршого віку з системними хронічними станами (наприклад апное сну), у 47% відзначалися латеральна нестабільність і дермохалазис, що вказує на вторинну слабкість фасцій [1]. J. Gu та співавтори (2023) дослідили пацієнтів із ранніми грижовими випинаннями нижньої повіки й продемонстрували переваги технік внутрішньої фіксації жиру порівняно з резекцією у пацієнтів із тонкою шкірою [2]. W. Xu та співавтори (2024) представили вдосконалену методику транспозиції орбітального жиру з фіксацією, яка продемонструвала 92% довготривалих результатів без ектропіону [3]. Огляд Cureus Editorial Board (2022) узагальнив офтальмологічні прояви системної дисплазії: у 68% пацієнтів з недиференційованою СТД виявляли в’ялість септуму та підвищену розтяжність нижньої повіки [4]. Загалом у більшості проаналізованих джерел акцент зроблено на потребі структурного підходу до періорбітальної хірургії у пацієнтів з анатомічною слабкістю зв’язково-фасціального апарату.
Періорбітальна зона є особливо чутливою до змін у структурі сполучної тканини. У нормі тарзоорбітальна фасція та латеральний кантальний сухожилок забезпечують стабільність нижньої повіки, утримання жиру та натяг шкіри. У пацієнтів із СТД зазначені структури є вроджено слабкими, що зумовлює формування псевдогриж — випинань жирової тканини без істинного грижового дефекту. Такі «грижі» є наслідком в’ялості тканин, а не гіпертрофії жиру.
Як продемонстровано в дослідженні K. Li та співавторів (2024), поєднання транскон’юнктивальної блефаропластики та наножирового графтингу дозволяє досягнути значного покращення контурів у пацієнтів молодого віку з tear-trough дефектами та псевдогрижами нижньої повіки при мінімальній травматичності та довготривалому естетичному ефекті [5].
Класична резекційна блефаропластика в таких випадках веде до поглиблення tear-trough, формування hollow-eye, ектропіону. Водночас структурна періорбітопластика з кантопексією, фіксацією ретрактора, субперіостальним доступом і транспозицією жиру дозволяє стабілізувати періорбітальну зону, зберегти об’єм і уникнути ускладнень.
Висновки
1. Пацієнти з диспластичним синдромом сполучної тканини мають високий ризик передчасних інволютивних змін у періорбітальній зоні вже у віці 25–35 років.
2. Визначення фенотипових ознак СТД (гіпермобільність, тонка шкіра, нестабільність фасцій) повинно бути стандартом при плануванні блефаропластики.
3. Структурна періорбітопластика є методом вибору у цієї категорії пацієнтів, оскільки забезпечує довготривалий результат з низькою частотою ускладнень.
4. Необхідні подальші дослідження для стандартизації підходів і валідації об’єктивних показань до хірургічного втручання при СТД.
Список використаної літератури
|
Інформація про автора:
Юрчишин Софія Миколаївна — пластична хірургиня, ТОВ «Міжнародна клініка пластичної та реконструктивної хірургії», Київ, Україна. E-mail: [email protected]. orcid.org/0000-0002-1225-1638 Ігнатьєва Анастасія Геннадіївна — пластична реконструктивна хірургиня, ТОВ «Міжнародна клініка пластичної та реконструктивної хірургії», Київ, Україна. orcid.org/0000-0002-1598-2508 |
Information about the author:
Yurchyshyn Sofiia M. — plastic surgeon, ICL «International Clinic of Plastic Reconstructive Surgery», Kyiv, Ukraine. E-mail: [email protected]. orcid.org/0000-0002-1225-1638 Ignatieva Anastasia G. — plastic reconstructive surgeon, ICL «International Clinic of Plastic Reconstructive Surgery», Kyiv, Ukraine. orcid.org/0000-0002-1598-2508 |
Надійшла до редакції/Received: 05.09.2025
Прийнято до друку/Accepted: 17.09.2025
