Ольга Богомолець (О.Б.) — професор, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, доктор медичних наук, заслужений лікар України, яка є нащадком давнього дворянського роду Богомольців, навчалася в США, окрім медичної спеціальності, отримала вищу освіту з психології, створила одну з перших приватних клінік лазерної медицини в Україні, є авторкою понад 70 наукових праць та 14 патентів на винаходи у сфері охорони здоров’я. Вона — засновник соціальних проектів боротьби з меланомою, спрямованих на подолання смертності від раку шкіри.
О. Богомолець є засновницею громадської платформи «Люди допомагають людям», що надає допомогу родинам загиблих «Небесної сотні» та учасникам АТО. Крім того, Ольга Вадимівна — засновниця історико-культурного комплексу «Замок Радомисль». Після участі у Революції гідності прийшла у велику політику й розпочала боротьбу проти насилля, за справедливе, здорове та гідне життя українців.
Ольга Голубовська (О.Г.) — доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, український інфекціоніст, завідувач кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Автор понад 200 наукових робіт, з них: 3 підручники, 5 навчальних посібників, 18 навчально-методичних статей, власниця 10 патентів.
Модератор зустрічі — Наталія Сопіт — українська телеведуча, знімається в кіно та рекламі, викладач майстерності телеведучого в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, автор і ведуча циклу документальних фільмів «Гра долі», ведуча каналів «Еспрессо», «5 канал», «112 Україна».
На зустрічі були присутні як студенти медичних вищих закладів освіти, так і жінки з різних міст України різних спеціальностей, журналісти і навіть політики.
Розпочав захід голова Громадської спілки «Центр інновацій «Сходи в майбутнє» І. Найда, який висловив подяку учасникам та відкрив третю зустріч навчально-просвітницького циклу «Від ідеї — до дії».
Починаючи дискусію, Н. Сопіт зазначила, що життя Івана Франка змінили дві Ольги: «…І я сподіваюся, що ці дві чарівні жінки змінять ваше життя і ваш світогляд, адже ви не просто молодь, а молоді майбутні науковці й повинні поєднувати свою наукову роботу разом із сім’єю. Сподіваюся, що і Ольга Анатоліївна, і Ольга Вадимівна поділяться своїм досвідом у досягненні успіху в різних сферах — як в наукових, так і політичних, а також розкажуть, як бути активною в суспільстві й мати час на особисте життя».
— Як ви все встигаєте? Стільки книжок не кожна молода людина здатна перечитати, не те щоб написати, а наукових патентів скільки…
О.Г.: По-перше, я хочу сказати, що нічого не встигаєш. Таке враження, що ніде ніколи не встигаєш, особливо коли роботи багато. Є суб’єктивні відчуття, а є об’єктивні речі, які можуть оцінити лише оточуючі. Тому, якщо суб’єктивно оцінювати багато видів діяльності, завжди хочеться зробити більше і краще, особливо коли переоцінюєш те, що зроблено. Тим паче, що різні види діяльності у нас відбуваються у відповідних умовах. Умови — це як у визначенні інфекційних хвороб: два мікро- і макроорганізми в умовах зовнішнього середовища, яке накладає відбиток, так і тут — будь-який вид нашої діяльності в умовах зовнішнього середовища. Я завжди кажу: нехай інші оцінюють результати діяльності, це вже не моя справа, оскільки я вважаю, що будь-яка людина не може бути повністю об’єктивною до себе і до своєї діяльності. Те ж саме стосується і сім’ї. Для того, хто вибрав лікарську спеціальність, — це справа на все свідоме життя, тому що ти приходиш додому і, навіть будучи простим лікарем, все одно сидиш і думаєш про пацієнтів, якщо якийсь тяжкий хворий — то телефонуєш своїм колегам, намагаєшся знайти відповіді. У мене Фейсбук завалений записами кашлю і всього подібного із запитаннями: а що це таке може бути? Це такий спосіб життя. Єдине, що найголовніше, на мою думку, це щоб професія подобалася. Якщо вона подобається, то ваша робота ніколи не буде вас напружувати, якщо вибрана та спеціальність, яка вам найближча. У лікарській професії, де безпосередньо маєш справу з пацієнтами, треба любити людей реально, щоб люди не дратували. Зрозумійте, що ви будете мати справу не просто з людьми, а з хворими людьми, вони будуть «виносити мозок по повній програмі», але треба просто любити людей і тоді це абсолютно не буде тягарем. Тому все відносне в цьому житті, а діти завжди ростуть, бачачи, за яких умов живуть їхні батьки. Мені дехто каже, мовляв, ваша дочка так добре вихована, а я відповідаю, що я не знаю, хто її виховував, але я вдячна тій людині! Син сказав: мама, я таким, як ти — не буду, і отримав дві інших вищих освіти немедичного профілю, а дочка зараз навчається в медичному університеті.
