ВСТУП
Лікування хворих на множинну мієлому (ММ) включає широкий спектр хіміотерапевтичних засобів, а також їх різних комбінацій. Призначення мелфалану в поєднанні з преднізолоном ефективне в 40–60% випадків, можливість досягнення повної ремісії (ПР) — не більше 5%. Середня тривалість життя хворих при застосуванні стандартного лікування коливається від 24 до 36 міс, тільки 5% хворих живуть більше 10 років (Bergsagel D.E., 1989; Myeloma Trialists’ Collaborative Group, 1998). Схеми поліхіміотерапії на основі вінкристину, циклофосфаміду (ЦФ), антрациклинів (АВСМ, VBMCP, VMCP/VBAP) забезпечують покращання позитивної відповіді на лікування у 6–20% хворих (Gregory W.M. et al., 1992; Boccadoro M. et al., 1991). Комбінована хіміотерапія із застосуванням вінкристину, доксорубіцину та дексаметазону (vincristine, adriamycin and dexamethasone/VAD) зумовлює позитивну відповідь на лікування у 55% хворих на ММ, яким раніше проводили терапію, і є схемою вибору у пацієнтів, котрим можливе призначення високодозової хіміотерапії (ВДХТ), а також при нирковій недостатності, гіперкальціємії, вираженому больовому синдромі (Segeren C.M. et al., 1999; Dimopoulos M.A. et al., 2003). Одним з альтернативних підходів до терапії хворих на ММ є використання ВДХТ з подальшою трансплантацією стовбурових клітин (СК) периферичної крові (ПК) (Attal M. et al., 1996; Harousseau J.L., Attal M., 1997; Fermand J.P. et al., 1999). Цей метод лікування нині є одним з найбільш ефективних у хворих на ММ, що дозволяє отримати позитивну відповідь на терапію у 80–90% пацієнтів, причому у 30–50% — досягти ПР (Blade J. et al., 2001; Kaufman J., Lonial S., 2004; Gertz M.A. et al., 2005; Levy V. et al., 2005; Terpos E. et al., 2005).
Слід зазначити, що ефективність застосування того або іншого методу лікування значно варіює залежно від особливостей захворювання. Прогнозування відповіді на терапію є одним з важливих питань сучасної гематології. Визначення оптимальної тактики лікування дозволяє значно покращити як безпосередні, так і віддалені наслідки терапії та мінімізувати розвиток ускладнень, пов’язаних з лікуванням.
Мета роботи — визначення прогностичної значущості деяких клінічних характеристик та лабораторних параметрів під час лікування хворих на ММ із включенням ВДХТ та трансплантації СКПК.
ОБ’ЄКТ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
До групи спостереження увійшов 51 хворий на ММ: 24 чоловіки та 27 жінок віком від 32 до 67 років (середній вік — 51,18±9,75 року). Лікування хворих складалось із трьох етапів: індукції ремісії, мобілізації й колекції СК та етапу ВДХТ і трансплантації СКПК.
Проводили 3–4 курси індукційного лікування за схемами VAD. Режим VAD передбачав введення вінкристину в дозі 0,5 мг внутрішньовенно безперервною інфузією протягом 96 год (1-ша–4-та доба), доксорубіцину — в дозі 9 мг/м2 площі тіла внутрішньовенно безперервною інфузією протягом 96 год
(1-ша–4-та доба), дексаметазону в таблетках в дозі 40 мг на добу в 1–4, 9–12, 17–20-й дні. Курси терапії повторювали кожні 28 днів.
Режим мобілізації передбачав введення ЦФ в дозі 2–4 г/м2 внутрішньовенно і стимуляцію гемопоезу гранулоцитарним колонієстимулювальним фактором (ГКСФ) у дозі 5–10 мкг/кг маси тіла на добу протягом 6 днів, починаючи з 7-ї доби після введення ЦФ. Колекцію СКПК проводили на сепараторах безперервного току крові («COBE Spectra»). Лейкаферез виконували на 4–6-й дні від початку введення ГКСФ. Для кондиціювання застосовували мелфалан у високих дозах (100 або 200 мг/м2).
