Анестезіологічне забезпечення, біль та оксидативний стрес при ургентному черезшкірному коронарному втручанні у пацієнтів зі STEMI

Вступ

Гострий коронарний синдром з елевацією сегмента ST (STEMI) залишається однією з провідних причин втрати працездатності та смертності в усьому світі. Нині ургентне черезшкірне коронарне втручання (ЧКВ) є основною стратегією реперфузії у пацієнтів зі STEMI при своєчасному доступі, оскільки дає змогу досить швидко відновити коронарний кровотік, обмежити зону ішемічного ушкодження міокарда та покращити клінічний прогноз [1]. У той самий час навіть успішна реперфузія не усуває повністю ризику ушкодження міокарда, оскільки відновлення прохідності кровотоку супроводжується складним каскадом ішемічно-реперфузійних ушкоджень та реакцій, серед яких важливе місце посідає оксидативний стрес [1, 2].

Ушкодження міокарда при STEMI формується внаслідок не лише самої ішемії, а й надмірного утворення активних форм кисню під час реперфузії. Реактивні кисневі метаболіти ініціюють перекисне окиснення ліпідів, ушкодження клітинних мембран, мітохондріальну дисфункцію, порушення кальцієвого гомеостазу та активацію прозапальних механізмів, що зрештою поглиблює некроз кардіоміоцитів і зумовлює несприятливе ремоделювання міокарда [2, 3]. Серед лабораторних індикаторів оксидативного стресу особливу увагу привертають малоновий діальдегід (MDA) як маркер ліпопероксидації, а також супероксиддисмутаза (SOD) і глутатіонпероксидаза (GPx) як ключові ферменти антиоксидантного захисту [3]. Клінічне дослідження показало, що у пацієнтів з інфарктом міокарда, особливо при STEMI, відзначають підвищення рівня MDA та зниження активності антиоксидантних ферментів, що підтверджує істотну роль дисбалансу між про- та антиоксидантними механізмами в патогенезі гострого ішемічного ушкодження [4, 5].

За даними клінічних спостережень, вищі рівні ендогенних антиоксидантних ферментів, зокрема SOD і GPx, асоціюються з кращою ST-резолюцією та сприятливішими показниками коронарного кровотоку після втручання, що свідчить про потенційне прогностичне значення цих маркерів [4]. Отже, оцінка MDA, SOD і GPx у періопераційний період може бути корисною не лише для характеристики інтенсивності оксидативного стресу, а й для більш глибокого розуміння впливу різних лікувальних підходів на перебіг реперфузійного ушкодження [2, 4].

Важливим компонентом ведення пацієнтів зі STEMI є контроль больового синдрому. Ішемічний біль під час STEMI та ургентного ЧКВ супроводжується активацією симпато-адреналової системи, підвищенням частоти серцевих скорочень, зростанням судинного опору та, відповідно, збільшенням потреби міокарда в кисні, що потенційно може поглиблювати ішемічне ушкодження [8]. Крім того, високий рівень тривоги та дискомфорту є поширеним явищем, причому найбільша вираженість тривоги відмічається безпосередньо перед процедурою та під час первинного ЧКВ [7]. Систематичні огляди свідчать, що аналгоседація під час катетеризаційних втручань здатна помірно зменшувати вираженість болю і тривоги та покращувати переносимість процедури, однак використовувані схеми залишаються неод­норідними, а доказова база щодо їх оптимального вибору обмежена [6].

Особливої актуальності ця проблема набуває у пацієнтів зі STEMI, оскільки традиційні опіоїдні анальгетики, хоч і ефективні щодо зменшення вираженості болю, але можуть затримувати шлунково-кишкове всмоктування та послаблювати ранній антитромбоцитарний ефект, що спонукає до пошуку більш збалансованих підходів до анестезіологічного забезпечення [6, 8]. Таким чином, вивчення впливу різних методів анестезіологічного забезпечення не лише на інтенсивність болю, але й на маркери оксидативного стресу у пацієнтів зі STEMI під час ургентного ЧКВ є клінічно значущим і патогенетично обґрунтованим. Незважаючи на наявність окремих даних щодо ролі оксидативного стресу та особливостей анальгезії при STEMI, їх інтегральний аналіз у контексті конкретного методу анестезіологічного забезпечення під час ургентного ЧКВ залишається недостатньо вивченим, що й зумовлює актуальність цього дослідження [4, 6, 8].

Мета дослідження: оцінити вплив різних методів анестезіологічного забезпечення на інтенсивність болю та маркери оксидативного стресу у пацієнтів зі STEMI під час ургентного ЧКВ.

Об’єкт і методи дослідження

Дизайн дослідження

Одноцентрове проспективне порівняльне дослідження.

Характеристика пацієнтів

Дослідження виконано на базі КНП КОР «Київська обласна клінічна лікарня № 1» м. Київ упродовж 2020–2024 рр. У дослідження включено 90 пацієнтів із гострим інфарктом міокарда з елевацією сегмента ST, яким проводили ургентне ЧКВ. Усі хворі були розподілені на три клінічні групи залежно від обраного методу анестезіологічного забезпечення, по 30 пацієнтів у кожній групі.

Критерії включення: пацієнти зі STEMI віком 18–75 років із гемодинамічно значущим стенозом коронарної артерії понад 85%, яким виконували ургентне ЧКВ зі стентуванням інфарктзалежної артерії, за наявності підписаної інформованої згоди на участь у дослідженні.

Критерії виключення: гострий коронарний синдром без елевації сегмента ST; вік до 18 або старше 75 років; стеноз коронарної артерії до 85%; попередня тромболітична терапія; кардіогенний шок, стан після зупинки кровообігу, виражена гемодинамічна нестабільність, активні інфекційні, запальні, автоімунні, онкологічні чи гематологічні захворювання, а також інші декомпенсовані стани, відмова від участі в дослідженні.

Розподіл на групи

Пацієнтів розподілено на 3 групи залежно від методу подальшого анестезіологічного забезпечення.

У пацієнтів 1-ї групи використовували стандартний варіант анестезіологічного забезпечення. Перед пункцією судинного доступу внутрішньовенно вводили сибазон у дозі 5–10 мг. Для анальгезії застосовували фентаніл за потреби в сумарній дозі 200–300 мкг протягом оперативного втручання.

У пацієнтів 2-ї групи використовували мультимодальний підхід. Схема включала введення фентанілу в дозі 50–100 мкг, пропофолу у формі безперервної інфузії зі швидкістю 1,5–3,5 мг/кг/год із додатковим індукційним болюсом 0,5 мг/кг маси тіла на початку втручання, парацетамолу в дозі 1000 мг внутрішньовенно на початку операції та лідокаїну внутрішньовенно в дозі 1,5 мг/кг маси тіла.

У 3-й групі використовували той самий мультимодальний підхід, що й у 2-й групі, однак додатково вводили едаравон внутрішньовенно в дозі 30 мг на початку оперативного втручання протягом 20 хв з метою покращення антиоксидантного захисту.

Загальна характеристика пацієнтів

Аналіз клініко-демографічних та антропометричних характеристик показав, що в загальній структурі вибірки чоловіки становили 68,9%, жінки — 31,1%. Середній вік пацієнтів — 62,5±8,1 року, середня маса тіла — 82,0±12,3 кг, середній зріст — 171,0±5,7 см, а середній індекс маси тіла — 28,1±3,4 кг/м². Таким чином, у дослідженні переважали пацієнти чоловічої статі старшого віку з надмірною масою тіла.

Інтенсивність больового синдрому оцінювали за Числовою рейтинговою шкалою болю (Numeric Rating Scale — NRS) та Візуально-аналоговою шкалою (Visual Analogue Scale — VAS). Рівень гострої тривожності визначали за субшкалою тривоги госпітальної шкали тривоги та депресії (HADS-A). Для оцінки оксидативного стресу та стану антиоксидантної системи досліджували рівні MDA, SOD і GPx. Забір венозної крові проводили двічі — на початку оперативного втручання та після його завершення. Матеріал відбирали через окремий венозний катетер.

Обробку результатів дослідження проводили методами варіаційної статистики з подальшим аналітичним оцінюванням отриманих даних. Для кількісних показників визначали характер розподілу, після чого обирали відповідний спосіб їх подання та статистичного аналізу. При нормальному розподілі результати представляли у форматі M±SD, а при ненормальному — у вигляді медіани та міжквартильного інтервалу. Міжгрупові відмінності оцінювали за допомогою статистичних критеріїв, адекватних типу даних, а внутрішньогрупову динаміку — із використанням парних методів аналізу. Критичним рівнем статистичної значущості вважали p<0,05.

Дослідження проводили відповідно до принципів Гельсінської декларації, чинних етичних норм біомедичних досліджень і за умови отримання письмової інформованої згоди від усіх пацієнтів на участь у дослідженні.

Результати

Інтенсивність болю на початку оперативного втручання

На початку оперативного втручання у пацієнтів усіх трьох груп відзначали виражений больовий синдром. За NRS середні значення інтенсивності болю становили 7,67±1,60 бала у 1-й, 7,63±1,45 — у 2-й та 7,77±1,57 — у 3-й групі; статистично значущих міжгрупових відмінностей не виявлено (p=0,94). У більшості пацієнтів біль відповідав 7–10, найчастіше — 8 балам.

Подібні результати отримано і за VAS: середні значення становили 7,63±1,47 бала у 1-й, 7,57±1,41 — у 2-й та 7,70±1,47 — у 3-й групі, без статистично значущих відмінностей між групами (p=0,94). Таким чином, оцінка болю за NRS і VAS продемонструвала зіставні результати в усіх досліджуваних групах; середні значення знаходилися в межах 7,5–7,8 бала, що відповідало вираженому больовому синдрому та підтверджувало однорідність груп на вихідному етапі. Результати представлені на рис. 1.

Рисунок 1. Розподіл інтенсивності болю на доопераційному етапі за VAS та NRS

Примітка. На рисунку наведено розподіл показників інтенсивності болю на доопераційному етапі у всій вибірці. Коробка відображає міжквартильний інтервал, центральна лінія — медіану, «вуса» — діапазон значень.

Інтенсивність больового синдрому під час стентування та реперфузії

Інтраопераційний етап стентування коронарних артерій у пацієнтів зі STEMI супроводжувався поєднанням ноцицептивних та ішемічних механізмів формування болю. Найбільш клінічно значущим моментом втручання був етап реперфузії, під час якого можливе короткочасне збільшення вираженості больового синдрому, ймовірно, пов’язане з реперфузійними метаболічними змінами, активацією оксидативного стресу та запальної відповіді. Інтенсивність болю під час оперативного втручання фіксували на його піку. Цільовим рівнем седації вважали поверхневу седацію на рівні 3–4 балів за шкалою Ramsay, що забезпечувало збереження адекватного контакту з пацієнтом; при поглибленні седації до 5 балів дозу пропофолу знижували.

Оцінка болю за NRS під час інтраопераційного етапу продемонструвала статистично значущі міжгрупові відмінності. Середні значення становили 6,53±2,06 бала у 1-й, 5,23±1,68 — у 2-й та 4,77±1,83 — у 3-й групі (p=0,0012). Найвищий рівень болю реєстрували у пацієнтів 1-ї групи, тоді як у 2-й та особливо у 3-й групі відзначалося його виражене зниження, що свідчило про кращу ефективність мультимодальних схем анестезіологічного забезпечення порівняно зі стандартним підходом.

Аналогічні результати отримано й за VAS. Середні значення інтенсивності болю становили 6,83±1,90 бала у 1-й, 5,30±1,58 — у 2-й та 5,33±1,73 — у 3-й групі, а міжгрупові відмінності були статистично значущими (p=0,0009). Таким чином, за обома шкалами найвищі показники болю виявили у пацієнтів 1-ї групи, тоді як у 2-й та 3-й групах відзначали суттєве зниження інтенсивності больового синдрому, що наведено на рис. 2.

Рисунок 2. Розподіл інтенсивності болю під час стентування та реперфузії за VAS та NRS у досліджуваних групах

Примітка. Межі коробки відповідають міжквартильному інтервалу, горизонтальна лінія всередині коробки відображає медіану, «вуса» — мінімальне та максимальне значення.

Порівняльний аналіз середніх значень болю за NRS та VAS засвідчив узгодженість результатів, отриманих двома методами оцінки. За обома шкалами встановлено статистично значущі міжгрупові відмінності: для NRS — p=0,0012, для VAS — p=0,0009. Найвищі значення больового синдрому реєстрували у пацієнтів 1-ї групи, тоді як у 2-й та 3-й групах інтенсивність болю була нижчою, що підтверджувало надійність і відтворюваність отриманих даних.

Отже, аналіз інтенсивності болю під час стентування та реперфузії у пацієнтів зі STEMI показав, що мультимодальні схеми анестезіологічного забезпечення у 2-й та 3-й групах забезпечували ефективніший контроль інтраопераційного больового синдрому порівняно зі стандартною схемою у 1-й групі. Це підтверджено за обома шкалами оцінки болю та свідчить про клінічну доцільність використання цих підходів на найбільш напруженому етапі ургентного ендоваскулярного втручання.

Інтенсивність больового синдрому наприкінці оперативного втручання та в ранній післяопераційний період

Ранній післяопераційний період у пацієнтів після стентування коронарних артерій характеризувався поступовим зменшенням ішемічного компонента больового синдрому та стабілізацією гемодинамічних показників. Водночас у цей період могло зберігатися або повторно виникати відчуття болю, пов’язане із залишковою ішемією, реперфузійними процесами, коронарним вазоспазмом, розтягненням судинної стінки після стентування, судинним доступом та загальною реакцією організму на інвазивне втручання [9, 10]. Адекватний контроль болю на цьому етапі має важливе значення, оскільки недостатня анальгезія може супроводжуватися активацією симпатоадреналової системи, підвищенням частоти серцевих скорочень, артеріального тиску та збільшенням потреби міокарда в кисні, що є особливо небажаним у пацієнтів зі STEMI [6, 8].

У ранній післяопераційний період у всіх досліджуваних групах відзначали зниження інтенсивності больового синдрому. За NRS середні значення болю становили 3,53±1,70 бала у 1-й, 2,83±1,74 — у 2-й та 2,70±1,53 — у 3-й групі. Статистично значущих міжгрупових відмінностей не виявлено (p=0,12), що свідчило про порівнянний рівень післяопераційного болю у пацієнтів усіх трьох груп.

Подібні результати отримано і за шкалою VAS. Середні значення інтенсивності болю становили 3,43±1,81 бала у 1-й, 2,83±1,53 — у 2-й та 2,53±1,50 — у 3-й групі, без статистично значущих міжгрупових відмінностей (p=0,097). Середні значення больового синдрому в усіх групах знаходилися в межах 2,5–3,5 бала, що відповідало слабкому або помірному болю. Детальний розподіл показаний на рис. 3.

Рисунок 3. Розподіл інтенсивності болю в ранній післяопераційний період за VAS та NRS у досліджуваних групах

Примітка. Межі коробки відповідають міжквартильному інтервалу, горизонтальна лінія всередині коробки відображає медіану, «вуса» — мінімальне та максимальне значення.

Отже, після завершення ендоваскулярного втручання у пацієнтів усіх груп досягався загалом задовільний рівень анальгезії. Водночас у пацієнтів 2-ї та 3-ї груп середні значення болю були нижчими, ніж у хворих 1-ї групи, хоча ці відмінності не досягли статистичної значущості. Це може вказувати на тенденцію до кращого контролю післяопераційного болю при використанні мультимодальних схем анестезіологічного забезпечення. Основними скаргами в ранній післяопераційний період залишалися помірні залишкові больові відчуття в прекардіальній ділянці та в місці судинної пункції.

Слід також зазначити, що використання NRS у практичних умовах виявилося більш зручним для оператора, оскільки воно не потребувало безпосереднього перебування біля пацієнта та рентген-діагностичного обладнання, на відміну від VAS. З огляду на зіставність результатів, отриманих за обома шкалами, можна припустити, що в подальших дослідженнях для оцінки інтенсивності больового синдрому доцільним може бути використання переважно NRS.

Оцінка показників оксидативного стресу у пацієнтів зі STEMI на початку та наприкінці оперативного втручання

Оцінка маркерів оксидативного стресу у пацієнтів зі STEMI під час ургентного ЧКВ має важливе значення для розуміння метаболічної відповіді організму на гостру ішемію, реперфузію та операційний стрес. У цьому дослідженні аналізували три показники, які відображають різні ланки оксидативного дисбалансу: MDA як маркер інтенсивності перекисного окиснення ліпідів, SOD як ключовий фермент первинного антиоксидантного захисту та GPx як один з основних ферментів, залучених в інактивацію перекисних сполук. Визначення цих показників на початку та наприкінці оперативного втручання дозволяло оцінити не лише вихідний стан пацієнтів, а й характер динаміки оксидативного статусу залежно від використаного методу анестезіологічного забезпечення.

На момент початку оперативного втручання всі досліджувані групи були статистично однорідними за основ­ними показниками оксидативного стресу. Рівень MDA у пацієнтів 1-ї групи становив 2,47±0,65, у 2-ї — 2,51±0,57, у 3-ї групи — 2,50±0,63 мкмоль/л. При міжгруповому порівнянні статистично значущих відмінностей не виявлено (ANOVA, p=0,953). Це свідчило про те, що ще до початку втручання в усіх пацієнтів мав місце підвищений рівень продуктів ліпопероксидації, характерний для гострої ішемії міокарда, однак за інтенсивністю цього процесу групи були зіставними.

Аналогічну картину виявили при оцінці SOD. На початку оперативного втручання рівень SOD становив 94,3±14,8 од. у 1-й, 94,2±15,3 — у 2-й та 92,1±14,5 — у 3-й групі. Міжгруповий аналіз не виявив статистично значущих відмінностей (ANOVA, p=0,712), а попарне порівняння також не показало достовірних розбіжностей. Це свідчило про однаковий вихідний стан ферментативної антиоксидантної ланки у всіх трьох групах перед початком реперфузійного втручання.

Подібні результати отримані й для GPx: вихідний рівень GPx становив 106,6±8,5 од. у 1-й, 107,8±8,6 — у 2-й та 107,2±9,2 — у 3-й групі, без статистично значущих міжгрупових відмінностей (ANOVA, p=0,862). Отже, сукупна оцінка MDA, SOD та GPx підтвердила, що на початку оперативного втручання досліджувані групи були порівнянними за оксидативним статусом, а відтак могли коректно зіставлятися між собою в подальшому.

Наприкінці оперативного втручання у всіх групах відзначали односпрямовані зміни маркерів оксидативного стресу, що вказувало на активацію метаболічної відповіді організму на ішемію-реперфузію та операційний стрес. Насамперед це виявлялося підвищенням рівня MDA. У 1-й групі наприкінці втручання його значення становило 2,87±0,60, у 2-й — 2,73±0,50, у 3-й — 2,64±0,61 мкмоль/л. Незважаючи на відсутність статистично значущих міжгрупових відмінностей за цим показником (ANOVA, p=0,299), сам напрям змін був клінічно показовим: в усіх групах рівень MDA зростав порівняно з початковим етапом, однак найбільш виражене підвищення зафіксовано у пацієнтів 1-ї групи, тоді як у 2-й та особливо у 3-й групі воно було меншим. Це може свідчити про те, що мультимодальний анестезіологічний підхід, а також його поєднання з едаравоном, потенційно асоціювалися з нижчою інтенсивністю перекисного окиснення ліпідів у періопераційний період.

Більш виражені міжгрупові відмінності встановлені для SOD. Наприкінці оперативного втручання рівень SOD знизився в усіх трьох групах, що загалом відповідало виснаженню антиоксидантного захисту на тлі реперфузійного навантаження. У 1-й групі він становив 73,9±13,2 од., у 2-й — 80,5±13,3, у 3-й — 83,2±4,9. Загальний міжгруповий аналіз виявив статистично значущі відмінності (ANOVA, p=0,031). При попарному порівнянні достовірна різниця встановлена між 1-ю та 3-ю групами (p=0,013), тоді як між 1-ю та 2-ю групами відзначали лише тенденцію до відмінності (p=0,056), а між 2-ю та 3-ю — достовірних розбіжностей не виявлено (p=0,473). Отримані результати свідчать, що саме активність SOD виявилася найбільш чутливим маркером, який відобразив міжгрупові особливості перебігу оксидативного стресу. Найнижчі значення SOD у 1-й групі можуть вказувати на більш виражене виснаження антиоксидантних резервів, тоді як вищі показники у 2-й та 3-й групах — на краще збереження ферментативної ланки антиоксидантного захисту.

Щодо GPx, то наприкінці оперативного втручання в усіх групах відзначали підвищення цього показника порівняно з вихідним рівнем. У 1-й групі рівень GPx становив 117,6±8,2 од., у 2-й — 115,9±8,8, у 3-й — 112,9±9,1. Загальний міжгруповий аналіз не виявив статистично значущих відмінностей (ANOVA, p=0,114), а попарні порівняння також не досягли рівня достовірності. Водночас сам факт підвищення GPx, імовірно, відображав компенсаторну активацію ферментативного антиоксидантного захисту у відповідь на посилення оксидативного навантаження в умовах реперфузії. Хоча статистично значущих розбіжностей між групами не встановлено, у 2-й та 3-й групах зміни показника були менш вираженими, ніж у 1-й групі, що також може вказувати на більш збалансовану метаболічну відповідь.

Аналіз динаміки показників у межах кожної окремої групи дозволив чіткіше охарактеризувати напрям і вираженість змін. У 1-й групі відзначали підвищення MDA з 2,47±0,65 до 2,87±0,60 мкмоль/л, тобто на 16,2%, що відображало найбільш виражену активацію ліпопероксидації. Водночас відмічено зниження SOD з 94,3±14,8 до 73,9±13,2 од., або на 21,6%, що свідчило про суттєве виснаження первинної антиоксидантної ланки. Рівень GPx у цій групі зростав з 106,6±8,5 до 117,6±8,2 од., тобто на близько 10,3%, що можна розцінювати як компенсаторну відповідь на оксидативне навантаження.

У 2-й групі також відзначали зміни в тому самому напрямку, однак вони були менш вираженими. Рівень MDA зростав з 2,51±0,57 до 2,73±0,50 мкмоль/л, що відповідало приросту на 8,8%. Активність SOD знижувалася з 94,2±15,3 до 80,5±13,3 од., тобто на 14,5%. Рівень GPx при цьому підвищувався з 107,8±8,6 до 115,9±8,8 од., або на близько 7,5%. Таким чином, у 2-й групі динаміка оксидативних змін була менш напруженою, ніж у 1-й групі.

Найменш виражені зміни зафіксовані у 3-й групі. Рівень MDA зростав з 2,50±0,63 до 2,64±0,61 мкмоль/л, що становило близько 5,6%. Активність SOD знижувалася з 92,1±14,5 до 83,2±14,9 од., тобто на близько 9,7%, що було найменшим зниженням серед усіх трьох груп. Рівень GPx підвищувався з 107,2±9,2 до 112,9±9,1 од., що відповідало зростанню на 5,3%. Така динаміка може вказувати на те, що саме у пацієнтів 3-ї групи антиоксидантний захист зберігався найкраще, а оксидативне навантаження було відносно нижчим.

Таким чином, результати дослідження свідчать, що на початку оперативного втручання всі групи були статистично зіставними за показниками оксидативного стресу, що підтверджувало їх вихідну однорідність. Наприкінці втручання в усіх групах зафіксовано підвищення рівня MDA, зниження активності SOD та підвищення GPx, однак вираженість цих змін відрізнялася залежно від методу анестезіологічного забезпечення. Найбільш несприятлива динаміка була характерна для 1-ї групи, тоді як у 2-й та особливо у 3-й групі зміни були менш вираженими. Статистично значущі міжгрупові відмінності наприкінці оперативного втручання встановлено лише для SOD, що дозволяє розглядати цей показник як найбільш чутливий маркер впливу різних схем анестезіологічного забезпечення на стан антиоксидантного захисту. Загалом отримані дані можуть свідчити про більш сприятливий вплив мультимодального анестезіологічного підходу, особливо з додаванням едаравону, на перебіг оксидативного стресу в умовах ішемії-реперфузії у пацієнтів зі STEMI.

Обговорення

Отримані результати свідчать, що на вихідному етапі пацієнти всіх трьох груп були зіставними як за інтенсивністю больового синдрому, так і за показниками оксидативного стресу, що підтверджує однорідність досліджуваних груп. Ключовим результатом дослідження стало виявлення статистично значущих міжгрупових відмінностей інтенсивності болю під час стентування та реперфузії — найбільш напруженого етапу ургентного ЧКВ. У пацієнтів 1-ї групи, в яких використовували стандартну схему анестезіологічного забезпечення, рівень болю за NRS і VAS був найвищим, тоді як у 2-й та 3-й групах, де використовували мультимодальний підхід, інтенсивність больового синдрому була достовірно нижчою. Це свідчить про кращу клінічну ефективність мультимодальної аналгоседації, імовірно, зумовлену поєднаною дією пропофолу, парацетамолу та лідокаїну. У ранній післяопераційний період статистично значущих міжгрупових відмінностей за рівнем болю не виявлено, однак нижчі середні значення у 2-й та 3-й групах можуть вказувати на тенденцію до більш пролонгованого позитивного ефекту мультимодальних схем.

Не менш важливим є встановлений вплив методу анестезіологічного забезпечення на динаміку маркерів оксидативного стресу. Наприкінці оперативного втручання в усіх групах спостерігали підвищення рівня MDA, зниження активності SOD та підвищення GPx, що відображає метаболічну відповідь організму на ішемію-реперфузію та операційний стрес. Найбільш несприятливі зміни були характерні для 1-ї групи, тоді як у 2-й групі вони були менш вираженими, а в 3-й — найменшими.

Особливо показово, що статистично значущі міжгрупові відмінності наприкінці втручання встановлено саме для SOD, що дозволяє розглядати цей показник як найбільш чутливий маркер впливу різних схем анестезіологічного забезпечення на антиоксидантний захист. Отримані дані дають підстави припустити, що мультимодальний підхід, особливо з додаванням едаравону, сприяв більш збалансованій метаболічній відповіді. Таким чином, оптимізація анестезіологічного забезпечення у пацієнтів зі STEMI під час ургентного ЧКВ має значення не лише для контролю больового синдрому, але й для зменшення вираженості оксидативного стресу.

Висновки

За результатами дослідження встановлено, що на початку оперативного втручання пацієнти всіх трьох груп були зіставними за інтенсивністю больового синдрому та показниками оксидативного стресу. Під час стентування та реперфузії у пацієнтів, в яких використовували мультимодальні схеми анестезіологічного забезпечення, відзначалося більш ефективне зниження інтенсивності болю за NRS і VAS порівняно зі стандартним підходом. У ранній післяопераційний період статистично значущих міжгрупових відмінностей за рівнем болю не виявлено, однак у 2-й та 3-й групах простежували тенденцію до нижчих середніх значень больового синдрому.

Оцінка маркерів оксидативного стресу показала, що наприкінці оперативного втручання в усіх групах відмічено підвищення рівня MDA, зниження активності SOD та підвищення GPx, що відображало розвиток ішемічно-реперфузійного оксидативного навантаження. Найбільш несприятлива динаміка була характерна для 1-ї групи, тоді як у 2-й та особливо у 3-й групі зміни були менш вираженими. Отримані дані свідчать, що мультимодальний підхід до анестезіологічного забезпечення, особливо в поєднанні з едаравоном, асоціюється з кращим контролем інтраопераційного болю та більш сприятливим перебігом оксидативного стресу у пацієнтів зі STEMI під час ургентного ЧКВ.

Етичні норми

Дослідження виконано відповідно до принципів Гельсінської декларації та чинних етичних норм біомедичних досліджень. Усі пацієнти надали письмову інформовану згоду на участь у дослідженні. За наявності рішення локальної комісії з етики його номер і дату доцільно вказати у фінальній версії рукопису.

Інформація про фінансування

Робота виконана без окремого зовнішнього фінансування.

Внесок автора

О.О. Сиворакша — концепція і дизайн дослідження, збір клінічного матеріалу, аналіз даних, статистична обробка, підготовка тексту рукопису та затвердження його фінальної версії.

Конфлікт інтересів

Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів.

Список використаної літератури

Надійшла до редакції/Received: 24.04.2026
Прийнято до друку/Accepted: 07.05.2026