ХРОНІЧНА СЕРЦЕВА НЕДОСТАТНІСТЬ І ЦУКРОВИЙ ДІАБЕТ. Аналіз рекомендацій «Цукровий діабет, переддіабет і серцево-судинні захворювання» Європейського кардіологічного товариства (ESC) та Європейської асоціації з вивчення діабету (EASD)

ВСТУП

За оцінкою дослідників у всьому світі сьогодні налічується 195 млн хворих на цукровий діабет (ЦД). Найближчим часом їх чисельність збільшиться до 330 млн, а у 2030 р. до 500 млн пацієнтів. Приблизно в половини хворих ЦД залишається недіагностованим упродовж тривалого часу внаслідок його асимптомного перебігу. Паралельно зі зростанням поширеності суттєво підвищилася і смертність внаслідок ЦД, основними причинами якої є інфаркт міокарда (ІМ) та інсульт. Значне соціальне значення ЦД полягає в зростанні інвалідизації та смертності серед цих пацієнтів, що передбачає величезні фінансові затрати.

Лікарі вважають, що ЦД — це сфера діяльності переважно ендокринологів. Однак сучасні епідеміологічні тенденції свідчать про помилковість таких поглядів. Статистика свідчить, що найближчим часом саме терапевтам, лікарям сімейної медицини та кардіологам доведеться протидіяти епідемії ЦД.

На щорічній сесії Американського коледжу кардіологів у березні 2003 р. було повідомлено, що близько 80% хворих із ЦД 2-го типу помирають внаслідок серцево-судинної патології, а 75% перебувають у стаціонарі з загостренням серцево-судинних захворювань (ССЗ). Проте наразі ні терапевти, ні кардіологи недостатньо усвідомлюють масштаб проблеми. Переважна більшість із них не розуміє, що пацієнти з ЦД потребують агресивної стратегії лікування не тільки діабету, а й супутньої серцевої патології. З іншого боку надзвичайно низькою є поінформованість пацієнтів із ЦД про ризик ССЗ, оскільки ендокринологи, які переважно займаються цими хворими, недостатньо ознайомлені з кардіологічною патологією. В результаті страждають хворі на ЦД. Наприклад, навіть у США, де налагоджена просвітницька робота, 65% пацієнтів із ЦД не пере­ймаються високим ризиком виникнення ССЗ, 53% — не вважають, що їм загрожує інсульт, 60% — не бояться розвитку артеріальної гіпертензії та дисліпідемії. Лише 18% впевнені в тому, що необхідно проводити медикаментозну корекцію артеріального тиску, 8% — зниження рівня холестерину крові і 7% — відмовитися від куріння. При цьому переважна більшість хворих на ЦД боїться втрати зору й ампутації кінцівок. Тобто, як зазначають багато дослідників ЦД, на «стику» ендо­кринології і кардіології пацієнти із ЦД є обділеними увагою представників обох лікарських спеціальностей, що призвело до жалюгідних наслідків.

Тому можна вітати спільний консенсус Європейського кардіологічного товариства (Euro-pean Society of Cardiology — ESC) і Європейської асоціації з вивчення діабету (European Association for the Study of Diabetes — EASD) з рекомендаціями ведення пацієнтів із ЦД. Це перша спроба об’єднати на засадах доказової медицини в один документ погляди кардіологів, ендокринологів та дієтологів на ЦД. Можна сподіватися, що рекомендації ESC i EASD допоможуть всім практичним лікарям обрати оптимальну стратегію лікування хворих на ЦД та з порушеною толерантністю до глюкози. І, як зазначено у рекомендаціях, подібний кардіодіабетичний підхід не тільки важливий для пацієнтів, але й відкриє шлях для подальшого прогресу в галузі кардіології та діабетології (Ryden L. et al., 2007).

Повний текст рекомендації достатньо об’ємний і визначає стратегію лікування, наприклад у хворих на ЦД із гострим коронарним синдромом, арте­ріальною гіпертензією, інсультом, фібриляцією передсердь тощо. Зокрема, у своїй статті ми спробуємо проаналізувати питання ведення хворих на ЦД із хронічною серцевою недостатністю (ХСН).

