Диспропорція між бюджетним фінансуванням медичної галузі та станом здоров’я населення України як необхідність запровадження економічних методів управління у практичній охороні здоров’я

ВСТУП

Важливим і значимим для громадського життя України є на сьогодні той факт, що ринкові перетворення за останні 15 років значною мірою охопили весь народногосподарський комплекс, і результатом цього є те, що новітня держава визнана світовою спільнотою країною з ринковою економікою (http://www.ieac.org.ua).

Однак прикро на сьогодні відзначити і те, що функціонуючої системи охорони здоров’я як важливої галузі соціальної сфери країни економічні перетворення, на жаль, не торкнулися. Підтвердженням цього, на нашу думку, є те, що медична галузь як фінансувалася, так і фінансується з бюджету країни.

Мета даного дослідження поєднує у своєму змісті науковий аналіз ситуації з фінансування медичної галузі та стану здоров’я населення України за період 1995–2005 рр., а також встановлення взаємозв’язку і взаємозалежності між даними об’єктами.

ОБ’ЄКТ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Методичний апарат наукової роботи дозволив сповна використати такі соціально-гігієнічні методи дослідження, як медико-статистичний (від­носних величин, динамічних рядів, кореляційно-регресійного аналізу за методом Пірсона), рет­роспективний та історичної аналогії, структурно-логічного аналізу і наукової абстракції, соціологічний та екстраполяції.

Зважаючи на об’єкти наукового дослідження — систему бюджетного фінансування медичної галузі та стан здоров’я населення країни, ми використали метод системного підходу та аналізу, що дозволило в повному обсязі досягти мети наукового дослідження.

Результати та їх обговорення

Отримані результати наукової роботи переконливо свідчать, що у суспільному розвитку України фінансування «семашківської»/державної системи охорони здоров’я протягом останніх 15 років здійснювалося та здійснюється в основному із бюджету держави, про що свідчать статистичні дані табл. 1.

Таблиця 1
Стан фінансових витрат на систему охорони здоров’я з бюджету України в 1995–2006 рр.

*Заплановано.

Результати аналізу даних табл. 1 свідчать про реальне щорічне підвищення на макрорівні держави показника загального обсягу видатків з бюджету держави для системи охорони здоров’я, що підтверд­жують такі статистичні величини, як показник абсолютного приросту — 15,1 млрд грн. та показник темпу приросту — 604%. Окрім того, нами доведено підвищення показника обсягу бюджетних видатків на охорону здоров’я у розрахунку на одного жителя в рік у 7,3 раза при показнику абсолютного приросту — 311,2 грн.

Варто відзначити підвищення за аналізований період і показника загальної суми видатків з бюджету країни в 1,16 раза, що засвідчують як показник абсолютного приросту — 1,8%, так і показник темпу приросту — 16,8%.

Проте слід говорити і про той науковий факт, що показник видатків з бюджету на систему охорони здоров’я стосовно валового внутрішнього продукту (ВВП) країни у динаміці має хвилеподібний характер і перебуває в аналізований період в межах 4,8–2,7%, а у 2005 р. згадуваний показник становив 3,0% і в 0,6 раза був меншим за значимістю, ніж у 1995 р.

Власне, статистичний показник видатків з дер­жавного бюджету на фінансування медичної галузі стосовно ВВП країни не робить у світі честі незалежній державі. Причиною цього, на нашу думку, є недотримання центральною законодавчою та виконавчою владою України рекомендацій Всесвітньої організації охорони здроров’я стосовно видатків на охорону здоров’я: 6,41% ВВП розцінюється як мінімальний рівень бюджетного фінансування/рівень виживання медичної галузі; 3,2% ВВП — як критичний, за якого відбувається зниження рівня і зменшення обсягу медичної допомоги на ¹/₃; нижче 1,6% ВВП — як позамежний, що розцінюється як рівень повного руйнування структури медичної галузі (Батечко С.А. та співавт., 2002).

Окрім бюджетних коштів, функціонуюча медична галузь, незважаючи на наявність низки нормативно-правових рішень щодо обмеження платних медичних послуг в державних та комунальних закладах системи охорони здоров’я (Дер­жавний комітет статистики України, 2002; 2003; 2005, Новіков В.М., 2004; Пирожков С.І., 2004; ), щорічно додає до процесу фінансування власні кошти закладів та установ (рисунок). При цьо­му «…офіційна плата за медичні послуги та благодійні внески у загальній структурі фінансових витрат мають невелику питому вагу — 3,5–4%, а по відношенню до бюджетних витрат — це складає близько 6%» (Батечко С.А. та співавт., 2002).

