Виклики сьогодення породжують чимало питань як нових, так і тих, що в певних умовах звучать по-новому. Здавалось би проблематика медичної таємниці є однією з найбільш досліджених, але все ж виникають ті сегменти, які з огляду на контроверcійність потребують науково-практичного зрізу. Суспільно-політична ситуація, в якій опинилась Україна з кінця листопада 2013 р. і продовжує перебувати, слугувала поштовхом для з’ясування нового для держави питання — забезпечення концепції медичного нейтралітету, в межах якої гостро постає одна з її гарантій — механізм інформування про стан здоров’я особи.
Насамперед слід окреслити дефініцію ключового поняття: медичний нейтралітет — це певна соціальна домовленість, яка зобов’язує суспільство захищати медичних працівників як у час війни, та і мирний час та зобов’язує медичний персонал надавати медичну допомогу всім, незалежно від релігії, раси, етнічного походження, політичних уподобань чи інших ознак. Як порушення медичного нейтралітету розглядається примушування медичних працівників до неправомірного розголошення інформації про осіб, яким вони надають медичну допомогу.
Відтак, саме цей аспект і буде фокусом наукового повідомлення, аби викристалізувати національну нормативну платформу з виробленням відповідних пропозицій до удосконалення законодавства.
Насамперед відзначимо, що міжнародні та регіональні стандарти, зокрема Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 8 червня 1977 р., не містять імперативної заборони щодо можливості інформування медичними працівниками про стан здоров’я пацієнтів при виконанні гуманітарного обов’язку. Нормотворці передбачають застереження, скеровуючи чи то до внутрішньодержавного законодавства, чи то враховують особливості певних захворювань, коли на шальках терезів переважає захист інтересів третіх осіб, а не однієї особи, як, для прикладу, при інфекційних захворюваннях.
Важливо в цьому контексті привернути увагу до національного законодавства. Відразу вкажемо на нормативно-правовий акт, який викликав суспільний резонанс, різночитання, гострий осуд, — це спільний наказ МВС України та МОЗ України від 10 травня 1993 р. № 307/105 «Про порядок обліку випадків звернення до закладів охорони здоров’я і міськрайлінорганів внутрішніх справ громадян з тілесними ушкодженнями кримінального характеру» (далі — Наказ № 307/105). Саме цей відомчий документ поставив під загрозу забезпечення права пацієнтів на безпечні умови перебування у закладі охорони здоров’я. Відповідно до цього підзаконного акта, керівникам лікарень, госпіталів, профілакторіїв, клінік, травмпунктів та інших закладів охорони здоров’я необхідно забезпечити негайне інформування органів внутрішніх справ про всі випадки звернення за медичною допомогою осіб із вогнепальними, ножовими пораненнями та з іншими тілесними ушкодженнями, якщо є підстави вважати, що вони отримані внаслідок кримінальних правопорушень чи пригод (п. 1 Наказу № 307/105).
З огляду на наведене кілька зауважень:
1. Відповідно до ст. 32 Конституції України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
2. Конституційна норма містить імператив, за яким обробка інформації без згоди особи можлива за: однієї підстави — лише закон може визначати виняток, коли така згода не потрібна, і трьох умов, пов’язаних з інтересами: а) національної безпеки; б) економічного добробуту; в) прав людини.
3. Такою нормативною підставою є Закон України «Про захист персональних даних». У ч. 6 ст. 6 цього Закону відтворено в аналогічному контентуальному наповненні вищезазначену норму Основного Закону держави. В аналізованому Законі містяться випадки, за яких суб’єкт персональних даних не повідомляється володільцем про передачу персональних даних третій особі (ч. 2 ст. 21). Зокрема це: а) передача персональних даних за запитами при виконанні завдань оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності, боротьби з тероризмом; б) виконання органами державної влади та органами місцевого самоврядування своїх повноважень, передбачених законом.
4. Окрім Наказу № 307/105, в Україні діє Постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 2001 р. № 270 «Про затвердження Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру» (далі — Постанова № 270). У п. 6 Постанови № 270 передбачено, що лікувально-профілактичні заклади, до яких звернулися або були доставлені потерпілі внаслідок нещасних випадків, протягом доби надсилають письмове повідомлення за встановленою формою.
