Українська кардіологія у вимірі часу
«Безумовно, відлік часу від першого прижиттєвого діагнозу гострого інфаркту міокарда до дня проведення сьогоднішньої конференції займає цілу епоху і говорить сам за себе, — наголосив В. Коваленко, академік НАМН України, заслужений діяч науки та техніки України, лауреат Державної премії України, доктор медичних наук, професор, директор ДУ «Національний науковий центр «Інститут кардіології імені М.Д. Стражеска» НАМН України». — З плином часу події минулого, їх вплив на сьогоднішнє життя сприймаються яскравіше, а оцінка зробленого стає більш об’єктивною. Саме так маємо оцінювати постать професора Миколи Стражеска. Започаткований науковий напрямок і створена ним наукова школа продовжують високо тримати наукову планку наукового попередника. Ми є свідками більше ніж столітнього відтинку часу з моменту першого прижиттєвого визначення тромбозу коронарних судин і встановлення діагнозу гострого інфаркту міокарда. Це дало поштовх цілому науковому напрямку, дозволило по-новому поглянути на розвиток цього загрозливого явища і значно вдосконалити методику діагностики та лікування хворих на гострий інфаркт міокарда. Так чи інакше кожен із присутніх в залі причетний до загальносвітового розвитку кардіології як самостійної клінічної галузі, яка плідно розвивається.
Стрімкий розвиток кардіології не лише данина моді, це нагальна вимога часу та відповідь наукової спільноти на загрозливу поширеність серцево-судинних хвороб у суспільстві. Їх поширеність невпинно зростає, і за прогнозами в недалекому майбутньому вони можуть стати чи не основною причиною смерті у суспільстві. Тому є безліч причин: стрімкий розвиток цивілізації, а разом з нею — широка урбанізація та зменшення фізичної активності населення, накопичення дефектних генів та зростання частоти спадкових захворювань, в тому числі серцево-судинних, погіршення екологічних умов існування та відмова від здорового способу життя. Все це не найкращим чином впливає на ризик розвитку серцево-судинних захворювань, серед яких патологія коронарного кровообігу, хвороби клапанів серця та міокардіальна недостатність, як і 100 років тому, займають чільне місце. Проте, як і в часи М. Стражеска, чи не найактуальнішою проблемою сучасної кардіологічної науки залишається зниження захворюваності та смертності від коронарної патології. Саме вона є одним із найвагоміших чинників високої серцевої смертності. Проте не варто виключати з цього переліку й інші загрозливі патологічні стани, спричинені розвитком гострого порушення серцевого ритму, клапанної та міокардіальної патології».
Продовжуючи далі, академік НАМН України В. Коваленко наголосив, що інститут у цьому відношенні йде в ногу з новітніми досягненнями світового прогресу. Інститут та його співробітники, як годиться провідній медичній установі держави, рухається у руслі сучасних технологічних досягнень. Практично за життя одного покоління зроблено неймовірний технологічний прорив у лікуванні пацієнтів із гострим інфарктом міокарда. У повсякденний клінічний вжиток кардіологічного відділення стрімко ввійшли малоінвазивні втручання: спочатку коронарних судин, а згодом — і заміни клапанів серця, протезування аорти, імплантації водіїв серцевого ритму, оклюдерів і багато іншого. Важко сьогодні уявити собі кардіологію без інтервенційних втручань, як підкреслив професор В. Коваленко. Проте лікування при коронарній патології посідає серед названого переліку інтервенційних втручань чільне місце. Значення цього методу важко переоцінити. Він не лише дав поштовх розвитку інтервенційної кардіології, а став плацдармом на шляху вдосконалення та розвитку інтервенційної кардіології. Перед тим як запросити до слова наступного доповідача, професора Юрія Соколова, В. Коваленко підкреслив, що завдяки наполегливості та завзятості професора Ю. Соколова, Україна стала однією із визнаних у світі країн із високим рівнем розвитку інтервенційної кардіології. З часу першого коронарного тромболізису, проведеного у 1991 р. пацієнту з гострим інфарктом міокарда, коронарної ангіопластики (1993) та вперше виконаного стентування (1997), проведених професором Ю. Соколовим, пройдено важкий шлях становлення вітчизняної інтервенційної кардіології. У повсякденну практику впроваджено не лише сучасний метод лікування хворих кардіологічного профілю, створено новий напрямок лікування при гострому інфаркті міокарда. Саме завдяки ентузіазму Ю. Соколова в державі створена й успішно працює розгалужена мережа реперфузійних центрів, яких на сьогодні 56. Не менша заслуга Ю. Соколова також у створенні освітньої програми післядипломної освіти для набуття фаху інтервенційного кардіолога. «Усе це варте вашої уваги», — додав професор В. Коваленко, надаючи слово Ю. Соколову.
