Важливо підкреслити, що стрес впливає у головному мозку як на нейромедіаторний баланс у цілому (тобто механізми центральної регуляції), так і на нейрометаболічні процеси на рівні окремих нейронів, а також включає порушення мозкового кровотоку, трофічних та пластичних процесів у центральній нервовій системі (ЦНС). Тому корекція патологічної дії стресу на організм передбачає вплив на різні синдроми з боку ЦНС (психоемоційні, когнітивні розлади, порушення мозкового кровообігу) і периферичних органів (психосоматична патологія).
Серед порушень функцій ЦНС, спричинених хронічним стресом, особливу увагу викликає синдром тривоги.
Тривожність у фізіологічному сенсі є першою стадією реалізації стресорної відповіді організму як суб’єктивний емоційний стан, що характеризується відчуттям занепокоєння та/або очікуванням небезпеки, що загрожує, і часто відмічається як у нормі, так і при патології [4, 5]. У природі тривожність є природною адаптивною реакцією організму, своєрідним «функціонально корисним збудженням». У той самий час при дії хронічного стресу або того чи іншого патологічного процесу і, зокрема, психосоматики, цереброваскулярної патології та неврозів, формуються неузгодженість, дисбаланс активності різних нейромедіаторних систем головного мозку, внаслідок чого тривожність втрачає свій фізіологічний адаптивний сенс і перетворюється на патологічний стан — синдром тривоги, що чинить серйозний деструктивний вплив на психоемоційну сферу людини. При цьому тривожність перестає бути пов’язана з конкретним фактором зовнішньої загрози, а стає невмотивованою, постійною, загострюючись при певних станах та ситуаціях. У подальшому при прогресуванні згаданого нейромедіаторного дисбалансу та порушенні центральних регуляторних механізмів формується стійка дисфункція вегетативної регуляції в ЦНС і, відповідно, розвиваються психовегетативні розлади, а потім і психосоматична патологія та інші форми «хвороб цивілізації».
Тривожність — один із найчастіших, а нерідко й один із найяскравіших проявів клінічної картини різних форм психосоматики в неврологічній і загальномедичній практиці загалом. Поширеність тривожних розладів у популяції досягає 15–25%, а у пацієнтів неврологічних та терапевтичних амбулаторій та стаціонарів — 30–40% [6, 7]. Поєднання соматичного захворювання та тривожного розладу — коморбідність — на сьогодні розглядається як предиктор несприятливих клінічного перебігу та прогнозу всіх форм психосоматики, зниження ефективності соматичної фармакотерапії та якості життя пацієнтів [8].
Особливо слід підкреслити наявність соматичних «масок» тривоги, що виявляються у пацієнтів насамперед із первісними проявами психосоматичної патології, симптомами з боку серцево-судинної (підвищення артеріального тиску, тахікардія, кардіалгія), дихальної (задишка, бронхоспазм) систем, шлунково-кишкового тракту (диспептичні явища, спазми в черевній порожнині), ЦНС (головний біль, запаморочення), часто в поєднанні з астенічними симптомами [9]. Це часто призводить до встановлення хибного соматичного чи неврологічного діагнозу і призначення необґрунтованої фармакотерапії. Іншою важливою клінічною проблемою є наявність тривожно-депресивної симптоматики. Сьогодні тривожно-депресивні розлади є найпоширенішими (до 70%) формами депресивних станів непсихотичного генезу [10], що найбільше зумовлюють дезадаптацію та десоціалізацію особистості, а також є вельми складними у фармакотерапевтичному плані. При них застосування класичних антидепресантів у багатьох випадках не є показаним та ефективним — як через розвиток суттєвих побічних ефектів, так і внаслідок відсутності в більшості пацієнтів реальної вегетостабілізувальної дії, що за наявності вже згаданих соматичних «масок» тривожних і тривожно-депресивних розладів є вкрай бажаним.
В основному вдається виявити взаємозв’язок між розвитком тривожних станів у рамках «хвороб цивілізації» та впливом хронічного (рідше гострого) стресу. Отже стрес як ключовий пусковий механізм розвитку згаданих захворювань загалом викликає також їх формування в рамках психопатологічних розладів і, зокрема, синдрому тривоги.
