У перші ж дні після обрання на посаду президента Національної академії медичних наук (НАМН) України академік Віталій Цимбалюк погодився дати для нашого видання ексклюзивне інтерв’ю (у відео-супроводі онлайн), у якому проаналізував фундаментальні досягнення та окреслив своє бачення подальших перспектив вітчизняної академічної медичної науки.
— Вельмишановний Віталію Івановичу, дозвольте привітати Вас із високим фаховим визнанням. Ваша біографія доступна в офіційних джерелах і переконливо свідчить, що коло Ваших наукових інтересів є вельми широким — відновна нейрохірургія, нейротрансплантологія, застосування стовбурових клітин, оперативне лікування захворювань та уражень як центральної, так і периферичної нервових систем, екстрапірамідна патологія та епілептологія, мініінвазивні технології, військово-польова хірургія тощо. Натомість, які основні контрапункти свого наукового поступу — головні здобутки у вітчизняній медичній науці — Ви вважаєте такими, що дозволили зійти на її вершину?
— Щиро дякую за привітання. Справді, все моє життя присвячено нейрохірургії у багатьох її гранях. Іншими словами, доля розпорядилася так, що мені довелося пройти усі основні етапи розвитку нейрохірургії разом з нею. Починаючи з 1971 р., лікував усе — від травми до онкологічної патології. Нині нейрохірургія зробила великий крок, вдається лікувати доброякісні пухлини (на сьогодні вони виліковні практично повністю — проблеми здебільшого зі злоякісними), порушення мозкового кровообігу (за умови своєчасної допомоги — як ішемічні, так і геморагічні судинні катастрофи лікують достатньо успішно), черепно-мозкову травму. Отже, пацієнтів навчилися рятувати, натомість якість їх подальшого життя залишалася під питанням — паралічі, геміпарези, інші неврологічні післяопераційні ускладнення. На певному етапі це й зумовило необхідність відкриття нової сторінки у розвитку класичної нейрохірургії — виникнення відновної нейрохірургії. Мені пощастило безпосередньо долучитися до започаткування цього напрямку, за що я завжди буду вдячний своєму вчителю, академіку Андрію Петровичу Ромоданову, — буквально два місяці тому ми відзначили 95-річчя з дня його народження, з цього приводу я робив доповіді на різних рівнях, випустив присвячений його пам’яті фільм під назвою «Поезія і проза мозку»… Отже, він мене підтримав і в 1988 р. у Київському НДІ нейрохірургії було створено відділення відновної нейрохірургії — перше і впродовж певного часу єдине не лише у колишньому СРСР, але й у світі. Для боротьби з геміпарезами, спастичністю тощо ми почали використовувати електростимуляційні методики: оперативні втручання із вживлення електродів у різні ділянки нервової системи, від кори головного мозку до периферичних нервів. Адже в результаті будь-якої катастрофи нейрони гинуть не всі, а лише частина — інші перебувають у стані парабіозу. Вони наче дрімають і їх треба чимось розбудити. Намагалися зробити це медикаментами — допомагало лише іноді. Але тут — прямим впливом ретельно підібраних мікродоз електричних імпульсів, селективно підведених до вогнища ураження, — це вдавалося значно краще. Були розроблені власні стимулювальні системи, маємо на них патенти. З нашими електростимуляторами прооперовано тисячі пацієнтів. Розроблені методики комплексних втручань з пересікання спинномозкових корінців, а також дрезотомії (вплив на вхідні зони задніх корінців), які позбавляють як від спастичності, так і больового синдрому. Дуже благодатна нива — лікування ушкоджень периферичних нервів: починаючи від плечового сплетіння і закінчуючи міжпальцевими нервами. Чому благодатна — тому що актуальна нині: те, що нині відбувається на сході країни, зумовлює різке зростання кількості мінно-вибухових осколкових поранень, при яких патогномонічно ушкоджуються кінцівки (65–70% усіх поранень), а голова й інші ділянки