До дня народження професора Д.І. Панченка (24.02.1906 р.)

Неврологічні захворювання належать до найпоширеніших хвороб у світі. А нинішня повномасштабна війна стала особливим каталізатором, що значно підвищив навантаження на українських лікарів-неврологів.

Проте у цій статті не будемо детально зупинятися на сучасних проблемах галузі, бо хотілося б ознайомити читачів з корифеями, які вивели вітчизняну неврологію на світовий рівень. Про це свідчать переклади праць українських вчених-неврологів десятками мов, перепідготовка іноземних лікарів в українських медичних закладах освіти.

Почати свою розповідь я хотів би з Дмитра Івановича Панченка — видатного вченого-педагога, людини з надзвичайно цікавою долею.

«Товариші… Давайте познайомимося. Моє прізвище Панченко, мене надіслав до вас комітет комсомолу. А втім, можете звати мене запросто: товариш Дмитро. Займатимуся я з вами політграмотою». Це цитата з роману відомого радянського письменника Володимира Беляєва «Стара фортеця», що побачив світ у 1936 р. Дмитро Панченко дійсно був революційним романтиком, який щиро вірив у переваги радянського устрою. На початку 1920-х років він працював у Кам’янець-Подільському окружкомі комсомолу, де й познайомився з письменником. І от такий парадокс — спочатку Панченко став відомим широкому загалу як літературний герой, і лише через кілька десятків років до нього прийшла слава медичного світила, вченого-новатора.

А в буремні 1920-ті роки його з Поділля переводять на роботу у Харків, в керівний орган республіканського комсомолу, згодом майбутній вчений отримав нове призначення — Москва, ЦК ВЛКСМ. Юнаку трохи більш ніж 20 років (він 1906 р. народження), цілком ймовірна кар’єра політика, державного діяча. Але Дмитро по комсомольській путівці вступив до Військово-медичної академії імені С.М. Кірова у Ленінграді та в 1932 р. її закінчив. У місті на Неві йому поталанило працювати під керівництвом всесвітньо відомих науковців Л.А. Орбелі, М.І. Аствацатурова, Б.С. Дойнікова, які допомогли талановитому юнаку зробити перші кроки у неврології. У 1934–1943 рр. Д. Панченко трудився у своїй Військово-медичній академії. Там же у 1938 р. захистив кандидатську, а згодом докторську дисертації.

Після нападу Німеччини на СРСР спочатку залишається в Ленінграді, де працює в клініках академії та продовжує займатися науковою роботою. У 1943 р. Панченко вирушає на фронт. Спочатку як військовий лікар І рангу, надалі — головний невролог Північно-Кавказького фронту, IV Українського фронту. Війну закінчив у Німеччині, пройшовши важкими шляхами від Кавказу, через Україну і Чехословаччину.

У 1946 р. вчений отримав посаду завідувача кафедри нервових хвороб Львівського медичного інституту, а наступного року став професором. У 1948 р. Д. Панченка призначають ректором Львівського медичного інституту. У 1951 р. йому надають почесне звання заслуженого діяча науки.

У 1952 р. професор переїжджає до Києва, де стає завіду­вачем кафедри нервових хвороб Київського державного інституту удосконалення лікарів (КДІУЛ). Саме в КДІУЛ максимально розкрилися його наукові здібності та видатний лікарський хист. Так, у 1959 р. на базі Київської обласної клінічної лікарні Д. Панченко вперше у світі створив «Біотрон» — унікальне відділення, де за допомогою штучно створюваного певного клімату лікували гіпертензію та її ускладнення. Крім того, разом з Інститутом кібернетики АН УРСР були розроблені та застосовані на практиці прилади для стимуляції м’язів — «Міотон», «Нейротон», «Міоритм».

У 1966 р. Дмитро Панченко став головним редактором журналу «Врачебное дело», а з 1967 р. — головою Респуб­ліканського товариства неврологів і психіатрів. Вчений одним із перших визначив розуміння терміну «інсульт» і те, що інсульт має широке значення — це і крововилив, і ішемія, коли відбуваються структурні зміни головного мозку.