Патогенез тривожних розладів є досить складним. За сучасними уявленнями, розвиток тривоги не є результатом дисфункції якоїсь однієї нейромедіаторної системи, а відображає виникнення системного регуляторного дисбалансу різних нейромедіаторів. Ключове місце у формуванні такого дисбалансу займає ослаблення функцій гамма-аміномасляної кислоти (ГАМК) — основного гальмівного нейромедіатора в головному мозку. Саме порушення ГАМК-залежних процесів у ЦНС опосередковують подальшу дисфункцію серотонін-, катехоламін-, пептидергічних та інших нейромедіаторних систем, що при подальшому розвитку та прогресуванні тривожних розладів стають самостійними патогенетичними механізмами [1, 4]. Крім того, істотну роль, особливо при супутніх цереброваскулярних розладах, у патогенезі тривожності відіграють і порушення на нейрональному рівні, зокрема явища оксидативного стресу — провідного компонента «ішемічного каскаду», що призводить до порушень мембранної проникності, зниження енергетичного потенціалу нейронів і, нарешті, конформаційних змін рецепторних структур та їх здатності зв’язуватися з ендогенними лігандами, зокрема з ГАМК [11].
Новим напрямом у вивченні механізмів розвитку тривоги стала концепція про генетичну детермінованість характеру відповіді організму на стрес [12, 13], згідно з якою виділяють «активний» (реакція активації поведінки) та «пасивний» (реакція «застигання, «відключення») фенотипи стрес-індукованих реакцій. При цьому доведено, що ефективність застосування того чи іншого фармакотерапевтичного засобу багато в чому залежить від згаданої реакції, тому що різні анксіолітики по-різному діють на такі поведінкові фенотипи [14]. Зокрема, бензодіазепіни мають властивість пригнічувати активні форми поведінкових стресзалежних реакцій, що може розглядатися як один з істотних недоліків цих засобів.
Ще один можливий фармакотерапевтичний підхід до лікування тривожності пов’язаний з відносно нещодавно виявленою роллю структурно-функціональних змін мембран нейронів, їх фізико-хімічних властивостей та фосфоліпідного складу при стресі, старінні, неврозах та ін., що визначає зниження зв’язування ГАМК з ГАМК-рецепторами та, відповідно, ослаблення гальмівних процесів у головному мозку [12]. Враховуючи значущість цього механізму в переоцінці сучасних поглядів на патогенез тривожних розладів (як на нозологічному, так і синдромальному рівнях), на цьому питанні слід зупинитися докладніше.
Як відомо, основний тип ГАМК-рецепторів, задіяних у патогенезі тривоги, — ГАМК-А-рецептори, є складним структурно-функціональним утворенням, що включає ділянки зв’язування власне ГАМК, а також окремі місця зв’язування бензодіазепінів, барбітуратів, нейростероїдів та хлорний іонофорний канал, активність якого модулює всі вищезгадані сайти [15]. Саме різні ділянки ГАМК-А-рецепторного комплексу є мішенню для різних анксіолітиків, насамперед бензодіазепінів. Бензодіазепіни є потужними незворотними блокаторами вказаних специфічних ділянок зв’язування, що зумовлюють виражену активацію ГАМК-ергічної передачі і, відповідно, визначають наявність у них анксіолітичного ефекту, але водночас лежить в основі їх численних побічних ефектів. Так, для бензодіазепінів характерні такі ускладнення, як психомоторна загальмованість, фізична слабкість, сонливість, запаморочення, депресія, когнітивні порушення, залежність, синдром відміни та ін.