О.Б.: Стосовно того, що ти встигаєш, а що не встигаєш: якщо у тебе є бажання і ти «гориш», в тебе є мета, — то все решта не має значення. Я пам’ятаю, коли ще була студенткою, ставила собі запитання: а що ж робити у житті? Здавалося, що все зроблено, все зайнято, але чим далі я живу, чим більше знань я отримую, тим більше запитань у мене виникає. Я дуже люблю спостерігати за всім, що робиться навколо, наприклад, ось ціла купа листя лежить, а скільки ж цього листя по всій Україні, що ж можна було б зробити з нього хімікам… а чи можна з нього зробити одноразові тарілки чи цупке судно для пацієнтів, щоб воно не було із пластику. Або їду на машині, бачу поле з кукурудзою і думаю, що ж можна зробити з цієї кукурудзи. Коли ти думаєш, коли ти дбаєш, коли ти відчуваєш, що робиться навколо, коли ти спостерігаєш весь час, не просто ідеш і в своїх думках варишся, а думаєш, що потрібно людям. Знаєте, як було цікаво під час Майдану, ми тільки встигали подумати, що щось треба, а воно вже виникало. Потрібна була охорона в лікарні, коли забирали пацієнтів — нараз з’являлася організація, і в мене вже був номер телефону охорони лікарні. Потрібна була доставка медикаментів — з’являлося те, на що була потреба. Коли ти відкритий до світу, коли ти хочеш цей світ змінити на краще, то не думаєш про себе: «я хочу десять патентів», і ніколи в житті я не планувала і не уявляла взагалі, що я буду балотуватися в президенти, ні те, що я буду депутатом Верховної Ради, ні те, що я буду автором патентів, книжок, музею — ніколи не уявляла собі, навіть про це не мріяла! У мене була мрія значно більша, ніж це все — з дитинства я хотіла змінити світ на краще, щоб у світі було більше доброти, більше любові, щоб люди не вмирали, щоб тварини не вмирали, щоб ми жили в радості й щасті, а все інше набуте — це були просто інструменти. Коли ти ставиш перед собою велику мету, і ця мета тебе справді гріє, по-перше, ти можеш зробити найважливіше — можеш «запалити» інших людей. Колись, абсолютно випадково, я витягла із бруду першу ікону, це було на День Незалежності України, я ніколи не могла собі уявити, що через небагато років в Україні з’явиться музей. Навіть мої друзі, коли приїхали в той Радомишль, де я купила такий старий млин, мені казали: слухай, що ти робиш? До тебе ніхто ніколи не поїде в таку «Тмуторокань» дивитися на оці твої ікони! Я казала — ні, поїдуть! І сьогодні вже 200 тис. людей відвідали музей. Мене вже не буде, а музей житиме і служитиме українській нації. Тому це все маленькі інструменти, я думаю, що і Ольга Анатоліївна не ставила собі за мету написати стільки-то підручників. Вона бачить — катастрофа, не так лікуємо — і підручник написала! Вона бачить — МОЗ не ті протоколи фіксує — і створює пост у Фейсбуці! Тобто насправді для нас — це лише інструменти змінювати світ на краще і бути бійцем, ніколи не допускати в собі хробака сумнівів. Ви — найкращі, ви точно можете змінити Україну, якщо маєте впевненість — то всі навколо вам повірять.
— А як же ви починали? Як саме вибирали свій напрямок, за яким у вас більшість наукових праць?
