Проблемні питання лікування дітей та підлітків

1–2 березня 2012 р. у Києві пройшов Науковий симпозіум з міжнародною участю «Проблемні питання лікування дітей та підлітків», на якому обговорено актуальні питання щодо цієї тематики.

Розповідаючи про проблемні питання педіатрії на сучасному етапі реформування галузі Світлана Осташко, директор Департаменту материнства, дитинства та санаторного забезпечення МОЗ України (Київ), зазначила, що на сьогодні в Україні вже є позитивні зміни в динаміці народжуваності та смертності. Показник народжуваності з 2001 р. підвищився на 23%, але сталої динаміки до зниження смертності поки що немає, тому природний приріст населення залишається від’ємним. Можливо, за допомогою реформ та удосконалення перинатальної служби вдаватиметься і надалі покращувати показники народжуваності, бо вже наразі кількість пологів збільшується, а кількість абортів — зменшується. Завдяки впровадженню новітніх перинатальних технологій зростає показник нормальних пологів і знижується показник патологічних. Медикаментозне втручання під час пологів знизилося приблизно з 80 до 5%.

С. Осташко відзначила, що перш за все на здоров’я дитини впливає здоров’я жінки. Якщо жінка народжує в нормальних пологах, дитина має народжуватися здоровою. Завдяки зусиллям акушерів, неонатологів знижується захворюваність новонароджених в акушерських стаціонарах. Зниження захворюваності допомагає знизити інвалідність. Наразі в Україні близько 10 тис. дітей-інвалідів. З 2010 р. змінилися підходи до медико-соціальної допомоги цим дітям. Вирішено створити на базі будинків дитини центри медико-соціальної реабілітації. Також активно вивчаються питання щодо створення реабілітаційних центрів нового типу — соціальної педіатрії, де не лише надаватимуть медичну допомогу, але й соціально орієнтуватимуть дітей щодо їх подальшого майбутнього.

На думку С. Осташко, показник малюкової смертності в Україні, на жаль, продовжує залишатися у 2 рази вищим порівняно з краї­нами Європи. З 2007 р. впроваджено нові критерії живонароджуваності, велику роль тут має відігравати достовірність реєстрації. В українській статистиці показник йде до зниження, але це не відображає реальної ситуації, а лише підкреслює недостовірність реєстрації.

Говорячи про материнську смертність, С. Осташко зауважила, що цей показник знизився і протягом останніх 5 років залишається на одному рівні. Але, незважаючи на всі зусилля, щороку приблизно 100 жінок помирають, і у структурі смертності на 1-му місці залишаються екстрагенітальна патологія, кровотечі та сепсис — керовані причини, яким можна запобігти.

Доповідач відзначила, що на захворюваність і смертність дітей можна вплинути за допомогою вакцинації. Рівень охоплення останньою на сьогодні низький, а саме цей показник відіграє важливу роль у досягненні цілей тисячоліття, які оголошені урядом України. Останніми роками заходи антивакцинальної кампанії сильно вплинули на довіру населення до важливості щеп­лення. Іншою проблемою є забезпечення всіх регіонів вакцинами. Обидві проблеми залежать від заінтересованості й роботи медичних працівників. Наразі вже впроваджено новий Календар щеплень, у країні проходять семінари з метою покращання рівня обізнаності та практичних навичок у цьому питанні.

Також С. Осташко відзначила, що змінився підхід до профілактичних оглядів дитини, наразі батьки мають бути присутніми при кожному її огляді для того, щоб краще знати свою дитину, розуміти, які в неї проблеми, як слід її доглядати та харчувати.

За словами С. Осташко, без змін в охороні материнства й дитинства на кожній її ланці — від первинної до високоспеціалізованої допомоги — не слід очікувати знач­них змін і тенденцій до покращання показників народжуваності, захворюваності та смертності. Медична допомога матерям і дітям має бути доступною, якісною, кваліфікованою, своєчасною та комплексною.

С. Осташко виділила першочергові пріоритети:

1. Первинна медична допомога:

• впровадження Стратегії інтегрованого ведення хвороб дитячого віку;
• подальше впровадження програми імунопрофілактики;
• подальше впровадження стратегії «Лікарні, доброзичливі до дитини» (наразі вже створено понад 100 таких лікарень).

2. Спеціалізована медична допомога матерям та дітям:

• затвердження та впровадження маршрутів пацієнтів від первинної ланки до високоспеціалізованої допомоги;
• затвердження стандартів і критеріїв медичної допомоги матерям та дітям.