Юрій Соколов, член-кореспондент НАМН України, професор, доктор медичних наук, завідувач відділення інтервенційної кардіології ДУ «Національний науковий центр «Інститут кардіології імені М.Д. Стражеска» НАМН України», розпочав доповідь із наведення хронології розвитку інтервенційної кардіології в історичному контексті. Доповідач зазначив, що шлях був доволі складним і не завжди отримував схвальні відгуки. У хронологічному порядку це виглядає так:
- Рік 1909-й. Перший з’їзд Товариства російських терапевтів. Доповідь В.П. Образцова «К симптоматологии и диагностике тромбоза венечных артерий сердца». Матеріалом для доповіді слугували спостереження В.П. Образцова і М.Д. Стражеска, зроблені у 1899–1908 рр. трьох хворих, після смерті яких при аутопсії були встановлені тромбоз вінцевих артерій та розм’якшення серцевого м’яза. У двох випадках діагноз встановлено при житті.
- Рік 1929-й. Інтерн медичного університету W. Forssman вперше у світі провів сечовідний катетер через ліктьову вену в порожнину правого передсердя, довівши тим самим безпеку введення катетера в живе серце людини. А через два роки він зробив першу в історії ангіокардіографію, виконану на собі.
- Рік 1953-й. S. Seldinger запропонував пункційний доступ в артерію, яким користуються досі.
- Рік 1958-й. М. Sones проводить перші вдалі коронарографії з метою обстеження.
- Рік 1964-й. Ch. Dotter виконав першу вдалу дилатацію гомілкових артерій тефлоновим бужем у хворої із гангреною нижніх кінцівок на тлі атеросклеротичної оклюзії.
- Рік 1967-й. М. Judkins і М. Sones розробили катетери для проведення коронарографії. Катетери були певним чином сформовані для проведення у праву та ліву коронарну артерію. З цього часу можна починати відлік зародження коронарної малоінвазивної хірургії, оскільки це значно спростило доступ до гирла вінцевих артерій.
- Рік 1974-й. A. Gruentzig розробив та провів перші вдалі дилатації периферичних артерій. Після вдосконалення балона-катетера у 1977 р. вдалося вперше виконати транслюмінальну ангіопластику коронарних артерій. Ним розроблені одно- та двопросвітні балони-катетери, а також техніка виконання втручання. За словами доповідача, низка винаходів, про які сказано вище, зумовила стрімкий розвиток інтервенційних втручань у хворих із гострими порушеннями коронарного кровотоку. Однак в подальшому виявилися і недоліки цього здавалося би простого та ефективного методу лікування. Значна кількість тромбозів після втручання стала на деякий час на заваді подальшого прогресу. Проте вихід було знайдено.
- Рік 1987-й. Palmaz та Schatz запропонували застосовувати стенти для профілактики розвитку тромбозу на місці втручання. Це значно зменшило кількість ускладнень і дозволило проводити повноцінне лікування без ризику формування загрозливих для життя ускладнень. А запроваджена з часом тактика призначення антиагрегантної терапії (ацетилсаліцилова кислота (АСК), клопідогрель) стала на сьогодні стандартом лікування.