Ефективність терапії оцінювали за критеріями Європейського товариства з трансплантації кісткового мозку, Міжнародного товариства з трансплантації кісткового мозку і Американського товариства з трансплантації кісткового мозку (Blade J. et al., 1998). Відповідь на терапію оцінювали через 1 міс після завершення 3 курсів VAD, на день +100 після ВДХТ з аутологічною трансплантацією СКПК та через 1 рік після проведення трансплантації.
РЕЗУЛЬТАТИ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ
Характеристика відповіді на поліхіміотерапію за схемою VAD у хворих на ММ залежно від клінічних ознак захворювання
На етапі індукції ремісії всім хворим групи спостереження проведено 164 курси VAD, в середньому — 3,21 на одного хворого. Після першого етапу лікування отримана позитивна відповідь на терапію (загальна ефективність/ЗЕ) у більшості (у 27 з 51) хворих переважно у вигляді часткової ремісії (ЧР) (20 хворих). У 4 пацієнтів зареєстровано прогресування захворювання (ПЗ) на фоні терапії, у 20 хворих стан стабілізувався (без відповіді/БВ). Таким чином, відповідь на терапію отримано у більш ніж половини хворих (відносна частота — 0,529).
Лікування виявилось однаково ефективним як для пацієнтів віком до 50 років, так і старших (табл. 1). Співвідношення частоти ПР та ЧР залежно від віку також статистично значущо не відрізнялось.
Поліхіміотерапія була однаково ефективна як у чоловіків, так і у жінок (рис. 1).
При проведенні кореляційного аналізу виявлено, що статистично значущо із позитивною відповіддю на терапію зворотно асоційовані показники, які відображають функцію нирок, а саме:
– підстадію захворювання A чи B за системою стадіювання B.G. Durie та S.E. Salmon (1975) (r=–0,378; p=0,006);
– наявність у сечі білка Бенс-Джонса (r=–0,327; p=0,023);
– рівень протеїнурії (r=–0,320; p=0,027);
– концентрацію креатиніну у сироватці крові (r=–0,271; p=0,046).
За результатами аналізу даних табл. 2 ефективність VAD-терапії хворих із ІІ та ІІІ стадією, без урахування підстадій А чи В, статистично значущо не відрізнялась (χ2=2,61; p>0,05), однак була істотно вищою у хворих без порушення функції нирок (підстадія А) — 63,89 і 26,67% відповідно (χ2=7,3; p<0,01).
Концентрація креатиніну в сироватці крові хворих, у яких досягнута позитивна відповідь на терапію, була статистично значущо нижчою порівняно з такою у хворих з відсутністю відповіді БВ та ПЗ (107,80±10,50 та 202,22±37,96 ммоль/л відповідно; t=2,52; p=0,015), але при порівнянні рівня креатиніну у хворих з окремими типами відповіді (ПР, ЧР, БВ та ПЗ) статистично значущі розбіжності виявлені тільки між найбільш чисельними підгрупами — хворих, у яких досягнуто ЧР та БВ (рис. 2).
Ймовірність досягнення позитивної відповіді на лікування була значно вищою у хворих з відсутністю білка Бенс-Джонса у сечі (χ2=7,889; р=0,048) (рис. 3).
Важливе значення для відповіді на терапію мав рівень протеїнурії до початку лікування: ПР і у більшості випадків ЧР були досягнуті у хворих з концентрацією білка у сечі не вище 0,66 г/л (табл. 3).
