5–6 квітня 2012 р. у Києві відбулася перша спільна Конференція онкоурологів країн СНД, ініціатива проведення якої належала Товариству онкоурологів України та Російському товариству онкоурологів за підтримки Національного інституту раку та Міністерства охорони здоров’я України. У роботі конференції взяли участь близько 450 спеціалістів країн СНД, Європи та США. Тематикою конференції визначено актуальні питання діагностики і лікування місцево-поширеного та метастатичного раку нирки, сечового міхура та передміхурової залози. Як більшість заходів, на яких збираються фахівці-онкологи, конференція пройшла на високому рівні, продуктивно, за активною участю спеціалістів, обговоренням сучасних проблем та останніх досягнень галузі, міжнародним та міждисциплінарним обміном досвіду та оцінкою реалій і перспектив подальшого розвитку онкоурології. Найбільшу заінтересованість публіки викликали доповіді спеціально запрошених гостей з Нью-Йорку, які поділилися досвідом та розповіли про новітні технології в онкоурології.
Відкриваючи конференцію, учасників привітав Едуард Стаховський, доктор медичних наук, професор, голова Товариства онкоурологів України, завідувач відділення пластичної та реконструктивної онкоурології Національного інституту раку (НІР) (Київ). Він окреслив основні етапи роботи та побажав присутнім плідної та творчої співпраці.
Зі вступним вітальним словом до учасників конференції також звернувся Ігор Щепотін, доктор медичних наук, професор, директор НІР (Київ). Він наголосив, що за останні роки ситуація стосовно поширеності морфологічних форм раку сильно змінилася. Зокрема знизилася захворюваність на рак 
легень та рак шлунка, натомість значно підвищилася поширеність онкоурологічної патології, зокрема раку передміхурової залози. Тому проведення такого масштабного заходу із залученням міжнародного досвіду є надзвичайно актуальним і корисним для пошуків шляхів розв’язання цієї проблеми.
Про сучасні світові тенденції в діагностиці та лікуванні раку нирки розповів професор Геннадій Братславський (Нью-Йорк, США). За його словами, впродовж останніх років значно розширилися показання до проведення біопсії нирки, навіть при пухлинах діаметром <3 см. Важливість цього методу діагностики складно недооцінити, адже часто саме він є вирішальним при виборі подальшої тактики лікування, а сучасні технології, зокрема магнітно-резонансна томографія (МРТ) та емісійно-позитронне сканування, забезпечують мінімізацію ризику інфікування та рецидивів внаслідок біопсії. Безумовно високою діагностичною цінністю, за словами доповідача, є можливість генетичної верифікації пухлин за допомогою імуногістохімічних методик одночасно зі введенням радіочутливих антитіл, що дає змогу розпізнання «генетичної приналежності» певного морфологічного виду раку без використання інвазивних методів діагностики. Г. Братиславський навів результати експерименту, в якому зібрано дані стосовно верифікації пухлин саме за генотипуванням. Чутливість такої методики становила понад 94%, що навіть перебільшує точність патоформологічної діагностики.
Стосовно нових тенденцій у лікуванні, доповідач навів останні рекомендації Американської асоціації онкологів, згідно з якими у разі раку нирки невеликих розмірів немає необхідності поспішати з прийняттям рішення стосовно тактики лікування (кріоабляція, часткова резекція нирки). За його словами, відповідно до останніх досліджень, виправдовує себе тактика «вичікування» — спостереження за ростом пухлини протягом 3–4 років. Г. Братиславський наголосив, що середній ріст пухлин нирки становить 0,3 см/рік. Отже немає необхідності чимшвидше 
оперувати хворого, натомість, лікар має достатньо часу для прийняття рішення, зважаючи на особливості клінічного випадку.
Спеціально запрошений професор Михал Бабюк (Прага, Чехія), розповів про новітні тенденції в діагностиці та лікуванні раку сечового міхура. На прикладі клінічного випадку він продемонстрував переваги гексамінолевуленової флуоресцентної цистоскопії, яка значно підвищує специфічність у визначенні локалізації раку, прогнозуванні його інвазії та суттєво зменшує необхідність проведення непотрібних біопсій, а також можливість пропуску невеликих вогнищ при лікуванні.