Щось подібне, але з меншим часовим проміжком відбувалося в нашій державі на шляху започаткування інтервенційних коронарних втручань, як зазначив професор Ю. Соколов. Пройдено нелегкий шлях від першого проведення клінічного тромболізису хворому з гострим коронарним тромбозом до розробки та впровадження в клінічну практику спочатку Інституту, а потім — у державі в цілому, системи лікування хворих на гострий інфаркт міокарда із залученням інтервенційних кардіологів. Це був неабиякий крок вперед, оскільки вдалося змінити традиційні погляди на систему лікування при гострому коронарному тромбозі. На сьогодні завдяки підтримці держави ми маємо розгалужену мережу реперфузійних центрів, які працюють 24 год на добу 7 днів на тиждень. Таким чином те, що в недалекому минулому сприймалося як фантастика, на сьогодні є реальністю. Створений і впроваджений в життя в Інституті протокол надання допомоги хворим на гострий інфаркт міокарда з елевацією сегмента ST в подальшому був затверджений МОЗ України як базовий документ. Саме він став основою для започаткування пілотного проекту зі створення мережі реперфузійних центрів в Україні із можливістю працювати цілодобово протягом тижня за схемою 24/7 із надання невідкладної допомоги хворим на гострий інфаркт міокарда. На сьогодні в країні створено мережу реперфузійних центрів для лікування пацієнтів із гострим інфарктом міокарда у перші години від його розвитку. Таких центрів на сьогодні налічується 56. Вони добре обладнані й мають все необхідне для безкоштовної невідкладної допомоги. Це дозволило втричі знизити летальність, що є неабияким досягненням започаткованої роботи.
Далі доповідач висвітлив деякі організаційні заходи, які на його думку, досить важливі на шляху подальшого вдосконалення функціонування державної мережі реперфузійних закладів. Так, з метою координації роботи відділень інтервенційної кардіології в межах країни в Інституті створено єдиний «Реєстр перкутанних коронарних втручань», які виконувалися при гострих та хронічних ураженнях у пацієнтів із коронарним атеросклерозом. З методологічної точки зору це дало змогу проводити аналіз усіх випадків коронарних втручань, виконаних в Україні, та своєчасно реагувати на виявлені проблеми, а також уніфікувати надання допомоги в межах медичного простору всієї держави. На сьогодні загальна кількість внесених у реєстр випадків становить понад 20 тисяч і є основою для ретельного аналізу та подальшого вдосконалення роботи мережі реперфузійних центрів.
Не менш важливим елементом налаштування функціонування вузькоспеціалізованої допомоги є наявність кваліфікованих кадрів. Особливо це стає відчутним фактором при масштабних проектах. Саме з цих міркувань в Інституті було розпочато роботу із систематичної підготовки професійних кадрів за єдиними вимогами, як наголосив доповідач. З цією метою на базі відділення інтервенційної кардіології створено центр підготовки лікарів — інтервенційних кардіологів. Це дало змогу наповнити кваліфікованими кадрами відділення інтервенційної кардіології в межах країни. Саме завдяки кропіткій праці із підготовки кадрів за єдиною програмою дозволило наповнити кваліфікованими кадрами практично всі без винятку створені реперфузійні центри в країні. На сьогодні на циклі «інтервенційна кардіологія» навчання пройшли понад 200 лікарів. Оратор підкреслив, що навчання було б неможливим без створення методичної літератури. Саме задля цього підготували та видали монографію «Инвазивная кардиология и коронарная болезнь», де узагальнено весь той клінічний досвід інтервенційних втручань, накопичений за довгі роки практичної діяльності. Посібник — джерело інформації для лікарів-кардіологів, бажаючих набути фах інтервенційного кардіолога. «Такий далеко не повний перелік усього того, що нам вдалося зробити майже за 20-літній період наполегливої та кропіткої роботи у співпраці із багатьма клінічними та науковими підрозділами Інституту. А «винуватцем» усіх наших новацій можна вважати М. Стражеска, який 136 років тому вперше встановив діагноз «гострий інфаркт міокарда» і заклав засадничі підвалини вітчизняної школи кардіологів», — підкреслив професор Ю. Соколов.