О.Г.: Що стосується медицини, а не саме лікарської моєї роботи, то я з дитинства точно знала, що буду пов’язана з медициною. Я обожнювала медицину, мені подобався, як всі говорять, цей жахливий запах лікарні. Він мене заспокоював з дитинства і дотепер. У той час, коли я росла, мама була медсестрою в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні, вона все життя там пропрацювала. Ми навіть жили на території лікарні, я там народилася, там були приватні післявоєнні будиночки. Працювали всі на півтори ставки все життя, дітей залишати ніде, і мене брали з собою на роботу. Я обожнювала різні плакати з інфекціями та інші цікаві для мене речі. Але коли я підросла, були божевільні конкурси в медінституті, і тільки на лікувальному факультеті для одних «афганців» було більше місць, лише «афганці» йшли поза конкурсом, і я чудово розуміла, що в інститут не вступлю одразу стовідсотково, хоча у мене п’ятибальний атестат, але там конкурси дуже великі та інші нюанси. Я так мамі своїй і оголосила, що піду працювати санітаркою. Мама казала: «Йди медсестрою, ти ж добре вчилася — закінчиш училище і підеш», а я відповіла, що після училища, навіть якщо отримаю п’ятибальний атестат, то мені потрібно буде складати один екзамен на «п’ять», який на «п’ять» мені ніхто не дасть здати, і я залишуся ні з чим. А раніше було: якщо ти працюєш два роки санітаркою, то тоді поза конкурсом проходиш, так воно і вийшло. Я два роки пропрацювала у гнійній хірургії, куди мене мама влаштувала в надії, що я все ж таки не піду в медінститут, бо у професора Земськова було найстрашніше відділення панкреонекрозу і всього на світі. Ясна річ, що я там робила всю лише чорну роботу, але мені все це ще більше сподобалося! Тут, напевно, ще характер грає роль: я люблю ті лікарські спеціальності, де результат очевидний і швидкий. Інфекція — це була взагалі мрія, я і зараз вважаю, що з усієї лікарської терапевтичної спеціальності інфекції — найцікавіші, тому що результат очевидний — щоденно динаміка, щоденно новини. Як я казала одному нашому відомому професору, який мене діставав діареями, мовляв: «Ви там зі своїми діареями», а я йому у відповідь: «Ви там зі своїми гіпертонічними хворобами, все життя їх лікують ці гіпертонічні хвороби, і вмирають від цих же гіпертонічних хвороб. Від чого лікуєте — від того і вмирають, а у нас від чого лікують — від того й одужують». Ну це такі медичні жарти, а вже потім те, що я потрапила в інфекційне відділення, хоча закінчила педіатричний факультет і жодного дня не працювала педіатром, це вже справа випадку. Тоді академік Жанна Возіанова відкривала відділення інфекційної реанімації в Олександрівській лікарні, й абсолютно випадково моя мама опинилася на п’ятихвилинці, де академік оголошувала набір студентів. Я жодного разу не пошкодувала про свій вибір, незважаючи на те, які були важкі 1990-ті, а напрямок у нас такий гостросоціальний… Ось якщо тобі це подобається, Ольга Вадимівна правильно сказала — якщо є бажання, то це дуже велика складова життя. Матеріальне — само собою, але важливе — моральне задоволення від своєї роботи, а більшого морального задоволення, ніж коли ти людині рятуєш життя, я не можу собі уявити.
О.Б.: Історія мого життєвого вибору бере початок з дитинства, коли я постійно когось лікувала. Усі мої іграшки були або помащені зеленкою, або з перемотаною лапою. Найбільш цікавим у ляльок, які мені діставалися, було те, як у них працюють очі, хоча офтальмологом я не стала. У віці 4 років мені зробили щеплення, після чого почалися дуже тяжкі ускладнення, я практично не могла дихати, задихалася від запаху квітів, фарби і взагалі внаслідок будь-чого. Вдома я жила в таких умовах: стіни були побілені, спала на дошках, тому що не можна було підкласти ані матрац, ані подушку, і взагалі в дитинстві я дуже часто хворіла, але коли була здоровою і могла рухатися — то я бігла. Згадую, коли була маленькою, було дуже тяжко: ти хочеш дихати, а дихати немає чим. Тоді не було всіх цих сучасних препаратів, були такі антигістамінні, які мама засипала мені під язик, але коли не було як дихати — сидиш, дивишся у вікно, як там ходять діти по вулиці, то я сама собі придумала такий метод терапії: сідала, зав’язувала собі хусткою очі, й от коли сидиш у темряві й починаєш рухатися, я думала: я не можу дихати, але ж є діти, які не можуть бачити, навіть