Роль моніторингу за інфекціями, спільними для людей і тварин, у забезпеченні біобезпеки населення України

Вступ

Забезпечення біологічної безпеки населення, збереження природного середо­вища України залишаються одними із пріо­ритетних завдань держави, оскільки у другому тисячолітті продовжували реєструватися достатньо високі показники інфекційної захворюваністі, що стала причиною смертельних випадків як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються. Ситуацію ускладнює відсутність ефективної діагностики, профілактики і терапії для багатьох інфекцій.

Різноманітність природних ландшафтів та біоценозів на території України створює сприятливі умови для довготривалого існування природно-вогнищевих інфекцій, таких як туляремія, лептоспіроз, лістеріоз, гарячка Ку, марсельска гарячка, кліщовий вірусний енцефаліт, геморагічна гарячка з нирковим синдромом, геморагічна гарячка Крим — Конго та ін. За останні десятиріччя виявлена значна кількість висококонтагіозних вірусних захворювань, що раніше не виявляли на території країни: гарячка Західного Нілу, каліфорнійський енцефаліт та ін. Виникали спалахи і групові захворювання на лептоспіроз, туляремію, сибірку (згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я України від 09.07.2003 р. № 314 «Про заходи з профілактики захворювань на сибірку», на території країни на кінець 2003 р. було зареєстровано >13 тис. неблагополучних стосовно сибірки населених пунктів). Кількість таких територій продов­жує зростати (Міністерство надзвичайних ситуацій України, 2008).

За цієї умови необхідність забезпечення біобезпеки (захист людей, тварин, рослин і довкілля від біозагроз) та біозахисту (захист небезпечних патогенів від свідомого чи несвідомого проникнення та розповсюдження патогенів, здатних створити біозагрози) не викликає сумніву. Біобезпека перш за все стосується виникнення і боротьби із захворюваннями, які викликаються особливо небезпечними патогенами, а також фізичного збереження колекцій цих патогенів, щоб унеможливити їхнє навмисне (біотероризм) чи ненавмисне розповсюдження поза межами місць збереження (Комісаренко С.В., 2011).

Наукові досягнення ХХ ст. створили умови для активного застосування біологічних агентів як для потреб охорони здоров’я, сільського господарства, харчової промисловості, так і в якості біологічної зброї, при цьому пріоритетною вважалася група особливо небезпечних інфекцій із можливістю аерозольної форми застосування. У сучасних умовах погляди на можливість застосування біологічної зброї дещо змінилися, що зумовлено її технологічною доступністю для більшості країн світу, багатьох терористичних та радикальних релігійних організацій (Раевский К.К., 2002; Шьон Е., 2006).

Таким чином, готовність до своєчасної діагностики інфекційних хвороб, вплив на механізм передачі та формування несприйнятливого населення є вирішальними у справі організації профілактичних та протиепідемічних заходів і мають велике державне значення у забезпеченні біобезпеки населення.

Мета дослідження — вивчення динаміки інфекційної захворюваності населення України в сучасних умовах, оцінка медико-біологічних ризиків з точки зору біобезпеки та біозахисту.

Об’єкт і методи дослідження

Матеріалом для епідеміологічного дослідження були дані галузевої звітності Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України та ветеринарної медицини.

Результати та їх обговорення

Методами узагальнення і аналізу накопиченого матеріалу щодо інфекційної захворюваності населення України досліджено динаміку епідемічного процесу різних груп інфекцій, зокрема антропозоонозних, за останні 16 років.

До антропозоонозів належать інфекційні захворювання людини, джерелом яких є інфіковані тварини (хворі чи носії). Виділяють дві групи антропозоонозів: передані від свійських та інших синантропних тварин і природно-осередкові, передані від диких тварин (Тимченко А.Д. (ред.), 1988; Палій Г.К. (ред.), 1995).

Центр контролю та профілактики хвороб (Center for Disease Control and Prevention — СDC) в Атланті, США, згрупував найнебезпечніші для людини патогени за факторами ризику залежно від безпеки країни у разі їх використання в терористичних цілях. Згідно з цією класифікацією, до групи А (патогени найвищого пріоритету) належать агенти, які мають найбільший вплив на людську популяцію внаслідок легкості поширення, високої летальності, створення панічних настроїв, а також захворювання, які вимагають спеціальних заходів із боку служби охорони здоров’я: збудники сибірки, чуми, туляремії, натуральної віспи, геморагічних гарячок, ботулотоксин (Андрейчин М.А., Копча В.С., 2005).