Іншими шляхами активації ГАМК-ергічних процесів у головному мозку, які реалізуються на практиці, є ефекти препаратів — активаторів біосинтезу ГАМК, що підвищують її внутрішньосинаптичну концентрацію (численні протитривожні та седативні засоби рослинної природи), або засобів, що впливають на інший підтип ГАМК-рецепторів — ГАМК-В (фенібут), або опосередковано активують ГАМК-ергічну медіацію через систему міжнейронних взаємозв’язків (гліцин). Але при застосуванні таких фармакологічних підходів у клінічній практиці випадає з поля зору дуже важливий чинник. У процесі впливу хронічного стресу та/або розвитку ішемії головного мозку та порушення міжнейронних контактів внаслідок: а) перезбудження глутаматергічних процесів та розвитку реакцій ексайтотоксичності; та б) перенасичення ГАМК-ергічного синапсу молекулами ГАМК внаслідок гіперстимуляції її фізіологічного біосинтезу — формується так званий феномен ГАМК-резистентності [11, 16]. При цьому змінюються конформаційні взаємозв’язки між окремими сайтами у структурі ГАМК-А-рецептора і він загалом перестає взаємодіяти з молекулами ГАМК, незважаючи на їх надлишок у синапсі, що клінічно може бути основою розвитку толерантності до бензодіазепінів при їх тривалому прийомі.
Що стосується таких засобів, як фенібут або гліцин, то і вони жодним чином не вирішують проблему ГАМК-резистентності. Фенібут взаємодіє виключно з іншим типом ГАМК-рецепторів — ГАМК-В, задіяним у фізіологічних функціях ГАМК, але не в патогенезі патологічної тривоги, і тому може в ряді випадків чинити стабілізувальну дію щодо психоемоційного балансу і вегетативної дисфункції, але не реальний анксіолітичний ефект, необхідний у цій ситуації. До того ж фенібут не позбавлений ризику розвитку звикання та залежності, які призводять до негативних наслідків [3]. Так, за період 2009–2019 рр. в США повідомили про 1360 звернень у наркологічні центри з негативними наслідками прийому фенібуту, серед яких сонливість, збудження, тахікардія, ажитація і навіть кома [17]. Ще меншою мірою анксіолітиком можна вважати гліцин, який внаслідок неспецифічності своїх ефектів правильніше розглядати як седативний та м’який тимостабілізувальний засіб, але не як інструмент патогенетичного впливу на механізми розвитку тривожних розладів.
Враховуючи той факт, що бензодіазепіни залишаються незамінним інструментом у лікуванні гострої тривоги з рекомендованим курсом застосування лише до 14 днів, а найважливішою умовою ефективної фармакотерапії в цьому разі залишається необхідність наступної тривалої терапії синдрому тривоги в умовах хронічного стресу, виникла необхідність у розробці та впровадженні в клінічну практику нового покоління анксіолітиків небензодіазепінової природи з принципово іншими механізмами впливу на ГАМК-ергічні процеси і в цілому на нейромедіаторний дисбаланс, що лежить в основі розвитку тривожних розладів. В основу розробки цієї стратегії покладено вплив на унікальну внутрішньоклітинну рецепторну структуру, яка має нормалізуючі властивості саме щодо нейрональної мембрани та її фізико-хімічних характеристик — сигма-1-рецептори.
Сигма-рецептори в ЦНС виділені та ідентифіковані ще в 1976 р. і спочатку розглядалися як один із підтипів опіатних рецепторів [18], проте після їх детального вивчення віднесені до окремого класу рецепторних структур [19]. Пізніше виділено два їх підтипи: сигма-1- і сигма-2-рецептори, проте, з фармакологічної точки зору, найбільш вивченими є сигма-1-рецептори, які і будуть розглянуті далі як сигма-рецептори.
Сигма-рецептори локалізуються внутрішньоклітинно в ендоплазматичному ретикулумі (ЕПР) нейронів і є складною просторовою структурою з двома трансмембранними доменами [20]. Вони пов’язані переважно з ділянками мембрани ЕПР, прилеглими до мітохондрій, тобто розташовані оптимально в плані координації передачі сигналів між мітохондріями — головними «енергогенераторами» нейрона та ЕПР. Сигма-рецептори в головному мозку концентруються в основному в гіпокампі, мигдалеподібному тілі, блакитній плямі, червоних ядрах, чорній субстанції та медіафронтальній корі, що свідчить про їх взаємозв’язок з регуляцією когнітивної та психоемоційної сфери, у тому числі в патогенезі тривоги та когнітивних розладів. Сьогодні сигма-рецептори розглядають як білок-шаперон — універсальний регулятор внутрішньо- і позаклітинних функцій в умовах хронічного стресу, що сприяє реалізації адаптаційних реакцій як на клітинному, так і на системному рівнях [19].