потерпають менше. Особливо ушкодження плечового сплетіння — це глибока інвалідизація, втрата функції руки, страшенний больовий синдром. І тут нами було розроблено дуже багато різних методів. При дефектах нервів довжиною до 20 см ми навчилися проводити резекцію периферичного нерва ноги (nervus suralis), робити з нього вставки й отримувати гарні результати у відновленні функції руки. Перші кроки у нейротрансплантології здійснювалися шляхом експериментів на тваринах, яким пересаджувалися цілі ділянки мозку. Невдовзі у світі було виявлено, що молоді клітини приживаються краще (бо мають менше антигенне «навантаження») — особливо у мозку, який є взагалі імунологічно привілейованим (оскільки не має своєї антигенної функції). Ці відкриття відчинили нам шлях до власних розробок у цій царині: від використання ембріональних клітин мозку до стовбурових клітин. У лікуванні екстрапірамідної патології наші вчені також робили унікальні досягнення. Саме цій клінічній проблематиці були присвячені мої і кандидатська, і докторська дисертації. Свого часу я працював у відділенні під керівництвом професора О.А. Лапоногова, де нам вдавалося шляхом невеличкого доступу (фрезового отвору) дістатися будь-якої точки мозку. Саме в цьому полягають переваги стереотаксичної («рух у просторі») нейрохірургії — за рахунок різноманітних математичних обчислень ми навчилися виходити на будь-який необхідний мозковий центр при лікуванні паркінсонізму, торзійно-м’язової деформуючої дистонії, епілепсії, багатьох різновидів гіперкінезу тощо. До нас приїздили лікуватися пацієнти не лише з інших союзних республік, особливо Закавказзя та Середньої Азії, але й сусідніх держав — Болгарії, Польщі тощо. Згодом, зі створенням свого окремого центру відновної нейрохірургії, я трохи відійшов від цього напрямку — тепер його рухають вперед здебільшого мої учні. Загалом про шляхи розвитку та сучасні досягнення вітчизняної нейрохірургії — науки настільки ж багатогранної, розмаїтої і дивовижної, як сам її субстрат — мозок (орган мислення, відчуття і командно-рухової активності людини), — можна говорити не одну добу поспіль. Однак лікування екстрапірамідної патології для мене рідна та понині улюблена справа, тож у подальшому, якщо буде час, обов’язково продовжуватиму цим займатися.
— Тобто з розширенням професійного навантаження і кола посадових обов’язків Ви не збираєтеся полишати операційного столу?..
— Не думаю, що той обсяг роботи, який маю вже сьогодні, надасть мені повноцінну можливість зберегти без змін свій графік хірургічного навантаження: певно, що тепер часу оперувати буде все менше. Природньо, є й інший контекст, зокрема у якому я не втомлююся знову і знов згадувати свого вчителя — Андрія Петровича Ромоданова. Ця унікальна людина пройшла усю війну. Він був лікарем від Бога й універсальним хірургом. Але на певному етапі — у віці близько 70 років — знайшов у собі мужність відмовитися від безпосереднього виконання нейрохірургічних втручань: «Все, я до операційної не йду: нехай працюють ті, хто молодший». І вже значно пізніше я натрапив на влучну китайську мудрість: «Бійся молодого терапевта і старого хірурга»… Тож продовжуватиму оперувати не за принципом «скільки стане сил», а за чітким співвідношенням двох критеріїв — часової можливості та клінічної результативності. Але ще й буду намагатися знаходити час, щоб у якихось найбільш цікавих випадках попрацювати пліч-о-пліч з молодими.
— Як неодноразово повідомляли наші видання, НАМН України загалом і Ви особисто зокрема дуже активно і практично з самого початку бойових дій на сході нашої країни опікуєтеся питаннями медичного забезпечення АТО. Ця тематика безпосередньо перетинається з напрямком військово-польової хірургії, вже згаданим на початку нашої бесіди у колі Ваших наукових інтересів. Будь ласка, розкажіть про це детальніше.