ЗАГАЛЬНІ НАСТАНОВИ

В об’єднаних рекомендаціях ESC i EASD особливу увагу приділено принципам ведення хворих на ЦД з ХСН. Насамперед ця проблема найбільше зацікавить ендокринологів. Згідно з існуючою наразі думкою діагностика ХСН базується на її клінічних критеріях (задишка, тахікардія, набряки), що підтверджуються ознаками міокардіальної дисфункції лівого шлуночка (ЛШ) серця, виявленими при спеціальних інстру­ментальних дослідженнях. В клінічній практиці ХСН розділяють на два варіанти: 1) ХСН із систолічною дисфункцією, в основі якої лежить зниження здатності міокарда ЛШ виштовхнути певну кількість крові; 2) ХСН із діастолічною дисфункцією, яка ґрунтується на погіршенні функції заповнення кров’ю порожнини ЛШ в діастолу внаслідок порушення процесів його розслаблення (Swedberg K. et al., 2005). Сьогодні голов­ним рутинним і достатньо інформативним методом діагностики ХСН вважається ехокардіографія. Критерієм систолічної дисфункції серця є зниження фракції викиду (ФВ) ЛШ. Діастолічну дисфункцію, при якій ФВ знаходиться в межах норми, оцінюють за результатами ехокардіографії методом Доплера. Встановлення типу серцевої дисфункції необхідне для визначення підходів до лікування, які у хворих із систолічною дисфункцію суттєво відрізняються від таких у пацієнтів із діастолічним варіантом ХСН. В останні роки для діагностики ХСН, в тому числі й при ЦД, ширше почали використовувати визначення концент­рації натрійуретичного пептиду крові. Його значне зростання вказує на важчий та несприятливіший перебіг ХСН (Epshteyn V. et al., 2003; Swedberg K. et al., 2005).

Основними причинами розвитку ХСН у хворих на ЦД є артеріальна гіпертензія та ішемічна хвороба серця (Zannad F. et al., 1999; Swedberg K. et al., 2005). Прискоренню їх розвитку та прогресуванню супут­ньої ХСН сприяють куріння, ожиріння, малорухомий спо­сіб життя і, що найважливіше, — неконтрольований ЦД 2-го типу (McKee P.A. et al., 1971; Kristiansson K. et al., 1995; He J. et al., 2001; Hu F.B. et al., 2002; Nichols G.A. et al., 2004).

ЕПІДЕМІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПОШИРЕННЯ ХСН СЕРЕД ХВОРИХ НА ЦД

Поширеність ХСН серед чоловіків становить приблизно 0,6–6,2% і збільшується з віком. Ці дані встановлені серед шведського населення, хоча в цілому підтверджені у ході Роттердамського дослідження та Reykjavik study (Mosterd A. et al., 1999; Wilhelmsen L. et al., 2001; Thrainsdottir I.S. et al., 2005a, b). Даних щодо поширеності ХСН у пацієнтів з ЦД значно менше. Згідно з результатами Reykjavik study поєднання ХСН і ЦД відзначають у 0,5% чоловіків та 0,4% жінок з тенденцією до його зростання з віком. ХСН була виявлена у 12% пацієнтів із ЦД і тільки у 3% — без ЦД. Ймовірність виникнення ХСН достовірно корелює з наявністю ЦД. Згідно з даними Фремінгемського дослідження ХСН серед чоловіків з ЦД 2-го типу зустрічалась удвічі, а у жінок — у 5 разів частіше, порівняно з особами без ЦД (Kannel W.B. et al., 1974). Доведений і той факт, що у хворих на ЦД з ХСН є значно гірший прогноз. Виживання цих пацієнтів істотно зменшується, особливо за умови виникнення систолічної дисфункції ЛШ (Thrainsdottir I.S. et al., 2005a, b).

ПРИНЦИПИ ПРИЗНАЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ

Спеціальних досліджень з метою вивчення ефек­тивності лікування ХСН у хворих на ЦД проведено не було. У великих контрольованих рандомізованих дослідженнях аналіз терапії ХСН проводили лише серед тих пацієнтів із ЦД, які в числі інших були до них включені. Виявилося, що підходи до лікування ХСН у пацієнтів із ЦД загалом не від­різняються від таких у хворих без ЦД. Медикаментозна терапія передбачає застосування лікарських засобів, рекомендованих загальними настановами щодо ХСН, — інгібіторів ангіотензин-перетворюючого ферменту (АПФ), антагоністів рецепторів ангіо­тензину ІІ (АРА-ІІ), блокаторів бета-адренорецепторів, сечогінних препаратів, ефективність яких була доведена у відомих контрольо­ваних дослідженнях (European Diabetes Policy Group, 1999; Swedberg K. et al., 2005). Особливу увагу автори рекомендацій звертають на ретельний контроль вуглеводного обміну у хворих на ЦД та ХСН.

Інгібітори АПФ

Інгібітори АПФ ефективні при ЦД як у хворих із безсимптомною міокардіальною дисфункцією, так і з проявами серцевої недостатності. Тривалий прийом інгібіторів АПФ поліпшує виживання хворих та толерантність до фізичного навантаження, сприяє зменшенню клінічної симптоматики та знижує ризик повторної госпіталізації. Ефективність інгібіторів АПФ (зокрема еналаприлу) у хворих на ЦД і ХСН із систолічною дисфункцією підтверджена у дослідженні SOLVD (The Studies of Left Ventricular Dysfunction, 1991), користь низьких та високих доз лізиноприлу — у дослідженні ATLAS (Assessment of Treatment with Lisinopril and Survival) (Ryden L. et al., 2000). Інгібітори АПФ здатні знижувати смертність у пацієнтів з ЦД після перенесеного ІМ — дослідження GISSI 3 (Gruppo Italiano per lo Studio della Sopravvivenza nell’Infarto miocardico) (Zuanetti G. et al., 1997) та SAVE (Survival and Ventricular Enlargement) (Pfeffer M. et al., 1992; Moye L.A. et al., 1994). Лікарські засоби цієї групи можуть позитивно впливати і на зниження рівня глю­кози в пацієнтів з ЦД, тому на початку їх використання необхідно контролювати рівень глюкози з метою запобігання гіпоглікемічних реакцій.

Таким чином, інгібітори АПФ рекомендовані як терапія першої лінії в лікуванні хворих на ЦД з симптомною та безсимптомною ХСН з метою зменшення у них дисфункції ЛШ (клас І, рівень доказовості С).

Автори рекомендацій ESC i EASD дотримуються загальної думки про те, що між окремими інгібіторами АПФ немає суттєвих відмінностей щодо їх впливу на симптоми ХСН або виживання хворих з ЦД та ХСН. Мабуть, через це конкретні лікарські засоби з групи інгібіторів АПФ для корекції ХСН не вказані. Однак в останніх настановах Європейського товариства кардіологів 2005 р. наголошується на перевазі тих інгібіторів АПФ, які у визначених дозах продемонстрували свою високу ефективність в клінічних дослідженнях серед хворих з ХСН та постінфарктною дисфункцією ЛШ. На думку експертів ЕSC, до них належать еналаприл, каптоприл, лізиноприл, раміприл і трандолаприл (Swedberg K. et al., 2005). Не висловлено й окремої думки експертів ESC i EASD щодо доз перелічених інгібіторів АПФ для корекції ХСН у хворих на ЦД. Відомо, що призначення цих препаратів у високих дозах більшою мірою, ніж у низьких, знижує ризик госпіталізації. Проте незалежно від дози ці препарати однаково активно впливають на клінічні прояви й смерт­ність у хворих із ХСН. Тому практичні лікарі і, зокрема, ендокринологи, за умови неможливості досягти у хворих цільових доз інгібіторів АПФ через їх погану переносимість не повинні відмовлятись від засто­сування цих препаратів у більш низьких і середніх дозах, оскільки різниця в їх ефективності незначна.

Антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ

АРА-ІІ у контрольованих клінічних дослідженнях при ХСН не так досконало вивчені, як інгібітори АПФ. Відсутні також і дослідження з їх цілеспря­мованого використання у хворих на ЦД та ХСН. Однак аналіз підгруп великих клінічних досліджень із включенням пацієнтів з ЦД і ХСН засвідчив їх ефективність у зниженні частоти госпіталізації і смерт­ності, аналогічну такій при застосуванні інгібіторів АПФ (Dickstein K. et al., 2002; Granger C.B. et al., 2003; Pfeffer M.A. et al., 2003).

Експерти ESC i EASD зазначають, що АРА-ІІ у хворих на ЦД із ХСН мають подібний до інгібіторів АПФ ефект і можуть бути рекомендовані як альтернатива або доповнення до лікування інгібіторами АПФ (клас І, рівень доказовості С).

У рекомендаціях не акцентується увага на конк-ретних АРА-ІІ для лікування ХСН у пацієнтів на ЦД. На думку їх авторів немає суттєвої різниці між окремими АРА-ІІ щодо впливу на перебіг ХСН. В той же час у настановах ESC 2005 р. вказано, що хворим, у яких на фоні застосування інгібіторів АПФ виникає кашель або ангіоневротичний набряк, рекомендовано призначати вальзартан або кандесартан. Саме останні два представники АРА-ІІ продемонстрували ефективність у зменшенні симптоматики ХСН, по­треби у госпіталізації та зниженні смертності (Swedberg K. et al., 2005).

Блокатори бета-адренорецепторів

На думку експертів ESC i EASD у хворих із ЦД і ХСН прогноз покращують лише три блокатори бета-адренорецепторів — бізопролол, карведилол та ретардна форма метопрололу (метопрололу сукцинат). Ефективність саме цих трьох середників була під­тверджена при аналізі підгруп пацієнтів із ЦД і ХСН в ряді відомих досліджень: метопролол — MERIT-HF (Metoprolol CR/XL Randomized Intervention Trial in Congestive Heart Failure, 2000) (Deedwania P.C. et al., 2005), бізопролол — CIBIS II (The Cardiac Insuffici­ency Bisoprolol Study II Investigators, 1999), карведилол — COPERNICUS (Carvedilol Prospective Randomized Cumulative Survival Study Group, 2001) (Packer M. et al., 2001) і COMET (Carvedilol or Metoprolol European Trial) (Haas S.J. et al., 2003; Poole-Wilson P.A. et al., 2003).