3. Реформування системи охорони здоров’я дітей шкільного віку:

• затвердження та впровадження міжвідомчої Стратегії розвитку охорони здоров’я дітей шкільного віку в навчальних закладах;
• затвердження пакета послуг медичного обслуговування дітей у загальноосвітніх навчальних закладах.

Важливе значення, на думку С. Осташко, має інформаційна політика, тому необхідно підвищувати інформованість медичної громади та населення щодо новітніх медичних технологій, підвищувати обізнаність населення з питань охорони здоров’я матерів і дітей, посилювати роль сім’ї щодо дотримання прав дітей та формувати навички здорового способу життя. Також основний вплив медичної освіти на галузь має складатися з підготовки лікарів в університетських лікарнях, впровадження нових лікувально-діагностичних технологій, безперервного професійного розвитку лікарів з метою покращання якості підготовки лікарів та середніх медичних працівників, що підвищить якість надання медичної допомоги і в результаті — вплине на здоров’я людей.

На завершення С. Осташко розповіла, що лікар-педіатр нової професійної генерації повинен мати високий рівень фахової компетенції, займатися профілактикою захворюваності, вести організаційну, управлінську та менеджерську діяльність, знати закони ринкової економіки, мати освітні знання з декількох клінічних дисциплін, проводити статистичний облік і звітність із застосуванням сучасних інформаційних технологій, постійно удосконалювати всі види фахової діяльності та мати високий рівень моральних якостей і активну громадську позицію.

Ольга Білогорцева, завідувач відділення дитячої фтизіатрії Державної установи «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського НАМН України», головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «Дитяча фтизіатрія» (Київ), відзначила, що в Україні залишається складна епідеміологічна ситуація щодо туберкульозу. Наявна велика кількість хворих дорослого віку з деструкцією легень та бактеріовиділенням, які є джерелом інфікування мікобактеріями туберкульозу і особливо небезпечні для найбільш уразливих континентів населення — дітей та підлітків. На сьогодні Україна віднесена до 27 країн світу, в яких зосереджено 85% всього тягаря мультирезистентного туберкульозу та посідає 4-те місце у світі за його поширеністю серед пацієнтів із новими випадками захворювання. Також зареєстровано випадки розширеної медикаментозної резистентності (майже до всіх відомих протитуберкульозних препаратів).

Епідемія туберкульозу в Україні обтяжена зростанням захворюваності на коінфекцію туберкульоз/ВІЛ та зростанням захворюваності на мультирезистентний туберкульоз і туберкульоз з розширеною резистентністю. Структура захворюваності на туберкульоз у дітей віком до 14 років суттєво відрізняється від підлітків: 61,1% — діти з позалегеневими формами туберкульозу та 38,9% — з туберкульозом легень. Структура захворюваності по уражених органах у підлітків зовсім інша: 85% — туберкульоз легень, 15% — позалегеневі форми туберкульозу.

О. Білогорцева розповіла, що діагностика туберкульозу в цілому основується на сукупності:

• клінічних симптомів;
• рентгенологічних ознак;
• непрямих діагностичних критеріїв: результатів туберкулінодіагностики, даних епідемічного анамнезу;
• бактеріологічних методів обстеження;
• результатів додаткових методів обстеження (імуноферментний аналіз, полімеразна ланцюгова реакція та ін.);
• результатів тест-терапії антибіотиками широкого спектра дії у хворих з інфільтративними змінами в легенях.

О. Білогорцева зазначила, що у клінічній картині туберкульозу виділяють:

1. Синдром загальних порушень:

• астеноневротичний синдром (слабкість, блідість шкіри, субфебрильна температура тіла, зниження апетиту, втрата маси тіла та ін.);
• функціональні порушення з боку різних органів і систем (головний біль, біль у животі, серці, тахікардія, зміни артеріального тиску, порушення менструального циклу та ін.);
• параспецифічні реакції (кератокон’ юнктивіт, блефарит, вузлова еритема, кільцевидна гранульома).

2. Легеневі симптоми (кашель, утруднене дихання, біль у грудній клітці, кровохаркання, фізикальні зміни в легенях).

О. Білогорцева зазначила, що діагностика туберкульозу на підставі лише клінічних ознак захворювання часто неможлива у зв’язку з відсутністю строго специфічних ознак, різноманітністю клінічних «масок» туберкульозу та переважно малосимптомним початком захворювання. Діагностика туберкульозу на підставі лише рентгенологічної картини теж складна, оскільки кожна клінічна форма захворювання має свою рентгенологічну характеристику.

