Значення здоров’я людини визнають настільки важливим, що його показник входить до індексу людського розвитку — універсального індикатора рівня суспільного розвитку тієї чи іншої країни. Тому система охорони здоров’я громадян — одна з найважливіших і для нашої держави. На сьогодні в Україні надзвичайно актуальні проблеми невідповідності європейським стандартам існуючої правової бази, що регулює питання захисту прав пацієнтів; неналежне медичне та юридичне забезпечення хворих та недостатність уваги до пацієнтських організацій з боку влади. Все це може стати фактором, що негативно вплине на подальше становлення України як правової демократичної держави, в Конституції якої життя та здоров’ я людини задекларовані головними цінностями. Саме з цього приводу 14–15 жовтня 2010 р. у Києві пройшов перший в історії незалежної України конгрес «Єднання», в якому взяли участь організації, покликані захищати права пацієнтів.
До учасників конгресу із привітальним вступним словом та запрошенням до взаємодії звернулася Валентина Очеретенко, голова спілки захисту прав пацієнтів «Здоров’я нації». Вона зазначила, що проблеми, пов’язані з недостатньою доступністю та низькою якістю медичної допомоги в Україні добре відомі багатьом. Проте чимало питань, пов’язаних із захистом прав пацієнтів, досі залишаються невирішеними. Важливість необхідності їх розв’язання ні в кого не викликає сумніву. Адже для кожного з нас здоров’я — це невід’ємна складова успіху, а здоров’я нації — її майбутнє. Тому пацієнти збираються разом і вимагають, щоб ті зміни, які відбуваються у системі охорони здоров’я країни, відповідали потребам усіх 46 млн українських громадян. Пацієнт має знати власні права і вміти їх відстоювати. І тут активність громади, місцевих організацій пацієнтів повинна відігравати вирішальну роль.
Доповідь від імені Ніни Карпачової, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений), представила Наталія Іванова. Вона зазначила, що прожити життя, підтримуючи здоров’я в належному стані — це не лише прагнення людини, а й одна із основних цілей розвитку держави. За індексом людського розвитку Україна посідає 85-те місце із 182 країн світу, хоча на початку незалежності займала 45-те місце із 173 країн. Моніторинг Уповноваженого свідчить про масові порушення прав людини при наданні медичних послуг. За останні 2 роки кількість звернень громадян з цього приводу зросла майже вдвічі. Уповноважений вважає, що проблеми щодо реалізації конституційного права людини на охорону здоров’я та медичну допомогу передусім пов’язані з неналежною організацією медичної галузі, невідповідністю її фінансування реальним потребам, неврегульованістю правової бази у відносинах між лікарем та пацієнтом. Існуюча система надання медичних послуг та сучасний стан законодавства робить пацієнта практично безправним у виборі медичного закладу, лікаря та методів надання медичної допомоги. Загрозливо велика кількість бідних людей, розшарування населення, безсистемне впровадження платних медичних послуг стало причиною зниження доступності медичної допомоги в цілому. Провадження справ у суді за зверненнями громадян у багатьох випадках свідчить про високу корпоративність, закритість системи охорони здоров’я та приховування правдивої інформації. Це призводить до того, що намагання пацієнтів та їх родичів добитися справедливості, покарати винних залишаються марними. Тому вирішення проблеми надання якісної медичної допомоги полягає не лише у захисті прав пацієнта, але й у правовому регулюванні відносин між пацієнтом і медичним працівником. На думку Уповноваженого, ця проблема знаходиться на межі поєднання професійних обов’язків юристів та лікарів і потребує їх спільної праці. Це питання має надзвичайну актуальність для створення в Україні ефективної та дієздатної системи захисту прав пацієнтів і підвищення рівня громадської свідомості й активності у захисті конституційних прав людини.