Серед численних функцій сигма-рецепторів особливо виділимо наступні. Цей тип рецепторів має унікальну властивість — здатність (в умовах несприятливого впливу на клітину (хронічний стрес, ішемія) або під впливом фармакологічного впливу) до міграції в ділянку зовнішньої нейрональної мембрани у складі ліпідних мікрокомплексів [20]. Склад цих мікрокомплексів (або доменів) представлений сфінголіпідами та холестерином — основними структурно-функціональними компонентами нейрональних мембран. Таким чином, у результаті «доставки» згаданих речовин нормалізуються біохімічний склад мембран, їх мікров’язкість, проникність для іонного току, підвищується їх стійкість до дії вільних радикалів і т.д., тобто нормалізуються саме ті властивості, які порушуються внаслідок стресового впливу, старіння, ішемії, розвитку нейродегенеративних процесів тощо. Крім того, через сигма-рецептори забезпечуються активація процесів спраутингу (зростання та розгалуження нейрональних закінчень), що безпосередньо визначають нейропластичні можливості головного мозку, а також стимуляція біосинтезу основних білків-нейротрофінів — BDNF і NGF, тобто підвищення трофічного потенціалу ЦНС та, відповідно, нормалізація когнітивної та неврологічної симптоматики при ішемічних ураженнях ЦНС [21]. Цей тип рецепторів також залучений у регуляцію активності різних іонних каналів (калієвих, кальцієвих, хлорних) та нейротрансмітерних рецепторів і насамперед ГАМК [19].
Таким чином, сигма-рецептори можна розглядати як універсальний «ремкомплект», який нормалізує конформаційні властивості ГАМК-А-рецепторів і забезпечує «повернення до витоків», тобто відновлення здатності цих рецепторів до фізіологічної відповіді на власну ендогенну ГАМК — усунення ГАМК-резистентності. У результаті розглянута стратегія впливу на патогенез тривоги принципово відрізняється від раніше відомих підходів, є максимально фізіологічною і може бути названа однією з найперспективніших у цьому плані. Практичним результатом реалізації цієї стратегії стало створення та впровадження у клінічну практику анксіолітика нового покоління — фабомотизолу (в Україні представлений препаратом Бафазол ІС®).
Фабомотизол сьогодні є єдиним анксіолітиком з доведеною активуючою дією щодо сигма-рецепторів, що дозволяє запустити весь вищеописаний механізм нормалізації ГАМК-ергічної медіації у поєднанні з нейропротекторною дією [22, 23]. При цьому фабомотизол не має здатності безпосередньо зв’язуватися з будь-якими окремими сайтами у складі ГАМК-А-рецепторного комплексу або з ГАМК-В-рецепторами, що суттєво підвищує безпеку терапії цим препаратом та виключає ризики розвитку побічних ефектів, властивих бензодіазепінам та фенібуту [22].
Таким чином, для фабомотизолу характерні:
1) максимально фізіологічний механізм дії порівняно з бензодіазепінами та фенібутом;
2) мембранопротекторні властивості;
3) виражена анксіоселективність фармакологічного ефекту.
Ще однією цікавою ознакою дії фабомотизолу є специфічність його фармакологічного ефекту залежно від генетично зумовленого фенотипу стресової реакції. Фабомотизол чинить виражену анксіолітичну та м’яку психостимулювальну дію насамперед при «пасивному» фенотипі, не викликаючи при цьому властивої бензодіазепінам негативної седативної та пригнічувальної реакції в осіб з «активним» фенотипом. У результаті дія фабомотизолу характеризується максимальною серед анксіолітиків «пластичністю» ефекту, що визначається типом реакції ЦНС на стрес і, відповідно, клінічною картиною тривожного розладу.