— Звичайно — був би молодшим, знаходився б там (у зоні АТО — прим. ред.) постійно і не виходив би звідти. Але оскільки розумію, що як лікар і організатор можу допомогти більше — справді, з найперших днів бойових дій опікуюся та активно займаюся цією проблематикою. Ми створили потужну академічну клінічну базу на 550 ліжок, де було надано допомогу спочатку сотням, а потім і тисячам поранених. За цей час у закладах НАМН України було проконсультовано і проліковано близько 25 тис. жителів Луганської та Донецької областей. У наших закладах проводять унікальні хірургічні втручання — так, у Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова врятовано двох бійців із прямими осколковими ушкодженнями серця: невже раніше таке можна було собі уявити?! А наш український інститут показав, що це можна зробити, — щоправда, для досягнення успіху необхідно ретельно зорганізувати, буквально відшліфувати усі санітарно-евакуаційні етапи, забезпечити швидку доставку пораненого до лікувальної установи та наявність у ній необхідного обладнання тощо. Хто міг колись уявити, що можна відновити функцію спинного мозку при посттравматичному нижньому парапарезі? А ми це вже робимо (зокрема, у клініці відновної нейрохірургії Інституту нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова, яку я очолюю) із використанням біотехнологій: навчилися «зшивати» спинний мозок за допомогою спеціального нейрогелю, через який спинний мозок має можливість проростати. Вже зараз ми маємо два таких випадки. Один з них — поранений під Іловайськом Андрій, який з ушкодженим хребтом, втрачаючи свідомість, півтора кілометри повз на руках, щоб дістатися своїх, — після лікування вийшов з нашої клініки з паличкою своїми ногами. У дівчинки Маринки з Маріуполя, про яку багато писали, осколок пройшов з боку спини, ушкодив спинний мозок та його корінці, наскрізь пройшов хребет, десь на півтора сантиметра вийшов з нього і зупинився, безпосередньо торкаючись стінки черевної аорти. На гострому, як лезо, вістрі осколка вона пульсувала. Могла ушкодитись і втратити цілісність кожної миті. Дитині 12 років. В Охматдиті було організовано 3 бригади (Ю.І. Гладуш дуже багато допомагав): судинних хірургів, травматологів та нейрохірургів. Судинні хірурги заднім доступом видалили осколок, після чого ми забрали її до себе і зшили корінці спинного мозку. Сьогодні дитинка стоїть на одній нозі. Як буде з другою — сподіватимемося на краще, — але з огляду на те, що нервове волокно росте зі швидкістю близько 1 мм на добу, то на відновлення функції другої кінцівки має піти близько року; цей період спливає у лютому–березні і динаміка для нас обнадійлива. Інший випадок. Один із командирів полку «Азов» від вибуху отримав величезну кількість осколків — нафарширувало черевну порожнину, практично відірвало верхню кінцівку. У Національному інституті хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова НАМН України видалили всі осколки, позшивали кишечник, відновили руку! Тобто нині ми кажемо про максимальне наближення пораненого у часі до проведення високоспеціалізованого етапу медичної допомоги. По суті всі ці поранені йшли через мене, я їх розподіляв по інститутах, відстежував та контролював клінічні етапи, — тож засвідчую в якості першоджерела: те, чого можуть нині досягати українські вчені-клініцисти та практичні лікарі — це справді на рівні дива, це, без жодного перебільшення, світовий щабель медицини. Тож академія сьогодні може дуже багато робити! І вона це робить! У наших інститутах створено потужні команди. Ми беремося за найскладніші випадки. І будьте певні, ми лише розширюватимемо цю діяльність. А щодо патріотизму наших академічних вчених, наведу лише один промовистий факт. На сьогодні подано 77 заяв від травматологів, хірургів, анестезіологів із закладів системи НАМН України, які готові на певний проміжок часу відбути до зони АТО для посилення другого рівня надання медичної допомоги. Дай Боже, щоб не було ніякої війни і вони не були там потрібні. Але — вони готові.
— За яким основним гаслом (лейтмотивом) розвиватиметься українська медична наука під Вашим керівництвом? [ВІДЕО 1]
— Лейтмотив такий: від тактики виживання — до стратегії розвитку. Причому стратегії довгострокової. На жаль, останній період нашого життя складається вельми непросто. Особливо важким був минулий рік — це справді був період виживання: і для академії, і для всієї нашої науки, і для нашої держави. Але бідкатися — справа малорезультативна. Вважаю, що нині нам слід використовувати принципи Силіконової долини, які декларують, що для розвитку необхідні три складові: мозковий ресурс, організація і кошти. Академічні інтелектуальні ресурси у нас є. Організація — також є, хоча й намагатимемося її поліпшити. Отже, за наявності двох основних факторів постає третє принципове питання: отримати кошти на те, щоб забезпечити подальший сталий розвиток і рух вперед. Для цього існують і внутрішні варіанти: я дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і ті величезні кошти, які витрачаються на оборону, на лікування постраждалих, вивільняться і будуть спрямовані на розвиток цивільної медицини. Також необхідно ширше залучати кошти ззовні — і ми маємо такі можливості: це і виконання грантових досліджень, і медичний туризм, який досить жваво поширюється нині у світі. Я вже згадував про наше відділення функціональної стереотаксичної нейрохірургії, яке мало сотні, а то й тисячі пацієнтів з республік колишнього СРСР — вони і зараз готові були б до нас їхати, але бояться: зробіть тільки, щоб не було війни. Більше того, до нас рвуться пацієнти з арабських країн: вони вже встигли оцінити рівень медичної допомоги, яку можна отримати в Україні, — у зіставленні з ціною, яка за це виставляється. До того ж в українських медичних ВНЗ навчається чимало студентів з цих країн — тож, повертаючись додому, вони вже зорієнтовані на українську медицину, знають її можливості.