За результатами аналізу зазначені вище показники відповіді на терапію були статистично значущими тільки для хворих на ММ ІІІ стадії, для яких відповідні коефіцієнти кореляції з ефективністю терапії (позитивна або негативна відповідь) становили:
– рівень протеїнурії (r=–0,391; р=0,015);
– наявність білка Бенс-Джонса (r=–0,354; р=0,021);
– підстадія захворювання (А/В) (r=–0,339; р=0,038).
Для хворих на ММ ІІА стадії ефективність VAD-терапії була однаково високою незалежно від клінічних параметрів.
З метою встановлення прогностичного значення виявлених залежностей проведено дискримінантний аналіз. Його результати засвідчили, що самостійне значення як фактор прогнозу відповіді на VAD-терапію в цілому по групі має тільки визначення підстадії захворювання на основі рівня креатиніну у сироватці крові (менше чи більше 170 ммоль/л). Величина критерію «лямбда Уїлкса» становила 0,957 (F=8,193; p=0,006). Інші показники — рівень протеїнурії та наявність у сечі білка Бенс-Джонса — хоча і були асоційовані з ефективністю терапії, при комплексному дослідженні ряду факторів не впливали на формування груп хворих за позитивною та негативною відповіддю на терапію, а також груп хворих за різним характером відповіді (ПР, ЧР, БВ та ПЗ) і тому не можуть служити клінічними маркерами прогнозу.
Таким чином, функціональний стан нирок у хворих на ММ є основним параметром, що визначає ймовірність позитивної відповіді на VAD-терапію. Для його оцінки на сьогодні найбільш вагомими є критерії класифікації B.G. Durie та S.E. Salmon (1975).
Крім клінічних ознак, в аналіз можливих чинників прогнозу відповіді на терапію були включені і певні характеристики пухлинних клітин. Перш за все оцінювали прогностичне значення активності лактатдегідрогенази (ЛДГ) у сироватці крові, яка значною мірою відображає проліферативну активність пухлинних клітин. У дослідженій групі в цілому ми не виявили значної різниці активності ЛДГ у сироватці крові у хворих з позитивною та негативною відповіддю на терапію — тільки на ІІІА стадії захворювання до початку лікування вона була статистично значущо нижчою у тих хворих, у яких згодом досягнуто позитивної відповіді на терапію: 400,72±43,73 і 587,62±55,93 МО/л відповідно; p<0,05 (рис. 4).
Варіант ММ за типом парапротеїну (визначений у 41 (80,39%) хворого) також не мав істотного значення для відповіді на VAD-терапію: вона була ефективна при різних типах секретованого парапротеїну, крім IgD (табл. 4).
ІgD-секретуючі мієломні клітини, за даними літератури, виявляють вкрай рідко, в нашому дослідженні — лише у 2 хворих, що не дозволило зробити статистичні висновки. Різниця між ефективністю лікування хворих на ММ з секрецією IgA, IgG та виключно легких ланцюгів Ig (ММ Бенс-Джонса) також не була статистично значущою.
В цілому, як вже зазначалось, найбільш важливим предиктором для прогнозу відповіді на VAD-терапію в цілому по групі виявилось визначення стадії та підстадії захворювання за B.G. Durie та S.E. Salmon (1975). Тому ми визначали прогностичні фактори окремо для пацієнтів з різними стадіями процесу за допомогу дискримінантного аналізу.
Для ІІА стадії значущими виявились величина швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) та активність ЛДГ у сироватці крові (стандартизовані коефіцієнти відповідно 1,413 та 1,196; середній інтегральний показник для хворих із передбаченою позитивною відповіддю дорівнює –0,531, для хворих із передбаченою негативною відповіддю становить 2,653). За їх допомогою правильно передбачити відповідь на терапію вдалося у 12 з 14 хворих (відносна частота правильного передбачення 0,85): у всіх 10 хворих, у котрих була отримана позитивна відповідь на терапію, та у 2 із 4 хворих з відсутністю позитивної відповіді. Це означає, що хворі на ММ ІІА стадії з високою ШОЕ (в дослідженій групі вище 60 мм/год) та активністю ЛДГ (вище 600 МО при одночасно високій ШОЕ) мають відносно гірший прогноз.