Доведено і той науковий факт, що до фінансування медичної галузі державою залучалися та залучаються кошти проектів міжнародної технічної допомоги, бенефіціаром та реципієнтом яких є МОЗ України (МОЗ України, 2006), про що свідчать дані табл. 2.

Таблиця 2
Кошторисна вартість проектів міжнародної технічної допомоги, бенефіціаром та реципієнтом яких є МОЗ України (станом на травень 2006 р.)

Саме це і підтверджує, що в Україні до процесу фінансування медичної галузі, окрім коштів державного/місцевого бюджетів, як не дивно, офіційно певною мірою залучаються й інші джерела фінансування, проте про них чомусь керівники галузі охорони здоров’я України замовчують перед громад­ськістю з невідомих причин.

Порівняльний аналіз результатів статистичних даних щодо щорічного фінансування медичної галузі новітньої України за рекомендаційними даними ВООЗ науково доводить, що це далеко не ті спрогнозовані міжнародною медичною спільнотою показники для країн з низькими прибутками, до яких належить і наша держава: на 2007 р. заплановано 60 млрд грн. загальних видатків держави на охорону здоров’я, тоді як у 2015 р. цей показник має сягати вже 75 млрд грн. (http://www.medicusamicus.com/index.php?prn=on&action=nocom1).

Оскільки прямим призначенням щорічних коштів, виділених державою на охорону здоров’я, є фінансове забезпечення процесу зміцнення та збереження здоров’я населення країни, ми проаналізували під час виконання наукової роботи стан здоров’я населення України за основними, доволі значущими і показовими щодо суспільно-економічного та соціального життя держави, інтегровани­ми статистичними показниками (Вороненко Ю.В., Москаленко В.Ф. (ред.), 2000; Рудень В.В. (ред.), (2004).

Дослідженням встановлено, що чисельність населення України (що є одночасно і чинником, який має безпосередній вплив на подальший розвиток суспільства, забезпечуючи при цьому оптимальні умови життєдіяльності будь-якої громади в цілому) за період 1990–2005 рр. зменшилася на 4,5 млн осіб, або на 8,7% (табл. 3). Тенденція до скорочення чисельності населення збереглася в Україні і в 2006 р., де станом на 1 травня цього року в державі проживали вже 46,8 млн осіб («За місяць населення України скоротилося на 25,6 тис. осіб», газета «Ваше здоров’я», №23(850),
2006 р., с. 1).

Вагомим є акцентування уваги і на тому, що числове вираження показника умовно здорових людей, за даними Державного комітету статистики України, в аналізований період за показником темпу приросту зменшилося на 59% і у 2005 р. становило вже 13,3 млн осіб, або 28,2% загальної кількості населення країни.

Аналіз результатів доводить, що з початку 90-х років ХХ ст. в Україні знизилася інтенсивність народжуваності, оскільки науково зафіксовано систематичне зниження значень як абсолютних величин, так і відносних показників народжувано­сті (Державний комітет статистики України, 2004). Вже у 2005 р. кількість новонароджених становила 426,0 тис. осіб, що на 231,2 тис., або на 35,2%, менше, ніж у 1990 р., де народжуваність становила 9,0 на 1000 населення.

На фоні постійного скорочення чисельності народжених дітей неприпустимим виглядає процес підвищення серед населення країни статистичного показника смертності. Так, вже у 2005 р. в Україні померли 781,9 тис. осіб, при загальному показнику рівня поширеності 16,6 випадку смертей на 1000 постійного населення, що на 24% більше, ніж у
1990 р.

Доволі значимим для прийняття управлінських рішень владними структурами країни, на нашу думку, є те, що у 2005 р. природний приріст населення становив 355,8 тис. осіб при показнику 7,6 випадку смертей на 1000 населення, що в 13,8 раза менше, ніж у 1990 р., коли ця абсолютна величина у числовому вираженні становила 27,6 тис. осіб, де аналогічний показник становив 13 випадків народження на 1000 населення.

Все це разом засвідчує той науковий факт, що такі суспільні явища в країні, як народжуваність, смертність, природний приріст, сьогодні призводять до зменшення чисельності населення та безпосередньо впливають на процес відтворення населення держави.