— Вочевидь, медична наука за своєю суттю і призначенням існує в інтересах поліпшення та вдосконалення лікувальної практики. Тож яким буде Ваш основний меседж, Ваш основний посил до нашої читацької аудиторії практикуючих лікарів? Де вона Вам вбачається, та славнозвісна «змичка», та точка золотого перетину між наукою і практикою в українській медицині, головним контрапунктом якої є пацієнт?
— Основних посилів три. По-перше, не можна знищувати те, що працює. А зараз, на жаль, намагаються це робити: не маючи бачення, що чекає попереду. Неодноразово робилися спроби знищити НАМН України, як і інші галузеві академії. Для чого? Ці структури працюють? — безперечно. Що можна запропонувати замість них у майбутньому? Наразі ніхто не знає. А коли так, то давайте, не знищуючи те, що працює, заходимося вдосконалювати та оптимізувати діяльність цих структур. Це можна зробити, передусім, шляхом впровадження пілотних проектів. І ми плануємо це: з наших інститутів виділити кращі, і цим першопрохідцям доручити реалізацію пілотних проектів. Якщо академія бачить, що ці пілотні проекти працюють вдало й ефективно, — то й уся академія починає рухатися в цьому напрямку. Другий посил. Ми не налаштовані ні від кого чекати рецептів реформ. Ми самі вирішуватимемо — фахово і колегіально — як нам реформувати і академічну медичну науку, і весь наш академічний напрямок. І третє. Медицина, особливо медична наука, не любить революцій. Революції можна робити суспільні, але наука має розвиватися виключно еволюційним шляхом. Їй мають бути притаманні наступність, спадковість, послідовність. Тож пріоритетне завдання членів НАМН України — зробити так, щоб оцей еволюційний поступ був прискорений. Мета — на базі існуючих наукових надбань та напрацювань імплементувати у практику охорони здоров’я найсучасніші досягнення та найпередовіші розробки. Окрім того, ще один важливий постулат: я маю намір надати більшу автономізацію закладам НАМН України, зокрема директорам академічних інститутів. Відповідно: досвід тих, хто продемонструє реальні успіхи, тиражуватиметься і масштабуватиметься на інших, — натомість щодо тих, хто не впораються, мабуть, доведеться робити певні організаційні висновки.
— Звісно, хотілося б обійти увагою складні аспекти нашого життя, пов’язані із затяжною економічною кризою (яка, на жаль, демонструє тенденцію до поглиблення і щось не дуже видко світла у кінці тунелю), — але навряд чи вдасться. Як Ви вважаєте, на цьому тлі українська медична наука, яка й раніше ніколи не була забалувана надмірними державними капіталовкладеннями, матиме шанси на виживання сьогодні й завтра? Чи є у Вас ідеї, як втримати на плаву цей дуже габаритний пароплав, таку значну кількість установ, у кожній з яких працює велика кількість людей — лікарів, науковців, середнього та молодшого персоналу тощо? Наскільки занедбане господарство дісталося Вам у спадок і чи є у доктора Віталія Цимбалюка реальний план лікування такої достатньо вразливої галузі? [ВІДЕО 2]
— Певно, що в такому масштабі виплисти цьому судну буде важко. Тут будуть реальні зміни, до яких слід поставитися з розумінням. А щодо ідей і «лікувального плану» — немає сенсу винаходити велосипед. Передовими країнами світу накопичено значний досвід у цій царині, і нам варто ним скористатися. Про що йдеться? По-перше: кошти йдуть за пацієнтом. По-друге: медичне страхування (набув вжитку хибний шаблон: «страхова медицина», але такої медицини не існує — правильно казати: «медичне страхування»). По-третє: лікування відповідно до певних протоколів та стандартів. І нарешті головне: єдиний медичний простір.
— Розкажіть, будь ласка, як виникла та як втілюється у життя ідея єдиного медичного простору, у чому суть цього поняття та важливість створення такої системи?