Для хворих на ММ ІІІА стадії значущим виявився тільки показник активності ЛДГ (понад 600 МО; стандартизований коефіцієнт 1,0; середній інтегральний показник для хворих із передбаченою позитивною відповіддю дорівнює –0,430, для хворих із передбаченою негативною відповіддю становить 0,591). За його допомогою у 6 з 9 хворих, у яких не досягнуто відповіді на терапію, передбачено негативну відповідь, а в 11 з 13 хворих, у яких досягнута ПР або ЧР, передбачена позитивна відповідь на терапію (в цілому правильне передбачення у 17 з 22 хворих, відносна частота 0,77). Різниця між активністю ЛДГ у хворих із позитивною відповіддю на лікування (400,72±43,82 МО) та відсутністю відповіді (587,62±85,77 МО) була статистично значущою (р=0,042).
У хворих на ММ ІІІВ стадії статистично значущих факторів прогнозу не виявлено.
Таким чином, поліхіміотерапія за схемою VAD високоефективна у хворих на ММ ІІА–ІІІВ стадії як терапія першої лінії, а також у хворих з рефрактерністю до раніше проведеного лікування алкілувальними препаратами. Ефективність терапії статистично значущо не відрізнялась у первинних (відносна частота позитивної відповіді на лікування 0,59) та вторинних хворих (0,48) незалежно від статі та віку. Основним фактором прогнозу відповіді на терапію виявилося встановлення стадії захворювання за класифікацією B.G. Durie та S.E. Salmon (1975); на ІІА та ІІІА стадіях значення мали також традиційні показники активності процесу — ШОЕ та активність ЛДГ у сироватці крові. У хворих на ММ ІІІВ стадії в більшості випадків не вдалось досягти ремісії.
Характеристика відповіді на ВДХТ із подальшою трансплантацією СКПК хворих на ММ залежно від клінічних ознак захворювання
Серед обстежених нами хворих ВДХТ із трансплантацією СКПК була проведена у 38 пацієнтів: 21 чоловіка та 17 жінок віком від 32 до 67 років (середній вік — 50,83±1,43 року). У 10 хворих діагностована ІІА, у 17 — ІІІА і в 11 — ІІІВ стадія захворювання. 20 пацієнтів раніше не отримували лікування, 18 — попередньо лікувалися алкілувальними препаратами.
Тип моноклонального парапротеїну був визначений у 30 хворих. Переважала ММ G (у 19 хворих), потім — мієлома A (у 4 хворих) та Бенс-Джонса (у 4 хворих), у 2 пацієнтів виявили несекретуючу мієлому і в 1 — мієлому D.
Після трансплантації 1 хворий помер у ранній післяопераційний період у зв’язку з розвитком інфекційних ускладнень (фатальна пневмонія) на фоні ниркової недостатності. Це був єдиний випадок смерті, пов’язаний із трансплантацією.
На день +100 після трансплантації відповіді на терапію досягнуто у більшості пацієнтів (34/38, відносна частота 0,89), переважно за рахунок ЧР
(у 19 хворих), не досягнуто — у 2. ПР відзначена
у 15 пацієнтів, у 1 — ПЗ.
Ефективність лікування була дещо вища у первинних хворих (позитивна відповідь досягнута у 19 з 20, відносна частота 0,95), ніж у раніше лікованих (у 15 з 18, відносна частота 0,83), однак різниця не була статистично значущою (рис. 5).
Статистично значущої залежності ефективності терапії від стадії ММ не виявлено: позитивна відповідь досягнута у всіх хворих із ІІА стадією (відносна частота — 1,0; 5 — ПР, 5 — ЧР), у 15 з 17 хворих із ІІІА стадією (відносна частота 0,88; 6 — ПР, 9 — ЧР) й у 9 з 11 хворих на ММ ІІІВ стадії (відносна частота 0,81; 4 — ПР, 5 — ЧР).