Одним із пояснень специфічності дії фабомотизолу можна вважати той факт, що, крім сигма-рецепторів, цей препарат виявляє спорідненість до мелатонінових МТ-1 рецепторів, а також інгібуючу активність щодо ферменту моноаміноксидази типу А (МАО-А) — тобто властивості, характерні для антидепресантів та центральних адаптогенів [16, 22], що і визначає різноманіття його клінічних ефектів.
Нарешті реалізовані через сигма-рецептори нейропротекторні властивості фабомотизолу — підвищення енергетичного потенціалу нейронів, антиглутаматергічні властивості, активація біосинтезу мозкових нейротрофінів (BDNF, NGF) [24] дозволяє з особливим інтересом поставитися до можливостей фабомотизолу в ангіоневрології при початкових порушеннях мозкового кровообігу та астенічному синдромі, дуже частими в умовах хронічного стресу.
У цілому клініко-фармакологічний спектр фабомотизолу (препарату Бафазол ІС®) характеризується:
1) вираженою анксіолітичною дією;
2) наявністю вираженої, але при цьому м’якої психостимулювальної (активуючої) дії, особливо при «пасивному» типі стрес-індукованих реакцій;
3) відсутністю седативного, міорелаксивного ефектів;
4) сприятливим впливом на асоційовані з тривожністю когнітивні розлади;
5) вираженою вегетостабілізувальною дією [16, 22].
Подібний незвичайний для «класичних» анксіолітиків і досить перспективний спектр дії фабомотизолу спричинив інтенсивне клінічне його вивчення при різних формах тривожних станів: генералізованому тривожному розладі, неврастенії, межових психічних розладах, стрес-індукованих розладах адаптації, при різних формах психосоматичної патології в кардіології [7, 16, 25–27].
Загалом найбільш значущими, з точки зору лікаря-невролога та сімейного лікаря, слід вважати виявлені виражені анксіолітичний та психоактивуючий (без надмірної стимуляції) ефекти фабомотизолу. Його терапевтичну дію при всіх формах патології виявляли, починаючи з 3–7-го дня лікування у вигляді достовірної редукції тривоги, підвищеної дратівливості та афективної лабільності; усунення або суттєве ослаблення відчуття надмірної виснаженості, апатії, зниженого емоційного фону, денної сонливості; зниження інтенсивності головного болю, пітливості, тахікардії, підвищеного артеріального тиску, аритмії і т.д. Особливо важливо наголосити на позитивному впливі фабомотизолу як на психічні, так і на соматичні еквіваленти тривоги. Так, у хворих із артеріальною гіпертензією невротичного генезу вже наприкінці 1-го тижня терапії фабомотизолом у поєднанні з антигіпертензивними препаратами відзначали більш виражене зниження тривоги, гіпотимії, астенії порівняно з пацієнтами, які отримували конвенційну терапію, а також відмічали швидшу нормалізацію параметрів артеріального тиску [16, 25].
Зазначені ефекти продовжували розвиватися протягом 30 днів прийому препарату (причому доза 30–40 мг на добу була достовірно ефективнішою за дозу 15 мг на добу), що свідчить про дозозалежний характер дії фабомотизолу, який покращувався з часом. Важливо підкреслити, що когнітивні прояви тривоги редукувалися раніше й інтенсивніше, ніж вегетативні. У рамках вітчизняного багатоцентрового (11 центрів в 11 областях України) випробування ефективності фабомотизолу у пацієнтів з різними формами тривожних розладів показало його перевагу за рівнем впливу на психосоматичну тривогу порівняно з пацієнтами, які отримували немедикаментозну терапію [27].
Загалом фабомотизол виявився найбільш ефективним при відносно «простих» за своєю психопатологічною структурою тривожних розладах з вираженим астенічним компонентом та психовегетативними розладами [16]. У той самий час його застосування менш доцільно при хронічних глибоких психопатологічних розладах з іпохондричною симптоматикою та агорафобією.