Талановитий організатор на базі кафедри неврології, яка в 1952 р. приймала лише 8 лікарів на перепідготовку, створив справжню клініку, де кожного року проходили підвищення кваліфікації понад 200 лікарів-курсантів. Д. Панченко видав понад 300 наукових робіт, не лише в нашій країні, а й за кордоном. Під його керівництвом захистили 14 докторських і понад 70 кандидатських дисертацій. Його учнями були професори Євгенія Леонідівна Мачерет, Іван Савович Зозуля, Іван Захарович Самосюк, Анатолій Юхимович Руденко, Олександр Романович Вінницький, Степан Мелентійович Віничук, Олександр Андріанович Ярош, доценти Лідія Петрівна Лукашевич, Любов Петрівна Бондаренко, Римма Яківна Адаменко, Валерій Григорович Панікарський.

Завдяки викладачам кафедри Д. Панченка в 1962 р. у тому ж КДІУЛ було утворено кафедру нервових хвороб № 2. Її організував та очолив його учень Петро Опанасович Перфілов. А в 1980 р., знову-таки на базі кафедри нервових хвороб, було створено кафедру неврології № 3, яку очолив професор Юрій Іванович Головченко, теж учень професора Д. Панченка.

Таким чином, утворилася справжня школа невропатологів України. Багато учнів видатного вченого очолюють кафедри в різних вищих медичних закладах країни. Д. Панченко першим розділив неврологічні відділення на три підрозділи: захворювань центральної нервової системи, захворювань периферичної нервової системи, судинних захворювань головного мозку. Ним також створена патогістологічна лабораторія з вивчення патології нервових стовбурів. Лише у цій лабораторії підготовлено і захищено під керівництвом Д. Панченка 17 докторських і кандидатських дисертацій. З 1952 р. він також обіймав посаду головного невропатолога МОЗ УРСР, яка потім перейшла до його учнів Олександра Вінницького і Юрія Головченка.

Досягнення видатного медика і педагога були гідно оцінені. Крім грамот і подяк, у нього 7 орденів і 14 медалей.

Не зайвим буде пригадати, що іменем вченого називають один із симптомів у медицині. Це синдром Будди, ще відомий як колінний феномен Панченка.

Золота голка Мачерет

Професор неодноразово виступав ініціатором проведення з’їздів та конференцій неврологів України. Ці заходи ставали справжньою школою з обміну неоціненним досвідом. А кафедрою нервових хвороб № 1, яку понад 25 років очолював видатний науковець, з 1978 по 2010 р. завідувала учениця професора Д.І. Панченка Євгенія Леонідівна Мачерет — видатна вчена-неврологиня, рефлексотерапевтка, висококваліфікована фахівчиня, яка дала поштовх новому науковому напрямку — розвитку рефлексотерапії в Україні.

Євгенія Леонідівна народилася 4 червня 1929 р. в місті Житомир. Старанна дівчина закінчила в 1955 р. Київський медичний інститут. Лікарем починала працювати в глухих селах на Поліссі, де не вистачало як фахівців, так і найнеобхідніших медикаментів. Проте Євгенія не втекла до центрів цивілізації, а ретельно працювала у Радомишльському районі, де згодом була призначена головною лікаркою дільничної лікарні в с. Вишевичі.

На перспективну медикиню звернув увагу професор Дмитро Панченко, і з 1958 р. Є. Мачерет стала працювати в КДІУЛ клінічним ординатором кафедри неврології, де вона пройшла клінічну та наукову школу під його керівництвом. Захистила кандидатську дисертацію у 1964 р. та стала асистенткою кафедри, далі доценткою. У 1971 р. Є. Мачерет захистила докторську дисертацію, в 1976 р. отримала звання професорки. За прикладом свого вчителя стала засновницею власної школи рефлексотерапії. У більш широкому значенні — це метод немедикаментозної терапії, в першу чергу рефлексотерапії та лазеротерапії у клінічній практиці.

