Медичне право в системі права України: стан і перспективи розвитку

30 жовтня 2006
12728
Резюме

В огляді літературних джерел узагальнено стан нормативно-правової бази з регулювання медичної діяльності в Україні. Висвітлено актуальність виділення медичного права в окрему галузь права України. Приділено увагу розробці та впровадженню Медичного кодексу України.

ВСТУП

Питання юридичного забезпечення медичної діяльності в Україні останнім часом набувають особливої актуальності. Це передусім пов’язано з активним розвитком приватної медичної практики, запровадженням добровільного медичного страхування та розробкою нормативно-правової бази щодо введення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, використанням новітніх досягнень медичної науки (трансплантологія, репродуктивні технології, клонування), удосконаленням управлінської діяльності в галузі охорони здоров’я тощо.

Метою даної публікації є аналіз джерел літератури, в яких здійснено науково-теоретичне обґрунтування сутності медичного права і на цій основі виявлення шляхів запровадження в Україні медичного права як окремої галузі права.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

Як свідчить здійснений нами системний аналіз основних законодавчих актів — Конституції України (1996), Основ законодавства України про охорону здоров’я (Основи законодавства України про охорону здоров’я, 1993) та Проекту Закону про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я (Проект Закону про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я, 2006), які регулюють вирішення медичних справ в Україні, а також вивчення низки наукових праць українських авторів (Гладун З.С., 1994а; Москаленко В.Ф., 2001; 2002; Стеценко С.Г., 2004; Терешкевич Г.Т., 2004; Педченко Т.В., 2005; Рудий В.М., 2005; Любінець О.В., Сенюта І.Я., 2006; Рогова О.Г., 2006; Сенюта І.Я., 2006; Третьяков В.М., Махмудов Е.Ю., 2006) зацікавленість вітчизняних дослідників регулюванням медичних правовідносин можна пояснити низкою ключових факторів, які й обумовлюють потребу українського суспіль­ства у знаннях у сфері юридичного забезпечення медичної діяльності, серед яких виокремимо такі:

 збільшення кількості нормативно-правових актів системи охорони здоров’я України;

 потреби практичної діяльності лікувально-профілактичних закладів, де найчастіше й виникають проблеми медико-правового характеру;

 запити юридичної практики, які свідчать про збільшення значення спеціальних знань, пов’язаних з особливостями правового регулювання медичної діяльності;

 підвищення рівня правової грамотності населення у сфері отримання медичних послуг, що проявляється й збільшенням кількості скарг та позовних вимог у випадку надання медичної допомоги незадовільної якості.

Не зупиняючись на аналізі кожного з виділених вище факторів, що значною мірою обумовлюють актуальність знань у сфері юридичного забезпечення медичної діяльності, дамо коротку характеристику першого з них. Мова йде про надзвичайно великий обіг в охороні здоров’я України нормативно-правових документів. Сказане підтверджують й інші українські дослідники. Так, В.М. Третьяков і Е.Ю. Махмудов на сторінках часопису «Економіка і держава» справедливо стверджують, що більшу частину нормативного масиву вітчизняної системи охорони здоров’я становлять підзаконні акти, що свідчить про слабкість, невизначеність і, що найгірше, нестабільність правового стану галузі, яку ці нормативно-правові акти регламентують. Вказані вище автори підкреслюють, а ми поділяємо їх думку, що наявність великої кількості розпорядчих урядових, галузевих та відомчих документів у сфері охорони здоров’я України призводить до того, що дані документи нерідко дублюють чи суперечать один одному, ускладнюють їх застосування і, як результат, не сприяють поступальному розвиткові системи охорони здоров’я, а ще й спричиняють негативні наслідки, гальмуючи й стримую­чи її розвиток (Третьяков В.М., Махмудов Е.Ю., 2006).

Це підтверджується й дослідженнями О.В. Лю-
бінця та І.Я. Сенюти (2006, с. 5), які вважають, що на шляху створення якісної нормативно-правової бази в галузі охорони здоров’я України виникає чимало перешкод і труднощів, серед яких основними є такі:

 недостатньо виражена державна політика у сфері охорони здоров’я громадян, у тому числі її законодавчого забезпечення;

 відсутність науково обґрунтованої стратегії законодавчої діяльності у сфері охорони здоров’я;

 низька законотворча активність суб’єктів законодавчої ініціативи;

 складність проходження законопроектів про охорону здоров’я у Верховній Раді Україні (яскравим прикладом цьому може бути вже понад десятирічний розгляд у вищому законодавчому органі держави проекту Закону України «Про загаль-
нообов’язкове державне соціальне медичне страхування»
— підкреслено нами — авт.);