У коментарі до доповіді професора Ю. Соколова директор Інституту академік В. Коваленко підкреслив, що наполеглива робота із впровадження в життя належного рівня лікування при гострому інфаркті міокарда у країні є значною заслугою доповідача. Проте вона була б неможлива без задіяння всього колективу Інституту кардіології. Продовжуючи аналіз, професор В. Коваленко додав, що, крім впровадження інтервенційного методу лікування у стінах Інституту, колектив не припиняв роботи над вдосконаленням методів консервативного лікування ішемічної хвороби серця (ІХС). Консервативна стратегія лікування не менш важлива, ніж інтервенційна. Крім того, доволі довго точаться суперечки з приводу доцільності та переваги кожного із методів. І ця суперечка є не лише суто нашим — українським явищем, а має прибічників і за межами нашої країни, як підкреслив академік В. Коваленко. Хоча з клінічної точки зору, кожна з методик переслідує головну мету — відновити у хворого нормальне кровопостачання міокарда, і методики тут можуть бути різні, як наголосив оратор. Тому подальше обговорення лікувальних стратегій хворих із порушенням коронарного кровотоку стосувалося порівняння цих двох методик та оптимального їх клінічного застосування.
Як підкреслив з цього приводу професор Михайло Лутай, доктор медичних наук, завідувач відділу атеросклерозу та ішемічної хвороби серця, заступник директора з наукової роботи ДУ «Національний науковий центр «Інститут кардіології імені М.Д. Стражеска» НАМН України», заслужений діяч науки і техніки, полеміка з цього приводу не вщухає. Доцільність того чи іншого методу має визначатися клінічними результатами. З практичної точки зору, немає значення, яким чином буде відновлено повноцінне кровопостачання ішемізованого міокарда. Стосовно полеміки навколо реваскуляризації та її доцільності, тут, на думку доповідача, хворі III–IV функціонального класу (ФК) однозначно потребують хірургічного лікування: стентування чи аортокоронарне шунтування — вибір залежить від анатомічних умов. Стосовно хворих зі стабільною стенокардією нижчого ФК не все так однозначно, як уточнив доповідач. Сучасна антиангінальна терапія дає значні можливості не лише в подоланні ангінозного спазму. Лінійка препаратів із різним механізмом дії успішно виконує завдання щодо забезпечення зниження ризику серцевих нападів, підвищення якості життя і впливає на прогноз стосовно виникнення несприятливих подій. Проте, на глибоке переконання оратора, однозначної відповіді на запитання «Який метод лікування кращий у пацієнтів зі стабільною формою стенокардії?» він не знає. Далі М. Лутай назвав низку препаратів, наявних на сьогодні в арсеналі кардіолога і рекомендованих міжнародними товариствами, а саме: нітрати (короткої дії та пролонговані), блокатори β-адренорецепторів, антагоністи кальцієвих каналів (АКК) (із різним впливом на частоту), інші класи препаратів: івабрадин, нікорандил, триметазидин та ранолазин. Доповідач підкреслив, що оптимальна терапія при стабільній ІХС передбачає призначення як мінімум одного антиангінального препарату разом із таким, який знижує ризик несприятливих подій. Даючи вичерпну характеристику препаратам, оратор підкреслив, що, крім усунення гострої ішемії, медикаментозна терапія також є засобом впливу на прогноз захворювання. І тут блокатори β-адренорецепторів та АКК досить добре себе зарекомендували. Водночас широкий арсенал лікарських засобів дає можливість їх ефективно комбінувати з метою зниження частоти ішемічних епізодів та ризику виникнення несприятливих подій та покращення прогнозу лікування. Однак головною метою має стати, все ж, на думку доповідача, підвищення толерантності до фізичного навантаження. Досягти цього не завжди можливо, попри широку гаму комбінацій препаратів при лікуванні пацієнтів із ІХС. Так, приріст толерантності при навантажувальних пробах на комбіновану терапію був таким: антиангінальна терапія + івабрадин — приріст 16 с; АКК + блокатори β-адренорецепторів — приріст 17 с; блокатори β-адренорецепторів + АКК — приріст 23 с; антиангінальна терапія + ранолазин — приріст 23 с. Досить скромні показники порівняно з такими після стентування — 96 с, як наголосив доповідач. Тому питання доцільності реваскуляризації міокарда у пацієнтів зі стабільною ІХС залишається відкритим. Спираючись на результати дослідження ORBITA, де вперше вивчено вплив черезшкірного коронарного втручання (порівняно з плацебо) на толерантність до фізичного навантаження і клінічну симптоматику у пацієнтів зі стабільною стенокардією, лектор підкреслив: «Попри те що, за даними дослідження, приросту толерантності до навантажувальних проб не виявлено у хворих після стентування порівняно із плацебо, все ж, спостерігалося відновлення скоротливої здатності міокарда у зоні гіпокінезу на тлі гіпоперфузії. А це може бути головним чинником для обґрунтування показань до стентування».
Зупиняючись на проблемі зниження ризику виникнення несприятливих подій, доповідач відзначив, що неможливо обійти увагою препарати, які впливають на тромбогенез і прогресування коронаросклерозу. Впровадження у клінічну практику науково обґрунтованих медикаментозних стратегій лікування та профілактики подальшого прогресування атеросклеротичного ураження судинного русла значною мірою знизило ризики загрозливих ускладнень: ішемічного та геморагічного інсульту мозку, фатального інфаркту та його рецидиву, а також значно покращилися результати лікування ІХС. Подвійна антитромбоцитарна терапія (АСК + клопідогрель) впродовж 6 міс, а у хворих високого ризику — до 1 року — значно зменшила кількість ускладнень після стентування. Хворі після перенесеного інфаркту міокарда мають отримувати АСК і тікагрелор. Тактика подвійної антитромбоцитарної терапії таким чином має застосовуватися на сьогодні як обґрунтований метод.
Водночас за даними дослідження COMPASS продемонстровано значні переваги застосування інгібітор Xa-фактора згортання крові ривароксабану разом із АСК і доведено зниження ризику тяжких ускладнень: серцево-судинної смертності, інсульту та інфаркту міокарда на 24% у пацієнтів зі стабільним перебігом ІХС або захворюванням периферичних артерій, що загалом зумовило зниження смертності від будь-яких причин на 18%.
Таким чином, комбінована терапія ривароксабану та АСК може бути методом вибору для лікування більшості пацієнтів зі стабільною ІХС з метою зниження ризику розвитку фатальних подій із доведеною безпекою. Особливо це стосується пацієнтів із ІХС на тлі мультифокального атеросклеротичного ураження із залученням каротидного басейну та периферичних артерій, як підкреслив професор М. Лутай. Серед заходів, які суттєво підвищують прогноз лікування та знижують ризик фатальних подій, є зниження холестерину. З цією метою рекомендовано обов’язкове призначення статинів у високих дозах, перш за все — розувастатину й аторвастатину. На завершення виступу, професор М. Лутай підкреслив, що інтрига лікування пацієнтів зі стабільною формою ІХС залишається, оскільки досі актуальне питання повноцінного відновлення ділянки порушення кровотоку ішемізованого міокарда. А питання, коли і яким чином його відновити — остаточно не вирішено.
Підсумовуючи обговорення теми лікування пацієнтів із ІХС, академік НАМН України професор В. Коваленко наголосив на тому, що належним чином організоване лікування матиме успіх лише тоді, коли методи лікування не розглядатимуться з позиції конкуренції, а доповнюватимуть один одного.
Виступаючи в дискусії з приводу ролі та значущості застосування у хворих зі стабільною стенокардією черезшкірного коронарного втручання і стентування ділянок ураження коронарного русла, інтервенційний кардіолог, професор кафедри кардіології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика Максим Соколов підкреслив: «Дослідження ORBITA дійсно вперше дало змогу оцінити обґрунтованість стентування порівняно із плацебо у пацієнтів зі стабільною стенокардією. При цьому хворі, рандомізовані в дослідження, отримували до включення масивну терапію препаратами впродовж певного періоду. Що характерно, кількість препаратів сягала дев’яти найменувань. І хоча на завершення дослідження, — як уточнив автор, — результати були зіставними у групах, прихильність до лікування після завершення дослідження виявляли не більше як у 30% хворих. А ще близько ⅔ із них після завершення дослідження наполягали на проведенні стентування задля відмови від прийому такої кількості ліків. Тому питання втручання у разі наявного стенозу коронарної артерії при стабільній клінічній картині становить певну проблему. З точки зору безпеки та профілактики розвитку фатальних кардіоваскулярних подій стентування має ось які переваги: як свідчать результати дослідження, за даними стрес-тесту з добутаміном толерантність до фізичного навантаження достовірно вища у групі стентування. Низька прихильність до медикаментозного лікування (хоча і досить ефективного) є значним недоліком медикаментозної терапії. Тому зважений підхід до вибору лікування та орієнтир на виявлення гемодинамічно значимих звужень коронарного русла сучасними методами можуть стати визначальними при виборі тактики лікування, як завершив доповідач».
Подальше обговорення стосувалося не менш важливого розділу кардіології — серцевої недостатності. Надаючи слово одному із визначних фахівців у цій галузі, керівнику Центру резистентної тяжкої хронічної серцевої недостатності, доктору медичних наук, професору Леоніду Воронкову, директор Інституту академік В. Коваленко підкреслив, що зазначена проблема є об’єднавчою ланкою практично всіх розділів сучасної кардіології. Тривалий час цей розділ кардіології не демонстрував особливих успіхів щодо розроблення нових підходів при лікуванні серцевої недостатності. Зміни стали відчутними за останні декілька років у зв’язку із розробкою та впровадженням нових лікарських засобів і докорінної зміни розуміння патогенезу розвитку серцевої недостатності.
Серцева недостатність. Чи варто очікувати прогресу лікування?
Не менш важливій темі було присвячено наступне обговорення стосовно актуальних проблем кардіології. А саме — сучасного стану лікування хронічної серцевої недостатності (ХСН). Предметом розгляду стала доповідь професор Л. Воронкова, доктора медичних наук, керівника відділу серцевої недостатності ДУ «Національний науковий центр «Інститут кардіології імені М.Д. Стражеска» НАМН України», президента Української асоціації фахівців з серцевої недостатності. У лекції «Комбінована блокада неприлізину і рецепторів ангіотензину II як новий етап патогенетичного лікування хронічної серцевої недостатності (ХСН)» доповідач детально зупинився на основних засадах сучасного бачення патогенезу та нових підходах до її лікування. Л. Воронков підкреслив, що за сьогоднішніми уявленнями серцева недостатність є не що інше як нездатність серця перекачувати об’єм крові, необхідний для забезпечення метаболічних потреб організму. Як глобальна проблема кардіології вона не оминає жодної серцевої патології і може бути основним проявом практично всіх його хвороб, включаючи коронарний атеросклероз, інфаркт міокарда, вади клапанів, вроджені вади серця, порушення серцевого ритму і кардіоміопатії. Ось чому розуміння та опанування нових медикаментозних підходів до лікування пацієнтів із ХСН — вкрай важливі. Новий підхід до розуміння патогенезу розвитку ХСН стався після детального з’ясування взаємодії головних учасників компенсаторних механізмів при розвитку ХСН: ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) та симпатоадреналової систем (САС).