Доповідач навів дані щодо застосування інтравезикулярної інстиляції БЦЖ (Bacillus Calmette — Guérin — BCG) замість мікроміцину С у ролі ад’ювантної терапії, оскільки перша демонструє кращі результати у профілактиці рецидивів та чинить інгібуючу дію стосовно прогресії пухлини на ранніх стадіях.
Про переваги циторедуктивної резекції нирки при лікуванні хворих на метастатичний нирково-клітинний рак розповів Олег Войленко, кандидат медичних наук, старший науковий співробітник відділення пластичної та відновної онкоурології НІР (Київ). Органозберігаючі операції з приводу раку нирки набули значного поширення, зокрема завдяки прогностичним перспективам, які не поступаються таким при виконанні радикальних нефректомій. Натомість органозберігаючі операції дозволяють зберігати достатню частку паренхіми для запобігання розвитку вторинної анемії та хронічної ниркової недостатності. О. Войленко зауважив, що стандартом лікування метастатичного нирково-клітинного раку є циторедуктивна нефректомія, але в подальшому якість і тривалість життя пацієнта залежать також від застосування таргетної терапії та хіміотерапії, оскільки останні спричиняють нефротоксичну дію.
Доповідач продемонстрував результати аналізу лікування 25 пацієнтів із метастатичним раком нирки віком 26–68 років. Локалізація ураження метастазами була такою: надниркові залози — у 5, легені — у 9, кістки — у 9, регіонарні й віддалені лімфовузли — у 4 пацієнтів. Розміри пухлини становили 20–120 мм. З метою регресії пухлини трьом пацієнтам проведено неоад’ювантну таргетну терапію з позитивним ефектом. Усі пацієнти отримали хірургічне лікування шляхом циторедуктивної резекції нирки. У післяопераційний період ускладнень не спостерігалось, а протягом періоду спостереження (3–42 міс) померли 3 пацієнти від прогресування захворювання. Загальний показник 3-річної виживаності становив 56%.
Про вплив методу деривації сечі на якість життя хворих, які перенесли радикальну цистектомію, розповів Ойбек Вахабов, доктор медичних наук, керівник відділу онкоурології Російського онкологічного національного центру Міністерства охорони здоров’я Республіки Узбекистан (РОНЦ РУ) (Ташкент). За його словами, питання переваг і недоліків використання тонкої та різних відділів товстої кишки для подальшої цистопластики є одним із найбільш дискутабельних, оскільки не має єдиної думки. Саме тому в РОНЦ РУ проведено дослідження з оцінювання та аналізу різних методик деривації сечі.
Радикальну цистектомію виконано 180 хворим віком 40–57 років з приводу раку сечового міхура. Деривація сечі проведена чотирма методами: 50 хворим сформовано неосигмоцистис із сегмента сигмовидної кишки з використанням сфінктера ануса, 65 — виведено двобічну уретерокутанеостому, 45 — виконано деривацію у товстокишковий сечовий резервуар з подальшою самокатетеризацією без детубуляризації, 10 — проведено операцію Бриккера для деривації у здухвинний кондуїт. У близький післяпераційний період у 4 хворих розвинувся метаболічний ацидоз та у 10 — гострий пієлонефрит, які було усунено консервативною терапією.
О. Вахабов продемонстрував результати подальшого спостереження за станом здоров’я пацієнтів, на підставі яких можна зробити висновок, що сучасним вимогам стосовно бажаної якості життя хворих відповідає операція зі створенням товстокишкових сечових резервуарів без детубуляції та створення неосигмоцистиса.
Значну заінтересованість присутніх викликала доповідь Олександра Говорова, кандидата медичних наук Російського онкологічного наукового центру ім. М.М. Блохіна (Москва), стосовно досвіду кріоабляції передміхурової залози у лікуванні місцево-поширенего раку передміхурової залози (РПЗ). Він нагадав, що згідно з Настановою Європейської асоціації урологів, лікування місцево-поширеного РПЗ включає оперативне лікування, променеву та гормональну терапію як монотерапією та в комбінації. Завдяки прогресивному розвитку медичних технологій значно зріс інтерес до малоінвазивних методів лікування РПЗ, таким як кріоабляція, що становить собою абляцію тканини шляхом локального впливу дуже низької температури.