У рамках прямих порівняльних випробувань ефективності та безпеки курсового (30 днів) застосування фабомотизолу та «еталонного» бензодіазепіну — діазепаму виявлено більш сприятливу динаміку клінічної симптоматики під впливом фабомотизолу. Так, при застосуванні цього препарату відзначали гармонійну, лінійну, стабільну, дозозалежну редукцію всього вищезгаданого комплексу симптомів, серед яких особливо слід підкреслити антиастенічну та м’яку психостимулювальну дію, абсолютно нехарактерну для бензодіазепінів. У той самий час під впливом діазепаму виявилася нерівномірна, різноспрямована динаміка всіх проявів синдрому тривоги, яка припинялася вже на 3–4-му тижні прийому. Крім того, кількість пацієнтів з відсутністю відповіді на терапію виявилася в 3 рази більшою серед тих, хто отримував діазепам. Також при застосуванні діазепаму приблизно у ⅓ пацієнтів виявляли синдром відміни, який повністю відсутній у фабомотизолу. Нарешті, за критерієм безпеки фабомотизол також значно перевершував діазепам. Для останнього були характерні такі серйозні побічні ефекти, як виражені когнітивні розлади, депресія, а також головний біль, порушення координації рухів, тобто симптоми, що повністю відсутні при прийомі фабомотизолу, що безпосередньо визначає досягнення оптимальних параметрів рівня якості життя після закінчення курсу лікування фабомотизолом. Останнє підтверджено у спеціальному дослідженні із застосуванням системного опитувальника, розробленого Всесвітньою організацією охорони здоров’я [26, 28].
Сприятливі клінічні параметри безпеки фабомотизолу порівняно з діазепамом, крім відмінного від бензодіазепінів механізму дії, пов’язані з його швидшою елімінацією з організму (період напіввиведення — 0,82 год), що виключає ризик кумуляції в організмі.
Крім застосування як власне анксіолітика, фабомотизол цікавий і з інших клінічних точок зору. Наприклад, вельми перспективними вважаються його можливості (очевидно за рахунок активації мелатонінових МТ-1-рецепторів) чинити нормалізуючий вплив на сон (поліпшення якості та структури сну, редукція диссомнічних та інтрасомнічних порушень) [5]. Також є безперечно значущими можливості фабомотизолу при хронічній ішемії головного мозку. Під впливом цього препарату у пацієнтів із хронічною ішемією головного мозку редукувалися не тільки супутні тривожні прояви, а й загальномозкова (головний біль, запаморочення) та вогнищева (вестибуло-мозочкова, псевдобульбарна) симптоматика, що можна пояснити як сигма-рецепторними властивостями фабомотизолу, так і його нейротрофічними та нейропластичними ефектами [29].
Ще однією перевагою фабомотизолу є низький потенціал міжлікарської взаємодії (також — на відміну від бензодіазепінів та фенібуту). Цей препарат можна безпечно поєднувати з прийомом інших психо- та соматотропних засобів. У клінічному плані це особливо актуально при комбінованій терапії анксіолітиками та антидепресантами при лікуванні тривожно-депресивних розладів, у кардіології — при поєднаному застосуванні кардіотропних, антигіпертензивних та антиаритмічних засобів. Фабомотизол також не потенціює наркотичної дії алкоголю.
Крім того, на відміну від бензодіазепінів та фенібуту, фабомотизол не викликає звикання та залежності, тому дозволений для тривалого прийому до 3 міс [30]. Так, у 2-річному голландському когортному дослідженні з вивчення перебігу депресивних та тривожних розладів у пацієнтів різних вікових груп виявлено, що лише 58,7% пацієнтів з тривожними розладами, які проходили курс медикаментозної терапії та психотерапевтичної підтримки, досягли ремісії через 16 міс [31]. Саме тому можливість тривалої медикаментозної підтримки без негативних наслідків є вкрай актуальною у пацієнтів з тривогою. Навіть після завершення курсу лікування фабомотизолом його анксіолітична дія зберігається ще протягом 1–2 тиж, що знижує ризик рецидиву та швидкого відновлення тривожної симптоматики [30].