Клінічних відмінностей перебігу захворювання у пацієнтів з різною ефективністю ВДХТ не виявлено (табл. 5).
Виявлена деяка залежність загальної ефективності ВДХТ від типу парапротеїну (χ2=14,11; р=0,049): позитивна відповідь була досягнута у всіх хворих з ММ G, А та несекретуючою ММ і у 3 з 4 пацієнтів з ММ Бенс-Джонса та не отримана у хворої на ММ D.
Основним показником, який визначав ефект ВДХТ, виявилась відповідь на попередньо проведені курси VAD (χ2=18,28 і 51,94; р<0,0001 при визначенні залежності загальної ефективності ВДХТ від попередньої терапії та характеру відповіді відповідно (табл. 6).
ВДХТ з подальшою трансплантацією СКПК була ефективна у всіх хворих, крім тих, у яких на фоні VAD-терапії продовжувалось ПЗ. Навіть у більшості пацієнтів, у яких відповіді на VAD-терапію не отримано (у 10 з 11, відносна частота 0,91), досягнута ремісія, але ймовірність досягнення ПР була значно нижча (1/11, відносна частота 0,091), ніж у хворих з ЧР (8/19, відносна частота 0,42) та ПР (у всіх 6 хворих), досягнутої завдяки VAD-терапії.
Таким чином, при досягненні ПР на VAD-терапію ймовірність того, що стан ПР буде зберігатись на день +100 після трансплантації, є дуже високою.
Водночас у значної кількості хворих при досягненні ЧР на фоні VAD-терапії згодом вдалося досягнути ПР. Ми проаналізували, які фактори сприяли цьому. По-перше, значення мав тип моноклонального парапротеїну (χ2=25,17; р=0,005). ПР була досягнута тільки у хворих на ММ G та А (рис. 6).
По-друге, ПР була досягнута переважно у хворих без порушень функції нирок (підстадія А): χ2=9,71; р=0,008.
Таким чином, серед хворих з досягнутою ЧР на фоні VAD-терапії ймовірність досягти ПР у разі застосування ВДХТ з трансплантацією СКПК вища при відсутності порушень функції нирок та при ММ G та А (за типом парапротеїну). Вік, стать і попереднє лікування на цей показник суттєво не впливали.
Коли на етапі VAD-терапії досягнута ПР, слід очікувати її збереження на день +100 після трансплантації у більшості хворих. У пацієнтів, у яких відповідь на VAD-терапію не отримано, найбільш імовірним результатом ВДХТ з трансплантацією СКПК є ЧР.
Отримані дані збігаються з результатами дослідження C.L. Alvares та співавторів (2005), які показали, що у хворих з позитивною відповіддю на терапію індукції значно подовжується загальна виживаність порівняно з такою у пацієнтів з незадовільною відповіддю на терапію, та пропонують відповідь на терапію індукції включати як незалежний фактор у прогностичну модель відповіді на ВДХТ і трансплантацію СКПК.
Всі хворі перебували на спостереженні. На день +360 проведена оцінка стану 33 хворих, а решта 5 хворих ще не досягли зазначеного строку після трансплантації. Ранній рецидив захворювання (протягом 1 року) розвинувся у 5 пацієнтів: у 3 — після ЧР після проведення трансплантації і 2 — після ПР.
Після 1 року рецидиви виникли ще у 13 хворих: у 7 з ЧР та у 6 — з ПР. Донині ЧР зберігається у 9 з 19 хворих (у 2 термін спостереження ще не досяг 1 року), стан ПР — у 7 з 15 хворих (у 1 термін спостереження ще не досяг 1 року).