Гострі проблеми здоров’я населення будь-якої країни найкраще відтворюють такі суспільні явища, як захворюваність та інвалідність, котрі є одночасно найважливішими у характеристиці стану здоров’я населення, а статистичні показники дуже чутливо реагують на зміни умов політичного чи соціально-економічного середовища країни.

Аналіз результатів стану загальної захворюваності (А00–Т98) за даними звернень до лікувально-профілактичних закладів свідчить, що за період 1990–2005 рр. загальна захворюваність в Україні підвищилася на 50,3% і становила в 2005 р. 81,3 млн випадків при показнику рівня поширеності 172,7 тис. випадків на 100 тис. населення. При цьо­му варто зазначити, що підвищення загальної захворюваності за даний період мало характер інтенсивного наростання.

Визначено, що первинна захворюваність за аналізовані роки також має тенденцію до підвищення на 2,79% і у 2005 р. становила 33,1 млн осіб з показником поширеності 69,9 тис. випадків на 100 тис. населення, тоді як характер її підвищення не мав значних пікових підйомів, зате й не було відчутних спадів.

Доцільно зазначити, що нове тисячоліття для багатьох країн світу супроводжується загрозливою ситуацією щодо захворюваності на туберкульоз, що є індикатором соціального благополуччя суспіль­ства.

Результати аналізу епідеміологічних даних стану динаміки захворюваності серед населення України на туберкульоз переконливо свідчать, що на активні форми туберкульозу (А15–А19) в країні в 2005 р. захворіло 39,6 тис. осіб, при показнику поширеності 84,1 випадку на 100 тис. населення, що у 2,4 раза перевищило аналогічні дані 1990 р.

Серйозною соціальною проблемою для стану здоров’я населення України є ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД. Доведено, що у 2005 р. всього зареєстровано 13 770 ВІЛ-інфікованих осіб з показником поширеності даної хвороби 29,4 випадку на 100 тис. населення, тоді як у 1990 р. кількість зареєстрованих становила всього 40 ВІЛ-інфікованих осіб при показнику поширеності 0,07 випадку на 100 тис. населення. Це свідчить про підвищення даного виду захворюваності серед населення України у 2005 р. в 342,5 раза.

Вперше діагноз СНІД поставлено у 1990 р. лише одній особі, тоді як у 2005 р. СНІД діагностовано у 4217 осіб, а показник рівня поширеності становив 9 випадків на 100 тис. населення, що свідчить про катастрофічне підвищення даного виду захворюваності в незалежній Україні.

Аналіз госпіталізованої захворюваності підтверд­жує те, що у 1990 р. кількість осіб, направлених до стаціонарів медичних закладів, становила 12 600,0 тис. при показнику рівня госпіталізації 24,3 госпіталізованих на 100 жителів, проте вже в 2005 р. констатуємо зниження даного показника на 19,1%, коли кількість госпіталізованих становила 10 141,3 тис. з показником рівня госпіталізації 21,6 особи на 100 жителів країни.

Важливою медико-соціальною проблемою у контексті здоров’я населення незалежної України є й стан інвалідності. Результати аналізу обговорених даних свідчать, що в 2005 р. первинна інвалідизація серед населення країни підвищилася порівняно з 1990 р. у 2,05 раза при хвилеподібному характері зростання і була констатована у 212,2 тис. осіб при показнику поширеності даного суспільного явища в країні 54 випадки на 10 тис. населення.

Загальна інвалідність в Україні за досліджуваний нами період в 2005 р. підвищилася в 1,4 раза (2495,3 тис. інвалідів), а показник рівня поширеності становив 526 випадків на 10 тис. населення, тоді як у 1990 р. він становив 331 випадок на 10 тис. населення, або інвалідами було визнано 1713 тис. осіб.

Отримані в процесі виконання наукового дослідження та проаналізовані вищезгадані епідеміологічні результати дозволили нам виявити диспропорцію між такими суспільними явищами України, як щорічне збільшення видатків з бюджету держави на медичне забезпечення населення та стан його здоров’я.

З метою встановлення достовірності та наукового обґрунтування виявленої аксіоми у дослідженні суті окреслених суспільних явищ ми застосували статистичний метод кореляційно-регресивного аналізу щодо з’ясування наявності стохастичного зв’язку, його сили, спрямованості та взаємозалежності між видатками з бюджету на охорону здоров’я та основними інтегральними показниками здоров’я, за допомогою оцінки яких ми і зробили висновок про кризовий стан здоров’я населення України (табл. 4).