Говорячи про туберкулінодіагностику, О. Білогорцева підкреслила, що значення проби Манту при її грамотному застосуванні важко переоцінити. Тому в усьому світі, незважаючи на її недоліки, проба Манту залишається важливим тестом для діагностики туберкульозу, насамперед у дітей. Усі міжнародні документі рекомендують застосування проби Манту для діагностики туберкульозу. З того часу, як у 1907 р. австрійський педіатр К. Пірке запропонував нашкірний тест, який поширився в усьому світі, почалася ера масової туберкулінодіагностики. У 1908 р. запропоновано внутрішньошкірний тест (проба Манту), який протягом 100 років продов­жував залишатися одним із найпоширеніших методів діагностики туберкульозу у світі при масових епідеміологічних обстеженнях населення. Реакція Манту має ряд очевидних переваг: простота постановки та обліку результатів реакції, дешевизна препарату. Однак реакція Манту має і ряд недоліків, виявлених ще засновниками туберкулінодіагностики. Основний з них — велика кількість хибнопозитивних результатів. Таким чином, виникла необхідність пошуку нових методів ранньої та своєчасної діагностики туберкульозу, насамперед у дітей.

За словами О. Білогорцевої, у світі використовують більш чуттєві тести з визначенням γ-інтерферону чи специфічного Т-лімфоциту. Ці тести не потребують введення в організм будь-яких речовин (що усуває можливість виникнення побічних реакцій на введення препарату та знижує ризик можливої відмови від проведення обстеження) та повторних візитів у клініку для обліку результатів, оцінка цього тесту завжди об’єктивна, обстежувати пацієнтів можна через будь-які проміжки часу, при цьому відсутній бустерний ефект. Але є і негативні сторони — постановка тестів in vitro технічно складна, високовартісна, потребує наявності спеціалізованої лабораторії, потребує забору крові з вени та швидкої роботи з кров’ю, оскільки лімфоцити з часом втрачають свою активність (що малоймовірно при скринінгових обстеженнях) та потребує високої кваліфікації персоналу. Крім того, проба дозволяє виявити лише один компонент імунологічної реакції, а саме — γ-інтерферон, тоді як у кожному тесті реакції гіперчутливості сповільненого типу беруть участь усі клітини та медіатори імунологічної реакції.

Діаскінтест — внутрішньошкірний тест з алергеном туберкульозу рекомбінантним — сьогодні є найбільш чутливим та специфічним імунологічним тестом з існуючих для діагностики туберкульозу.

Людмила Чернишова, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «Дитяча імунологія» (Київ), розповіла про контрольовані вакцинами інфекції та можливості їх імунопрофілактики. На сьогодні існує можливість запобігти 27 вакцин-контрольованим захворюванням. Щорічно вакцинація запобігає 2,5 млн смертей та 750 тис. випадків інвалідизації.

Доповідач зазначила, що вірус папіломи людини (ВПЛ) вважається причиною раку шийки матки (РШМ). Щоденно в Украї­ні 6 жінок помирають від РШМ. Смертність від РШМ в Україні перевищує світові показники у 2 рази, після встановлення діагнозу РШМ 15% жінок не проживають і одного року. 50–80% жінок можуть бути інфіковані ВПЛ протягом життя, персистенція онкогенних типів ВПЛ, до яких відносять 16; 18; 31; 33; 45-й тип — необхідна умова для розвитку РШМ. Три онкогенні типи ВПЛ (16; 18; 45-й) викликають 94% аденокарцином. Але, на щастя, існує рекомбінантна вакцина, яка на 98,4% ефективна у запобіганні передракових уражень шийки матки, що викликаються ВПЛ 16-го та 18-го типу та 87% — щодо запобігання передракових уражень шийки матки незалежно від типу ВПЛ, що викликав їх.

Л. Чернишова відзначила підвищення захворюваності на кашлюк. Причинами цього є те, що тривалість імунітету проти кашлюку після вакцинації становить 4–12 років. Незахищені підлітки та дорослі є резервуаром інфекції для дітей. Саме це сприяє тому, що 94% смертей внаслідок кашлюку в Європейському регіоні трапляється серед дітей віком до 1 року. Тому на сьогодні дорослим рекомендують ревакцинуватися від кашлюку.