Медіана тривалості ремісії становила для хворих з ПР 24 міс (в середньому — 22,18±4,32 міс), для хворих з ЧР — 17 міс (в середньому — 16,43±1,96 міс); розбіжності статистично не значущі (Log Rank статистика дорівнює 0,4; р=0,5254). В цілому по групі тривалість відповіді на терапію коливалась від 6 до 48 міс, в середньому — 20,22±3,0 міс (медіана 18 міс).
За результатами аналізу кореляційних зв’язків тривалості відповіді на лікування з клініко-гематологічними параметрами відповідь на лікування утримується довше у хворих зі збереженою функцію нирок (підстадія А) (рис. 7). Так, серед 25 хворих на ММ ІІА–ІІІА рецидиви виникли у 12 (4 — до 1 року), середня тривалість ремісії становила 22,76±3,67 міс (медіана — 24 міс).
Серед 9 хворих на ММ ІІІВ стадії рецидиви виникли у 6 (2 — до року, 3 — через 12 міс після трансплантації), середня тривалість ремісії становила 11,51±0,96 міс (медіана — 12 міс). Розбіжності статистично значущі (Log Rank статистика дорівнює 8,34; р=0,0039). L.M. Knudsen та співавтори (2005) також сповіщали про гірші віддалені результати лікування хворих на ММ з порушеною функцією нирок.
Статистично значущої різниці частоти виникнення рецидивів і тривалості ремісії залежно від віку (Log Rank=1,60; р=0,2059), статі (Log Rank=0,07; р=0,7863), попереднього лікування (Log Rank=0,58; р=0,44) не виявлено (табл. 7).
Таким чином, програмна терапія хворих із включенням ВДХТ і трансплантації СКПК є високоефективним методом лікування ММ. Результативність лікування підвищується від етапу VAD-терапії (відносна частота ЧР — 0,52; відносна частота ПР — 0,13) до етапу ВДХТ (відносна частота ЧР — 0,89; відносна частота ПР — 0,39). Причому, якщо кількість випадків ЧР статистично значущо не збільшується (χ2=1,02; p>0,05), то ПР — збільшується значущо (χ2=7,75; p<0,01).
Як і VAD-терапія, ВДХТ більш ефективна у пацієнтів без порушення функції нирок, можливо — у хворих на ММ G та А (за типом парапротеїну). Прогноз відповіді на лікування можливий вже після етапу індукції ремісії за оцінкою відповіді на курси VAD. Найкращі результати отримані у хворих з ІІА–ІІІА стадією. У хворих з ІІІВ стадією ЗЕ терапії є високою і статистично значущо не відрізняється від такої у хворих на ММ ІІА–ІІІА стадії, однак тривалість досягнутої ремісії значно менша, рецидиви захворювання виникають частіше. Це ставить питання про доцільність посилення схеми лікування хворих на ММ ІІІВ стадії (можливо — за рахунок проведення тандемних трансплантацій, використання нових протипухлинних препаратів).
ВИСНОВКИ
Таким чином, за результатами аналізу клінічних характеристик і лабораторних параметрів, пов’язаних із ефективністю лікування хворих на ММ із застосуванням ВДХТ та трансплантації СКПК, основним параметром, який прогнозує відповідь на лікування як для хворих, які отримували поліхіміотерапію, так і для пацієнтів, яким проводили ВАХТ і трансплантацію СКПК, є ураження нирок (підстадія В) та пов’язані з цим показники протеїнурії, наявність білка Бенс-Джонса у сечі. Прогностичними маркерами, які вказують на результативність лікування при проведенні поліхіміотерапії за схемами VAD, є також рівень ЛДГ у сироватці крові при ІІА, ІІІА стадії захворювання; ШОЕ для хворих на ММ ІІА стадії — також традиційний маркер активності процесу. Відповідь на терапію індукції прогнозує відповідь на лікування із застосуванням трансплантації СКПК і є значно слабшою у тих пацієнтів, у котрих не було досягнуто повної або часткової відповіді на першому етапі терапії. Найкращі результати лікування отримані у хворих на ММ ІІА–ІІІА стадії. У хворих з ІІІВ стадією тривалість досягнутої ремісії значно менша, рецидиви захворювання виникають частіше.