Для кожного названого препарату було доведено, що їх тривалий прийом поліпшує виживання, зменшує вираженість клінічних симптомів, поліпшує функціональний стан та зменшує потребу у повторних госпіталізаціях, що підтримує їх прогностичну користь у хворих на ЦД із симптомами ХСН. Додатковою перевагою застосування препаратів цієї групи є те, що вони суттєво знижують смертність хворих на ЦД, яка у загальній популяції значно переважає таку в пацієнтів без ЦД. При цьому автори рекомендацій запевняють, що блокатори бета-адренорецепторів прогностично значно корисніші, ніж їх незначний негативний вплив на вуглеводний обмін. За потужністю сприятливого впливу на смертність альтернативи блокаторам бета-адренорецепторів наразі не існує.

Таким чином, такі блокатори бета-адренорецепторів, як метопрололу сукцинат, бізопролол та карведилол, рекомендовані як препарати першої лінії у хворих на ЦД і ХСН (клас І, рівень доказів С).

Автори ESC i EASD не згадують про небіволол, хоч у рекомендаціях ESC 2005 р. цей блокатор бета-адренорецепторів був запропонований в числі інших для лікування ХСН. Основою для цього послужили результати дослідження SENIOR (Flather M.D. et al., 2005), які засвідчили зниження смертності (не­достовірне, в середньому на 12%), достовірне знижен­ня загальної смертності та госпіталізації (на 14%) у паці­єнтів похилого віку із ХСН при лікуванні небівололом.

Також у рекомендаціях ESC i EASD немає інформації щодо рекомендованих доз блокаторів бета-адренорецепторів, не наводяться схеми їх титрування, можливі проблеми, пов’язані з призначенням або титруванням, шляхи їх подолання.

Діуретики

Діуретики швидше за інші препарати полегшують симптоматику ХСН. При їх використанні застійні явища в легенях і периферичні набряки зникають протягом кількох годин або днів, в той час як клінічні ефекти інгібіторів АПФ, блокаторів бета-адрено­рецепторів можуть проявлятися лише у значно більш віддалений термін. Безпосередніх досліджень із вивчення ефективності діуретиків у пацієнтів з ЦД та ХСН проведено не було. Однак не виникає сумніву щодо користі від застосування у них діуретиків. У хворих на ЦД із ХСН найбільш безпечно призначати петльові діуретики, оскільки вони не впливають негативно на вуглеводний обмін. Тіазидні діуретики менш безпечні через підвищення рівня глюкози, погіршення вуглеводного обміну та пригнічення секреції інсуліну (Vargo D.L. et al., 1995). Вибір оптимальної дози петльового діуретика є ключовим елементом успішного лікування хворих на ХСН. Проте використання невиправдано високих доз петльових діуретиків, що стає причиною додаткової активації симпато-адреналової системи, здатне призводити до подальшого прогресування ХСН (Swedberg K. et al., 2005).

Діуретики не варто використовувати в монотерапії хворих із симптомами ХСН і ЦД, оскільки вони не можуть забезпечити стабільність їх стану протягом тривалого часу.

Експерти ESC i EASD переконані, що використання діуретиків, перш за все петльових, відіграє важливу роль у симптоматичній терапії хворих на ЦД та ХСН при виявленні в них ознак затримки рідини в організмі (клас ІІa, рівень доказовості С).

Антагоністи альдостерону

Автори об’єднаних рекомендацій наголошують, що ефективність антагоністів альдостерону у хворих на ЦД і ХСН остаточно не доведена, оскільки наразі немає жодної достовірної інформації щодо досліджень їх впливу на перебіг ХСН у хворих із ЦД. Однак вважається припустимим застосування антагоністів альдостерону при тяжкій ХСН у хворих на ЦД як додаток до терапії інгібіторами АПФ, блокаторами бета-ад­ре­норецепторів і петльовими діуретиками (Клас ІІb, рівень доказовості С).

Експерти ESC i EASD рекомендують викорис­товувати ці лікарські засоби лише у хворих із систо­лічною дисфункцію ЛШ без виражених порушень функції нирок і підвищення сироваткового калію. Широке застосування антагоністів альдостерону наразі підвищило небезпеку виникнення гіперкаліємії, що є особливо небажаним явищем у хворих з будь-якими проявами діабетичної нефропатії, пацієнтів, які вживають високі дози інгібіторів АПФ або їх комбінацію з АРА-ІІ. Призначати антагоністи альдостерону у хворих на ЦД та ХСН слід обережно, зважуючи на всі потенційні негативні наслідки, які можуть виникати при їх застосуванні.

В представлених рекомендаціях вказується тільки стратегічний напрямок призначення антагоністів альдостерону без деталізації вибору конкретного лікарського засобу із цієї групи та його цільової дози, протипоказань та критеріїв відміни (рівень креатиніну і калію в сироватці крові). Тому практичним лікарям ендокринологам та кардіологам слід пам’ятати, що за умови відсутності можливості ретельного лабора­торного контролю рівня калію та креатиніну ризик використання антагоністів альдостерону може перевищити їхню користь.