На думку Л. Чернишової, захист суспільства проти інфекційних захворювань є питанням національної безпеки. Рекомендовані вакцини можуть бути придбані як за власні кошти, так і за кошти місцевого бюджету.

Володимир Лапшин, головний спеціа­ліст МОЗ України зі спеціальності «Пульмонологія» (Київ), розповів про сучасні підходи до антибактеріальної терапії бронхолегеневих захворювань у дітей і відзначив, що групою експертів Все­світньої організації охорони здоров’я встановлено, що 75% дитячої смертності припадає на 6 основних захворювань, при цьому ⅓ дітей віком до 5 років гинуть від гострих респіраторних захворювань і пов’язаної з ними пневмонією. В Україні пневмонія займає 3-тє місце у структурі дитячої смертності.

Запальна реакція в паренхімі легень, що виникає при пневмонії, залежить від кількості та вірулентності мікроорганізмів, стану захисних механізмів дихальних шляхів і організму в цілому. Основними шляхами інфікування легень патогенними мікроорганізмами є:

• аспірація секрета з носоглотки;
• вдихання аерозолю;
• гематогенне поширення.

В. Лапшин зауважив, що природна стійкість пояснюється відсутністю в мікроорганізмі мішені для дії антибіотика, недоступності мішені в результаті первинно низької проникливості зовнішньої мембрани бактеріальної клітини для антибіотика чи його ферментативної інактивації.

Серед основних принципів емпіричної терапії при пневмонії В. Лапшин виділив ранній початок лікування з урахуванням найбільш ймовірного збудника та його чутливості до антибактеріальних препаратів у регіоні, віку хворого, наявності фонових захворювань, токсичності й переносимості антибактеріальних препаратів для конкретного хворого.

Він визначив пропозиції щодо поліпшення стану захворюваності та смертності серед дітей із захворюваннями органів дихання, подані до Верховної Ради України:

• законодавчо передбачити відповідальність батьків за недбалість і несвоєчасне звернення за медичною допомогою з приводу гострих бронхолегеневих захворювань дітей (у 80% летальних випадків при пневмонії у дітей в Україні причина — пізнє звернення батьків за медичною допомогою, несвоєчасна госпіталізація та розвиток ускладнень);
• організаторам первинної ланки охорони здоров’я дітей (поліклінічної служби) посилити медичну допомогу дітям дошкільного віку з гострими негоспітальними пневмоніями легкого перебігу та бронхіальною астмою за рахунок організації стаціонарів на дому, що буде мати медико-соціальний та економічний ефект і забезпечить контроль за призначенням антибактеріальних препаратів (тим самим — запобігання розвитку антибіотикорезистентності);
• посилити контроль за реалізацією антибактеріальних лікарських засобів для дітей в аптечній мережі у зв’язку з суттєвим поширенням загальної алергізації і, таким чином, медикаментозної алергії, особливо тяжких її форм.

Марина Маменко, завідувач кафедри педіатрії факультету післядипломної освіти Львівського державного медичного університета ім. Данила Галицького, відзначила, що територія України є зоною йодного дефіциту. Ще у 1945 р. Наркомздравом СРСР затверджено інструкцію «Про протизобну йодну профілактику» в усіх ендемічних регіонах тодішнього Радянського Союзу: групову профілактику (шляхом призначення таблеток йодистого калію дітям у організованих колективах) та вживання йодованої кухонної солі.

Говорячи про підсумки останніх 20 років, М. Маменко зауважила, що вживання йодованої солі у світі збільшилося з 20% на початку 90-х років ХХ ст. до 70% — наприкінці 2007 р. 120 країн світу прийняли рішення на законодавчому рівні щодо йодизації солі, 34 — досягли повної ліквідації йодного дефіциту.

Наразі Україна належить до числа 130 країн світу, що мають проблему йодного дефіциту на популяційному рівні й займає 5-те місце серед країн із найнижчим рівнем вирішення проблеми. Лише 18% населення України користуються йодованою сіллю під час приготування їжі, а у кожної 10-ї дитини шкільного віку діагностують зоб. На жаль, в країні не існує національної програми щодо ліквідації йодного дефіциту.