Статистичні дані кореляційно-регресивного аналізу, наведені у табл. 4, підтверджують, що між показниками видатків з бюджету країни для системи охорони здоров’я (млрд грн.), показниками фінансування медичної галузі з бюджету держави в розрахунку на одного жителя (грн.) за 1995–2005 рр. як взаємопов’язаними статистичними ознаками, з одного боку, та:

1) демографічними показниками — з іншого, існує достовірний (р<0,01) сильний кореляційний зв’язок, що стосується чисельності населення (відповідно r=–0,95 та r=–0,93) і такого суспільного явища, як смертність (відповідно r=–0,95 та r=–0,93), і зв’язок середньої сили (відповідно r=–0,65 та r=–0,64 при p≤0,05) стосовно природного приросту насе­лення.

Проте направленість виявленого кореляційного зв’язку та значення коефіцієнтів регресії між досліджуваними статистичними величинами свідчать, що при щорічному збільшенні видатків з державного бюджету на охорону здоров’я 1 млрд грн. чисельність населення України скорочується на 370 тис. осіб, тоді як смертність підвищується (0,15 випадку на 1000 населення), а в такому громадському явищі, як природний приріст населення країни, смертність переважає над народжуваністю на 0,13 випадку в розрахунку на 1000 населення;

2) часткою умовно здорового населення — характерний сильний (відповідно r=–0,99 та r=–0,97) достовірно значимий (р<0,01), проте зворотний кореляційний зв’язок. Направленість його та значення коефіцієнтів регресії (відповідно R_xy=–2,36 та R_xy=–0,13) засвідчують ту ситуацію, коли із збільшенням видатків на охорону здоров’я на кожен мільярд гривень питома вага умовно здорового населення скорочується щорічно на 2,36%;

3) станом захворюваності серед населення: первинна (відповідно r=+0,77 та r=+0,75) та загальна захворюваність (відповідно r=+0,94 та r=+0,91), захворюваність на туберкульоз (відповідно r=+0,95 та r=+0,93), ВІЛ-інфекцію (відповідно r=+0,89 та r=+0,90) та СНІД (відповідно r=+0,96 та r=+0,99) — притаманний достовірний (р<0,01) прямий та сильний кореляційний зв’язок.

Значення коефіцієнтів регресії даних видів захворюваності як статистичних ознак свідчать, що щорічне збільшення видатків бюджету на державну систему охорони здоров’я на один мільярд гривень при­зводять до підвищення серед населення країни рівня первинної захворюваності на 0,72 випадку на 100 тис. населення, загальної захворюваності — на 4,30 випадку, захворюваності на туберкульоз — на 3,93 випадку та на ВІЛ-інфекцію — на 1,81 випадку, а на СНІД — відповідно на 0,73 випадку на 100 тис. населення;

4) відносно рівня госпіталізованої захворюваності виявлено прямий (відповідно r=+0,23 та r=+0,27), проте слабкий кореляційний зв’язок з непідтвердженою достовірністю (p>0,05). Це пояснюється, на наш погляд, тим, що на сьогодні в країні першочерговим в питанні госпіталізації стало явище самостійної оплати населенням діагностично-лікувального процесу в стаціонарах медичних закладів.

Такий науковий доказ підтверджують і результати проведеного наукового соціологічного дослідження (Рудень В.В., Гутор Т.Г., 2006), коли 72,25±2,24% респондентів (p<0,001) засвідчили виникнення та функціонування в системі медичного забезпечення протягом 15 років незалежності стихійного ринку медичних послуг з неофіційною оплатою роботи лікаря та середнього медичного персоналу у вигляді подяки та 76,00±2,26% (p<0,001) і підтвердили думку про існування на ньому конкретних фіксованих цін на основні лікарські та медсестринські медичні втручання в організм хворої людини. При цьому сьогодні 92,5±2,33% (p<0,001) пацієнтів купують в ході лікування лікарські засоби чи інші вироби медичного призначення за власний кошт;

5) стосовно видатків на охорону здоров’я та таких суспільних явищ країни, як народжуваність та інвалідизація, то дані ознаки у першому варіанті пов’язані прямим, проте слабким (відповідно r=+0,10 та r=+0,11) достовірно незначимим (p>0,05) кореляційним зв’язком. Тоді як дані факторні озна­ки із первинною інвалідністю пов’язані зворотним середньої сили кореляційним зв’язком (r=–0,55 та r=–0,53), а із загальною інвалідністю — прямим середньої сили теж статистично недостовірним (p>0,05) кореляційним зв’язком (r=+0,46 та r=+0,44). Це пояснюється тим, що основні фінансові витрати при народженні дитини та інвалідності в Україні припадають на фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування, а не на бюджетні кошти, виділені державою на систему охорони здоров’я.