Корекція гіперглікемії та метаболічних порушень

Не викликає сьогодні сумніву теза, згідно з якою ретельний контроль глікемії у хворих із ХСН приносить значну користь (Solang L. et al., 1999), а її лікування не може бути ефективним без адекватної корекції вуглеводного обміну. У розроблених ESC i EASD настановах особлива увага приділяється інсуліну та сенситайзерам — гіпоглікемічним лікарським засобам нового класу (глітазони або тіазолідиндіони).

При ХСН основна позитивна дія інсуліну полягає у зниженні гіперглікемії та збільшенні міокардіального кровообігу, що у свою чергу є необхідною умовою зменшення розмірів ЛШ та зростання його скоротливої здатності (McNulty P.H. et al., 2000; Parsonage W.A. et al., 2001).

Однак у деяких дослідженнях описано вплив інсуліну на підвищення смертності в цих групах хворих (Davila-Roman V.G. et al, 2002; Smooke S. et al., 2005). В даний час покладаються великі надії на подальші дослідження, які зможуть визначити дійсну роль інсуліну не лише як гіпоглікемічного засобу, але й засобу з потужними метаболічними властивостями.

Інша група лікарських засобів, яку в останні роки почали широко використовувати з метою контролю глікемії у хворих на ЦД 2-го типу — сенситайзери (глітазони, або тіазолідиндіони), здатні знижувати інсулінорезистентність та підвищувати чутливість жирової тканини до інсуліну. Проте вони можуть затримувати рідину в організмі, внаслідок чого суттєво погіршується перебіг ХСН. Тому глітазони не реко­мендовані пацієнтам із вираженою ХСН (ІІІ і IV функ­ціональний клас згідно з Нью-Йорською класифі­кацією). Якщо необхідно, їх можна спробувати при­значати хворим на ХСН І–ІІ функціонального класу (American Diabetes Association, 2004).

Найбільш активно для покращення метаболізму міокарда в хворих на ЦД із ХСН наразі викорис­товують метаболічні модулятори: триметазидин, етомоксир (etomoxir) та дихлороацетат (dichloroacetate). Ці засоби активують шляхи окислення глюкози, які енергетично більш вигідні, ніж бета-оксидація жирних кислот. Проте ефективність цих засобів не виявилась суттє­вою (Lewis J.F. et al., 1998; Schmidt-Schweda S., Holubarsch C., 2000; Fragasso G. et al., 2003; Thrainsdottir I.S. et al., 2004).

ДОДАТКОВІ КРИТИЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Автори рекомендацій не згадують групу серцевих глікозидів, хоча у хворих на ЦД із симптомами ХСН, низькою ФВ та фібриляцією передсердь вони можуть бути корисними в плані зменшення потреби у госпіталізації внаслідок декомпенсації серцевої діяльності. Зокрема, в кількох плацебо-контрольованих клінічних дослідженнях було встановлено, що лікування дигоксином протягом 1–3 міс може суттєво зменшувати симптоми серцевої слабості, покращувати якість життя і підвищувати толерантність до фізичного навантаження у хворих з легким та помірним ступенем тяжкості ХСН. Сприятливі ефекти дигоксину не залежать від ритму серцевих скорочень, етіології ХСН та фонової терапії (поєднання з інгібіторами АПФ або лікування без їх використання). У дослідженні DIG (The Digitalis Investigation Group, 1997), що включало переважно хворих із ХСН ІІ–ІІІ функціонального класу, терапія дигоксином несуттєво впливала на загальну смертність, проте помірно знижувала сумарну частоту випадків смерті та госпіталізації.

Водночас дигоксин може підвищувати смертність у жінок із синусовим ритмом та в осіб після перене­сеного ІМ за наявності ознак ішемії міокарда. Крім того, експерти ESC (2005) не реко­мендують вико­ристовувати дигоксин для лікування безсимптомних хворих із систолічною дисфункцією ЛШ і синусовим ритмом (Swedberg K. et al., 2005). Можливо, саме через ці причини в останні реко­мендації ESC i EASD не включено дигоксин, оскільки очікувана користь від його використання в окремих випадках непорівнянна з небезпекою для життя (насамперед у жінок, а також у чоловіків із ХСН ішемічної етіології).