не бачать сонця, не бачать природи, а я можу хоч із вікна подивитись. І коли через півгодини я знімала хустку — мені ставало значно легше дихати. У нас 6 поколінь медиків, батьки були п’ятими, але мене ніколи не примушували вибирати медичну спеціальність, це був мій особистий вибір, і вперше в морг мене мама відвела у 14 років, це був такий тестовий вихід. Мені в університеті було дуже складно, тому що маючи прізвище Богомолець мені як дитині було дуже складно, коли інші діти за спиною казали: «О, це Богомолець». Мама в мене була дуже суворою і дуже справедливою, ставила «двійки» наліво і направо всім, хто цього заслуговував, тоді про жодну систему хабарництва не йшлося. Я була однією студенткою у групі, яку майже завжди опитували на всіх парах, тому я знала, що мені схибити не можна, ніде, ні на півграма. Якщо я десь запізнювалася на пари, то коли приходила додому, мама мені казала: «А мені вже дзвонили!». Взагалі з дитинства я мріяла стати криміналістом. Якщо ви не читали книгу «100 років криміналістики», — прочитайте, це просто неймовірна книга! Я з 10 років мала колекцію шерстинок усіх тварин, я знала, як їх роздивитися під мікроскопом, як відрізнити. Я завжди думала, якщо колись стану криміналістом і знайду там волосинку, то подивлюсь і буду знати, що це кабан. Мало того, я, прочитавши в цій книзі, чим відрізняється кров людини від тварини, зробила дірку у склі й дивилася на вогні, де ж ті кристали? Потім фарбу проливала на підлозі й уявляла, як крапає кров, щоб потім стати якісним фахівцем. Але життя склалося трохи інакше, і з кожним новим предметом я все ж таки мріяла стати криміналістом. Мама в мене була дуже жорстка жінка, вона працювала трактористом на цілині, була професором патологоанатомом, мене виховували у стоїцизмі та мінімалізмі, вона мені сказала: «Ти не будеш криміналістом, тому що, по-перше — в тебе не буде родини, а для жінки це важливо. А, по-друге — ти ніколи не зможеш досягнути певної висоти, якої прагнеш, тому що є певний дисбаланс, який дозволено в цій галузі чоловікам, і те, що дозволено жінкам». Складно було до цього прислухатись, але врятувало те, що мені в цей час дуже подобалась психіатрія, а саме технології гіпнозу і сугестії, якими я оволоділа. Я працювала у Психіатричній лікарні імені І.П. Павлова в Києві, в лабораторії вищої нервової діяльності, пробувала себе в техніках гіпнозу і сугестії, що в мене дуже добре виходило, і потім, наприкінці навчання в інституті, вирішила написати наукову роботу на конкурс за темою: «Методи гіпнозу і сугестії» й другу — з дерматології, яку я жахливо ненавиділа. У дерматології було написано, що є багато хвороб, які мають психосоматичне походження. До них належали псоріаз, нейродерміт, навіть бородавки. І я вирішила, що для того, щоб техніки сугестії правильно використовувати у дерматології, потрібно вивчити дерматологію. Але, коли я пішла вчитися, стався розвал СРСР і ми опинилися повністю в нерозумінні того, що буде далі: був розподіл — розподілу не стало; була зарплата, але на неї неможливо було виживати, і я добре пам’ятаю той момент, коли, практично ніколи не працювавши, розлучилася з чоловіком, залишилась одна із сином, і мені потрібно було вміти заробляти на нас із дитиною. Я працювала, але коштів бракувало, батьки мене вчили не брати в пацієнтів гроші, і я ніколи не брала. Коли зрозуміла, що не можу вижити в державній медицині, добре пам’ятаю ту жіночку, яка 5 карбованців запихала мені в кишеню, мені було так соромно за те, що ті 5 карбованців я так і не віддала…
О.Г.: Я теж на якомусь етапі хотіла бути судовим медиком, подобався мені цей напрямок. Було цікаво доти, поки наш викладач на судовій медицині не змусив мене розтинати хворого, який помер у себе вдома. Він зловживав алкоголем, і цей запах «одеколону» в мене стоїть перед носом дотепер. У будь-якій спеціальності є свої плюси і мінуси, але відтоді судова медицина мені не подобається. А взагалі, я повторюся, все залежить від характеру людини. Якось моя мама перевела мене у відділення функціональної діагностики, яке вважалося крутим, але я там задихалася, взагалі не могла там перебувати. Просто є люди, яким це подобається, ну такі теж повинні бути, велике їм спасибі, інакше нас ніхто не зміг би обстежити, але це та сфера, що називається — не для мене.
— Як потрібно використовувати кожен шанс?