До групи В (помірного впливу) віднесені збудники, які достатньо спроможні до дисемінації, викликають хвороби із помірною летальністю, однак вимагають значних діагностичних можливостей та епідеміологічного нагляду: збудники бруцельозу, сапу, Ку-гарячки, токсин Clostridium perfringens, стафілококовий ентеротоксин та рицин (Андрейчин М.А., Копча В.С., 2005).

До групи С належать збудники інфекційних хвороб, які у перспективі можуть бути використані як біологічна зброя, легко доступні та прості у виробництві й при цьому потенційно дуже патогенні мікроорганізми: віруси Ганта, Ніпаг, кліщового енцефаліту, жовтої гарячки, полірезистентні мікобактерії туберкульозу (Андрейчин М.А., Копча В.С., 2005).

Слід зазначити, що світова спільнота вже багато років намагається налагодити контроль над поширенням інфекційних хвороб і недопущенням використання збудників у злочинних цілях. З цією метою у 1924 р. було створено Міжнародне епізоо­тичне бюро (МЕБ), яке накопичує та аналізує інформацію з різних країн світу про випадки захворювання тварин і заходи з ліквідації осередків тощо. Зокрема до переліку обов’язкових для реєстрації хвороб віднесені чума великої рогатої худоби, ящур, повальне запалення легень, сибірка, віспа овець, сказ, сап, злучна хвороба, чума свиней. Цей перелік постійно переглядається та доповнюється (Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України, 2012).

У 1925 р. було підписано Женевський протокол (Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів), згідно з яким навіть на війні заборонялося застосування задушливих, отруйних та інших подібних газів, а також бактеріологічних засобів. Пізніше, у 1972 р., була укладена Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення (КБТЗ).

Україна підтримує зусилля світової спільноти щодо забезпечення контролю над можливими біологічними загрозами, виконуючи вимоги та пропозиції міжнародних організацій, зокрема щодо обміну інформацією про випадки виявлення особ­ливо небезпечних інфекцій тощо.

В Україні розроблено ряд законодавчих актів, які регламентують порядок виявлення та реєстрації особливо небезпечних інфекцій, організацію захисту країни від завезення небезпечних патогенів ззовні, зокрема наказ МОЗ від 23.05.2002 р. № 190 «Про надання позачергових повідом­лень Міністерству охорони здоров’я України». Заходи щодо запобігання занесенню і розповсюдженню на території України особ­ливо небезпечних (у тому числі карантинних) і небезпечних для людей інфекційних хвороб регламентовані Законом України від 24.02.1994 р. № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», постановою Кабінету Міністрів України від 24.04.1999 р. № 696 «Про затвердження Правил санітарної охорони території України», Наказом МОЗ України від 23.02.2000 р. № 31 «Про затвердження положень про спеціальні санітарно-карантинні підрозділи».

Беручи до уваги ці факти, ми проаналізували стан захворюваності на деякі інфекції, які реєструються в Україні та є небезпечними для людей і тварин, при цьому збудники цих хвороб потенційно придатні для створення бойових біологічних засобів.

Згідно з даними МОЗ, в Україні реєструються такі небезпечні інфекції: туляремія, лептоспіроз, гарячка Ку, кліщовий енцефаліт, геморагічна гарячка, хвороба Лайма, плямиста гарячка, сказ, орнітоз та лістеріоз. В останні два десятиріччя намітилася тенденція до зниження захворюваності на туляремію, сибірку, правець, орнітоз, рикетсіози, кліщовий енцефаліт. Навпаки, зросли показники захворюваності на бруцельоз, хворобу легіонерів, хворобу Лайма, плямисту гарячку, сказ, геморагічну гарячку, туберкульоз. Щодо лепто­спірозу слід зазначити, що на тлі загальної тенденції до зниження інтенсивності епідемічного процесу протягом останніх 20 років захворюваність залишається досить високою.

2010–2011 рр. відзначилися високою захворюваністю на лептоспіроз, сказ, хворобу Лайма. Через відносно невисокі показники захворюваності ми порівняли абсолютні значення протягом конкретних періодів (рис. 1, 2).

Рис. 1

Динаміка кількості випадків захворювання населення України на лептоспіроз, хворобу Лайма та рикетсіоз (1994–2011)

Рис. 2

Динаміка кількості випадків захворювання населення України на особливо небезпечні хвороби (1994–2011)

Серед населення України у 2011 р. порівняно з 2010 р. зросла кількість випадків туляремії (8 проти 3 випадків відповідно), гарячки Ку (15 проти 6 випадків відповідно), кліщового енцефаліту (10 проти 3 випадків відповідно), гарячки Західного Нілу (11 проти 8 випадків відповідно), хвороби Лайма (1597 проти 1272 випадків відповідно у всіх регіонах; особливо багато хворих зареєстровано у Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Черкаській областях та м. Києві), плямистої гарячки (34 проти 25 випадків відповідно), лістеріозу (9 проти 5 випадків відповідно). Також у 2011 р. в Україні мали місце 6 випадків сказу у людей у 6 областях, 7 випадків орнітозу (див. рис. 2). Натомість зменшилася кількість зареєстрованих випадків лептоспірозу (з 632 до 310 випадків відповідно).

В Україні широко розповсюджені активні природні вогнища багатьох небезпечних інфекцій: туляремії (у 23 областях), лептоспірозу (у всіх регіонах), сибірки (у 16 областях), гарячки Ку (у 9 областях), кліщового енцефаліту (у 8 областях), геморагічної гарячки з нирковим синдромом (у 10 областях), вірусу Західного Нілу (у 7 областях), каліфорнійського енцефаліту (у 7 областях), вірусу Укуніємі (у 6 областях). Є всі підстави для вивчення нозоареалу псевдотуберкульозу, лістеріозу, хвороби Лайма та інших природно-вогнищевих інфекцій.

За останні декілька років (2008–2011) загальнодержавний показник захворюваності на туляремію був перевищений у Сумській та Волинській областях (відповідно 0,17–0,08–0,08 та 0,29–0–0,19 проти 0,01 випадків на 100 тис. населення). Останні значні підйоми захворюваності спостерігались у 1999 р. — 104 випадки (0,56 випадків на 100 тис. населення) за рахунок Одеської (70 випадків) та Миколаївської (30 випадків) областей та у 2005 р. — 23 (показник 0,06 випадків на 100 тис. населення), 11 випадків у Сумській, 5 — у АР Крим та 4 — на Волині. Серед хворих стабільно переважають дорослі особи.

Аналіз випадків захворювань, зокрема у 2010 р., показав, що хворі на туляремію не були щеплені «за віком», а також у зв’язку з релігійними переконаннями. Джерелом інфекції стали мишовидні гризуни. Населені пункти, де проживали хворі, визнані ензоотичними по туляремії з 2005 р. Разом з тим вакцинація проти туляремії проводилася лише в 11 регіонах, план вакцинації виконаний всього на 2,5%, а ревакцинації — на 3,4%. У 2010 р. з довкілля було виділено 3 культури туляремійного мікроба, у тому числі у Чернігівській області — 2 (від іксодових кліщів та від миші лісової), у Сумській — 1 (від іксодових кліщів), що свідчить про активність природних вогнищ туляремії. Було виявлено 24 нових ензоотичних з туляремії території, у тому числі у Чернігівській області — 20, у Сумській — 2, у Донецькій та Івано-Франківській — по 1. Водночас у більшості регіонів послаблена робота з контролю за станом імунітету у населення внаслідок відсутності тулярину. Через недостатність коштів не проводиться в пов­ному обсязі одночасна суцільна дератизація. Багатьом інфекційним та соматичним хворим діагноз встановлюється за клінічними проявами, що не дозволяє провести повноцінну диференційну діагностику, а тому не виключено, що хворих на туляремію може бути більше. Подібна ситуація характерна і для решти хвороб.

За період 1994–2011 рр. в Україні було підтверджено 30 випадків бруцельозу; найбільше у 2000 та 2006 р. (7 і 5 випадків відповідно); в середньому щороку виявляють 2–3 випадки. Показники невисокі, однак слід зазначити, що серед тваринної популяції циркуляція збудників бруцельозу продовжується. Наприклад, у Харківській області у 2010 р. виявлено 6 тварин (зайців) із позитивним результатом дослідження на бруцельоз, що підтверджує необхідність постійного моніторування об’єктів довкілля та забезпечення якісного і своєчасного діагностування цього захворювання й організації запобіжних заходів.

Продовжують реєструвати випадки захворювання людей на орнітоз. У 1994 р. діагноз орнітозу було підтверджено у 50 осіб, у 1995 р. — у 17. Після 15-річного затишшя захворюваність у 2010–2011 рр. знову зросла до 13 та 7 випадків відповідно. Хворі були виявлені в Донецькій та Одеській областях, займалися розведенням павичів, фазанів, папуг.

Значно зменшилася захворюваність людей на сибірку, останні значні підйоми захворюваності спостерігали у 1994 р. (28 хворих), 1995 р. (8 випадків), 1999 р. (14 випадків), 2001 р. (9 випадків). Останній за десятиріччя випадок був зафіксований у 2008 р. Аналіз захворюваності на сибірку показав, що збудник поширений у всіх регіонах країни (наприклад у 1999 р. хворих виявлено у Черкаській, Вінницькій та Херсонській областях; у 2000 р. — у Черкаській та Рівненській; у 2001 р. — у Рівненській, Запорізькій та Київській; у 2003 р. — у Харківській; у 2004 р. — у Чернівецькій; у 2008 р. — у Миколаївській області).

Ще однією інфекцією, яка потребує уваги, залишається грип, оскільки сприйнятливими до цього збудника є як людська популяція, так і птахи та тварини. 2009 р. відзначився появою нового збудника, який швидко поширився по всьому світу, домінуючи над іншими вірусами. В Україні епідемічний підйом характеризувався раннім початком (на 42–44-му тижні року) та ураженням переважно молодого неімунного покоління. Середня тривалість періоду епідемічного неблагополуччя в регіонах України становила 7–9 тиж. Результатом моніторингу за грипом став висновок, що для поширення збудників інфекційних хвороб з аерозольним механізмом передачі на всю територію України достатньо ≈1 міс.

Крім того, слід пам’ятати, що по території України проходять три головних шляхи міграції птахів, які охоплюють понад 239 видів, у зв’язку з чим Азово-Чорноморський регіон та басейни річок Дніпро, Буг, Дністер є потенційними зонами ризику виникнення та поширення грипу птахів, в тому числі високопатогенного, а також ньюкаслської хвороби, африканської вірусної гарячки та енцефаліту.

Не можна обійти увагою групу інфекцій, небезпечних для тварин, хвороботворні властивості збудників яких також можна застосувати для створення біологічної зброї. Як зазначив А.Ф. Ображей (2009) у доповіді на засіданні Президії Української академії аграрних наук з питання «Науково-методичне забезпечення моніторингу, прогнозування та реагування щодо емерджентних інфекцій», на сьогодні виділено близько 200 видів збудників емерджентних інфекцій, з яких 75% є спільними для тварин і людини. Так, у європейських країнах, в Росії у 2011 р. продовжували реєструвати випадки катаральної лихоманки овець (блутанг), африканської чуми свиней, сказу, хвороби Ауєскі, Ньюкасла, бруцельозу, пташиного грипу, губчастоподібної енцефалопатії, Західно-Нільської гарячки, сапу, сибірської виразки та ящуру, репродуктивно-­респіраторного синдрому свиней, сказу. До емерджентних зоонозів також належать ортоміксовірусні грипозні інфекції, вірусні везикулярні хвороби свиней, сапроноз, лептоспіроз, харчовий сальмонельоз, вірусна геморагічна хвороба кролів. В Україні в останні роки реєструвалися такі емерджентні хвороби, як репродуктивно-респіраторний синдром і цирковірусна хвороба свиней. За принципом емерджентності в останні роки відбувається перебіг туберкульозу та сказу, за кількістю неблагополучних пунктів якого територія держави у 2007 р. стала центром епізоотії в Європі (Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України, 2012).

За даними Державного комітету ветеринарної медицини, в Україні за останні роки не зафіксовано жодного випадку чуми великої рогатої худоби, африканської чуми. У 1988 р. був зареєстрований останній випадок ящуру, з 1940 р. не виявляють сапу, з 1992 р. — бруцельозу корів. Разом з тим в Україні щорічно виявляється 1500–2000 випадків сказу серед тварин, серед захворілих переважають дикі звірі, наприклад червоні лисиці (≈40% випадків). У 2011 р. від сказу померли 6 людей. Лише у першій половині 2010 р. виявлено 23 випадки лептоспірозу, продовжують реєструвати випадки туберкульозу, лейкозу великої рогатої худоби тощо, на що наголосив І. Бісюк (2010) під час своєї доповіді на 24-й Конференції регіональної комісії МЕБ у Європі.

Відносно стабільна ситуація з інфекційною захворюваністю тварин в Україні не має заспокоювати фахівців ветеринарної медицини, закладів охорон здоров’я та санепіднагляду, оскільки збудники цих хвороб продовжують циркулювати серед тваринної популяції у інших країнах світу, у тому числі країнах-сусідах нашої держави.

Таким чином, серед людської та тваринної популяції в світі та Україні продов­жують циркулювати збудники «старих», добре відомих інфекцій та з’являються «нові» захворювання. Всі ці збудники чи їх токсини за умови недотримання правил роботи, умов зберігання біологічних агентів чи умисного використання в антигуманних цілях можуть становити ризик для біобезпеки.

Дотепер в Україні існує розгалужена мережа санітарно-епідеміологічних, ветеринарних лабораторій, які здійснюють дослідження біологічного матеріалу щодо виявлення небезпечних та особливо небезпечних патогенів. Крім того, існує мережа науково-дослідних установ та дослідних лабораторій різних відомчих і силових структур України.

Незважаючи на наявність такої потужної лабораторної мережі, відсутній єдиний підхід до проведення досліджень, аналізу отриманих даних, а головне — внаслідок різної відомчої належності відсутня можливість створення єдиної бази даних про випадки зареєстрованих захворювань та виділених збудників, оскільки на інформацію існує монополія кожного відомства. Крім того, відсутній єдиний підхід до організації протиепідемічних заходів на об’єктах епід­ризику — всі відомства у своїй роботі керуються власними директивними документами тощо. У 2012–2013 рр. передбачається реорганізація медичної, санітарно-епідеміо­логічної та ветеринарної служб України, медичної служби Збройних сил України тощо, в тому числі лабораторної ланки. Кінцевою метою реорганізації має стати сучасна система, яка забезпечить своєчасне та якісне надання медичної допомоги, проведення епіднагляду та лабораторних досліджень на всіх рівнях за умови тісної співпраці з усіма установами та закладами, відповідальними за біобезпеку населення.

Висновки

Серед людської та тваринної популяції в Україні продовжують циркулювати збудники небезпечних і особливо небезпечних інфекцій, а тому актуальним питанням залишається забезпечення дієвого епідеміо­логічного та епізоотичного нагляду за цими хворобами.

Для забезпечення біобезпеки населення необхідно розробити державну стратегію з питань моніторингу, прогнозування та організації заходів реагування при загрозі виникнення спалахів (епідемій) небезпечних та особливо небезпечних інфекцій.

Доцільно створити єдину національну автоматизовану систему спостереження і контролю біологічної ситуації для досягнення результативності заходів протидії біотероризму та забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.

Необхідно запровадити уніфіковану систему забезпечення безпеки на об’єктах, які проводять виділення, зберігання, накопичення та іншу роботу з інфекційними збудниками з мінімізації ризику випадкового чи спланованого витоку біологічних агентів.

Необхідно покращити рівень матеріально-технічної бази лабораторної мережі, забезпечити її сучасним обладнанням та діагностикумами, зокрема шляхом створення міжвідомчих лабораторно-діагностичних центрів чи об’єднання декількох лабораторій за профілем досліджень, оскільки існує значна кількість об’єктів підвищеної небезпеки із вичерпаними технічними та технологічними ресурсами.

Необхідно покращити якість лабораторної діагностики шляхом впровадження в роботу сучасних лабораторних технологій швидкого виявлення (індикації) та ідентифікації патогенів, ширшого застосовування імунохімічних, молекулярно-генетичних методів тощо.

Список використаної літератури

• Андрейчин М.А., Копча В.С. (2005) Біотероризм. Медична протидія. Тернопіль, Укрмедкнига, 300 с.
• Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України (2012) Епізоотична ситуація в світі: інформація Міжнародного епізоотичного бюро (http://vet.gov.ua/db/meb).
• Комісаренко С.В. (2009) Про біологічні загрози і біозахист. Українське слово: інтернет-видання (http://ukrslovo.org.ua/svit/bezpeka/sergijkomisarenko-pro-biologichni-zagrozy-i-biozachyst.html).
• Міністерство надзвичайних ситуацій України (2008) Аналіз загроз медико-біологічного характеру та системи реагування на них. Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в Україні у 2007 р., с. 28–36 (http://www.mns.gov.ua/annual_report/2008/2_4.pdf).
• Палій Г.К. (ред.) (1995) Словник по мікробіології, вірусології, імунології та інфекційним захворюванням. Вінниця, 109 с.
• Раевский К.К. (2002) О некоторых первоочередных мерах по созданию системы противодействия биологическому терроризму. Бюллетень «Вакцинация. Новости вакцинопрофилактики», Биотерроризм, 3 (21) (http://medi.ru/doc/15b2106.htm).
• Тимченко А.Д. (ред.) (1988) Краткий медико-биологический словарь. Киев, Вища школа, 360 с.
• Шьон Е. (2006) Фінансування безпеки у глобальному контексті. Щорічник СІПРІ 2005: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. Стокгольмський міжнародний інститут дослідження миру, Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова. Київ, с. 267–289.

Адреса для листування:
Маркович Ірина Григорівна
03151, Київ, вул. Донецька, 30
ДНУ «Державний центр інноваційних біотехнологій»