З аналізу цього підзаконного акта випливає кілька тверджень:
- нормативно встановлена дефініція поняття «нещасний випадок невиробничого характеру», під яким розуміються не пов’язані з виконанням трудових обов’язків травми, у тому числі отримані внаслідок заподіяних тілесних ушкоджень іншою особою, отруєння, самогубства, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою, травми, отримані внаслідок стихійного лиха, контакту із тваринами тощо, які призвели до ушкодження здоров’я або смерті потерпілих;
- у підзаконному акті чітко встановлено сферу, на яку він поширює свою дію, зокрема на нещасні випадки, які сталися під час участі у громадських акціях (мітингах, демонстраціях, агітаційно-пропагандистській діяльності тощо), виконання громадських обов’язків (рятування людей, захист власності, правопорядку тощо, якщо це не входить до службових обов’язків), вчинення протиправних дій проти особи, її майна та ін.;
- у підзаконному акті визначено алгоритм повідомлення про нещасний випадок, зокрема закріплено, що інформування прокурора та органу досудового розслідування здійснюється про: 1) нещасний випадок зі смертельним результатом, пов’язаний із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою; 2) нещасний випадок, що стався внаслідок контакту зі зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди. Відтак, із буквального тлумачення викладу норми випливає дві групи нещасних випадків, про які слід інформувати прокуратуру й органи досудового розслідування.
5. У листі Міністерства юстиції України від 26 грудня 2008 р. № 758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норми права у випадку колізії» (далі — Лист) зазначено, що в разі наявності суперечностей між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами — вищестоячими та нижчестоячими, застосовується акт, прийнятий вищестоячим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Екстраполюючи положення Листа на співвідношення обох актів — Постанови № 270 і Наказу № 307/105, без сумніву, необхідно застосовувати Постанову № 270.
6. Слід також відзначити, що Постанова № 270 має чітко окреслену сферу дії, і зокрема поширюється на вчинення протиправних дій щодо особи, які в тому числі поглинають випадки, окреслені Наказом № 307/105, а саме тілесні ушкодження, які дають підстави вважати, що вони отримані внаслідок кримінальних правопорушень чи пригод. Варто підкреслити, що такий виклад норми Наказу № 307/105 покладає на медичних працівників обов’язок здійснювати не властиву їм функцію кримінально-правової оцінки діяння та його наслідків.
7. У цьому контексті відзначимо ще один колізійний алгоритм, відображений у Листі, який полягає у тому, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Отож, для прикладу, якщо нещасний випадок стався під час участі у громадських акціях, то правильно застосовувати саме Постанову № 270 як спеціальний акт.
8. Варто привернути увагу до того, що Наказ № 307/105 прийнятий у 1993 р., а Постанова № 270 — у 2001 р. Звісно, це не потягнуло нечинність Наказу №307/105, але враховуючи, що прийнято Постанову № 270, що контентуальний виклад положень відомчого документу є недосконалим, то Наказ № 307/105 повинен бути скасований, адже частково дублює регламентацію окреслених відносин і породжує колізії при правозастосуванні. Хоча Постанова № 270 також потребує доопрацювання, аби максимально врахувати алгоритм дотримання прав людини, у тому числі сприяти максимально ефективному захисту особи від кримінальних правопорушень.
9. Не можна не звернути увагу і на те, що відповідно до ст. 477 Кримінального процесуального кодексу України, розширено каталог складів злочину, кримінальне провадження за якими відбувається у формі приватного обвинувачення. А це означає, що провадження може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого. До таких, наприклад, належать умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження без обтяжуючих обставин, умисне легке тілесне ушкодження, умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, без обтяжуючих обставин. Отож, видається сумнівним цільове спрямування Наказу № 307/105, в якому в преамбулі зазначено, що його метою є забезпечення повного обліку випадків заподіяння громадянам тілесних ушкоджень внаслідок кримінальних правопорушень чи пригод і вжиття оперативних заходів щодо перевірки та розслідування їх обставин. Знову виринає правозастосовна проблема, адже інформування про тілесні правопорушення, які кваліфікуватимуть як кримінальне правопорушення, провадження за яким здійснюється у формі приватного обвинувачення, не спричинить для органів мети, зазначеної у преамбулі Наказу № 307/105. Як видається, Наказ № 307/105 є морально застарілим, внесені у 2013 р. зміни не вплинули на його змістове наповнення і не усунули питання про доцільність цього акта в законодавстві України.
У національній нормативно-правовій базі закріплені випадки законного розголошення медичної таємниці, відтак передбачене інформування медичними працівниками про нещасні випадки є в законодавчих межах. Але слід чітко підкреслити, що інформування не має бути спрямоване на ущемлення прав людини, на створення перепон у здійсненні будь-яких з них, у тому числі на безпеку у сфері охорони здоров’я. Механізм інформування має відбуватись з обов’язком неухильного дотримання прав людини та засад концепції медичного нейтралітету.
Ірина Сенюта,
кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри медичного права ФПДО Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, адвокат, президент ВГО «Фундація медичного права та біоетики України»