Наразі зареєстровано проект Закону щодо вирішення проблеми йододефіциту в країні, у разі прийняття якого відбуватиметься:

• вироблення продуктів харчування з обов’язковим використанням йодованої кухонної солі;
• обов’язкова реалізація йодованої кухонної солі у торговельній мережі (роздрібній торгівлі);
• реалізація нейодованої кухонної солі у відділах закладів роздрібної торгівлі для окремих категорій громадян;
• недопущення реалізації нейодованої кухонної солі без наявності йодованої кухонної солі;
• кухонна сіль, яка надходитиме для потреб харчової промисловості (за винятком переробки океанічної риби та морепродуктів) має бути збагачена йодом;
• у раціоні харчування організованих дитячих колективів, лікувально-профілактичних, особового складу військових формувань, органів внутрішніх справ, органів і установ системи виконання покарань, а також в інших мережах громадського харчування використовуватиметься йодована кухонна сіль;
• нові технології виробництва продуктів харчування розроблятимуться з урахуванням вимоги забезпечення оптимального йодного харчування.

Сергій Крамарєв, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України з питань дитячих інфекційних захворювань (Київ), розповів, що в Україні маркери вірусного гепатиту В та С виявляють у 54,8% донорів, 24,3% вагітних, 17,8% медичних працівників, 20,8% дітей з гастроентерологічними захворюваннями та 75% дітей з онкогематологічними захворюваннями (ОГЗ). Причинами високої частоти інфікування останніх є висока частота парентеральних втручань і масивне трансфузійне навантаження, стан імуносупресії, пов’язаний з поліхіміотерапією, токсичне, медикаментозне ураження печінки.

С. Крамарєв розповів, що в США та раїнах Західної Європи на початку 90-х років ХХ ст. в результаті законодавчого введення тестування усіх доз крові, що переливаються хворому, із застосуванням тестів 2-го і 3-го покоління використання рекомбінантних, термічно інактивованих факторів згортання крові, застосування фізико-хімічних процесів інактивації вірусу вдалося досягти повного викорінення випадків посттрансфузійного гепатиту. Його ризик у цих країнах на сьогодні не відрізняється від такого у осіб контрольної групи. Доведено, що ризик інфікування хворих вірусами гепатиту при ОГЗ прямо пропор­ційний числу одиниць крові та її препаратів, що отримав хворий. Разом із кров’ю та її препаратами вірусний гепатит може передаватися при введенні контамінованого імуноглобуліну.

С. Крамарєв зауважив, що ефективність комбінованої терапії вірусного гепатиту С у дітей з ОГЗ, що викликаний 3-м генотипом вірусу, перевищує таку при вірусному гепатиті С, викликаному 1-м генотипом вірусу. Ефективність лікування хронічного вірусного гепатиту у дітей з ОГЗ пегільованими інтерферонами вища за терапію простими (лінійними) препаратами інтерферонів. Найбільш оптимальний термін початку противірусної терапії вірусного гепатиту у дітей з ОГЗ — 36 міс після закінчення поліхіміотерапії. Її проведення істотно впливає на ефективність противірусної терапії вірусного гепатиту, а підвищення рівня аланінамінотрансферази в ≥1,5 раза від норми є предиктором ефективності терапії.

Головний педіатр МОЗ України В’ячеслав Бережний (Київ)розповів про діагностику та лікування герпесвірусної інфекції. Всього медицині відомо 100 видів герпесвірусів. За даними Все­світньої організації охорони здоров’я, 95% дорослого населення є носіями вірусу герпесу.

В. Бережний розповів, що до підсімейства γ-герпесвірусу відносить вірус Епштейна — Барр, що викликає інфекційний мононуклеоз, гострий перебіг якого проявляється лімфаденопатією, гепіретермією, явищами гострого фаринготонзиліту, гепатоспленомегалією, лейкоцитозом з атиповими мононуклеарами. При хронічному перебігу спостерігають поліорганні синдроми (кардіальний, церебральний, артралгічний), гіпертрофію піднебінного і глоткових мигдаликів та лімфопроліферативний синдром. Хронічні форми захворювання розвиваються у 20–40% пацієнтів. Також хвороба часто поєднується з іншими внутрішньоклітинними інфекціями, такими як цитомегаловірусна, хламідійна та мікоплазменна. При латентній формі триває репродукція зрілого вірусу і виділення його у зовнішнє середовище. Перебіг інфекції безсимптомний або проявляється помірним підвищенням активності печінкових ферментів. Стерті форми характеризуються тривалим субфебрилітетом, слабкістю, лімфаденопатією, болем у лімфатичних вузлах, міалгією, артралгією, нашаруванням опортуністичних інфекцій та хвилеподібним перебігом. Генералізована форма характеризується ураженням центральної нервової системи, міокарда, нирок, гемофагоцитарним синдромом, онкологічними лімфопроліферативними процесами, ауто­імунними захворюваннями, синдромом хронічної втоми та розривом селезінки.