О.Б.: Я була в клінічній ординатурі з дерматології, і один наш співробітник, асистент, усім показував запрошення на Всесвітній конгрес дерматологів у Нью-Йорку 1991 р., і всі гучно сміялися з того, де Україна, і де той Всесвітній конгрес. Усі сміялися, а я кажу: «Ну а що, відправлю я туди свої тези», — розуміючи, що шансів у мене взагалі немає. Раптом, через пару місяців, приходить відповідь, що мої тези прийняті до цього Всесвітнього конгресу дерматологів, і що потрібно заплатити гроші за участь, але на той момент це були дуже великі гроші, коли 1 карбованець дорівнював 1 долару, зарплата була 90 карбованців і стільки ж доларів. Я написала другого листа про те, що їм дуже дякую, але у зв’язку з економічною різницею у статусі наших країн, я не маю можливості приїхати, але буду вдячна, якщо ви просто опублікуєте мої тези. Через деякий час приходить лист, в якому написано, що мені як представнику малорозвиненої країни надається стипендія для участі в Конгресі. Що ви думаєте я зробила? Я так розлютилась! Стисла цього листа в руці, в голові думка: «Та як ви мене посміли назвати людиною з малорозвиненої країни?! Скільки їм років, а скільки нам!». І листа викинула у смітник. Оскільки в тій кімнаті прибирала я сама, то ходила і думала, що такого шансу може і не бути… Через 3 дні я дістала його, праскою попрасувала і пішла подавати документи в Американське посольство. Звичайно, мені там відмовили, бо я була матір’ю-одиначкою. Один раз відмовили, другий раз відмовили — шансу на виїзд не було…
Трапився цікавий випадок: оскільки підготовка до Конгресу відбувається за рік, мене запросили в Москву співати в Українському культурному центрі на дні України, які тоді проходили в Росії (в мене є ще хобі — я співаю). І на цьому концерті, я вже й забула про Конгрес дерматологів, раптом до мене підходить чоловік, який починає спілкуватися англійською. Я добре володію англійською, і ми розговорилися, чоловік сказав, що він зі Сполучених Штатів, я йому сказала, що в мене була можливість побувати там, але не склалося. Чоловік почав розпитувати що, де і як, а потім каже: «Приходьте завтра у посольство з паспортом, я під вас підпишу гарантію». Мені видали візу в Москві, після чого я потрапила в зовсім інший світ, який змінив мене кардинально. Я побачила інший формат роботи, інший формат мислення, інший формат навантаження. Але я не скажу, що мені там подобалось, я ніколи не мала бажання там залишитись. Я хотіла зробити добре у нас, об’єднавши з тим, що я побачила там. Власне потім 5 років думала, де знайти кредит, де знайти інвестора, потрібно було зробити так, щоб люди повірили. Я вважаю, що то був більше вибір долі, ніж власний та свідомий, як у Ольги Анатоліївни.
— Чим відрізняється навчання за кордоном та які інновації у сфері дерматології чекають на Україну?
О.Б.: Мені неймовірно пощастило мати дуже хороших вчителів, я вчилася у Бернарда Акермана — всесвітньо відомого дерматопатолога. І те, як мене вчив Акерман — не можна порівняти ні з ким і ні з чим в Україні. Поясню, як це відбувалося: в Україні мене вчили читати підручник, вчити симптоми, вчити лікування і вірити тому, що ти читаєш. Вивчити це на пам’ять і надалі використовувати — це головний принцип навчання. Коли я приїхала до Акермана, в нас була дуже цікава дермопатологія. Це дерматологічна діагностика пухлин шкіри під мікроскопом. Щодня о 07:30 ми вже починали вивчати спільні випадки діагностики меланоми, потім 15 хв — кава-брейк, потім рутина, в обід Акерман 2 год спав, потім з 16:00 до 19:00 в нас відбувалась індивідуальна робота. Після того він давав завдання на наступний день, а о 07:30 ранку ти вже маєш сидіти на навчанні. Акерман дав мені на перше завдання прописати патогенез екземи: які морфологічні зміни відбуваються, що ми побачимо. Мені потрібно було підібрати вирізки з наявних статей. І я прийшла наступного дня, все доповіла, все чудово, він каже: «Окей, нормально, а на завтра тобі завдання — зробити добірку літератури стосовно того, що екземи не існує як хвороби». І я знаходжу купу літератури стосовно того, що екземи не існує як хвороби взагалі! Все, що я йому розповідала вчора — які патологічні зміни відбуваються у шкірі при екземі… виявляється, я взагалі не розумію, що це таке! Коли я наступного дня йому доповідаю і доводжу абсолютно протилежне, ніж те, що я доводила вчора, він каже: «Ну, що? Що ми будем робити? Твоє рішення — ти мусиш включати мозок і думати». І це не єдиний випадок, він постійно заганяв мене в кут, звідки не було виходу, там не було такого, що ти прочитав і вивчив.