Наукові праці професорки присвячені клінічній та експериментальній неврології, включаючи питання судинної патології центральної нервової системи, запальних захворювань, черепно-мозкової травми, захворювань периферичної нервової системи, а також дослідженню механізмів дії рефлексолазеротерапії на нервову систему. Великий цикл робіт присвячений розробці лазерних апаратів, електростимуляторів, спеціальних апаратів для електропунктури, акупунктури, акупунктурної діагностики. Вчена також вивчала механізми розвитку церебральних розладів у осіб, які постраждали під час аварії на Чорнобильській АЕС та розробляла спеціальні методи їх реабілітації.

У 1978 р. Євгенія Мачерет замінила свого вчителя на посаді завідувача кафедри, яка з урахуванням її наукових досягнень стала кафедрою неврології і рефлексотерапії. Професорка була призначена головною спеціалісткою МОЗ України з рефлексотерапії, за її ініціативою створювалася розгалужена служба рефлексотерапії, була відкрита мережа спеціалізованих кабінетів. У кожній області були призначені головні спеціалісти з рефлексотерапії, роботу яких координувала Є. Мачерет.

У 1989 р. вчена отримала звання «Заслужений діяч науки і техніки УРСР», а в 1997 р. вона обрана член-кореспонденткою Національної академії медичних наук України. Під її керівництвом захистили 51 кандидатську і 12 докторських дисертацій, пройшли навчання 39 аспірантів і 58 клінічних ординаторів, підготовлено близько 20 тис. спеціалістів неврологів та 15 тис. рефлексотерапевтів з України, а також з понад 20 країн світу. Є. Мачерет отримала диплом професорки Всесвітнього Тяньцзінського коледжу традиційної китайської медицини з правом викладання на Сході, вона автор майже 800 опублікованих наукових праць, 18 монографій та 6 навчальних посібників.

Учениця Є. Мачерет, професорка Ольга Коваленко, у своїх спогадах про наставницю згадувала її безмежну любов до людей, готовність приходити на допомогу, не шкодуючи на це часу і сил. Коли ж лікування потребували бідні знедолені пацієнти, Євгенія Леонідівна неодноразово власними коштами оплачувала їм дорогі обстеження.

Ще один випадок, який чудово характеризує Є. Мачерет, пригадала професорка Тетяна Гарник. На її запитання: «Що за чудові у вас прикраси — певно, діаманти?», Євгенія Леонідівна відповіла: «Ні, це не діаманти. Мої діаманти — мої учні…».

Не можу не написати ще про одну ученицю Дмитра Івановича Панченка, з якою він незмінно працював у Києві одразу ж після свого переїзду в столицю. Це — Лідія Петрівна Лукашевич, талановита вчена та педагогиня, яка підготувала не одну сотню лікарів-неврологів.

Народилася вона в білоруському селі 10 червня 1926 року, через два роки родина переїхала до Києва. Після початку війни у 1941 р. школярка Лукашевич пройшла курси медсестер і працювала в госпіталі. В 1944 р. закінчила екстерном середню школу і вступила до Львівського медінституту. В 1947 р. перевелась до Київського медінституту, який закінчила в 1949 р.

З 1950 р. працювала в Київському психоневрологічному інституті (згодом — Київський інститут нейрохірургії). У 1952 р. в Київ переїхав вчений-новатор Дмитро Панченко, який у тому ж році запросив Лідію Лукашевич до співпраці. Усі її наступні роки були пов’язані з роботою в Київському інституті удосконалення лікарів і в Київській обласній клінічній лікарні. Саме в ній у 1953 р. Панченко почав створювати своє унікальне відділення «Біотрон», де потім і працювала Лукашевич з перших днів його роботи. За результатами проведених досліджень в «Біотроні» лікарка в 1963 р. захистила кандидатську дисертацію. В наступному році їй було надано звання доцента.

Професор Панченко цінував не лише знання і практичні навички Лукашевич, але і її уважність, скрупульозність, уміння організувати робочий процес. Коли його в 1967 р. обрали головою Республіканського товариства неврологів та психіатрів, на посаду секретаря вчений порекомендував Лідію Лукашевич. Цю посаду вона обіймала понад 15 років.

