Скарбниця пам’яті

Навчальні та наукові надбання Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика — першого в Україні навчального закладу післядипломної медичної освіти — це її гордість. Проте тривалий час стан відтворення її історично-медичного минулого обмежувався в основ­ному стендами історії розвитку кафедр, які, попри всю їх цінність, характеризувалися різним наповненням і не відтворювали загальної картини розвитку академії за пройдений нею шлях, хоча в останні роки зазначені недоліки певною мірою компенсувалися матеріалами ювілейних видань до 80- та 85-річчя академії.

За таких умов у період підготовки до 90-річчя академії і виникла ідея створення музею. В наказі по академії «Про створення музею КМАПО» від 23.09.2004 р. № 163 передбачалось як його голов­на мета максимальне відтворення в ньому її багатогранного історичного минулого, здобутків наукових шкіл і напрямків, а також окремих вчених. Згідно з цим же наказом створювалась і музейна рада (голова — член-кореспондент АМН України, професор Ю.В. Вороненко, заступник — професор Б.П. Криштопа), визначалося приміщення для майбутнього музею та проведення його ремонту (проректор з адміністративно-господарської роботи Ю.О. Сохань), а також асигнування за рахунок спеціального фонду та доброчинних внесків (проректор з економічних питань О.С. Проценко).

На завідувачів кафедр і керівників структурних підрозділів покладалося надання необхідної допомоги робочій музейній групі, визначеній наведеним наказом, щодо комплектування музейного фонду.

Згідно з концепцією музею основ­ним його завданням передбачалося надання можливості широкій медичній громадськості, слухачам, аспірантам і клінічним ординаторам, закордонним партнерам академії ознайомитися з пройденим нею історичним шляхом, її здобутками у науково-педагогічній діяльності (в тому числі через персоналії найбільш відомих вчених — фундаторів наукових шкіл і напрямків), а також із міжнародним співробітництвом та громадською діяльністю.

Відповідно до концепції, розробленої авторами, структура музею передбачала тематичне її узагальнення за певними розділами: витоки післядипломної медичної освіти в Україні; становлення академії; діяльність у довоєнні роки; вчені та співробітники академії в роки Великої Вітчизняної війни; відбудовчий період; розвиток академії в повоєнні роки; академія в умовах незалежної України; спільна робота з органами та закладами охорони здоров’я; міжнародне співробітництво; громадська діяльність.

Слід підкреслити, що формування змістовності музею та його наповнення відбувалось у складних умовах, пов’язаних, перш за все, з труднощами добору відповідного матеріалу у зв’язку з фактичною його втратою в попередні роки, надто обмеженими відомостями архівних матеріалів та достатнього фінансування. Результатом цього стало створення лише першої частини музею, як це і передбачалось ювілейними заходами до 90-річчя академії — 30 жовтня 2008 р. Виконання експозицій музею здійснено художником О.О. Ходченком, а її встановлення за новими музейними технологіями — І.К. Савіним- Мішиним.

Перше, що постає перед відвідувачем музею, — кольорові вітражі на вікнах невеликої кімнати, виконані заслуженим художником України С.В. Ойдаником. Вони відтворюють картини історико-медичного минулого України. На вітражі ліворуч зображена Євпраксія, праворуч — один із перших монахів-лічців Агапіт, який лікував калічних та хворих у першій в Київській Русі лікарні (богадільні), заснованій у 1070 р. при Києво- Печерській лаврі.

Безпосередньо експозиція музею розпочинається фотозображеннями дореволюційної мережі університетів із медичними факультетами, відкритими у XIX ст. на території сучасної України: Харківського (1805), Київського (1841), Львівського (1894) та Одеського (1900), а також першого в світі і єдиного на той час в Російській імперії Клінічного інституту післядипломної медичної освіти імені Великої княгині Олени Павлівни (Санкт-Петербург, 1885).

Поряд з цим наведено форми післядипломної медичної освіти, які існували в Російській імперії та поширювались і в Україні: закордонні наукові відрядження лікарів (переважно з університетських центрів) до університетів Європи, а також самостійні, на власні кошти, виїзди лікарів до провідних європейських клінік.

В цьому ж розділі експозиції висвітлюються і перші спроби організації післядип­ломного медичного навчання в Україні, у витоків якого стало Харківське медичне товариство (1861). Саме один з активних його членів професор-патолог В.П. Крилов у 1889 р. організував у Харкові для земських лікарів на базі Пастерівської станції та Бактеріологічного інституту «повторительные и демонстративные курсы» з бактеріології, «имеющие своей ближайшей задачей ознакомление с причинами заразных болезней, свойствами заразы, способами передачи и распространения ее, равно как и с мерами борьбы с эпидемиями», що стало пріоритетом України в організації та проведенні систематичної курсової підготовки з бактеріології в Російській імперії.