Ірина Акімова, перший заступник голови Адміністрації Президента України, зазначила, що кожна людина, незалежно від місця проживання та соціального статусу, звертається до лікарів і є пацієнтом. Усіх об’єднує одне відчуття — відчуття незахищеності. Конституція гарантує право на отримання медичної допомоги, право на те, щоб людина залишалася здоровою. Де ж порушення реалізації цих прав у реаліях життя, в чому незахищеність? Перш за все, незахищеність — це в більшості випадків низька якість медичних послуг, пов’язана з тим, що первинний рівень медичної допомоги в Україні порівняно з її найближчими сусідами слаборозвинений. Кількість закладів первинної медико-санітарної допомоги в 4 рази менша, ніж у наших європейських сусідів. А кількість лікарів загальної практики/сімейної медицини — в 1,5 раза. Крім того, стан лікувально-профілактичних закладів залишає бажати кращого. Українці не задоволені якістю медичних послуг, проте кількість коштів, яка витрачається на утримання системи охорони здоров’я, не така вже й маленька: за підрахунками фахівців близько 6% ВВП, з них 3% — індивідуальні внески пацієнта. Цілком достатньо порівняно з іншими державами. Звідси виникає висновок, що сама система організована неправильно. Вона не дозволяє заінтересувати лікарів надавати якісні медичні послуги та концентрувати фінанси у тих закладах, які могли б надавати якісну допомогу пацієнтам. За словами І. Акімової, близько 86% коштів йдуть на виплату комунальних послуг, на підтримку ліжко-місць, споруд і на дуже низьку заробітну плату лікарям. Друга проблема — в Україні на сьогодні в недостатній мірі діє зовнішній контроль за якістю медичних послуг. Третя проблема пов’язана з незахищеністю пацієнта на законодавчому рівні. І, нарешті, четверта проблема — недостатня участь асоціацій та об’єднань пацієнтів у виробленні та реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я. «І такі громадські організації могли б зробити великий внесок у справу організації системи охорони здоров’я в Україні», — зауважила І. Акімова.
Про перспективи розвитку охорони здоров’я в Україні та основні завдання, над якими сьогодні працює Міністерство охорони здоров’я, розповів Віктор Лисак, заступник міністра охорони здоров’я України. За його словами, головною метою реформи охорони здоров’я є зміна характеру взаємовідносин між системою охорони здоров’я, суспільством та державою, формування національної моделі первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, її нормативно- правове, організаційне та матеріально- технічне забезпечення, забезпечення рівного та справедливого доступу всіх громадян до медичних послуг, підвищення ефективності управління системою охорони здоров’я, створення управлінської вертикалі, інформаційне забезпечення галузі.
Також необхідно впроваджувати перспективні моделі у сільській місцевості, які передбачають: створення органів управління охороною здоров’я — відділів охорони здоров’я районних державних адміністрацій як замовників медичних послуг та розпорядників бюджетних коштів на відповідній території; створення юридично самостійних центрів первинної медико-санітарної допомоги; продовження формування оптимальної мережі первинної медико-санітарної допомоги. Для вирішення цього завдання розроблено та апробовано методику вивчення медичних маршрутів пацієнтів залежно від медико- соціальних, економічних та інших місцевих умов із застосуванням стандартизованих карт дослідження. Особливу увагу приділено впливу організаційної моделі надання лікувально-профілактичної допомоги на тип медичних маршрутів пацієнтів.
Щодо доступності послуг та мотивації медичних працівників В. Лисак зазначив, що сьогодні дільничному лікарю потрібно виконати план, прийняти певну кількість хворих, але ні оплата його праці, ні соціальний статус ніяк не залежать від стану здоров’я пацієнтів. Тому необхідно здійснити реструктуризацію галузі на основі науково обґрунтованих потреб населення у різних видах медичної допомоги, пріоритетного розвитку такої допомоги на засадах загальної лікарської практики (сімейної медицини), а також упорядкувати мережу лікувально-профілактичних закладів. Це передбачає впровадження державних закупівель послуг первинної медико-санітарної допомоги та фінансування медичних закладів первинної ланки за подушним принципом, запровадження стимулюючих виплат за якість і обсяг роботи; впровадження механізму реалізації права пацієнтів вільно вибирати сімейного лікаря або у визначеному порядку змінювати його; впровадження механізмів забезпечення доступу пацієнтів до спеціалізованої медичної допомоги через направлення сімейного лікаря, за винятком випадків, що потребують надання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги.