 відсутність спеціалістів, які б мали необхідний обсяг знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині;

 неконсолідованість діяльності представників правової і медичної науки;

 недостатнє використання позитивного досвіду в регулюванні охорони здоров’я за кордоном;

 правова база охорони здоров’я є дуже нечіткою, нерідко зустрічаються законодавчі колізії і ситуації, коли норми різних актів, що регламентують тою чи іншою мірою охорону здоров’я, суперечать один одному;

 надмірна розпорошеність норм, що стосується охорони здоров’я, по всьому українському законодавству.

В рамках даної публікації вважаємо за доцільне окремо зупинитися на проблемі особливостей правового регулювання взаємовідносин лікар — пацієнт у системі медичного страхування. Як стверджують В.М. Богомаз і Н.М. Лелюх, в умовах реального існування в Україні добровільного медичного страхування та перспективи запровадження обов’язкового державного соціального медичного страхування відносини між пацієнтами і системою охорони здоров’я переходять у сферу цивільно-правового регулювання. При переході до страхової медицини, наголошують ці автори, по-перше, змінюється статус закладів охорони здоров’я — вони стають виробниками медичних послуг з відповідними правами і повноваженнями, що в свою чергу потребує більш чіткого визначення прав та обов’язків пацієнтів у трикутнику медичний заклад — страхова організація — потреби пацієнта. По-друге, на сьогодні страхові компанії України ще не мають можливості утримувати власну повноцінну лікувальну базу і значну частину своїх страхових зобов’язань виконують на базі державних медичних установ і закладів недержавного медичного сектору. Результатом цього реальною стає неможливість цілеспрямовано впливати на причини, що викликають зниження якості медичної допомоги. По-третє, страхові медичні організації орієнтовані на отримання фінансових результатів за правилами приватного бізнесу, що, з одного боку, контролює вартість лікування і підвищує економічну ефективність надання медичної допомоги, але з іншого — може істотно обмежувати вибір лікаря в конкретних випадках і ставити його в складну етичну ситуацію. І, по-четверте, законодавчо закріплене право пацієнта на вибір лікаря, яке в системі державної охорони здоров’я практично не реалізується, цілком можливе в добровільному медичному страхуванні і за принципом «споживач завжди правий» зовні інколи виглядає немотивованим. На думку В.М. Богомаза та Н.М. Лелюха, це обумовлено тим, що правила професійної етики в таких ситуаціях поки що не відпрацьовані (Богомаз В.М., Лелюх Н.М., 2006, с. 61).

Як один з можливих шляхів виходу із правової кризи, в якій опинилась система охорони здоров’я України, О.В. Любінець, І.Я. Сенюта (2006, с. 5–9) та В.М. Третьяков, Е.Ю. Махмудов (2006, с. 70) пропонують, а ми поділяємо думку цих авторів, здійснити кодифікацію законодавства в галузі охорони здоров’я прийняттям Медичного кодексу і побудованих на його основі спеціальних законів, що стане свідченням завершення формування галузі медичного права в системі права України. Визначаючи загальні положення Медичного кодексу та його структури, О.В. Любінець та І.Я. Сенюта (2006, с. 8–9), вказують на ті особливості, що повинні знайти відображення в ньому:

1) наявність Преамбули, Загальної та Особливої частин;

2) закріплення норм, які б врегулювали ключові питання медичної допомоги;

3) пріоритет прав і свобод людини у процесі надання медичної допомоги;

4) врахування міжнародних правових стандартів з прав людини і охорони здоров’я;

5) деталізація основоположних конституційних принципів щодо надання медичної допомоги;

6) узгодженість кодексу з нормативно-правовими актами інших галузей права;

7) необхідність врахування розвитку науки і прогресу в медицині для того, щоб забезпечити довголіття кодексу.

8) етична забарвленість більшості норм, що регламентують питання надання медичної допомоги.

В контексті цього дослідження викликала особливу зацікавленість і дала назву нашому огляду наукова праця доцента Одеської державної юридичної академії Н.Б. Болотіної (1999) «Медичне право у системі права України». Ми повністю поділяємо думку вказаного автора про те, що в Україні назріла об’єктивна необхідність виділення медичного права в окрему галузь права та доцільність підготовки єдиного законодавчого акта, який би комплексно врегульовував усю сферу відносин, що становлять предмет медичного права. Таким законом міг бути Медичний кодекс України, який став би формою (джерелом) для таких правових інститутів: медико-санітарна допомога; медична допомога матері і дитині та планування сім’ї; забезпечення громадян лікарськими і протезними засобами; правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медико-дослідницьке право; медична експертиза (Болотіна Н., 1999, с. 120).