Доповідач продемонстрував досвід проведення кріоабляціі у 10 хворих (середній вік — 71 рік) із клінічною стадією T3N0M0, рівнем загального простатспецифічного антигену (ПСА) крові — 14,3 нг/мл, максимальною швидкістю сечовипускання — 10,3 мл/с, сумою балів за шкалою IPSS (International Prostate Symptom Score) — 15. За даними комп’ютерної томографії і МРТ, у жодного пацієнта не було даних про наявність тазової лімфаденопатії. За даними біопсії, суму балів за Глісоном 7 (3+4), 7 (4+3) і 8 (4+4) відзначали у 3; 5 і 2 пацієнтів відповідно.
За словами О. Говорова, при проведенні абляції межа створюваної льодової кулі виходила за межі передміхурової залози. У цьому зв’язку розмір кулі був більшим, ніж при кріоабляціі такого ж об’єму передміхурової залози при локалізованому РПЗ. Також під час кріоабляції вжито застережних заходів стосовно ректопротекції. Середній час операції становив 115 хв, що можна пов’язати із тривалістю заморожування тканини пухлини, яка має іншу тканинну структуру порівняно з доброякісним утворенням. У всіх випадках після операції сечовий міхур був дренований силіконовим катетером, периопераційних ускладнень не зареєстровано. Після видалення на 7-му добу уретрального катетера у всіх пацієнтів відновлено самостійне сечовипускання, об’єм залишкової сечі у всіх випадках не перевищував 30 мл. 7 хворих, обстежених через 6 міс після кріоабляціі передміхурової залози, повністю утримували сечу. Середній рівень загального ПСА крові у 7 пацієнтів становив 1,6 нг/мл, сума балів за шкалою IPSS — 13. Через 1 рік після операції 6 хворим виконано контрольну біопсію передміхурової залози, за даними якої виявлено фіброз органа. Оцінка онкологічної ефективності кріоабляції передміхурової залози при РПЗ стадії Т3 потребує тривалішого спостереження.
Вікторія Лисенко (Одеса) доповіла про результати іншого методу лікування РПЗ — радикальної простатектомії щодо її доцільності порівняно з гормоно-променевою терапією. Вона зауважила, що застосування стандартної гормоно-променевої терапії у пацієнтів відносно молодого віку у більшості випадків не дає стійкої ремісії і призводить до розвитку кастраційнорезистентного РПЗ протягом найближчих 24 міс. Для досягнення оптимального результату лікування шляхом простатектомії основним критерієм є правильний вибір хворих. Значно поліпшити прогноз канцерспецифічної виживаності дозволяє застосування ад’ювантної терапії.
В. Лисенко продемонструвала результати дослідження за участю 11 пацієнтів з місцево-поширеним РПЗ, яким була виконана радикальна простатектомія з грудня 2007 р. по червень 2010 р. У 9 хворих не було чітко визначено стадію пухлинного процесу на доопераційному етапі, у 2 — поширеність РПЗ була відома заздалегідь. Так, у 5 встановлено стадію Т3а, у 6 — Т3в. Середній вік пацієнтів становив 59±5 років, середній показник ПСА — 10,54±5,3 нг/мл, середній показник Глісона — 7,27 бала.
Протягом дослідження динаміку РПЗ за показниками місцевої прогресії, ПСА-прогресії, метастазування та/чи розвитку резистентності до кастраційної терапії порівнювали з динамікою у групі пацієнтів з місцево-поширеним РПЗ, які отримували стандартну гормоно-променеву терапію.
У подальшому в групі хворих, яким виконано радикальну простатектомію, біохімічна прогресія без ознак місцевого рецидиву розвинулася у 3 з 11, місцевий рецидив захворювання — у 1 хворого, метастазування не виявлено у жодного пацієнта.