Таким чином, фабомотизол (Бафазол ІС®) є анксіолітиком «нового покоління», що оптимально поєднує високу ефективність і безпеку. Слід особливо відзначити, що Бафазол ІС® є препаратом вибору для соціально активних пацієнтів, які прагнуть зберегти звичний спосіб життя і повноцінну працездатність і водночас мінімізувати негативні наслідки стресу, що переживається, та пов’язаних з ним тривожних і психовегетативних розладів.
В Україні вітчизняний препарат Бафазол ІС® випускається у формі таблеток по 10 мг. Оптимальна разова доза препарату становить 10 мг, добова — 30 мг (максимальна — 60 мг), оптимальний курс застосування — 4 тиж (максимально — до 3 міс). Також суттєвою практичною перевагою препарату як анксіолітика є його безрецептурний статус.
Таким чином, на сьогодні Бафазол ІС® слід розглядати як препарат нейротропного типу дії, що істотно розширює традиційні уявлення про клінічні можливості анксіолітиків і має такі клініко-фармакологічні властивості:
1) усунення всього комплексу тривожно-невротичних проявів — власне тривоги, напруження, занепокоєння, страху, психовегетативних розладів, порушень сну;
2) забезпечення підтримки звичного ритму життя та соціальної активності (робота, навчання тощо);
3) безпека (мінімальна кількість побічних ефектів, відсутність серйозних побічних ефектів, хороша переносимість без розвитку залежності та звикання);
4) можливість поєднання з іншими сомато- і психотропними засобами в рамках комплексної терапії (мінімальний потенціал міжлікарської взаємодії);
5) можливість тривалого прийому до 3 міс;
6) зручність застосування без необхідності підбору та титрування доз (досягнення комплаєнсу);
7) економічна та медична доступність.
У теперішніх умовах різкого підвищення ролі хронічного стресу в порушеннях фізичного та ментального здоров’я населення України наявність високоефективного та безпечного інструменту терапії та профілактики «хвороб цивілізації» та їх невід’ємного супутника — тривожних розладів — є важливим кроком у вирішенні однієї з основних медико-соціальних проблем нашого часу.
Список використаної літератури
1. Бурчинский С.Г. (2008) Тревожные расстройства в общемедицинской и неврологической практике: проблемы фармакотерапии. Рац. фармакотер., 4: 43–47.
2. Коваленко І.В. (2010) Психосоматичні розлади: діагностика та лікування. Вінниця, 28 с.
3. Lapin I.A. (2001) Phenibut (Beta-phenyl-GABA): a tranquilizer and nootropic drug. CNS Drug Rev., 7: 471–481.
4. Сюняков Т.С., Сюняков С.А., Дорофеева О.Ф. (2011) Механизмы анксиогенеза и терапия тревоги. Consilium Med., 6: 82–89.
5. Ястребова В.В., Ястребов Д.В. (2016) Инсомнические нарушения при тревожных расстройствах: клиника и лечение. Consilium Med., 2: 117–123.
6. Виничук С.М., Крылова В.Ю., Рогоза С.В. (2008) Тревожные расстройства с нарушением адаптации и методы их терапии. Міжнар. неврол. журн., 2: 74–80.
7. Смулевич А.Б. (2016) Психосоматические расстройства (клиника, терапия, организация медицинской помощи). Психиат. психофармакотер., 12(2): 35–51.
8. Hayashi T., Su T.P. (2004) Sigma-1 receptors at galactosylceramide-enriched lipid microdomains regulate oligodendrocyte differentiation. Proc. Natl. Acad. Sci. USA, 101: 14949–14954.
9. Хаустова О.О. (2019) Психосоматичні маски тривоги. Укр. мед. часопис, 1(4)(132): 53–60.
10. Марута Н.А. (2001) Современные депрессивные расстройства (клинико-психопатологические особенности, диагностика, терапия). Укр. вісник психоневрол., 4: 79–82.
11. Кочуєва М.М. (2022) Тривожний розлад у практиці сімейного лікаря: як розпізнати та безпечно подолати? Здоров’я України, 10: 44.
12. Воронина Т.А., Середенин С.Б. (2002) Перспективы поиска новых анксиолитиков. Эксп. клин. фармакол., 5: 4–17.