Понад десять років плідно працює на ниві розвитку медичного права доцент З.С. Гладун (1999). Ґрунтовна монографія цього автора «Державне управління в галузі охорони здоров’я» та низка статей у фахових наукових журналах (Гладун З.С., 1994а, б; 2001) певною мірою компенсують брак наукових досліджень вчених-правознавців з сучасних проблем регулювання діяльності в галузі охорони здоров’я України.

Автори публікації поділяють думку С.О. Козуліної (2004), яка стверджує, що в умовах побудови в Україні правової держави та адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу й інтегрування медичної освіти України в єдиний Європейський освітній простір не можна недооцінювати місце та значення правового на­вчання у системі вищої медичної освіти. Заслуговує на схвалення й запропонована даною авторкою структура та зміст навчальної дисципліни «Медичне законодавство» для студентів медичних вузів України (Козуліна С.О., 2005).

Як відомо, законодавство в галузі охорони здо­ров’я України є новою галуззю права. Однак, як стверджує професор В.Ф. Москаленко, за роки державної незалежності в Україні прийнято близько 900 нових нормативно-правових актів, які регламентують різні аспекти медичної сфери. Більшість із них — документи найвищої ваги: закони України, укази Президента України та постанови уряду. Значну кількість нормативно-правових актів розроблено безпосередньо Міністерством охорони здоров’я України (Москаленко В.Ф., 2001; 2002).

Однак за кількісним складом масиву законодав­чих актів в галузі охорони здоров’я виникають слушні питання щодо його системної повноти та інституційної спроможності забезпечити сталий розвиток вітчизняної охорони здоров’я. Так, до цього часу відсутні усталені тлумачення таких важливих термінів, як «медична допомога», «медична послуга», «психічне здоров’я», «медичний експеримент» та низка інших дефініцій, які за своєю предметною спрямованістю належать до галузі медичного права. Проте в Концепції розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. (Опришко В.Ф. та спів­авт., 1997), де розкриті загальні напрями розвитку національного законодавства, основні чинники, що впливають на його зміст, визначено принципи та механізми забезпечення його розвитку, поза увагою розробників даного документа залишились особливості розвитку законодавства в галузі охорони здоров’я, хоча й передбачено орієнтовною програмою законопроектних робіт в Україні впродовж 2001–2005 рр. розробити й прийняти Кодекс про охорону здоров’я громадян України (Опришко В.Ф. та співавт., 1997, с. 118).

На думку авторів даної публікації, зацікавленість фахівців різних спеціальностей питаннями формування нової для українського законодавства галузі — медичного права — підкреслює актуальність, вагомість та міжгалузевий характер досліджуваної проблеми.

Звичайно, медичне законодавство має свої специфічні особливості. Але ми поділяємо думку В.О. Гусєва і Г.М. Довгаля (2004, с. 12), що при всій специфічності широкого спектра галузевого законодавства методологічні підходи до його формування повинні базуватися на концептуальних принципах законотворення, які мають передба­чати:

 забезпечення наукової обґрунтованості законотворення, що досягається їх розробленням на основі загальновизнаної парадигми розвитку галузі;

 верифікацію актів законодавства шляхом проведення експертизи на стадії підготовки проектів актів, аналізу впливу впровадження прийнятих актів та відстеження їх результативності;

 відповідність законодавства загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема його адаптованість до європейського законодавства разом з урахуванням прогресивного зарубіжного законодавчого досвіду щодо розбудови національних систем охорони здоров’я;

 системність та узгодженість, що досягається запровадженням комплексного підходу до розвитку законодавства з метою забезпечення його внутрішньої упорядкованості, певної послідовності у законотворчому процесі, взаємозв’язку законодавчих актів, органічного поєднання функціонального і галузевого методів нормативно-правового врегулювання;

 релевантність до запитів врегулювання практики медичної діяльності, що досягається шляхом визначення її проблем та аналізу можливостей їх розв’язання законодавчим шляхом;

 соціальної доцільності, що передбачає при формуванні законодавства орієнтацію на загальнолюдські цінності, врахування соціальних пріоритетів, зокрема покращання умов праці, розвиток людського потенціалу, створення додаткових робочих місць, забезпечення екологічної безпеки та рівноваги довкілля;

 стабільність законодавства, що виключає хибну практику запровадження мораторію на певні норми медичного законодавства законами про Дер­жавний бюджет України;

 прозорість законодавства, яка означає його інформаційну відкритість, прогнозованість, контрольованість на всіх його рівнях.