— Мені б дуже не хотілося, щоб цей термін тлумачився за принципом «все об’єднати». Це якось дуже перегукується з «ідеями» відомого Булгаковського героя нейротрансплантологічного походження. Єдиний медичний простір не треба і не можна робити штучно. Скажімо, існує клінічна лікарня «Феофанія», де пропонуються новітні медичні технології, — нехай вона і далі працює самостійно. Існує НАМН України, де працюють фахівці, в установах якої можуть надати якіснішу медичну допомогу, — нехай вона і далі розвивається. Адже якщо гроші йдуть за пацієнтом, а пацієнт має право обрати собі лікаря — це і є єдиний медичний простір. А сьогодні пацієнт штучно прив’язаний до поліклініки, до району — і йому звідти не висмикнутися. Сьогодні киянин не має права госпіталізуватися до обласної лікарні — це ж нісенітниця.
А необхідно навпаки (як роблять, наприклад, у Франції): пацієнт сам обирає собі лікаря і за ним йдуть його кошти. Тоді надавачі медичних послуг вмотивовані до здорової конкуренції за освоєння цих коштів (а чим можна конкурувати в медицині — звісно, передусім якістю наданої допомоги). Водночас страхова компанія заплатила кошти за пацієнта, але, щоб уникнути дефектів в процесі лікування, вона ще й контролює якість лікувального процесу (бо аж ніяк не зацікавлена оплачувати його вади). Тож врешті якість лікування підтримується і стимулюється, так би мовити, з усіх боків. Хто від цього у виграші — всі, і насамперед пацієнт, що найголовніше. Ось на цих моментах і повинна концентруватися увага наших парламентарів — адже пам’ятаймо, що для створення єдиного медичного простору необхідне належне законодавче підґрунтя.
Натомість у ході таких перетворень неминуче настане період, коли частина лікарів стануть незатребуваними. А раз так, то вони повинні будуть залишити арену. Так, це соціальна проблема, і це шкода, але нічого не зробиш. Більше того, це може статися і з деякими закладами. Якщо вони неспроможні виживати сьогодні або не зможуть пристосуватися до нових механізмів діяльності завтра, не виключено, що може постати питання про їх існування у перспективі. Таким чином, у нинішньому стані, у такому складі і з таким навантаженням цей «корабель» точно потоне. Насамперед його слід модернізувати і позбутися очевидного баласту. Але найголовніше — спрямувати правильним курсом. Можна йти за вітром — і результат мати млявий. Можна підставити борт хвилі — отримати катастрофу і потонути. А треба — забезпечити нормальну навігацію, поставити ніс перпендикуляром до хвилі і гнучко зманеврувати: тоді корабель не згубить остійність і впевнено піде вперед.
— Але ж досить непросто маневрувати з-поміж такої кількості айсбергів…
— Ми впораємося. Просто — треба багато працювати. Я вже давно у лавах цієї академії і добре її знаю. Скажу з усією відповідальністю: можливості наших академічних інститутів дуже великі. Дуже. НАМН України — це самостійна самоврядна організація. У межах своєї самоврядності ми й діятимемо. При цьому, звичайно, погоджуватимемо свої кроки з тими структурами, від яких залежимо, — передусім з Кабінетом Міністрів, який виділяє кошти на діяльність академії, Міністерством фінансів, звісно, з Адміністрацією Президента як джерелом загальної державної політики. Але в наших наукових питаннях ми можемо вирішувати самі — і вирішувати дуже багато. За зовсім короткий проміжок часу нам вже вдалося налагодити ті стосунки, які раніше не налагоджувалися роками. Йдеться і про МОЗ України, і про Київську міську держадміністрацію. Вдумаймося: 50% пацієнтів установ системи НАМН України — це мешканці міста Києва. А Київ має і свої фінанси, і свої можливості. Якщо у мерії побачать, що академічні заклади можуть надавати кращу допомогу, ніж муніципальні, — а кошти, як ми вже говорили, йтимуть за пацієнтом, — ці кошти «виграє» той, хто краще працює. Це буде вигідно всім: нормально пролікованому киянинові й академії, яка отримуватиме додаткові можливості для розвитку і подальшого наукового пошуку.
— Цей пошук обмежується кордонами нашої держави, чи виходить за них?