Одним із діючих гравців цієї системи є неприлізин. Він відіграє вагому роль у регулюванні адаптивної відповіді серцево-судинної системи за несприятливих умов, у тому числі при серцевій недостатності. Як ендопептидаза, здатен руйнувати ряд ендогенних вазоактивних пептидів: натрійуретичний пептид (усі види), брадикінін та адреномедулін. Саме ці біологічні речовини відіграють суттєву роль у забезпеченні натрійурезу, вазодилатації та ендотеліальної жорсткості та зумовлюють суттєвий вплив на формування компенсаторних реакцій при серцевій недостатності, як зазначив Л. Воронков. У подальшому було з’ясовано, що пригнічення активності неприлізину може значно підвищити рівень зазначених пептидів і суттєво впливати на натрійурез та вазодилатацію, що в результаті дає змогу зменшити вираженість проявів серцевої недостатності. Однак згодом з’ясувалося, що неприлізин, будучи універсальним руйнівником адаптивних контрфакторів, перш за все тканинних натрійуретичних пептидів, приводить до ще більшої активації РААС, оскільки це сприяє підтриманню об’єму кровообігу. Таким чином, формується замкнуте коло і, якщо в нормі це не викликає суттєвих патологічних змін, то в разі хвороби серця це призводить до зриву адаптивних можливостей та швидкої декомпенсації. Це наштовхнуло на думку можливого комбінованого впливу на активацію РААС, САС та неприлізину для балансу компенсаторних чинників і зменшення їх негативного впливу. Виявилося, що комбінація валсартан + сакубітрил істотно підвищує ефективність лікування пацієнтів із ХСН. Комбінований препарат (комплексна сполука двох інгредієнтів!!!) діє опосередковано з одночасним пригнічення активності неприлізину за рахунок дії сакубітрилу та блокадою рецепторів до ангіотензину II 1-го типу (AT1) через валсартан. Саме ця комбінація зумовила значне покращення лікування пацієнтів із ХСН порівняно з еналаприлом та іншими препаратами, які традиційно застосовують для такого лікування. Перевага запропонованої лікарської сполуки порівняно з іншими до сьогодні традиційно використовуваними препаратами для лікування при ХСН була доведена у масштабному дослідженні PARADIGM-HF, як підкреслив Л. Воронков. У дослідженні взяли участь 8442 пацієнти із II–III ФК класом за NYHA та фракцією вигнання лівого шлуночка ≤40%. Висока ефективність препарату спостерігалася практично у всіх досліджуваних за всіма кінцевими точками: загальна смертність знизилася на 16% (р<0,001); ураження органів-мішеней — на 20% (р<0,001); серцево-судинна смертність — на 20% (р<0,001) і госпіталізація у зв’язку з погіршенням серцевої недостатності — на 21% (р<0,00). Таким чином, доведена висока ефективність препарату для лікування пацієнтів із ХСН порівняно з іншими. На завершення оратор зазначив, що препарат можна застосовувати також у стабілізованих хворих перед випискою на амбулаторне лікування, а також за необхідності заміни еналаприлу чи неможливості його прийому, а також як препарат першої лінії у пацієнтів із маніфестною формою ХСН. Проте найголовніше, що необхідно пам’ятати, як підкреслив Л. Воронков, — те, що препарат є певною інвестицією у безпеку та гарантовану ефективність лікування пацієнтів із початковими проявами ХСН і може значно продовжити їх життя.
Серед виступів відзначимо доповіді молодих вчених та обговорення результатів науково-дослідних робіт Інституту за 2018 р., а також нараду Асоціації кардіологів України, головних спеціалістів НАМН України та експертів МОЗ України, головних обласних кардіологів і терапевтів, а також провідних фахівців щодо питань імплементації телемедицини і цифрових технологій у забезпеченні медичної допомоги пацієнтам із серцево-судинними захворюваннями.
Олександр Осадчий,
фото Сергія Бека