Автори рекомендацій не звернули також увагу і на лікарські засоби, яких необхідно уникати або які слід відміняти внаслідок їх несприятливого впливу на клінічний перебіг ХСН у хворих з її симптомами або низькою ФК. Серед них — нестероїдні протизапальні препарати, більшість анти­аритмічних середників та антагоністів кальцію тощо. Недостатньо проаналізовані підходи до тактики ведення хворих із діастолічним варіантом ХСН, який супроводжується нормальною ФВ ЛШ. Не визначений перелік препаратів, які можна використовувати для лікування цих пацієнтів. У рекомендаціях пропущено питання медикаментозного лікування хворих з рефрактерною до стандарт­ної терапії ХСН. До того ж прикро, що лікарі-ендокри­нологи навіть не ознайом­ляться із такими ефективними і сучасними методами лікування ХСН у певної ка­тегорії хворих, як імплан­товані кардіовертери-дефіб­рилятори, рекомендовані для покращання виживання у хворих із ХСН і низькою ФВ, у яких в анамнезі була зупинка серця, фібриляція шлуночків або гемо­динамічна нестабільна шлуночкова тахікардія.

ЛІТЕРАТУРА

• American Diabetes Association (2004) Clinical practice recommendations 2004. Diabetes Care, 27(Suppl. 1): S5–S19.
• Davila-Roman V.G., Vedala G., Herrero P., de las Fuentes L., Rogers J.G., Kelly D.P., Gropler R.J. (2002) Altered myocardial fatty acid and glucose metabolism in idiopathic dilated cardiomyopathy. J. Am. Coll. Cardiol., 40(2): 271–277.
• Deedwania P.C., Giles T.D., Klibaner M., Ghali J.K., Herlitz J., Hildebrandt P., Kjekshus J., Spinar J., Vitovec J., Stanbrook H., Wikstrand J.; MERIT-HF Study Group (2005) Efficacy, safety and tolerability of metoprolol CR/XL in patients with diabetes and chronic heart failure: experiences from MERIT-HF. Am. Heart J., 149(1): 159–167.
• Dickstein K., Kjekshus J.; OPTIMAAL Steering Committee of the OPTIMAAL Study Group (2002) Effects of losartan and captopril on mortality and morbidity in high-risk patients after acute myocardial infarction: the OPTIMAAL randomised trial. Optimal Trial in Myocardial Infarction with Angiotensin II Antagonist Losartan. Lancet, 360(9335): 752–760.
• Epshteyn V., Morrison K., Krishnaswamy P., Kazanegra R., Clopton P., Mudaliar S., Edelman S., Henry R., Maisel A. (2003) Utility of B-type natriuretic peptide (BNP) as a screen for left ventricular dysfunction in patients with diabetes. Diabetes Care, 26(7): 2081–2087.
• European Diabetes Policy Group (1999) A desktop guide to Type 2 diabetes mellitus. European Diabetes Policy Group 1999. Diabet. Med., 16(9): 716–730 (http://www.staff.ncl.ac.uk/philip.home/t2dg1999.pdf).
• Flather M.D., Shibata M.C., Coats A.J., Van Veldhuisen D.J., Parkhomenko A., Borbola J., Cohen-Solal A., Dumitrascu D., Ferrari R., Lechat P., Soler-Soler J., Tavazzi L., Spinarova L., Toman J., Bohm M., Anker S.D., Thompson S.G., Poole-Wilson P.A.; SENIORS Investigators (2005) Randomized trial to determine the effect of nebivolol on mortality and cardiovascular hospital admission in elderly patients with heart failure (SENIORS). Eur. Heart J., 26(3): 215–225.
• Fragasso G., Piatti Md. P.M., Monti L., Palloshi A., Setola E., Puccetti P., Calori G., Lopaschuk G.D., Margonato A. (2003) Short- and long-term beneficial effects of trimetazidine in patients with diabetes and ischemic cardiomyopathy. Am. Heart J., 146(5): E18.
• Granger C.B., McMurray J.J., Yusuf S., Held P., Michelson E.L., Olofsson B., Ostergren J., Pfeffer M.A., Swedberg K.; CHARM Investigators and Committees (2003) Effects of candesartan in patients with chronic heart failure and reduced left-ventricular systolic function intolerant to angiotensin-converting-enzyme inhibitors: the CHARM-Alternative trial. Lancet, 362(9386): 772–776.
• Haas S.J., Vos T., Gilbert R.E., Krum H. (2003) Are beta-blockers as efficacious in patients with diabetes mellitus as in patients without diabetes mellitus who have chronic heart failure? A meta-analysis of large-scale clinical trials. Am. Heart J., 146(5): 848–853.
• He J., Ogden L.G., Bazzano L.A., Vupputuri S., Loria C., Whelton P.K. (2001) Risk factors for congestive heart failure in US men and women: NHANES I epidemiologic follow-up study. Arch. Intern. Med., 161(7): 996–1002.