До підсімейства β-герпесвірусів належить цитомегаловірус (ЦМВ), що викликає цитомегалію, яка може бути вродженою, набутою та цитомегалією у ВІЛ-інфікованих і осіб з ослабленим імунітетом. Інфікування ЦМВ у жінок підвищує ризик переривання вагітності, самовільних викидів, антенатальної загибелі плода, аномалій розвитку плода та багатоводдя.

В. Бережний відзначив, що, оскільки ЦМВ має нейротропну, епітеліотропну, гепатотропну та кардіотропну дію, клінічна картина вродженої ЦМВ інфекції у новонароджених проявляється: пригніченням рефлексів, порушенням смоктання і ковтання, косоокістю, ністагмом, асиметрією обличчя, м’язовою гіпотонією, підвищенням тонусу м’язів кінцівок, судомами, інтерстиціальною пневмонією, нефротичним синдромом, розширенням бокових шлуночків головного мозку і субарахноїдального простору, сповільненою та патологічною мієлінізацією, паравентрикулярними кістами, кальцифікатами речовини мозку (за даними магнітно- резонансної томографії).

Пізні прояви вродженої ЦМВ у новонароджених проявляються через 2–7 років — можуть з’являтися дефекти слуху, зору, зубів, розумова відсталість, порушення поведінки, епілептичний синдром, ураження слинних залоз, полікістоз підшлункової залози (панкреатит, муковісцидоз), хоріоретиніт, тромбоцитопенія, гемолітична анемія.

Клініка набутої ЦМВ не входить у рамки будь-якої нозологічної форми (лихоманка, інтоксикація, міалгія, лімфаденопатія, сіалоденіт, гепатит, інтерстиційна пневмонія, гідроцефалія, менінгоенцефаліт, ентерит, коліт, полікістоз підшлункової залози, нефрит.

Вірус герпесу людини 6-го типу викликає раптову екзантему новонароджених та дітей старшого віку, яка проявляється гіперемією зіва, часто фебрильною температурою тіла протягом 4–5 днів, яка завершується появою рожевого плямисто-папульозного висипу (від декількох годин до 3 діб) на тулубі, шиї, менше на обличчі та кінцівках, збільшенням шийних, задньошийних, задньовушних лімфовузлів. Можливі менінгізм, серозний менінгіт із доброякісним перебігом, гіперемія та набряк зад­ньої стінки глотки і кон’юнктиви повік, плямисто-папульозна екзантема на м’якому піднебінні та язичку, періорбітальний набряк, закладеність носа без вираженої ринореї, спленомегалія. Може виникати кашель, нудота, блювання, діарея.

За словами В. Бережного, лікування герпесвірусної інфекції здійснюється за допомогою застосування:

• ациклічних нуклеозидів;
• інтерферонів;
• індукторів інтерферону;
• флавоноїдів;
• пасивної імунотерапії;
• метаболітів натуральних пуринів.

Володимир Мартинюк, завідувач кафедри дитячої неврології та медико-соціальної реабілітації Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, директор Українського медичного центру реабілітації дітей з органічними ураженнями (Київ), розповів, що, виходячи з даних UNISEF (United Nations Children’s Fund) для країн Центральної та Східної Європи, чисельність дітей-інвалідів становить 2,5%, дітей із тяжким ступенем інвалідності — 1%. 10–20% дітей та підлітків мають обмежені можливості здоров’я і потребують постійного медико-педагогічного супроводу. В Україні близько 212 тис. дітей-інвалідів віком до 18 років, з них до 85 тис. — з тяжкою інвалідністю. 850 тис. — 1 млн 700 тис. — діти з обмеженими можливостями здоров’я.

В Україні реєстр дітей-інвалідів включає:

• епілепсію та епілептичні синдроми;
• дитячий церебральний параліч;
• прогресуючу м’язову дистрофію;
• спінальну м’язову атрофію;
• розсіяний склероз.

У розвинутих країнах до 90% дітей-інвалідів отримують доступ до реабілітаційної допомоги, залишаються в сім’ї, відвіду­ють дитячий садок, школу, а в подальшому — отримують ранню профорієнтацію і в дорослому житті можуть працювати.

Тетяна Харченко,
фото автора