13. Riederer P., Lachenmayer L., Laux G. (2004) Clinical applications of MAO-inhibitors. Curr.Med. Chem., 11: 2033–2043.
14. Seredenin S.B. (2003) Genetic differences on response to emotional stress and tranquilizers. Psychopharmacol. Biol. Narcol., 1–2: 494–509.
15. Ellergast J.P. (2016) Gamma-aminobutyric acid — mediated neurophysiological effects in the central nervous system. Brain neurophysiology. 2nd ed. Chicago: Illinois Univ. Press, 497–530.
16. Незнамов Г.Г., Сюняков С.А., Чумаков Д.В и др. (2005) Новый селективный анксиолитик Афобазол. Журн. неврол. психиат., 105(4): 35–40.
17. Graves J.M., Dilley J., Kubsad S., Liebelt E. (2020) Phenibut Exposures Reported to Poison Centers — United States, 2009–2019, Morbidity and Mortality Weekly Report. Sept. 4, 69(35).
18. Martin W.R., Eades J.A., Thompson R.E. et al. (1976) The effects of morphine- and nalorphin-like drugs in the nondependent and morphine-dependent chronic spinal dog. J. Pharmacol. Exp. Ther., 197: 517–532.
19. Hayashi T., Stahl S.M. (2009) Сигма-рецепторы и их роль при лечении аффективных расстройств. Психиат. психофармакотер., 11(5): 32–37.
20. Hanner M., Moebius F.F., Flandorfer A. et al. (1996) Purification, molecular cloning, and expression of the mammalian sigma-1-binding site. Proc. Natl. Acad. Sci. USA, 93: 8072–8077.
21. Tsai S.Y., Hayashi T., Su T.P. (2006) Hippocampal dendritogenesis and associated anchoring of NMDA and AMPA receptors are controlled by sigma1 receptors. Int. J. Neuropsychopharmacol., 9(Suppl. 1): S167.
22. Середенин С.Б., Воронин М.В. (2009) Нейрорецепторные механизмы действия Афобазола. Эксп. клин. фармакол., 1: 3–11.
23. Силкина И.В., Ганьшина Т.С., Середенин С.Б. (2005) ГАМК-ергический механизм цереброваскулярного и нейропротекторного эффектов афобазола и пикамилона. Эксп. клин. фармакол., 1: 20–24.
24. Colden A.T. (2003) Anxiety Disorders. Modern Aspects in Biological Psychiatry. N.Y.: CRC Press, 184–198 р.
25. Гарганеева Н.П., Белокрылова М.Ф., Епанчинцева Е.М. (2016) Психофармакологическая поддержка в ситуации преодоления стресса у больных артериальной гипертонией с тревожными расстройствами. Consilium Med., 18(9): 139–146.
26. Сюняков Т.С., Незнамов Г.Г. (2016) Оценка терапевтической эффективности и безопасности селективного анксиолитика афобазола при генерализованном тревожном расстройстве и расстройствах адаптации: результаты многоцентрового рандомизированного сравнительного с диазепамом исследования. Тер. арх., 8: 73–86.
27. Чабан О.С., Хаустова О.О. (2023) Бафазол IC у лікуванні тривожних розладів та інших наслідків психологічної травми. Здоров’я України, 1–2: 39.
28. Дорофеева О.А., Метлина М.В., Сюняков С.А. и др. (2016) Влияние анксиолитика афобазола на качество жизни больных с тревожными расстройствами. Качеств. клинич. практ., 2: 57–63.
29. Шоломов И.И., Лутошкина Е.Б., Салина Е.А. (2008) Эффективность афобазола при тревожных расстройствах у пациентов с хронической цереброваскулярной недостаточностью. Журн. неврол. психиат., 108(6): 75–77.
30. Інструкція для медичного застосування препарату Бафазол ІС®. РП № UA/18761/01/01.
31. Penninx B.W.J.H., Nolen W.A., Lamers F. et al. (2011) Two-year course of depressive and anxiety disorders: Results from the Netherlands Study of Depression and Anxiety (NESDA). J. Affect. Dis., 133(2011): 76–85.