Вважаємо, що вже цитовані вище дослідники проблеми формування системи галузевого законодавства В.О. Гусєв і Г.М. Довгаль (2004, с. 13) аргументовано стверджують, що стабільне та розвинене законодавство, сформоване на вищезазначених принципах, є одним із визначальних факторів сталого розвитку держави. Саме тому формування, затвердження та введення в дію Медичного кодексу України — систематизованого законодавчого акта — має стати правовою основою регулювання діяльності національної системи охорони здоров’я.

Базуючись на Концепції розвитку законодавства України на 1997–2005 рр., зокрема на основних чинниках, що впливають на зміст законодавства, та напрямах і пріоритетах розвитку законодавства України (Опришко В.Ф. та співавт., 1997, с. 15–18), враховую­чи методологічні підходи до формування системи інноваційного законодавства, що запропоновані В.О. Гусєвим і Г.М. Довгалем (2004, с. 13), використовуючи досвід кандидата юридичних наук З.С. Гладуна (1994а, б; 1999) щодо з’ясування змісту окремих законодавчих актів в галузі охорони здоров’я та беручи до уваги напрацювання дослідників у галузі медичного права С.О. Козуліної (2004), О.М. Мельника (2006), Т.В. Педченка (2005), О.Г. Рогової (2006), В.М. Рудого (2005), І.Я. Сенюти (2006) і Г.Т. Терешкевич (2004), нижче подамо перелік основних проблем, які, на наш погляд, повинні бути врегульовані при розробці Медичного кодексу України:

 пріоритетні напрями державної політики в галузі охорони здоров’я та шляхи її реалізації;

 правові основи організації охорони здоров’я України;

 законодавче закріплення системи категорійно-понятійного апарату при методологічно правильному визначенні низки дефініцій, які використовуються в галузі охорони здоров’я для кваліфікування відповідних об’єктів на підставі висновків проведеної комплексної експертизи з використанням одного з розділів семасіології — металогіки, що вивчає відношення виразів логічної мови до позначуваних ними об’єктів і змісту, який вони виражають;

 бюджетні та позабюджетні джерела фінансування національної системи охорони здоров’я;

 запобіжні механізми щодо нецільового використання державних коштів, виділених для медичної галузі;

 права та захист прав пацієнтів;

 права та юридична відповідальність медичних працівників;

 правове регулювання проведення медичних екс­пертиз, трансплантації органів і тканин людини, репродуктивних технологій, медичних експериментів;

 правове регулювання надання платних медичних послуг;

 правове регулювання надання психіатричної допомоги;

 надання медичної допомоги в контексті реалізації права людини на життя;

 правові засади функціонування єдиного медичного простору України;

 питання міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я тощо.

На завершення даної публікації вважаємо за доцільне зупинитися ще на одній, дуже важливій, на наш погляд, проблемі. Мова йде про відсутність в Україні спеціалістів, які б мали необхідний рівень знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині, та доцільність виділення медичного права в навчальну дисципліну та галузь науки.

Відомий дослідник в галузі медичного права проф. С.Г. Стеценко (2004, с. 43) стверджує, що особливістю медичного права як навчальної дисципліни є її універсальний характер, оскільки вона одночасно логічно вбудовується в структуру як юридичної, так і медичної освіти. Серед основних обставин, в умовах яких відбувалося виникнення та розвиток медичного права як навчальної дисципліни, він виокремлює такі:

 викладання медичного права в системі медичної та юридичної освіти;

 відсутність упродовж тривалого часу якісно пророблених та науково обґрунтованих навчальних програм;

 незначна кількість спеціалістів в галузі юридичного забезпечення медичної діяльності;

 судово-медичний або організаційний ухили у викладанні медичного права для студентів-медиків;

 відсутність комплексного підручника з медичного права.