• Hu F.B., Stampfer M.J., Haffner S.M., Solomon C.G., Willett W.C., Manson J.E. (2002) Elevated risk of cardiovascular disease prior to clinical diagnosis of type 2 diabetes. Diabetes Care, 25(7): 1129–1134.
• Kannel W.B., Hjortland M., Castelli W.P. (1974) Role of diabetes in congestive heart failure: the Framingham study. Am. J. Cardiol., 34(1): 29–34.
• Kristiansson K., Sigfusson N., Sigvaldason H., Thorgeirsson G. (1995) Glucose tolerance and blood pressure in a population-based cohort study of males and females: the Reykjavik Study. J. Hypertens., 13(6): 581–586.
• Lewis J.F., DaCosta M., Wargowich T., Stacpoole P. (1998) Effects of dichloroacetate in patients with congestive heart failure. Clin. Cardiol., 21(12): 888–892.
• McKee P.A., Castelli W.P., McNamara P.M., Kannel W.B. (1971) The natural history of congestive heart failure: the Framingham study. N. Engl. J. Med., 285(26): 1441–1446.
• McNulty P.H., Pfau S., Deckelbaum L.I. (2000) Effect of plasma insulin level on myocardial blood flow and its mechanism of action. Am. J. Cardiol., 85(2): 161–165.
• Mosterd A., Hoes A.W., de Bruyne M.C., Deckers J.W., Linker D.T., Hofman A., Grobbee D.E. (1999) Prevalence of heart failure and left ventricular dysfunction in the general population; The Rotterdam Study. Eur. Heart J., 20(6): 447–455.
• Moye L.A., Pfeffer M.A., Wun C.C., Davis B.R., Geltman E., Hayes D., Farnham D.J., Randall O.S., Dinh H., Arnold J.M. et al. (1994) Uniformity of captopril benefit in the SAVE Study: subgroup analysis. Survival and Ventricular Enlargement Study. Eur. Heart J., 15 (Suppl. B): 2–8.
• Nichols G.A., Gullion C.M., Koro C.E., Ephross S.A., Brown J.B. (2004) The incidence of congestive heart failure in type 2 diabetes: an update. Diabetes Care, 27(8): 1879–1884.
• Packer M., Coats A.J., Fowler M.B., Katus H.A., Krum H., Mohacsi P., Rouleau J.L., Tendera M., Castaigne A., Roecker E.B., Schultz M.K., DeMets D.L.; Carvedilol Prospective Randomized Cumulative Survival Study Group (2001) Effect of carvedilol on survival in severe chronic heart failure. N. Engl. J. Med., 344(22): 1651–1658.
• Parsonage W.A., Hetmanski D., Cowley A.J. (2001) Beneficial haemodynamic effects of insulin in chronic heart failure. Heart, 85(5): 508–513.
• Pfeffer M.A., Braunwald E., Moye L.A., Basta L., Brown E.J. Jr, Cuddy T.E., Davis B.R., Geltman E.M., Goldman S., Flaker G.C. et al. (1992) Effect of captopril on mortality and morbidity in patients with left ventricular dysfunction after myocardial infarction. Results of the survival and ventricular enlargement trial. The SAVE Investigators. N. Engl. J. Med., 327(10): 669–677.
• Pfeffer M.A., McMurray J.J., Velazquez E.J., Rouleau J.L., Kober L., Maggioni A.P., Solomon S.D., Swedberg K., Van de Werf F., White H., Leimberger J.D., Henis M., Edwards S., Zelenkofske S., Sellers M.A., Califf R.M.; Valsartan in Acute Myocardial Infarction Trial Investigators (2003) Valsartan, captopril, or both in myocardial infarction complicated by heart failure, left ventricular dysfunction, or both. N. Engl. J. Med., 349(20): 1893–1906.
• Poole-Wilson P.A., Swedberg K., Cleland J.G., Di Lenarda A., Hanrath P., Komajda M., Lubsen J., Lutiger B., Metra M., Remme W.J., Torp-Pedersen C., Scherhag A., Skene A.; Carvedilol Or Metoprolol European Trial Investigators (2003) Comparison of carvedilol and metoprolol on clinical outcomes in patients with chronic heart failure in the Carvedilol Or Metoprolol European Trial (COMET): randomised controlled trial. Lancet, 362(9377): 7–13.
• Ryden L., Armstrong P.W., Cleland J.G., Horowitz J.D., Massie B.M., Packer M., Poole-Wilson P.A. (2000) Efficacy and safety of high-dose lisinopril in chronic heart failure patients at high cardiovascular risk, including those with diabetes mellitus. Results from the ATLAS trial. Eur. Heart J., 21(23): 1967–1978.
• Ryden L., Standl E., Bartnik M., Van den Berghe G., Betteridge J., de Boer M.J., Cosentino F., Jonsson B., Laakso M., Malmberg K., Priori S., Ostergren J., Tuomilehto J., Thrainsdottir I., Vanhorebeek I., Stramba-Badiale M., Lindgren P., Qiao Q., Priori S.G., Blanc J.J., Budaj A., Camm J., Dean V., Deckers J., Dickstein K., Lekakis J., McGregor K., Metra M., Morais J., Osterspey A., Tamargo J., Zamorano J.L., Deckers J.W., Bertrand M., Charbonnel B., Erdmann E., Ferrannini E., Flyvbjerg A., Gohlke H., Juanatey J.R., Graham I., Monteiro P.F., Parhofer K., Pyorala K., Raz I., Schernthaner G., Volpe M., Wood D.; Task Force on Diabetes and Cardiovascular Diseases of the European Society of Cardiology (ESC); European Association for the Study of Diabetes (EASD) (2007) Guidelines on diabetes, pre-diabetes, and cardiovascular diseases: executive summary. The Task Force on Diabetes and Cardiovascular Diseases of the European Society of Cardiology (ESC) and of the European Association for the Study of Diabetes (EASD). Eur. Heart J., 28(1): 88–136 (http://eurheartj.oxfordjournals.org/cgi/content/full/28/1/88).
• Schmidt-Schweda S., Holubarsch C. (2000) First clinical trial with etomoxir in patients with chronic congestive heart failure. Clin. Sci. (Lond.), 99(1): 27–35.
• Smooke S., Horwich T.B., Fonarow G.C. (2005) Insulin-treated diabetes is associated with a marked increase in mortality in patients with advanced heart failure. Am. Heart J., 149(1): 168–174.
• Solang L., Malmberg K., Ryden L. (1999) Diabetes mellitus and congestive heart failure. Further knowledge needed. Eur. Heart J., 20(11): 789–795.
• Swedberg K., Cleland J., Dargie H., Drexler H., Follath F., Komajda M., Tavazzi L., Smiseth O.A., Gavazzi A., Haverich A., Hoes A., Jaarsma T., Korewicki J., Levy S., Linde C., Lopez-Sendon J.L., Nieminen M.S., Pierard L., Remme W.J.; Task Froce for the Diagnosis and Treatment of Chronic Heart Failure of the European Society of Cardiology (2005) Guidelines for the diagnosis and treatment of chronic heart failure: executive summary (update 2005): The Task Force for the Diagnosis and Treatment of Chronic Heart Failure of the European Society of Cardiology. Eur. Heart J., 26(11): 1115–1140.
• The Cardiac Insufficiency Bisoprolol Study II Investigators (1999) The Cardiac Insufficiency Bisoprolol Study II (CIBIS-II): a randomised trial. Lancet, 353(9146): 9–13.
• The Digitalis Investigation Group (1997) The effect of digoxin on mortality and morbidity in patients with heart failure. The Digitalis Investigation Group. N. Engl. J. Med., 336 (8): 525–533.
• The Studies of Left Ventricular Dysfunction (1991) Effect of enalapril on survival in patients with reduced left ventricular ejection fractions and congestive heart failure. The SOLVD Investigators. N. Engl. J. Med., 325(5): 293–302.
• Thrainsdottir I.S., Aspelund T., Hardarson T., Malmberg K., Sigurdsson G., Thorgeirsson G., Gudnason V., Ryden L. (2005a) Glucose abnormalities and heart failure predict poor prognosis in the population-based Reykjavik Study. Eur. J. Cardiovasc. Prev. Rehabil., 12(5): 465–471.
• Thrainsdottir I.S., Aspelund T., Thorgeirsson G., Gudnason V., Hardarson T., Malmberg K., Sigurdsson G., Ryden L. (2005b) The association between glucose abnormalities and heart failure in the population-based Reykjavik study. Diabetes Care, 28(3): 612–616.
• Thrainsdottir I.S., von Bibra H., Malmberg K., Ryden L. (2004) Effects of trimetazidine on left ventricular function in patients with type 2 diabetes and heart failure. J. Cardiovasc. Pharmacol., 44(1): 101–108.
• Vargo D.L., Kramer W.G., Black P.K., Smith W.B., Serpas T., Brater D.C. (1995) Bioavailability, pharmacokinetics, and pharmacodynamics of torsemide and furosemide in patients with congestive heart failure. Clin. Pharmacol. Ther., 57(6): 601–609.
• Wilhelmsen L., Rosengren A., Eriksson H., Lappas G. (2001) Heart failure in the general population of men — morbidity, risk factors and prognosis. J. Intern. Med., 249(3): 253–261.
• Zannad F., Briancon S., Juilliere Y., Mertes P.M., Villemot J.P., Alla F., Virion J.M. (1999) Incidence, clinical and etiologic features, and outcomes of advanced chronic heart failure: the EPICAL Study. Epidemiologie de l’Insuffisance Cardiaque Avancee en Lorraine. J. Am. Coll. Cardiol., 33(3): 734–742.
• Zuanetti G., Latini R., Maggioni A.P., Franzosi M., Santoro L., Tognoni G. (1997) Effect of the ACE inhibitor lisinopril on mortality in diabetic patients with acute myocardial infarction: data from the GISSI-3 study. Circulation, 96(12): 4239–4245.

Адреса для листування:
Скибчик Василь Антонович
79011, Львів, вул. Пекарська, 69
Львівський національний медичний університет
ім. Данила Галицького,
кафедра сімейної медицини факультету
післядипломної освіти