ЛІТЕРАТУРА
- Alvares C.L., Davies F.E., Horton C., Patel G., Powles R., Sirohi B., Zuha R., Gatt A., Saso R., Treleaven J.G., Dearden C.E., Potter M.N., Ethell M.E., Morgan G.J. (2005) Long-term outcomes of previously untreated myeloma patients: responses to induction chemotherapy and high-dose melphalan incorporated within a risk stratification model can help to direct the use of novel treatments. Br. J. Haematol., 129(5):607–614.
- Attal M., Harousseau J.L., Stoppa A.M., Sotto J.J., Fuzibet J.G., Rossi J.F., Casassus P., Maisonneuve H., Facon T., Ifrah N., Payen C., Bataille R. (1996) A prospective, randomized trial of autologous bone marrow transplantation and chemotherapy in multiple myeloma. Intergroupe Francais du Myelome. N. Engl. J. Med., 335(2): 91–97.
- Bergsagel D.E. (1989) Melphalan/prednisone versus drug combinations for plasma cell myeloma. Eur. J. Haematol. Suppl., 51: 117–123.
- Blade J., Samson D., Reece D., Apperley J., Bjorkstrand B., Gahrton G., Gertz M., Giralt S., Jagannath S., Vesole D. (1998) Criteria for evaluating disease response and progression in patients with multiple myeloma treated by high-dose therapy and haemopoietic stem cell transplantation. Myeloma Subcommittee of the EBMT. European Group for Blood and Marrow Transplant. Br. J. Haematol., 102(5) : 1115–1123.
- Blade J., Sureda A., Ribera J.M. et al. (2001) High-dose therapy autotransplantation/intensification versus continued conventional chemotherapy in multiple myeloma in patients responding to initial treatment chemotherapy. Results of a prospective randomized trial from the Spanish Cooperative Group PETHEMA. Blood, 98: 815a.
- Boccadoro M., Marmont F., Tribalto M., Avvisati G., Andriani A., Barbui T., Cantonetti M., Carotenuto M., Comotti B., Dammacco F. et al. (1991) Multiple myeloma: VMCP/VBAP alternating combination chemotherapy is not superior to melphalan and prednisone even in high-risk patients. J. Clin. Oncol., 9(3): 444–448.
- Dimopoulos M.A., Pouli A., Zervas K., Grigoraki V., Symeonidis A., Repoussis P., Mitsouli C., Papanastasiou C., Margaritis D., Tokmaktsis A., Katodritou I., Kokkini G., Terpos E., Vyniou N., Tzilianos M., Chatzivassili A., Kyrtsonis M.C., Panayiotidis P., Maniatis A.; Greek Myeloma Study Group (2003) Prospective randomized comparison of vincristine, doxorubicin and dexamethasone (VAD) administered as intravenous bolus injection and VAD with liposomal doxorubicin as first-line treatment in multiple myeloma. Ann. Oncol., 14(7): 1039–1044.
- Durie B.G., Salmon S.E. (1975) A clinical staging system for multiple myeloma. Correlation of measured myeloma cell mass with presenting clinical features, response to treatment, and survival. Cancer, 36(3): 842–854.
- Fermand J.P., Ravaud P., Katasahian S. et al. (1999) High dose therapy (HDT) and autologous blood stem cell (ABSC) transplantation versus conventional treatment in multiple myeloma (MM): results of a randomized trial in 190 patients aged 55 to 65 years of age [abstract]. Blood, 94 (suppl. 1): 396a.
- Gertz M.A., Lacy M.Q., Dispenzieri A., Hayman S. (2005) Current status of stem cell transplantation for multiple myeloma. Curr. Treat. Options Oncol., 6(3): 229–240.