— У жодному разі не обмежується. Я глибоко вдячний таким країнам, як Канада, США, Німеччина, Франція — у мене дуже добрі стосунки та плідні зв’язки з професорами з цих країн, які усіляко сприяють професійному розвитку та вдосконаленню українських фахівців як на грантовій основі, так і в інших моделях стажування. Вони знають наші проблеми і готові усіляко нам допомагати. Наших фахівців вони приймають безкоштовно, мало того, надають їм житло і мінімальні кошти на харчування тощо, — а далі все залежить від людини, яка поїхала. Лише серед моїх учнів п’ятеро отримали запрошення і поїхали працювати за кордон, де досягли значних професійних успіхів. До речі, як в рамках грантової системи зокрема, так і на майбутнє загалом, — я покладаю великі надії і роблю велику ставку на молодь. Тому що молодь, на відміну від більшості представників старшого покоління, володіє іноземними мовами — та вже й не лише англійською, а декількома, що дозволяє бувати у різних країнах. Окрім того, молоді дуже швидко адаптуються до нового середовища. Та й взагалі, якщо згадати дореволюційний період нашої історії, — усі видатні вітчизняні вчені, від Павлова до Заболотного, від Мечникова до Стражеска, від Пирогова до Данилевського (не кажучи вже про завзятого патріота і міжнародного пропагандиста України Горбачевського, який сягнув посад ректора Віденського університету та міністра охорони здоров’я Австро-Угорщини) — всі вони, і більшість неодноразово, стажувалися за кордоном. Тож опанування міжнародного передового досвіду, впровадження його надбань («сухого залишку» у вигляді нових методик і високих технологій) до широкої вітчизняної клінічної практики — один із безумовних пріоритетів розвитку української медичної науки і, природньо, нашої академії як її локомотива.
Тепер погляньмо з протилежного боку. Я переконаний, що сама Україна має безодню можливостей, щоб зацікавити світ, — просто треба бачити те, що лежить під ногами. Наприклад: ми маємо важкий спадок у вигляді наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. Наша країна, наш народ сьорбнули від цього стільки горя. Не треба бути Стівеном Хоукінгом, щоб розуміти: у світі таке ще буде траплятися — адже науково-технічний прогрес рухається невпинно й автоматично несе з собою ризики та побічні ефекти. То чому ж не перетворювати негатив у позитив? Це ж унікальний для всього світу експеримент. Є зона відчуження, прилеглі радіоактивно забруднені території, де мешкають люди, — тобто ми маємо готовий полігон для наукових досліджень наслідків радіаційної техногенної катастрофи. Чому не дослідити стан їх здоров’я, не проаналізувати показники захворюваності, смертності тощо на власному «живому», хоча й сумному, досвіді? Чому у цьому контексті не увійти у міждисциплінарну взаємодію з Академією аграрних наук — провести дослідження, що відбувається у цих зонах з рослинним та тваринним світом. І світ дасть на це кошти (скажімо, Японія вже висловила таку готовність), — а ці кошти можна було б спрямувати якраз на поліпшення медичного обслуговування тих самих чорнобильців, або — вже виходячи з останніх реалій, — у напрямку додаткової допомоги тимчасово переміщеним особам чи бійцям АТО (можна знайти справедливі шляхи розподілу коштів — головне ті кошти залучити).
Наступний приклад пошуку пріоритетних наукових тем. Нині в нашій країні на перший план виступає оборонна тематика. Багато коштів виділяється на озброєння, але я вважаю, що адекватні кошти повинні виділятися й на лікування поранених, відпрацювання ефективних лікувальних методик для польових умов — передусім, методи механічного та хімічного захисту пацієнта, кровоспинні засоби, анальгетики (відома проблема з шприц-тюбиками, які раніше купували за валюту, а зараз Україна не може виділити цих коштів, тому треба виробляти самим) тощо. Все це я відношу до пріоритетного кола наукових тематик; це стане предметом для моєї розмови з міністром оборони України, у якій маю намір запропонувати, щоб наші вчені виконували ці тематики — за участю військових фахівців, а, можливо, і з залученням фінансової підтримки оборонного відомства. До речі, військові медики першими вводять єдиний медичний простір і страхування військовослужбовців. Як кажуть, біда навчить — ми теж маємо свої напрацювання у галузі військово-медичної науки, і водночас з великою зацікавленістю споглядаємо за країнами, які постійно воюють. Якщо взяти для прикладу Ізраїль з його надзвичайно розвиненою системою охорони здоров’я, — там взагалі немає такого розподілу: військовий госпіталь чи цивільний лікувальний заклад. Там у будь-якій лікарні нададуть належну допомогу будь-якому пораненому, що до неї поступить, — я там був і бачив це на власні очі. І ми також маємо прийти до такого стану речей у перспективі. А зараз, наприклад, відпрацювати пілотні проекти щодо медичного страхування на військово-медичній базі.