Поділився своїми думками про невирішені питання екс-міністр охорони здоров’я України, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Національної академії медичних наук України Микола Поліщук. Він зауважив, що управлінці мають зрозуміти, що галузь охорони здоров’я фінансується і працює для потреб пацієнтів, а не для існування галузі. За словами екс- міністра охорони здоров’я України фінансування галузі у 2000 р. становило 1 млрд дол. США, а в 2010 р. — 5 млрд дол., але його збільшення не приводить до покращання здоров’я людей. М. Поліщук вважає, що перш за все Верховна Рада України має прийняти закон про гарантований базовий рівень медичної допомоги, який повинен забезпечуватися на рівні первинної медико-санітарної допомоги. На його думку, необхідно організовувати амбулаторії загальної практики/сімейної медицини з фахівцями різного профілю. При цьому лікар первинної ланки має бути незалежним від поліклініки чи стаціонару, він повинен бути суб’єктом підприємницької діяльності та фондорозпорядником, а платити йому потрібно за обсяг якісно виконаної роботи.
Крім того, потрібно де-факто ввести рецептурний відпуск медикаментів, таким чином лікар буде відповідальніше призначати препарати, з’явиться можливість запровадження реімбурсації. «Зараз, в умовах сучасного ринку, медицина розглядається як бізнес. Напевно, це правильно, але в таких умовах повинна бути не лише здорова конкуренція, а й суворий контроль за якістю послуг. У створенні такого контролю важливу роль можуть відігравати громадські організації», — підсумував М. Поліщук.
Юрій Кундієв, академік Національної академії наук України та Національної академії медичних наук України, заслужений діяч науки України, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, віце-президент Національної академії медичних наук України, розкрив тему біоетики у захисті прав пацієнтів в Україні. Доповідач зазначив, що жодні реформи, які проводилися раніше і проводитимуться в майбутньому, жодні інвестиції не принесуть користі пацієнтам, якщо не буде враховано морально- етичних аспектів професійних відносин у галузі охорони здоров’я. «На жаль, у нашому суспільстві саме цього і не вистачає», — підкреслив Ю. Кундієв. Ще в 2007 р. в Європі прийнята конвенція з прав людини і біомедицини, яка досі не ратифікована в Україні. Доповідач зауважив, що сприяння фармацевтичному бізнесу виправдане за умови збереження пріоритетності здоров’я населення. Тут компромісів не може бути. Адже нині прагнення бізнесменів полягає тільки у намаганні отримати високі доходи за будь-яку ціну. На думку Ю. Кундієва, прибутки від фармацевтичного бізнесу значно перевищують такі від торгівлі зброєю. Одна з причин цього — агресивна і оманлива реклама лікарських препаратів, широка популяризація в засобах масової інформації знахарства та недостатньо вивчених методів лікування.
Про проблеми і перспективи захисту прав пацієнтів та досвід України в цьому напрямку докладно розповіла Радмила Гревцова, президент Української медико-правової асоціації. Вона зауважила, що пріоритетом державної політики є захист прав і свобод громадян. Враховуючи європейський вектор розвитку нашої держави, влада має робити певні кроки у цьому напрямку. Перш за все, це приведення законодавства України у відповідність до європейських стандартів захисту прав людини, адже Верховною Радою України ратифікована і набрала чинності Європейська конвенція з прав людини і основних свобод. Наразі здійснюється адаптація законодавства України до європейського.