- Gregory W.M., Richards M.A., Malpas J.S. (1992) Combination therapy vs melphalan prednisone in the treatment of multiple myeloma alone: an overview of published trials. J. Clin. Oncol., 10(2): 334–342.
- Harousseau J.L., Attal M. (1997) The role of autologous hematopoietic stem cell transplantation in multiple myeloma. Semin. Hematol., 34(1 Suppl. 1): 61–66.
- Kaufman J., Lonial S. (2004) Multiple myeloma: the role of transplant and novel treatment strategies Semin. Oncol., 31
(2 Suppl. 4): 99–105. - Knudsen L.M., Nielsen B., Gimsing P., Geisler C. (2005) Autologous stem cell transplantation in multiple myeloma: outcome in patients with renal failure. Eur. J. Haematol., 75(1): 27–33.
- Levy V., Katsahian S., Fermand J.P., Mary J.Y., Chevret S. (2005) A meta-analysis on data from 575 patients with multiple myeloma randomly assigned to either high-dose therapy or conventional therapy. Medicine (Baltimore), 84(4): 250–260.
- Myeloma Trialists’ Collaborative Group (1998) Combination therapy versus melphalan plus prednisone as treatment for multiple myeloma: an overview of 6,633 patients from 27 randomized trials. J Clin Oncol., 16(12): 3832–3842.
- Segeren C.M., Sonneveld P., van der Holt B., Baars J.W., Biesma D.H., Cornellissen J.J., Croockewit A.J., Dekker A.W., Fibbe W.E., Lowenberg B., van Marwijk Kooy M., van Oers M.H., Richel D.J., Schouten H.C., Vellenga E., Verhoef G.E., Wijermans P.W., Wittebol S., Lokhorst H.M. (1999) Vincristine, doxorubicin and dexamethasone (VAD) administered as rapid intravenous infusion for first-line treatment in untreated multiple myeloma. Br. J. Haematol., 105(1): 127–130.
- Terpos E., Rahemtulla A., Dimopoulos M.A. (2005) Current treatment options for myeloma. Expert Opin. Pharmacother., 6(7): 1127–1142.
Резюме. Проаналізовано клінічні характеристики та лабораторні параметри, пов’язані з оцінкою ефективності лікування хворих на множинну мієлому із застосуванням високодозової хіміотерапії та трансплантації стовбурових клітин периферичної крові. Встановлено, що основним параметром, який прогнозує відповідь на лікування як для хворих, яким проводили поліхіміотерапію, так і для пацієнтів, яким проводили високодозову хіміотерапію і трансплантацію, є ураження нирок (підстадія В). Найкращі результати лікування отримані у пацієнтів із ІІА–ІІІА стадією захворювання. У хворих з ІІІВ стадією тривалість досягнутої ремісії значно нижча, рецидиви захворювання виникають частіше. Відповідь на терапію індукції прогнозує відповідь на лікування із застосуванням трансплантації і є значно слабшою у тих пацієнтів, у котрих не було досягнуто повної або часткової ремісії на першому етапі лікування.
Ключові слова:множинна мієлома, високодозова хіміотерапія, трансплантація стовбурових клітин периферичної крові, лікування, прогноз
Summary. Analysis of some clinical data and laboratory parameters that connected with the efficacy of high-dose chemotherapy and stem cell transplantation in patients with multiple myeloma are presented. The main prognostic factor of the response to both standard chemotherapy (VAD) and high-dose chemotherapy was renal failure (substage B). The high-dose therapy and stem cell transplantation was the most effective in patient on ІІА–ІІІА stages. Patient on stage ІІІB had shorter remission duration and higher relapse rate than other groups of multiple myeloma patients. The response to induction treatment is prognostic factor of response to high-dose therapy and transplantation.
Key words: multiple myeloma, high-dose chemotherapy, stem cell transplantation, treatment, prognosis