— Чи плануються ще якісь пілотні проекти?
— Безумовно! Повторюся: я великий шанувальник самого принципу пілотності — насамперед тому, що він дає змогу відмоніторувати процес, відповідно скоригувати помилки, не допустити масштабування недоліків (та відповідно зекономити кошти, уникнувши зайвих витрат на усунення цих недоліків) тощо. Ми плануємо зробити перший такий пілотний проект на базі кращих академічних інститутів, які дадуть на це згоду, звісно, затвердивши на всіх відповідних рівнях (адже нижче ніж урядовою постановою такі починання затверджуватися не можуть). Якщо пілотний проект успішно пропрацює рік, за ним підтягнуться й інші інститути (щоправда тут знов виникає питання змін у законодавстві, зокрема щодо статті 49 Конституції України). Сфери, у яких пілотні проекти здійснюватимуться першочергово, мають відповідати нагальним проблемам охорони здоров’я — тобто стосуватися тих видів патології, що демонструють найвищу захворюваність та спричиняють найбільшу смертність: онкологічним та серцево-судинним захворюванням. Зокрема щодо останніх у нас існують певні надбання: ще під керівництвом попереднього президента НАМН України А.М. Сердюка було розроблено пілотний проект щодо надання медичної допомоги у м. Києві пацієнтам із гострим інфарктом міокарда. Сьогодні у цій царині в столиці працюють:
- Національний науковий центр «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска НАМН України» — чудова науково-практична установа, що володіє як консервативною, так і хірургічною групами, де проводять і стентування, і загалом увесь комплекс заходів, необхідних таким хворим (директор — академік НАМН України, віце- президент НАМН України В.М. Коваленко);
- Національний інститут серцево-судинної хірургії імені академіка М.М. Амосова НАМН України — унікальний заклад, де домоглися показників смертності нижчих, ніж у Європейському Союзі та США (директор — член-кореспондент НАМН України В.В. Лазоришинець);
- Інститут серця МОЗ України (директор — член-кореспондент НАМН України Б.М. Тодуров);
- Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України (директор — професор І.М. Ємець);
- Олександрівська клінічна лікарня м. Київ з її достатньо потужною і добре оснащеною кардіологічною базою (можуть виконувати ендоваскулярну тромбоекстракцію з церебральних судин, алотрансплантацію при протезуванні магістральних судин, емболізацію аневризм тощо).
Отже, потужних профільних закладів по місту маємо 5. А днів у тижні маємо — 7. Пропозиція дуже проста (знову ж таки: єдиний медичний простір!): пацієнта з гострим інфарктом міокарда в понеділок приймає Інститут ім. М.Д. Стражеска, у вівторок — Інститут ім. М.М. Амосова, у середу — Інститут серця і так по черзі. Уявімо: лише 1 день на тиждень приймального навантаження для установи (покласти весь потік на одну не можна — задихнуться) — і найвищий рівень висококваліфікованої, високоспеціалізованої та високотехнологічної (водночас!) медичної допомоги для пацієнта. Що може бути краще? Щоправда, знову ж виникають проблемні питання, зокрема щодо транспортування тощо, — але якщо «логістичні» та інші технічні обставини налагодити, то, повірте, результати лікування хворих з інфарктом міокарда вражаюче зміняться порівняно з тими, що ми маємо станом на сьогодні. І ми плануємо не баритися, а братися за цей пілотний проект вже цього року.
Наступний етап — інсульти. Знову ж таки установи:
- Інститут нейрохірургії імені академіка А.П. Ромоданова НАМН України — головна в Україні установа за фахом «нейрохірургія» (директор — академік НАМН України, член Президії НАМН України Є.Г. Педаченко);
- Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги (головний лікар — О.А. Ткаченко);
- Олександрівська клінічна лікарня.
Установ фактично 3: тут ще необхідно буде поміркувати, але, мабуть, на установу вийде по 2 дні на тиждень. І якщо організувати швидку доставку пацієнта — позитивні лікувальні результати не забаряться.
— Але ж знов таки кошти… Горе з ними (точніше, без них). Ви самі говорили, що вони мають йти за пацієнтом, але за відсутності страхових механізмів їм поки що, на жаль, нема звідки вийти. Адже хто платитиме установам, що братимуть участь у пілотних проектах, за цей справді унікальний конгломерат — висококваліфікована, високоспеціалізована та ще й високотехнологічна медична допомога хворим на інфаркт та інсульт. Це ж буквально мрія — а мрії чимало вартують. Чи не є одним із можливих виходів державно-приватне партнерство, — або, може, Ви вважаєте, що воно у нашій країні ще в зародковому стані?..