У пацієнтів із біохімічної прогресією гормональна терапія розпочата в терміни 6–9 міс від моменту операції. Протягом 12–48 міс спостереження ознак резистентності до кастраційної терапії у цих хворих не відзначали. При біохімічній прогресії ПСА наростав повільно, що дозволило проводити усім пацієнтам терапію в інтермітуючому режимі. У групі пацієнтів, які отримували гормоно-променеву терапію, біохімічну прогресію відзначали у 9 із 15 хворих, пальпаторні та МРТ-ознаки місцевого прогресування пухлини — у 5 хворих. У 3 пацієнтів розвинувся кастраційнорезистентний рак із метастатичним ураженням кісток у термін 17–26 міс, з них 2 пацієнти померли від прогресування захворювання. Доповідач підсумувала, що прогноз місцево-поширеного РПЗ у хворих віком <65 років, які перенесли радикальну простатектомію, був більш сприятливим.
Критеріями відбору для активної тактики лікування слід вважати вік <65 років, відсутність протипоказань до оперативного лікування, МРТ-ознак інвазії пухлини в сусідні органи і наявність регіонарних метастазів, які не підлягають видаленню. Видалення первинної пухлини у хворих молодого віку з місцево-поширеним РПЗ, за словами В. Лисенко, дозволяє відстрочити гормональну терапію, а в разі необхідності проводити її в інтермітуючому режимі, що знижує ризик розвитку кастраціонорезистентного РПЗ.
Про комплексну діагностику пухлинних тромбів при нирково-клітинному раку розповів Олексій Перевезев, (Харків). Він наголосив, що найбільш частою локалізацією пухлинних тромбів є нижня порожниста вена, що зумовлено особливостями пухлинного росту (на сьогодні немає однозначної відповіді стосовно механізму виникнення тромбозу: шляхом метастазування чи формування пухлинних тромбів) та анатомо-фізіологічними особливостями організму. Частота виникнення тромбів при раку нирки однакова для обох боків, але внаслідок пульсуючої дії черевної аорти тромби зазвичай потрапляють до нижньої порожнистої вени. Таким чином, достовірно знаючи про ступінь поширення пухлинного процесу на венозну систему, необхідно отримати максимальну діагностичну інформацію для запобігання такому складному оперативному втручанню, як v.сava-тромбектомії.
За словами О. Перевезева, одним із найбільш розповсюджених методів діагностики пухлинних тромбів є ультразвуковий метод, який дозволяє в більшості випадків визначити наявність і поширеність процесу (досвідчений фахівець може навіть окреслити його структуру). Однак без точної інформації стосовно залучення у процес венозної стінки не можна спрогнозувати подальшу тактику лікування, а в разі нетипової локалізації тромбозу чи конституційних особливостей пацієнта не завжди вдається визначити межі тромбів. Більш інформативною є комп’ютерна діагностика, особливо спіральна комп’ютерна томографія. За її допомогою можна стовідсотково встановити локалізацію тромба, наявність колатералей, особливості будови пухлинної маси. Подібну чутливість, точність і специфічність виявляє і МРТ. Застосування таких високочутливих методик особливо важливе при діагностиці лівобічних ретроаортальних тромбозів.
Говорячи про перспективи вдосконалення діагностики, доповідач навів слайди, на яких продемонстровано результат сукупної позитронно-емісійної томографії у поєднанні з комп’ютерною томографією, які дозволяють отримати всю можливу інформацію стосовно пухлинних тромбозів і чітко визначитися з подальшою тактикою лікування.
Також під час конференції було обговорено переваги розширеної та локалізованої лімфодисекції, особливості радикальної цистектомії залежно від статевої приналежності пацієнта, наведено сучасні схеми та методики хіміотерапевтичного та гормонального лікування онкоурологічної патології.
Серед недоліків проведення конференції учасники відзначили відсутність спеціалістів-патоморфологів та неможливість обговорення шляхів вирішення актуальної проблеми — гіпердіагностика раку у пацієнтів урологічного профілю.
На завершення конференції підведено підсумки роботи, а також заплановано наступну зустріч фахівців.
Анна Городецька,
фото автора