Варто зазначити, що наведені результати кореляційно-регресивного аналізу та їх наукове обґрунтування є вагомим і значимим сьогодні, коли управ­лінці всіх рівнів державної системи охорони здоров’я вже протягом 15 років незалежності України займаються лише розподілом, перерозподілом та використанням бюджетних коштів без урахування при цьому економічних принципів та методів управління фінансовими потоками. Доцільно у цьому контексті додати й те, що все це відбувається з причини того, що медична галузь чи не єдина залишається нереформованою в державі, де не діють закони ринку.

ВисновкИ

1. Незважаючи на намагання нашої держави щорічно знаходити можливість і збільшувати бюджетне фінансування медичної галузі для зміцнення та збереження здоров’я українського населення, отримані результати за основними інтегральними демографічними показниками свідчать про кризу здоров’я в суспільстві з тенденцією до прогресування, що, власне, і створило диспропорцію між зазначеними суспільними явищами.

2. Причиною цієї незаперечної істини, на нашу думку, є:

– неефективне використання управлінцями діючої системи охорони здоров’я різних рівнів бюджетних асигнувань, де основою є їх розподіл та перерозподіл, проте не процес управління фінансами в медичному забезпеченні, котрий базувався би на економічних засадах в умовах країни з ринкової економікою;

– розподіл коштів, з яких 90–95%, виділених на охорону здоров’я, використовуються на утримання галузі;

– порушення в медичному забезпеченні базового принципу, де основою будь-якої медичної діяльності має бути людина/пацієнт зі своїм здоров’ям та його проблемами, тоді як діяльність медичних закладів будь-якого рівня чи форми власності, а також окремо практикуючих лікарів призначена лише для корекції здоров’я людини/пацієнта.

3. Все це переконливо вказує на необхідність кардинальних реформаторських змін економічного змісту в діючій державній системі охорони здоров’я України, де в центр подальшого її функціонування буде поставлена людина зі здоров’ям та його проблемами, а основою діяльності реформованої медичної галузі буде лікар загальної практики/сімейний лікар.

ЛІТЕРАТУРА

• Батечко С.А., Загородній В.В., Дарієнко С.І., Бірюков В.С. та співавт. (2002) Лікарняна каса: суспільно-солідарний механізм фінансування та забезпечення додаткової медичної допомоги. Київ, с. 9.
• Вороненко Ю.В., Москаленко В.Ф. (ред.) (2000) Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Укрмедкнига, Тернопіль, с. 95–101.
• Державний комітет статистики України (2002) Статистичний щорічник України 2001. Техніка, Київ, 644 с.
• Державний комітет статистики України (2003) Статистичний щорічник України 2002. Техніка, Київ, 663 с.
• Державний комітет статистики України (2004) Демографічні дані по Україні за січень–квітень 2004 року. Експрес-інформація, Київ, 2 с.
• Державний комітет статистики України (2005) Заклади охорони здоров’я та захворюваність населення України у 2004 році. Статистичний бюлетень. Київ, 81 с.
• МОЗ України (2006) Оперативна інформація про проекти технічної допомоги, бенефіціаром та реципієнтом яких є МОЗ України (станом на травень 2006 року). Київ, 2 с.
• Новіков В.М. (2004) Соціальна інфраструктура як фактор збереження демографічного потенціалу країни. Демографія та соціальна економіка, 1–2: 27–45.
• Пирожков С.І. (2004) Демографічний фактор у глобальній стратегії розвитку України. Демографія та соціальна економіка, 1–2: 5–19.
• Рудень В.В. (ред.) (2004) Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Посібник для позааудиторної самостійної підготовки до практичних занять, с. 27–53.
• Рудень В.В., Гутор Т.Г. (2006) Про «безоплатність» медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров’я міста Львова на п’ятнадцятому році незалежності України. Медицина сьогодні і завтра, 1: 20–27.

Адреса для листування:

Рудень Василь Володимирович

79010, Львів, вул. Пекарська, 69

Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького, кафедра соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я