— Це надзвичайно важливий аспект. Адже є дуже багато людей, які розуміють, що рано чи пізно війна скінчиться, а головним для людини завжди залишається здоров’я. Інвестиції в українську медицину обов’язково прийдуть, і причина тому одна: вона того варта. Хоча у цій царині ще багато суто юридичної роботи з відпрацювання фактору взаємовідносин: як залучити приватні інвестиції у сферу охорони здоров’я таким чином, щоб насамперед забезпечити паритет між державною та приватною власністю. Бо вже трапляються випадки, коли вкладають-вкладають, а потім кажуть: а я хочу, щоб це взагалі було моє. А держава з цим не погоджується. Адже якщо у приватну структуру підуть лише пацієнти, які платять, — то куди діти армію людей, що не мають таких статків: хіба вони не повинні отримувати медичну допомогу?! Втім, за умови створення належного законодавчого підґрунтя державно-приватне партнерство — напрямок дуже перспективний.
— Вже на останок і буквально в двох словах: яку оцінку Ви б дали фармацевтичній галузі України?
— З Вашого дозволу, я б нині волів якраз не давати жодних оцінок. А от побажання — є. Мені загалом хотілося б, щоб у розпорядженні українського пацієнта (та, відповідно, медичного фахівця, який його лікує) було побільше не лише якісного, але й «лікувально-актуального» вітчизняного продукту — як медичного, так і фармацевтичного. Продукту, який би задовольняв нагальні потреби: анальгетики, антибактеріальні засоби, кровоспинні препарати, перев’язувальні матеріали тощо, в чому є величезна потреба для армії. Тобто — орієнтуватися на потреби суспільства. По-друге, вбачаю колосальний потенціал у можливостях співпраці фармацевтичної індустрії та академічної науки.
Вітчизняні науковці беруть активну участь у розробці лікарських засобів. Але мало розробити (народити) препарат — без клінічної апробації він ніколи не отримає путівку в життя, не прокладе собі шлях до пацієнта. Де проводити клінічні випробування — там, де це дозволено чинним законодавством. Зауважу, що серед установ НАМН України чимало офіційних клінічних баз для проведення клінічних досліджень лікарських препаратів, — та інтенсифікація використання цих баз слугуватиме на користь усім задіяним сторонам: індустрії, медичній науці, передусім пацієнтові. І тут проглядається ще одна стежина, що може вивести нашу галузь до автобану Силіконової долини, про яку ми згадували на початку.
А щодо оцінок… Одну все ж собі дозволю. І стосуватиметься вона такого надзначущого для кожної галузі, — а особливо для такої інтелектомісткої та соціально відповідальної, як медична, — сектору, як галузеве інформаційне поле. У цьому полі, як і будь-де в медицині, головне — це професіоналізм. Видавництво «МОРІОН» — це професіонали, які приносять галузі реальну користь, надаючи в її розпорядження утилітарний та гострий інструментарій. Періодичні спеціалізовані видання — це вичерпна кардіограма вітчизняної медицини та фармації. Славнозвісний «Компендіум» — це біблія для кожного практикуючого лікаря (на відміну від нетлінного прототипу, ретельно актуалізована). Ваші щорічні календарі-альманахи відтворюють сьогодення України медичної і фармацевтичної у різних площинах її багатющої історії — від витоків вітчизняної медицини до її славетних на увесь світ корифеїв, від академічної науки до медицини АТО. Я дуже ціную таку фахову роботу. Це — щиро.
— Дуже Вам дякую за такі теплі слова на адресу нашого колективу, як і за таку ґрунтовну та значущу, не побоюся перебільшення, для всієї нашої галузі бесіду. Як би Ви її підсумували?..
— Нині в НАМН України сформована потужна дієздатна команда. Це група творчих людей, інтелектуалів і прогресистів, ентузіастів та однодумців, поєднаних спільною для них усіх разом і заповітною для кожного з них особисто метою — змінити на краще і медичну науку, і практичну медицину. І ми впораємося з виконанням цього завдання. Ми не підведемо. Суспільство має це знати і може бути в цьому впевненим.
П.Г. Снєгірьов,
видавництво «МОРІОН»,
фото та відео автора
Вперше опубліковано
у «Щотижневику АПТЕКА»
№ 3 (1024) від 01.02.2016
Також опубліковано на офіційному
сайті НАМН України