Медичне право як галузь науки пов’язується з дослідженнями системних і окремих питань юридичного регулювання медичної діяльності. Виходячи з міждисциплінарного характеру медичного права, на переконання вже неодноразово цитованого вище С.Г. Стеценка (2004, c. 49), науку медичного права можна визначити як сукупність правових, медичних та інших поглядів, переконань та ідей, що розкривають основні положення та сутність медичного права, визначаючи розвиток даної галузі права в майбутньому. До основних завдань науки медичного права слід віднести:

 вивчення вітчизняного медичного права;

 дослідження особливостей передового зарубіжного досвіду в галузі юридичної регламентації медичної діяльності;

 пошук правових шляхів удосконалення системи медичного страхування;

 розробки в галузі оптимізації освітніх про­грам у сфері юридичної та медичної освіти;

 дослідження в галузі історії правового регулювання медичної діяльності;

 теоретико-методологічні аспекти медичного права;

 вироблення пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавчої бази системи охорони здоров’я України тощо.

Хочемо наголосити на тому, що навчальні та науково-дослідні програми в галузі медичного права, на наше глибоке переконання, повинні втілювати нові форми «навчання через дослідження», створюватися на основі міждисциплінарного підходу (Подолян Л., 2006), зокрема медицини, права, історії та державного управління, а не використовувати традиційне розмежування дисциплін. Актуальність і своєчасність зазначеного підходу пояснюється передусім тим, що XXI ст. має стати епохою наукового державного управління, що надасть суспільству можливість контролювати засоби існування шляхом систематичної організації не тільки економічних, соціальних, духовних, але й інших наявних ресурсів. А така стратегія в свою чергу мусить передбачати перехід до нової управлінської ідеології українського суспільства, в основі якої повинен лежати принцип верховенства права.

ВИСНОВКИ

1. Створення, удосконалення і подальший розвиток законодавчої та нормативно-правової бази державного регулювання медичної діяльності, а в перспективі виділення медичного права в окрему галузь права є найважливішим напрямом державної політики України в галузі охорони здоров’я.

2. Вагомим недоліком медичного законодавства є відсутність цілісної кодифікованої системи законів, що має врегулювати медичні правовідносини в Україні.

3. Розроблення й прийняття Медичного кодексу України і побудованих на його основі спеціальних законів, що засвідчить завершення формування галузі медичного права в системі права України, має стати засобом реформування владних, організаційних та фінансово-економічних механізмів державного управління національною системою охорони здоров’я.

4. В Україні відсутні спеціалісти, які б мали необхідний обсяг знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині; очевидна неконсолідованість діяльності представників правової і медичної науки.

5. Системний аналіз опрацьованих у процесі роботи літературних джерел доводить, що питання науково-теоретичного обґрунтування медичного права в Україні комплексно не розглядалися. Саме тому в контексті даної проблематики подальшого дослідження потребують: теоретико-методологічні засади дослідження медичного права; особливості медичного права як навчальної та наукової дисципліни, її роль і місце в системі правової та медичної науки і практики; правове регулювання медичної діяльності в різні історичні періоди України (на особливу наукову зацікавленість заслуговує дослідження законотворчої діяльності в Україні у бездер­жавний період, в період визвольних змагань укра­їнського народу за відновлення власної держави (1917–1920) та впродовж державної незалежності (1991–2006); питання гармонізації національного законодавства України у галузі охорони здоров’я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу; механізми взаємодії органів управління та лікувально-профілактичних закладів дер­жавної охорони здоров’я України з приватними медичними підприємствами, об’єднаннями та кооперативами; правове регулювання діяльності відомчої медицини тощо.