Автором першої програми підготовки з бактеріології в Києві став колишній харківський приват-доцент В.К. Високович, який у 1897 р. заснував (теж на базі Бактеріологічного інституту) систематичні курси з теоретичної та практичної бактеріології, а в 1907 р. — перші в Російській державі курси підвищення кваліфікації з патологічної анатомії.

У пристінній шафі містяться окремі підручники та наукові праці, за якими навчалися студенти медичного факультету Київського університету.

Наступні кроки у становленні та розвит­ку післядипломної медичної освіти в Украї­ні нерозривно пов’язані з періодом української державності (1917–1919). Цей розділ експозиції розміщений на фоні сучасного Будинку вчителя, в якому в 1917–1918 рр. знаходилася Центральна Рада, яка проголосила національно- територіальну автономність України, а в листопаді 1917 р. — Українську Народну Республіку, обравши в січні 1918 р. першого Президента — М.С. Грушевського. Саме в цей період засновано в Києві Український народний університет з медичним факультетом (декан — професор О.В. Корчак-Чепурківський) і перший орган управління медико-санітарною справою — Крайову лікарсько- санітарну управу (голова — лікар Б.П. Матюшенко).

Значним внеском у розвиток науки і медичної справи, зокрема періоду правління гетьмана П. Скоропадського (квітень — грудень 1918 р.) стало заснування першого в Україні національного органу централізованого управління медичною справою — Міністерства народного здоров’я і опікування, яке розміщувалося у Києві по вул. Рейтарській, 22 (приміщення сучасної Київської міської клінічної лікарні № 16), Академії наук України, Товариства Червоного Хреста, медичного факультету з українською мовою викладання у складі Українського народного університету.

Окреме місце у цьому періоді займає заснування першого і нового для України типу вищого навчального закладу — Клінічного інституту для удосконалення лікарів, який став суттєвим доповненням того сузір’я навчальних закладів Києва, які існували на початку ХХ ст. (Києво-Могилянська академія, Університет Св. Володимира, Політехнічний інститут та ін.).

У пристінній шафі зберігаються ксеро­копії архівних довідок першого наказу міністра охорони здоров’я і опікування від 8 травня 1918 р. (міністр В. Любинський), а також заснування Клінічного інституту.

На стенді, з якого починається історія безпосереднього становлення Клінічного інституту, показано, що у його витоків стоя­ла медична громадськість — Спілка київських лікарів. На фоні логотипу печатки Народного комісаріату освіти України, якому на перших порах підпорядковувся інститут, представлені фотографії його фундаторів — колишніх вихованців медичного факультету Університету Св. Володимира професорів М.А. Левитського (першого директора), Є.Л. Скловського, О.З. Лазарева, Г.Б. Биховського та І.Й. Фруміна. Його першим приміщенням став будинок по бульв. Тараса Шевченка, 13, переданий київською меценаткою Н.Ф. Уваровою Спілці київських лікарів «…в целях учреждения Клинического института».

На цьому ж стенді наводиться витяг з першого статуту Київського клінічного інституту щодо його мети: «…специализация врачей в области практической и теоретической медицины, прохождение общего медицинского стажа молодыми врачами, периодическая организация повторительных курсов для пополнения и освежения знаний врачей и, наконец, научная работа врачей в избранных ими областях…», яка зберегла свою актуальність і в наш час.

Поряд з цим представлені фотографії приміщень окремих перших кафедр (бульв. Тараса Шевченка, 13, вул. Саксаганського, 75), відкритих у 1918–1919 рр., а також схема управління інститутом, особ­ливістю якого було не призначення, а обрання його керівних органів.

Подальша експозиція свідчить про націоналізацію інституту в травні 1919 р. Народним комісаріатом здоров’я як «высшего учебно- научного и лечебного учреждения, показательного для всей Украины», а також початок систематичних занять восени 1920 р.

Експозиція продовжується коротким висвітленням періоду реформування вищої школи України (1921–1930), згідно з яким вища медична освіта, в тому числі і післядипломна, передавалася до відому Народного комісаріату освіти та безпосередньо її структурному підрозділу — Укрголовпроф­освіти. Однією з особливостей цього періо­ду стала зміна системи управління Клінічним інститутом, а саме запровадження у 1922 р. принципу призначення керівників: директор — професор М.А. Левитський, проректор — професор Є.Л. Скловський, декан — професор О.Б. Бернштейн.

Водночас 10-річне підпорядкування вищої медичної освіти непрофільному наркомату позбавляло Народний комісаріат охорони здоров’я України активного впливу на кількість і профільність підготовки лікарів. За її передання до відому Наркомздоров’я виступала як медична громадськість (академік Д.К. Заболотний), так і Народний комісаріат охорони здоров’я, про що свідчить наведений на стенді витяг із виступу наркома охорони здоров’я України С.І. Канторовича на VІІ Всеросійському з’їзді здороввідділів (1930): «…вопрос о передаче нам медицинского образования совершенно назрел…».

Поряд наводиться витяг із постанови Ради народних комісарів УРСР від 12 липня 1930 р. «Про реорганізацію ВУЗів і ВТУЗів і передання їх до відому відповідних Наркоматів», згідно з яким вища медична і фармацевтична освіта передавалася до відому Наркомздоров’я України, що стало переломним у діяльності, зокрема Київського державного інституту удосконалення лікарів.

Прийняті в 1930-ті роки урядові постанови «Про медичні кадри» (1931), «Про підготовку лікарів» (1934), «Про укріплення сільської дільниці» (1938) ставили чіткі державні вимоги до їх базової підготовки та систематичного підвищення кваліфікації, особливо спеціалістів сільської охорони здоров’я. Оцінюючи внесок Інституту саме до останньої, директор професор О.Б. Берн­штейн писав: «…Сугубое внимание он (інститут — Прим. авт.) отдал воспитанию и практическому усовершенствованию сельского врача. Нет угла на Украи­не, где бы не было врача, вернувшегося из института со свежими знаниями, с пониманием серьезности возлагаемых на него задач в лечебной, санитарно-профилактической и общественной деятельности…».

Стилізована карта дає уявлення про один із суттєвих організаційних заходів інституту періоду 1930-х років: створення пунктів підвищення кваліфікації лікарів як філіалів окремих кафедр, безпосередньо на базах потужних на той час лікарських закладів Білої Церкви, Житомира, Коростеня, Черкас і Чернігова. Цей історичний досвід використовується і в наш час.

Подальша експозиція відтворює внесок у довоєнний період вчених інституту до скарбниці вітчизняної науки. На стенді — портрети професорів кардіологів М.Д. Стражеска і В.Х. Василенка, невропатолога Б.М. Маньківського, уролога А.А. Чайки, окуліста А.Г. Васютинського, гігієніста О.М. Марзєєва, акушера- гінеколога Г.Ф. Писемського, інфекціоністів А.М. Зюкова і Б.Я. Падалки, онколога Г.Б. Биховського з описанням внеску кожного до медичної науки і практики.

Окремо в експозиції представлено портрет наркома охорони здоров’я України С.І. Канторовича — однієї з жертв періоду репресій другої половини 30-х років ХХ ст. У довідці про його смерть у 1937 р. як на її причину вказано «перелом тазовых костей». Гоніння в цей період на науку показано на прикладі соціальної медицини та її фахових видань.

Довоєнний період експозиції завершується хронологічним переліком створення 24 кафедр інституту з прізвищами їх заснов­ників, а у пристінних вітринах демонструються монографії XIX — початку XX ст., наукові праці вчених інституту періоду 20–30-х років XX ст.

Окрему нішу музейної кімнати займає експозиція, присвячена періоду Великої Вітчизняної війни, із стилізованою картиною художника С.В. Ойданика «Медсанбат в роки Великої Вітчизняної війни» в її центрі.

В експозиції представлені фотографії воєнних років співробітників інституту професорів Д.І. Панченка, В.Х. Василенка, О.І. Арутюнова, А.А. Чайки, які під час війни займали посади профільних провідних спеціалістів ряду фронтів та начальників евакопунктів.

Поруч — фотографії майбутніх професорів і ректорів інституту капітанів медичної служби В.Д. Братуся і М.Н. Умовіста, майбутніх академіків капітана М.М. Амосова і члена-кореспондента АМН Росії рядового Л.В. Ти­мошенка, професора Д.Ф. Скрипниченка — головного хірурга і начальника медичної служби об’єднаних українських партизанських загонів, доцента кафедри гастроентерології і дієтології, військового фельдшера К. Рижкової.

На цьому ж стенді розміщено висновки комісії Народного комісаріату охорони здоров’я щодо збитків, завданих галузі за роки тимчасової окупації, а також Надзвичайної державної комісії (1944) стосовно аналогічних втрат по місту Києву. Експозиція доповнюється натурним зображенням санітарних носилок, солдатської каски, санітарної сумки, саморобного умивальника і супроводжується показом документальних кадрів надання медичної допомоги під час війни.

Друге народження інституту пов’язане з виданням 18 листопада 1943 р. Постанови уряду України про відновлення його діяльності, наказу Міністерства охорони здоров’я колишнього СРСР від 21 березня 1944 р. про відновлення лікувального і санітарно- гігієнічного факультетів та затвердження Київської обласної лікарні навчальною базою Інституту, на території якої до 1965 р. знаходився і його адміністративний корпус.

Показано, що планова підготовка лікарів розпочалась в інституті в 1945 р., а його викладацький склад становив 19 професорів, 20 доцентів і 29 асистентів.

На стенді представлені портрети міністра охорони здоров’я України того часу Л.І. Медведя і перших повоєнних директорів інституту професорів В.П. Комісаренка та І.І. Кальченка, які відчули всі труднощі відбудовчого періоду, витяг із спогадів професора В.Д. Братуся про передання Міністерством охорони здоров’я України Київській обласній лікарні оснащення та апаратури одного з польових госпіталів США, подарованого колишньому СРСР, тогочасна структура управління Інститутом та фото завідувачів окремих кафедр, створених до середини 1950-х років (О.І. Арутюнов, А.Л. Міхньов, М.М. Амосов), і групова фотографія колективу кафедри соціальної гігієни і організації охорони здоров’я з міністром Л.І. Медвідем, проректором професором М.С. Коломійченком та курсантами (1948).

Початок 50-х років ХХ ст. ознаменувався поповненням кількісного і якісного складу інституту за рахунок приєднання у 1953 р. чинного ще з 1939 р. Київського інституту удосконалення провізорів, який знаходився по вул. Комінтерна, 16 у дореволюційному приміщенні ЮРОТАТ (Южно- Российское общество торговли аптечными товарами).

Експозиція продовжується показом фотографій приміщень окремих кафедр того періоду.

Як відомо, на початку 1950-х років у природничій науці розпочалися широкі дискусії щодо вчення І.П. Павлова стосовно вищої нервової діяльності, які супроводжувалися гонінням на так званих антипавловців. Прикладом цього є наведені на стенді спогади професора М.А. Тартаковського щодо такого гоніння в Києві на директора Інституту клінічної фізіології, учня академіка О.О. Богомольця, професора Р.Є. Кавецького за недостатнє, на думку науковців із Моск­ви, відтворення ним у своїх працях вчення І.П. Павлова.

Стенд продовжується фотографіями двох ректорів інституту/академії, професорів М.Н. Умовіста, який керував закладом протягом 25 років (1959–1984), і В.М. Гиріна, який очолював його 18 років (1984–2002). Цей період позначився заснуванням в інституті/академії ряду спеціалізованих кафедр, які за профілем стали одними з перших в Україні й колишньому СРСР (наводиться їх перелік).

Завершенням першої частини музею став стенд педагогічної та наукової діяльності академії до її 90-річчя, представлений на фоні сучасного її адміністративного корпусу. Крім графічних зображень багатопланової педагогічної діяльності, він містить дані про внесок представлених на фотографіях найбільш визначних вчених академії — засновників національних на­укових шкіл і напрямків.

В основу концепції другої частини музею, над якою зараз працює музейна рада, покладається висвітлення її діяльності за роки незалежності України.

Слід зазначити, що за короткий період музей набув популярності, як це і ставилось за мету, серед слухачів різних кафедр, які цікавляться історією та здобутками академії.

Започаткування створення музею Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика — це перший крок до увічнення її історико-медичного минулого, внесок до національної скарбниці пам’яті медицини України.

_________

Нового якісного статусу інститут набув після видання Кабінетом Міністрів України в п’яту річницю незалежності нашої держави постанови «Про створення Київської медичної академії післядипломної освіти» від 13 травня 1996 р., згідно з якою на його базі створено навчальний заклад нового типу і вищого (ІV) рівня акредитації — єдина на той час в Україні медична академія післядипломної освіти. Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2006 р. № 263/2006 Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України надано статус Національної (Прим. ред.).

Література

90 років Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (1918–2008) (2008) Київ, 367 с.

Адреса для листування:

Вороненко Юрій Васильович
04112, Київ, вул. Дорогожицька, 9
Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України