Доповідач зазначила, що права пацієнтів, передбачені чинними нормативно-правовими актами країни, зокрема Цивільним кодексом України та Основами законодавства України про охорону здоров’я (від 19.11.1992 р. № 2801- ХІІ), не набагато відрізняються від тих, які діють у багатьох країнах Європи. Тобто законодавство передбачає переважну більшість прав, визнаних на європейському рівні. Проте кількість прав ще не означає якість визначення цих прав чинним законодавством. Адже відносини у сфері охорони здоров’я регламентують понад 5 тис. нормативно- правових актів, тому не дивно, що не лише лікарі, а й пацієнти їх не знають. Великою проблемою є розпорошеність норм, які встановлюють права пацієнта при різних захворюваннях, що ускладнює ознайомлення з цими правами не лише пацієнтів, а і працівників правоохоронних органів.
На думку Р. Гревцової, значна проблема спричинена декларативним характером багатьох норм законодавства з їх занадто широкими формулюваннями. Перш за все, йдеться про Кримінально- процесуальний і Цивільно- процесуальний кодекси. Але найбільшою проблемою є не саме законодавство, а те, як воно застосовується. Окрім недостатньої ефективності механізму його реалізації, варто відзначити недостатню обізнаність з нормами, що регламентують права пацієнта, а також із практикою, яким чином ці норми тлумачаться при провадженні справ у суді.
Також існує проблема відсутності узагальнення слідчої та судової практики і відповідно цивільних і кримінальних справ. Юристи, зокрема судді, слідчі, адвокати, визнають, що не володіють методикою розгляду та ведення медичних справ. Проте оволодівати потрібно, тому що ситуація досить критична. За даними експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, внаслідок недбалості лікарів в Україні кожен день помирають 6–7 осіб. Скільки медиків понесли за це покарання? Згідно із статистикою у 2008 р. за вчинення злочинів, передбачених ст. 140 Кримінального кодексу України — за неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником, внаслідок якого сталася смерть або тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження, засуджено 7 осіб, у 2009 р. — 9.
Щодо цивільної відповідальності доповідач відзначила, що пацієнт може звернутися до суду за відшкодуванням моральної шкоди, завданої під час надання медичної допомоги або якщо медична послуга була неналежної якості. Однак виникає запитання, скільки цивільних справ було розглянуто, скільки рішень було винесено по цивільних справах? І якими є ці рішення? Такої статистики немає. Пацієнти неохоче звертаються до суду в таких справах, оскільки, по-перше, немає достатньої кількості компетентних у медичних справах адвокатів, по-друге, інколи відсутня/недостатня доказова база, по-третє, брак коштів у позивача для оплати послуг юриста. Крім того, багато хто не вірить у нашу судову систему.
Інколи пацієнт безпідставно намагається звертатися до суду, керуючись своїм емоційним баченням події. Дуже важливо компетентно підходити до кожного випадку. Тому завдання юристів і громадських організацій — доводити до пацієнтів інформацію про те, що вони мають право звертатися до суду, але не мають права зловживати цим, і мають розуміти підстави для звернення до суду.
Крім того, порушують права пацієнтів проблеми інституційного характеру. Відповідно до чинного законодавства України про охорону здоров’я організаційне керівництво судово-медичної та судово-психіатричної експертизи здійснює МОЗ України. Багато хто має обґрунтовані підстави вважати, що це не відповідає вимогам незалежності експертів. Стратегічним завданням є виведення служби судово-медичної та судово-психіатричної служби з підпорядкування МОЗ України.
«І ще одна проблема — недостатня консолідованість і спрямованість руху пацієнтів за свої права. Існує декілька організацій, але вони не об’єднують свої зусилля», — на завершення доповіді зауважила Р. Гревцова.
Саме перший в історії незалежної України конгрес «Єднання» має консолідувати й об’єднати профільні організації та українців з активною соціальною позицією задля захисту прав пацієнтів.
Наразі на громадське обговорення винесено проект розпорядження КМУ «Про затвердження Концепції удосконалення законодавчого забезпечення прав пацієнтів та механізмів їх захисту».
Дарина Чудутова,
фото Сергія Бека