ЛІТЕРАТУРА

    • Авер’янов В.Б. (ред.) (1998) Державне управління: теорія і практика. Юрінком Інтер, Київ, с. 11
    • Богомаз В.М., Лелюх Н.М. (2006) Особливості взаємовідносин лікар — пацієнт в системі добровільного медичного страхування. Укр. мед. часопис, 3(53): 60–64 (http://www.umj.com.ua/arhiv/53/1914.asp).
    • Болотіна Н. (1999) Медичне право у системі права України. Право України, 7: 116–121.
    • Гладун З.С. (1994а) Законодательство о здравоохранении: проблемы формирования новой теоретической модели. Государство и право, 2: 37 с.
    • Гладун З.С. (1994б) Правове становище громадян в галузі охорони здоров’я. Право України, 10: 49 с.
    • Гладун З.С. (1999) Державне управління в галузі охорони здоров’я. Укрмедкнига, Тернопіль, 312 с.
    • Гладун З.С. (2001) Організаційно–правові проблеми вдосконалення діяльності центральних органів виконавчої влади в умовах проведення адміністративної реформи
      (на прикладі Міністерства охорони здоров’я). Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Укра­їні: Матеріали наук.-практ. конф. В.І. Луговий, В.М. Кня-
      зєв (ред.), Вид-во УАДУ, К., Т. 1: 180–182.
    • Гусєв В.О., Довгаль Г.М. (2004) Методологічні підходи до формування системи інноваційного законодавства. Менеджер. Вісн. ДонДУУ, 4(30): 11–17.
    • Козуліна С.О. (2004) Механізми державного управління діяльністю закладів охорони здоров’я (організаційно-правовий аспект): Дис. … канд. наук. з держ. упр. 25.00.02. Одеса, 191 с.
    • Козуліна С.О. (2005) Особливості викладання дисципліни «Медичне законодавство». Матеріали науково-методичної конференції «Досвід впровадження основних засад Болонського процесу в систему вищої медичної (фармацевтичної) освіти», Тернопіль, 14–15 квітня 2005 р.: 136–141.
    • Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Юрінком, Київ, 1996.
    • Любінець О.В., Сенюта І.Я. (2006) Медичний кодекс як основа в реформуванні охорони здоров’я України. Укр. мед. часопис, 3(53): 5–10 (http://www.umj.com.ua/arhiv/53/1686.asp).
    • Мельник О.М. (2006) Державне регулювання діяльності українських миротворчих контингентів: генезис та тенденції розвитку: Автореф. дис. … канд. наук з держ. упр.: 25.00.01. Київ, 20 с.
    • Москаленко В.Ф. (2001) Основні здобутки у сфері охорони здоров’я за роки незалежності України. Охорона здоров’я України, 3: 4–12.
    • Москаленко В.Ф. (2002) Підсумки законодавчої діяльності у галузі охорони здоров’я України. Проблеми мед. науки та освіти, 2: 5–11.
    • Опришко В.Ф. та ін. (1997) Концепція розвитку законодавства України на 1997–2005 роки. Наукове видання, АТ «Книга», Київ, 122 с.
    • Основи законодавства України про охорону здоров’я (1993) Закон України від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Відомості Верховної Ради України, 4: 19 с.
    • Педченко Т.В. (2005) Державне управління системою охорони здоров’я на засадах загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування: Автореф. дис. … канд. наук з держ. упр.: 25.00.02. Київ, 20 с.
    • Подолян Л. (2006) Чи можливий український еквівалент PhD, або як унеможливити купівлю дисертації? Дзеркало тижня, 16–22 вересня, 35(614), с. 1.
    • Проект Закону про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я (2006) Ваше здоров’я, 5(832): 7–12.
    • Рогова О.Г. (2006) Право на життя в системі прав людини: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01. Харків, 20 с.
    • Рудий В.М. (2005) Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров’я в Україні. Сфера, Київ, 272 с.
    • Сенюта І.Я. (2006) Право людини на охорону здоров’я та його законодавче забезпечення в Україні (загальнотеоретичне дослідження): Автореф. дис. … канд. юр. наук. 12.00.01. Львів, 16 с.
    • Стеценко С.Г. (2004) Медицинское право: Учебник. Юридический центр Пресс, 572 с.
    • Терешкевич Г.Т. (2004) Розвиток біоетики в Укра­їні (державно-управлінський аспект): Автореф. дис. … канд. наук з держ. упр.: 25.00.02. Львів, 20 с.
    • Третьяков В.М., Махмудов Е.Ю. (2006) Нормотворча діяльність Всесвітньої організації охорони здоров’я і формування в Україні галузі медичного права та її правових інститутів. Економіка та держава, 3: 69–70.
    >Медицинское право в системе права Украины: состояние и перспективы развития

    Вороненко Юрий Васильевич, Радыш Я Ф

    Резюме. В обзоре литературных источников обобщено состояние нормативно-правовой базы по регулированию медицинской деятельности в Украине. Освещена актуальность выделения медицинского права в отдельную отрасль права Украины. Уделено внимание разработке и внедрению Медицинского кодекса Украины.

    Ключевые слова: медицинское право, Медицинский кодекс Украины, здравоохранение

    >Medical law in the system of law in Ukraine: state and perspectives for development

    Voronenko Yu V, Radysh Ya Ph

    Summary. Article summarize literary data on the state of the legal regulation of medical activity in Ukraine. Conclusion is drawn concerning the urgency of distinguishing the medical law as a separate field in the system of law in Ukraine. Attention is given to the problem of elaboration and introduction of the Medical code in Ukraine.

    Key words: medical law, Medical code of Ukraine, health protection

    Адреса для листування: Вороненко Юрій Васильович

    04112, Київ, вул. Дорогожицька, 9

    Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика