Важливо підкреслити, що вплив хронічного стресу на головний мозок зачіпає як нейромедіаторний баланс у цілому (тобто механізми центральної регуляції), так і нейрометаболічні процеси на рівні окремих нейронів, а також включає зміни трофічних і пластичних процесів у центральній нервовій системі (ЦНС) і, зрозуміло, порушення мозкового кровообігу.
В основі більшості клінічних проявів впливу фактора стресу на ЦНС, особливо в осіб літнього віку, лежить хронічна ішемія головного мозку (ХІГМ).
Ішемія — недостатній приплив крові до головного мозку внаслідок судинного спазму, закупорки судини тромбом чи емболом або атеросклеротичного ураження. Зменшення надходження крові в головний мозок є безпосередньою причиною гіпоксії — дефіциту кисню, необхідного для діяльності нейронів, мозкових структур і ЦНС в цілому, і призводить до трьох основних, фундаментальних типів порушень функцій головного мозку — клітинних (нейрональних), системних (нейромедіаторних) і судинних, що є як основою зниження адаптаційних можливостей ЦНС, так і формування основних клінічних синдромів при цереброваскулярних захворюваннях, а саме:
1) загальномозкові порушення (втрата свідомості, головний біль, запаморочення);
2) вогнищеві неврологічні порушення (розлади руху та чутливості);
3) когнітивні порушення (пам’ять, увага, орієнтація);
4) психоемоційні порушення (тривожність, депресія).
Тут слід відразу ж підкреслити, що сама по собі ішемія головного мозку є лише пусковим фактором розвитку надзвичайно різноманітного комплексу патобіохімічних реакцій, нерідко дуже опосередковано пов’язаних безпосередньо з гіпоксією і в той же час фатальних з точки зору їхньої ролі в процесах дегенерації та загибелі нейронів внаслідок порушень мозкового кровообігу. З цього випливає дуже важливий у практичному плані висновок: фармакотерапевтична дія при будь-якій формі ішемічного ураження головного мозку має бути спрямована не тільки на відновлення нормального кровотоку в ураженій ділянці, а й на усунення (або ослаблення) провідних ланок «ішемічного каскаду», тобто комплексу нейрометаболічних, нейромедіаторних, нейротрофічних та інших реакцій, що безпосередньо визначають розвиток дегенеративно-деструктивних змін у нейронах, які, своєю чергою, суттєво погіршують ураження, викликані ішемією (так зване зачароване коло), і, в результаті, формування неврологічного та когнітивного дефіциту.
Що ж відбувається із розглянутою системою в умовах ішемії?
Вже на початкових стадіях порушень кровопостачання головного мозку відзначаються виражені порушення іонного гомеостазу — порушення діяльності енергозалежного натрієвого «насоса» та накопичення внутрішньоклітинного натрію та позаклітинного калію. Цей фактор у подальшому може провокувати набряк та набухання астроглії, що посилює ішемічне пошкодження головного мозку. Наступною важливою ланкою в розвитку ішемічних порушень є підвищення концентрації кальцію всередині нейронів, викликане вивільненням кальцію з мітохондрій в умовах високої концентрації натрію та вільних жирних кислот з ендоплазматичного ретикулуму при нестачі аденозинтрифосфату (АТФ). Підвищення концентрації внутрішньоклітинного кальцію зумовлює активацію мембранних фосфоліпаз, що призводить до руйнування фосфоліпідних структур мембран та вивільнення вільних жирних кислот. Одна з них — арахідонова кислота — може метаболізуватися в простагландини, лейкотрієни і тромбоксани, що чинять руйнівну дію на ішемізовані тканини. Накопичення простагландинів та тромбоксанів викликає також агрегацію тромбоцитів та посилення порушень мікроциркуляції. Руйнування мембран зумовлює зміну діяльності рибосом та порушення синтезу білка, що значно знижує адаптаційно-компенсаторні можливості нейронів і збільшує вираженість нейрометаболічних порушень. Ще одним важливим наслідком ішемії та пов’язаним з нею ослабленням гліколізу є розвиток лактат-ацидозу внаслідок анаеробного метаболізму глюкози в умовах нестачі кисню. При цьому запускається одна з провідних ланок патогенезу ішемічного ураження нейронів — активація процесів вільнорадикального окиснення.
Оскільки саме утворення вільних радикалів є провідною ланкою стрімкого прогресування реакцій «ішемічного каскаду» і розвитку процесів апоптозу, тобто програмованої загибелі клітин, і разом з тим процесом, який є найбільш проблемним з точки зору пошуку інструменту спрямованого фармакологічного втручання. Тому на стратегії антиоксидантної фармакотерапії слід зупинитися докладніше.
Утворення вільних радикалів є одним із найбільш універсальних механізмів життєдіяльності клітин та процесів, що реалізуються в міжклітинному просторі. Вільні радикали служать невід’ємними супутниками окисних реакцій і виявляють потужну хімічну та біологічну активність.
У цілому вільнорадикальне окиснення слід розглядати як необхідну метаболічну ланку в окисному фосфорилюванні, біосинтезі простагландинів та нуклеїнових кислот, імунних реакціях тощо. Зокрема, вільні радикали утворюються у процесі перекисного окиснення жирних кислот зі зміною фізичних властивостей біологічних мембран. Однак, з іншого боку, вільнорадикальне окиснення є універсальним патофізіологічним феноменом при багатьох патологічних станах, а також, що дуже важливо, обов’язковою та суттєвою складовою механізмів вікових змін організму та ушкоджувальної дії хронічного стресу, судинної та нейродегенеративної патології головного мозку, а також багатьох форм психосоматики (артеріальна гіпертензія, ішемічна хвороба серця, соматоформна вегетативна дисфункція) тощо [12, 32, 33].
Типовим явищем при всіх перелічених процесах слід назвати тканинний дефіцит кисню. При цьому в умовах порушень енергосинтезувальних реакцій та при неповному відновленні кисню відбувається утворення високореактивних і тому токсичних вільних радикалів або продуктів, що їх генерують [17]. Патологічний вплив вільних радикалів пов’язаний насамперед з їх дією на структурно-функціональні характеристики біологічних мембран. Як відомо, одним із основних компонентів мембрани є фосфоліпіди [26]. В умовах ішемії та гіпоксії відбувається активація перекисного окиснення ліпідів та, зокрема, мембранних фосфоліпідів. Результатом цього є порушення природної транспортно-захисної функції біологічних мембран, підвищення їхньої мікров’язкості, зміни їх проникності для різних іонів і, в результаті, зміни в життєдіяльності клітини, а в подальшому — її деструкція і загибель [17].
Особливо небезпечні вільні радикали для мітохондрій, зокрема мітохондріальної ДНК (мтДНК). Оскільки мітохондрії використовують 85–99% всього кисню, споживаного клітинами, то найбільша кількість супероксидрадикалу утворюється саме в мітохондріях. У результаті відбувається окисне ушкодження молекули мтДНК і, відповідно, підвищення ймовірності розвитку мутацій [20, 24].
Особливого значення останніми роками набула роль мітохондрій у програмованій загибелі клітин — апоптозі, який зараз розглядається як один із провідних механізмів старіння та патогенезу різних захворювань, зокрема, ангіоневрологічної та нейродегенеративної патології. Як виявлено, продукти перекисного окиснення безпосередньо в невеликій кількості стимулюють апоптоз, а у великій — викликають некроз клітини [24, 29]. У цих умовах головним ушкоджувальним фактором виступає високоактивний гідроксильний радикал ОН–.
Винятково важливі згадані процеси саме для головного мозку, беручи до уваги наслідки пошкодження ДНК у постмітотичних клітинах, якими є нейрони [20]. Підвищена продукція вільних радикалів є однією із суттєвих причин тривалого спазму церебральних судин, прогресування постішемічного набряку та дегенерації нейронів за рахунок порушення цілісності мембран при різних формах ХІГМ. Останнім часом оксидативний стрес розглядається також як один із провідних факторів патогенезу нейродегенеративної патології, у тому числі хвороб Альцгеймера (ХА) та Паркінсона, розсіяного склерозу тощо [24]. Пошкоджувальний вплив продуктів перекисного окиснення на мтДНК нейронів зумовлює розвиток їх мутацій. Як відомо, порушення білкового синтезу відіграють значну роль як у патогенезі різноманітних неврологічних захворювань, так і в процесах старіння, які служать їх фундаментом.
Усе вищезазначене також цілком можна віднести і до серцево-судинної системи. Активація вільнорадикального окиснення викликає спазм коронарних судин і є важливим чинником розвитку стенокардії та інфаркту міокарда, прискорює темпи розвитку атеросклерозу, у тому числі судин головного мозку, призводить до реакцій вазоконстрикції тощо [35].
Окремо слід розглянути роль оксидативного стресу у процесах старіння. Відомо, що тривалість життя у різних видів тварин обернено пропорційна інтенсивності окисного метаболізму [25]. Саме тому однією з провідних сучасних теорій старіння є вільнорадикальна теорія [18, 21], згідно з якою головним фактором вікових змін організму і першочергово в головному мозку є активація процесів вільнорадикального окиснення та утворення супероксидного та гідроксильного радикалів, і синглетного кисню, що чинять безпосередній ушкоджувальний вплив на тканини різних органів та систем. Оскільки характерним феноменом старіння є ішемія, це зумовлює подальшу активацію вільнорадикальних процесів, які, своєю чергою, посилюють ішемізацію. Таким чином, виникає «зачароване коло», що лежить в основі багатьох форм вікзалежної патології — атеросклерозу, цереброваскулярних порушень, ХА та хвороби Паркінсона, ішемічної хвороби серця, артеріальної гіпертензії та ін.
Як відомо, вікові та стрес-індуковані зміни в організмі з біохімічної точки зору багато в чому ідентичні [23], а розвиток хронічного стресу може розглядатися як своєрідна «модель» прискореного старіння. Тому зазначені форми вікзалежної патології є значною мірою і стресзалежними, маючи у своїй основі аналогічний провідний механізм розвитку — активацію вільнорадикального окиснення.
Отже, сьогодні немає сумнівів у необхідності спрямованого фармакологічного впливу на процеси утворення вільних радикалів, тобто розробки речовин антиоксидантного типу дії для застосування у клінічній практиці.
За механізмом дії всі препарати з антиоксидантними властивостями поділяються на первинні, що перешкоджають утворенню нових вільних радикалів (це переважно засоби ферментної природи), і вторинні, здатні захоплювати радикали, що вже утворилися, тобто працюючи за принципом «пастки» (scavengers). Прямі антиоксиданти, незважаючи на свою перспективність, до останнього часу обмежено використовувалися у клінічній практиці через ряд причин:
1) швидка інактивація ферментів;
2) велика молекулярна маса та нездатність проникати через гематоенцефалічний бар’єр;
3) високий ризик розвитку побічних ефектів [5].
Тому найширше застосування у практичній медицині знайшли антиоксиданти з непрямим механізмом дії.
Єдиної класифікації непрямих антиоксидантів нині немає. На сьогодні з різним ступенем успіху в клінічній практиці застосовуються вітамін Е (токоферол) та його синтетичні аналоги (азотокоферол та ін), ароматичні феноли та поліфеноли (іонол, пробукол, дибунол), пептидні препарати (карнозин), органічні кислоти та їх похідні (аскорбінова кислота), коензим Q (убіхінон), бета-каротин, похідні 3-оксипіридину (метилетилпіридинолу гідрохлорид), похідні сечовини (темгіколурил), фітопрепарати (препарати гінкго) і т.д.
Проте незважаючи на великий перелік препаратів з антиоксидантними механізмами дії, жоден з них не може розглядатися як «універсальний» антиоксидант внаслідок:
1) вузького спектра клініко-фармакологічних ефектів;
2) відсутності переконливої доказової бази клінічної ефективності за різних форм патології ЦНС з позицій сучасної доказової медицини;
3) наявності достатньої кількості побічних ефектів.
Тому сьогодні проблема реалізації стратегії ефективної антиоксидантної нейропротекції залишається найважливішим пріоритетом співпраці нейрофармакологів та клініцистів [3]. Їхні зусилля спрямовані як на впровадження в неврологічну практику нових препаратів з антиоксидантними властивостями, так і на обґрунтування застосування у згаданій якості вже відомих препаратів, що добре себе зарекомендували в інших галузях медицини. Результатом успішної реалізації останнього підходу є обґрунтування та ефективне застосування як нейропротектора одного з найбільш універсальних антиоксидантів, препарату, який давно зарекомендував себе в клінічній практиці, — альфа-ліпоєвої кислоти (АЛК).
АЛК, або 1,2-дитіолан-3-пентаноєва кислота, яку також називають тіоктовою кислотою, являє собою тіолову сполуку — внутрішньомолекулярний дисульфід. Вона є природним компонентом мікроорганізмів, клітин та тканин рослин та тварин, синтезується ендогенно і надходить в організм людини ззовні з їжею [1]. Тіолові сполуки здатні накопичуватися в головному мозку і чинять виражену захисну антиоксидантну дію в умовах гіпоксії та ішемії. АЛК є коферментом, що входить до складу ензимів групи кокарбоксилаз [14, 30]. В організмі АЛК утворює динамічну окиснювально-відновну систему, яка бере участь у перенесенні ацильних груп у складі багатокомпонентних ферментних систем. Основне фізіологічне значення має її участь як кофактора в окиснювальному декарбоксилюванні альфа-кетокислот (піровиноградної та кетоглутарової) в рамках циклу Кребса, що визначає важливу роль АЛК у процесах енергозабезпечення організму. АЛК сприяє перетворенню молочної кислоти на піровиноградну з подальшим її декарбоксилюванням, тобто сприяє усуненню метаболічного ацидозу — однієї з найважливіших ланок «ішемічного каскаду». Сприяючи утворенню коензиму А, АЛК полегшує перенесення ацетату і жирних кислот з цитозолю до матриксу мітохондрій для подальшого окиснення, тобто бере участь у забезпеченні реакцій тканинного дихання. Крім того, АЛК чинить ліпотропну дію, прискорює окиснення жирних кислот, покращує утилізацію глюкози тканинами, у поєднанні з інсуліном сприяє переміщенню в мембрану клітини глюкозотранспортуючих протеїнів, що забезпечує 20–40-кратне збільшення надходження глюкози в клітини інсулінозалежних тканин [22, 31].
Однак «друге народження» АЛК для клінічної практики більшою мірою пов’язане саме з її антиоксидантними властивостями, зумовленими наявністю 2 тіолових груп у її молекулі, а також здатністю зв’язувати молекули радикалів і вільне тканинне залізо, запобігаючи його участі в процесах перекисного окиснення ліпідів, тобто АЛК діє і як інгібітор утворення, і як «пастка» для вже наявних вільних радикалів [1, 13], тобто чинить унікальну подвійну антиоксидантну дію. Отримані також переконливі докази, що АЛК не тільки має самостійний антиоксидантний потенціал, а й забезпечує потужну підтримку роботи інших антиоксидантних систем організму [9, 13, 31].
У цілому можна зробити висновок, що АЛК виступає як природна фізіологічна сполука, фактор пригнічення вільнорадикального окиснення і пероксидації мембран, що лежать в основі патогенезу порушень нормальної життєдіяльності нейронів. Ішемія, гіпоксія і особливо наступна реоксигенація зумовлюють сплеск радикалоутворення, пероксидації, різке збільшення кількості активних форм кисню, які чинять потужну ушкоджувальну дію на біомембрани, ферменти і порушують нормальний метаболізм головного мозку. АЛК протидіє розвитку оксидативного стресу, оптимізуючи основні метаболічні процеси, насамперед реакції енергоутворення. Таким чином, АЛК виступає як один з найбільш ефективних природних нейропротекторів і біорегуляторів [1].
Для АЛК характерно унікальне та винятково цінне з клінічної точки зору поєднання різноманітних нейропротекторних ефектів, комплексної антиоксидантної дії та властивостей центрального адаптогену. Саме це поєднання зумовило широке застосування АЛК у медичній практиці.
Досить давно доведена ефективність АЛК при таких формах патології, як захворювання печінки (цироз, хронічний гепатит), діабетична та алкогольна полінейропатії, інтоксикації солями важких металів та ін. [9, 13, 34]. Нейропротекторні властивості АЛК вивчені пізніше, наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років. Але вже наявний досвід у цьому відношенні переконливо свідчить про доцільність та ефективність застосування АЛК у цій якості.
Можливості застосування препаратів АЛК у терапії ішемічних уражень головного мозку добре відпрацьовані на експериментальних моделях. Встановлено здатність АЛК зменшувати обсяг зони інфаркту та покращувати неврологічне функціонування у мишей, яких піддавали транзиторній фокальній ішемії в басейні середньої мозкової артерії [36]. При вивченні впливу АЛК у комбінації з вітаміном Е на неврологічний дефіцит, гліальну реактивність та нейрональне ремоделювання в зоні ішемічної напівтіні на моделі тромбоемболічного інфаркту головного мозку у щурів встановлено перевагу превентивного введення зазначених антиоксидантів за ступенем покращення неврологічних функцій [27]. При цьому пригнічення астроцитарної та мікрогліальної реактивності відзначали як при профілактичному застосуванні АЛК з вітаміном Е, так і в режимі інтенсивної терапії вже розвиненого ішемічного ураження головного мозку.
Нарешті, АЛК в умовах експериментальної ішемії знижує концентрацію малонового діальдегіду — основного біохімічного маркера ішемічного пошкодження, що є вторинним продуктом перекисного окиснення ліпідів, а також підвищує активність основного ферменту фізіологічної антиоксидантної системи — супероксиддисмутази, і підвищення загального рівня антитіл [6, 37].
Усі вищезгадані дані стали основою впровадження АЛК в ангіоневрологію як цінний інструмент ад’ювантної терапії при гострому та хронічному порушенні мозкового кровообігу.
Так, у гострий період ішемічного інсульту (ІІ) (протягом 1-ї доби з початку захворювання) введення АЛК у дозі 1200 мг/добу внутрішньовенно крапельно протягом 5 діб сприяло вже на 1-шу–2-гу добу зменшенню вираженості загальномозкових симптомів, відновленню рухових функцій, зменшенню розладів чутливості за шкалою тяжкості інсульту Національних інститутів здоров’я США (National Institutes of Health Stroke Scale — NIHSS) [6]. При довготривалому спостереженні відповідно до оцінки функціональних результатів інсульту за шкалою Ренкіна, на 60-й день виявили достовірні відмінності між основною та контрольною групами на користь пацієнтів, які отримували АЛК.
Аналогічно доведена ефективність АЛК у лікуванні пацієнтів у ранній відновлювальний період ІІ (курс лікування 16 тиж перорально по 300 мг 2 рази на добу або внутрішньовенно краплинно 600 мг на добу) [5]. Приріст балів за шкалою B. Lindmark, що свідчив про регрес неврологічного дефіциту, був достовірно вищим у групі пацієнтів, які отримували терапію АЛК. При цьому ефективність терапії АЛК у поєднанні з конвенційними схемами (антиагреганти / антикоагулянти, гіпотензивні, кардіотропні засоби, інфузійна терапія та ін.) була достовірно вищою, ніж при застосуванні тільки стандартної терапії без АЛК. В іншому рандомізованому подвійному сліпому дослідженні виявлена здатність АЛК у пацієнтів у підгострий період інсульту знижувати концентрацію провідних маркерів нейрозапалення — фактора некрозу пухлин та лейкотрієну 6, що корелювало із позитивною динамікою клінічної картини [28]. Цікаво, що паралельно проведений фармакоекономічний аналіз продемонстрував, що вартість одного балу приросту за шкалою B. Lindmark була достовірно нижчою у групі пацієнтів, які отримували АЛК, порівняно з контрольною групою [5]. Ефективність АЛК як інструменту нейропротекторної терапії у пацієнтів у ранній та віддалений відновлювальні періоди ІІ також продемонстрована за різними клінічними шкалами в масштабному метааналізі [11].
Також доведено значення корекції порушень системи глутатіону як найважливішого маркера стану окисно-відновних процесів в організмі та провідного компонента фізіологічної антиоксидантної системи при ІІ та дисциркуляторній енцефалопатії [31]. Порушення обміну глутатіону тісно корелюють з тяжкістю цереброваскулярної патології [38]. У ході терапії АЛК виявлено сприятливу динаміку основних параметрів системи глутатіону — активності ферментів глутатіонтрансферази та глутатіонпероксидази, концентрації відновленого глутатіону — які тісно корелюють з оцінкою неврологічного статусу за шкалою NIHSS [ 31].
При хронічному порушенні мозкового кровообігу II–III стадії (у тому числі постінсультної природи) курс терапії АЛК (14 тиж у дозі 300 мг/добу внутрішньовенно крапельно) при оцінці за різними шкалами сприяв зменшенню вираженості психоемоційних розладів, поліпшенню когнітивних функцій, зменшенню проявів цефалгії, астенічного синдрому [27]. Особливо важливим є факт кореляції регресу неврологічної, психоемоційної та когнітивної симптоматики з біохімічними параметрами зниження активності процесів вільнорадикального окиснення, що переконливо свідчить про безпосередню роль антиоксидантних механізмів дії АЛК у реалізації її клінічних ефектів. Так, після завершення курсу лікування АЛК у пацієнтів виявили зниження рівня малонового діальдегіду та карбонільних сполук, збільшення кількості відновлених SH-груп, підвищення зв’язувальної здатності альбуміну, у той час як у групі порівняння подібної динаміки практично не відмічено.
Важливо підкреслити, що при продовженні лікування АЛК протягом 4 тиж у тій самій дозі, але перорально, відзначали подальшу нормалізацію біохімічних параметрів плазми крові, що свідчить про доцільність довготривалої терапії АЛК як нейропротектора.
Таким чином, проведені дослідження переконливо свідчать про безпосередню роль антиоксидантних механізмів дії АЛК у реалізації її клінічних ефектів.
Слід зазначити, що в ангіоневрології на сьогодні для вельми незначної кількості антиоксидантів є переконлива доказова база, що свідчить про кореляцію клінічних та біохімічних параметрів їх ефективності, тобто верифіковане підтвердження клінічної значущості їхніх біохімічних ефектів. АЛК щодо цього має пріоритет перед більшістю сучасних нейропротекторів-антиоксидантів, що дозволяє обґрунтовано говорити про її реальні клінічні можливості.
У результаті сьогодні АЛК може розглядатися як один з найбільш перспективних нейропротекторів у терапії різних форм гострого та хронічного порушення мозкового кровообігу.
Окрім того, враховуючи значення вільнорадикальних процесів у механізмах старіння головного мозку та розвитку нейродегенеративної патології і зокрема ХА [10, 15], на особливу увагу заслуговує відкрите спостережне дослідження ефективності прийому АЛК в дозі 600 мг/добу протягом 48 міс у пацієнтів з ХА I стадії [15]. За результатами цього дослідження виявився пролонгований гальмівний ефект АЛК щодо прогресування когнітивного дефіциту за короткою шкалою оцінки психічного статусу (Mini-Mental State examination — MMSE) та шкалою оцінки тяжкості ХА (Alzheimer’s Disease Assessment Scale-Cognitive Subscale — ADAScog). Також виявлена ефективність застосування цього засобу в лікуванні пов’язаних з віком когнітивних розладів (синдром помірних когнітивних розладів та супутніх психоемоційних проявів (синдром тривоги)) [8]. Проведений масштабний метааналіз застосування АЛК при ХА підтвердив її ефективність як засобу гальмування когнітивного дефіциту у пацієнтів з I стадією зазначеної хвороби, коли фармакотерапія ще може бути достатньо результативною [11]. Вважається, що нейропротекторний ефект АЛК при ХА зумовлений як власне антиоксидантною дією, так і покращенням енергозабезпечення нейронів і функцій мітохондрій [16], тобто є принципово іншим, ніж у класичних протидементних засобів — інгібіторів ацетилхолінестерази, і дозволяє прогнозувати підвищення ефективності лікування пацієнтів з деменціями шляхом застосування комбінації інгібітор ацетилхолінестерази + АЛК. Таким чином, можливості АЛК як нейропротектора та антиоксиданта виходять далеко за межі власне ангіоневрології і дозволяють говорити також про геропротекторний потенціал цього засобу.
У такому контексті на особливу згадку заслуговує безпека АЛК. Цей критерій особливо актуальний саме для препаратів-антиоксидантів. Відомо, що багато потенційно ефективних антиоксидантів не дійшли до широкого клінічного застосування через розвиток серйозних побічних ефектів [2, 5]. У той самий час АЛК характеризується винятково високим для препарату-нейропротектора ступенем безпеки, який тісно пов’язаний з її фізіологічною природою. Побічні ефекти АЛК зводяться, по суті, лише до можливих алергічних реакцій (частіше — місцевих, рідко — генералізованих), що можна вважати практично недосяжним ідеалом для препарату-ксенобіотика, якими є більшість сучасних нейропротекторів.
Доведені ефективність та безпека АЛК визначають дедалі більшу затребуваність її препаратів у клінічній неврології.
З препаратів АЛК на вітчизняному фармацевтичному ринку слід особливо відзначити препарат Тіогама® (таблетки по 600 мг АЛК) і Тіогама® Турбо (флакони по 50 мл розчину, що еквівалентно 600 мг АЛК). Наявність у препарату Тіогама® різних лікарських форм дозволяє ефективно комбінувати різні терапевтичні та дозові режими, без зміни препарату здійснювати перехід з парентерального на пероральне лікування, успішно проводити як стаціонарну, так і амбулаторну терапію.
При тяжких клінічних випадках (при гострому та підгострому ІІ, при виражених клінічних формах ХА) рекомендовано починати лікування з парентеральної форми — Тіогама® Турбо у формі внутрішньовенної краплинної інфузії у дозі 600 мг (1 флакон) на добу курсом 2–4 тиж. У подальшому переходять на пероральне лікування Тіогамою у формі таблеток у дозі 600 мг (1 таблетка) на добу. У більш легких випадках можливо відразу починати лікування з пероральної форми. Курс лікування становить 1–4 міс залежно від діагнозу, клінічного стану та ефективності терапії. Будь-якого титрування дози прийом препарату Тіогама® не потребує.
Мінімальний потенціал міжлікарської взаємодії препарату Тіогама® дозволяє безпечно застосовувати його в умовах комплексної терапії, поєднувати з іншими засобами як нейро-, так і соматотропного типу дії, що суттєво підвищує прогнозованість лікування та забезпечує досягнення комплаєнсу.
Насамкінець слід зазначити, що накопичення подальшого досвіду застосування АЛК (Тіогама®) у вітчизняній неврологічній практиці може реально розширити можливості стратегії нейропротекції та поглибити сьогоднішні уявлення про клінічні можливості антиоксидантної фармакотерапії як одного з найперспективніших напрямків сучасної нейрофармакології.
Список використаної літератури
|