Але основним своїм завданням вчена і педагогиня завжди вважала підготовку нових лікарів-невропатологів та роботу з удосконалення вже працюючих медичних працівників. Її унікальний, понад 60-річний досвід роботи пощастило переймати й мені — як під час захисту дисертації, так і в подальші роки, коли разом з нею навчали майбутніх лікарів.

Лукашевич вдало поєднувала підготовку нового покоління медиків з повсякденною роботою лікарки, адже з 1998 по 2011 рр. працювала лікарем-невропатологом в Київській обласній консультативній поліклініці. При цьому вона ще й двадцять років виконувала обов’язки головного невропатолога Київської області, була обрана головою Київського обласного наукового товариства невропатологів, психіатрів, наркологів.

Важко осягнути масштаб Київської неврологічної школи Дмитра Панченка, якщо обмежитись розповіддю лише про двох його учениць. Тому варто хоч коротко згадати найбільш відомих його послідовників.

Професор Олександр Винницький познайомився з Панченком ще у Львові. У 1954 р. переїхав до Києва, працював у Київському інституті удосконалення лікарів. У 1964 р. захистив докторську дисертацію, а в наступному році став професором кафедри нервових хвороб. Був 20 років головним невропатологом МОЗ УРСР. З 1983 по 1999 рр. працював головним науковим співробітником Інституту нейро­хірургії АМНУ. Наукові праці професора Винницького фактично стали першими підручниками з невропатології в Україні. Вчений довів, що головний мозок надзвичайно радіочутливий, і навіть незначне опромінення здатне викликати суттєве структурне пошкодження. Науковець вивчав проблему смертності від інсультів, аспекти гіпертонічної хвороби та окремі питання нейроонкології.

А його колега професор Самосюк Іван Захарович займався проблемами медичної реабілітації. Його становлення як фахівця з лазерної терапії відбулося під впливом Євгенії Мачерет, яка була його наставником і науковим керівником. Згодом вчений очолив кафедру медичної реа­білітації, фізіотерапії і спортивної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, став лауреатом Державної премії України, Республіканської премії ім. В.К. Семінського. Його наукові праці стали справжніми посібниками з акупунктури й рефлексотерапії.

Професор Руденко Анатолій Юхимович з 1983 по 2006 рр. був завідувачем кафедри нервових хвороб № 2 Київського інституту удосконалення лікарів. Висококваліфікований спеціаліст, лауреат Державної премії України детально вивчав ранні стадії гіпертонічної хвороби. Автор понад 200 наукових праць, у тому числі чотирьох монографій, протягом 15 років був головним редактором відомого медичного журналу «Лікарська справа. Врачебное дело».

Професор Зозуля Іван Савович закінчив Чернівецький медичний інститут. З 1965 по 1968 рр. працював на Хмельниччині. З 1968 по 1970 рр. він навчався у клінічній ординатурі на кафедрі нервових хвороб № 1 Київського державного інституту удосконалення лікарів. З 1970 по 1978 рр. талановитий учень Панченка захищає кандидатську ди­сертацію і стає завідувачем неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні. В 1990 році Зозуля захистив докторську дисертацію і в наступному році він вже завідувач кафедри медицини невідкладних станів у НМАПО імені П.Л. Шупика. В тому ж 1991 р. він затверджений проректором із наукової роботи НМАПО імені П.Л. Шупика (обіймав цю посаду до 2016 р.).

Іван Савович як проректор з наукової роботи стояв у джерел створення 12 спеціалізованих вчених рад і займався забезпеченням їх діяльності. Також за його участю були створені наукові школи з різних спеціальностей, започатковані науково-практичні журнали, співзасновником яких стала академія, на сьогодні їх нараховується до 40. Професор І.С. Зозуля зробив великий внесок як проректор в становлення, розвиток НМАПО імені П.Л. Шупика, сприяв зростанню авторитету академії серед вищих навчальних закладів в Україні.

Він автор понад 1000 друкованих праць, з яких 43 підручники та навчальні посібники, 21 монографія, 1 словник, 1 нормативний документ, 42 довідники, 22 інформаційні листи, 33 методичних рекомендації, 11 авторських прав на твір, 55 винаходів і патентів, 740 статей і тез. Під його керівництвом і науковим консультуванням захищено 4 докторських і 26 кандидатських дисертацій.

Усім своїм здобуткам вчений завдячує допомозі та наставництву видатних науковців і педагогів Д. Панченка і Є. Мачерет. Професор Панченко навіть прописав Івана Савовича у себе у квартирі, щоб талановитий учень отримав право залишитись у столиці і продовжити наукову діяльність. Основні напрями наукових досліджень професора Зозулі: закрита черепно-мозкова травма, спінальна травма, запальні захворювання нервової системи, надання екстреної медичної допомоги на догоспітальному та ранньому госпітальному етапах при екстремальних станах. Вчений має 8 почесних звань, 8 орденів, 21 почесну грамоту, 12 подяк і відзнак та 22 медалі. Про професора та його здобутки написано у 35 вітчизняних та іноземних публікаціях.

А от інший науковець — С.М. Віничук — теж учень Д.І. Панченка, майже 10 років очолював Український центр розсіяного склерозу, крім того, вивчав судинні захворювання нервової системи, демієлінізувальні захворювання, питання історії вітчизняної неврології. Він вперше розробив і впровадив у клінічну практику принципово новий науковий напрям — системний підхід до вивчення судинних захворювань головного мозку, який отримав визнання серед науковців різних країн, автор багатьох інших новацій. Професор Віничук — автор 370 наукових праць, серед яких 12 монографій, 6 навчальних посібників та 3 підручники для студентів вищих навчальних закладів.

Нехай пробачать мені інші учні нашого видатного наставника Дмитра Івановича Панченка, що не зміг тут написати про всіх. Кожен з них гідний окремого дослідження, тож невелика газетна стаття перетворилась би на товстелезний том. Сподіваюся, що вже їх учні напишуть як ґрунтовні наукові праці, так і теплі спогади про своїх вчителів, які і нині вклоняються світлій пам’яті Дмитра Івановича Панченка, що зумів на базі невеликого відділення створити масштабну передову неврологічну школу.

Замість епілогу

Як не прикро, та на оптимістичній ноті завершити матеріал не вдалось. Ніколи не міг подумати, що справа життя професора Панченка та його талановитих учнів у сучасній Україні виявиться неактуальною і фактично непотрібною. І це в час, коли на війні тисячі бійців зазнають фізичних ушкоджень нервової системи (поранення, контузії, переохолодження тощо), коли тисячі цивільних отримують нервові розлади від вибухів чи проживання в малопридатних до життя умовах. Здавалось, що створена Дмитром Панченком та його учнями потужна неврологічна школа справиться з цими викликами. Адже десяток нових кафедр, сотні вчених, тисячі наукових робіт створили надійний фундамент для подальшого розвитку неврології в країні. Проте знайшлись руйнівники від медицини, які одним розчерком пера під наказом ліквідували справу багатьох років наукових досліджень сучасних продовжувачів справи Панченка. А як по-іншому можна назвати «реорганізацію» в Національному університеті охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика, де ліквідовано дві кафедри неврології, які безпосередньо створював професор Панченко (наказ Національного університету охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика № 4676 від 30 листопада 2023 р.)? На жаль, слава Герострата для декого з медичних керівників виявилася цінніша, ніж тернистий шлях наукового пізнання.

…Місто Кам’янець-Подільський і нині охороняють потужні мури старої фортеці, біля яких починався життєвий шлях юного Миті Панченка. Але так вже склалось, що є люди, які будують фортеці, а є ті, що їх руйнують. Однак нащадки шанують не руйнівників, імена більшості яких зникли назавжди з нашої пам’яті. А науковий доробок видатного науковця Дмитра Панченка створив міцні стіни сучасної української неврологічної школи, зруйнувати які не вдасться деяким недалекоглядним адміністраторам.