Другий випадок, який вивів мене на рівень іншої якості. Норма нашого патолога становить 4–5 тис. скелець на рік — це кількість діагностик, що має зробити патологоанатом. Бернард Акерман, мій вчитель, 600–650 скелець проглядав за день. Тобто за тиждень він виконував річну норму українського патолога. Як це відбувалося: у нас стояв величезний мікроскоп, і в перший день ти маєш включити, подивитися, проаналізувати і подумати. Після 20-го скельця мій мозок просто відключався, а з очей починали капати сльози в окуляр, тому що я не витримувала навантаження. Наступного дня я зробила 23 скельця, потім 25… 30… 35. Це було настільки важко — змушувати свій мозок працювати, коли він хоче відпочивати! І коли я перейшла відмітку 100 скелець, далі — 200, 300, 400 чи 500 — вже не мало різниці. Наш мозок насправді має можливості значно більші, ніж ми використовуємо, ми його дуже жаліємо. І кожен з вас може збільшити ККД власного мозку і тоді — приймати рішення! Коли я повернулася з навчання зі Сполучених Штатів і сказала у себе в клініці, що буду приймати 100 осіб за день, мене запитали, чи зі мною все гаразд? Я відповіла, що покажу, як це відбуватиметься. Практично це було можливо, в нас було три кабінети, коли в нас, наприклад, день меланоми, прийняти 100 людей за день — нескладно, якщо в тебе організований процес, якщо ти не мусиш заповнювати купу паперів, якщо тобі не ставлять всіляких інших запитань, якщо ти реально працюєш і встановлюєш діагноз. Саме тому ми сьогодні впроваджуємо теледіагностику, дистанційну діагностику. Це те, що дозволить Україні зробити стрибок у майбутнє. Коли лікар сидить перед комп’ютером, чи це морфологічна діагностика, чи будь-що, що може бути оцифрованим: кардіограма, лабораторні аналізи, комп’ютерна томографія мозку — все, що ви можете побачити на екрані, лікар-діагност, який своє ККД підняв, і він це знає, може встановлювати умовно один діагноз на хвилину, у моїх лікарів піде три хвилини, адже там потрібно ще й кнопки натискати. Вони позбавлені необхідності надавати відповіді на ті запитання, які їм не потрібні для встановлення діагнозу. Це все робить інший персонал — медсестри, адміністратори, які працюють із пацієнтами, збирають анамнез тощо. Лікар має якісно робити те, на що він вчився. Тому у кожного з нас є шанс і можливість не лінуватися. Якщо ви ставите це собі за мету — ви можете стати найкращим.
— А чи хотіли б ви залишитися у Британії, в найкращих вищих закладах освіти, і жити там, працювати. Чому саме вами було прийняте рішення повернутися в Україну?
О.Б.: Я про це говорила від самого початку, мені пропонували залишитися і працювати в іншого професора на приватній практиці, у клініці. Мені казали: «Слухай, у нас немає кому працювати…». Я: «Розумію, нам розповідали, що у вас таке безробіття». Мені: «Ні, розумних мало».
Розумні насправді потрібні скрізь, але я завжди відчувала свою прив’язаність до рідної землі. Вона для мене настільки рідна, і я настільки люблю своїх рідних людей, це моє. Я ніколи в житті собі не уявляла, що буду жити десь в іншій країні. Чому жити там, де краще, коли твоїй країні погано? Коли в мене є шанс і вибір змінити мою країну. Вибрати іншу країну — це все одно, що відмовитися від мами, від брата, який тяжко хворіє, і піти до того, кому легко. Для нашої держави зараз дуже важкий час, але кращий, ніж у 1933 році, кращий, ніж у 1937 році, адже в кожного з нас є шанс і вибір: бути тут і згодом жити в найкращій країні, реально незалежним, робити відкриття. Так, це складно, але мені дуже подобається наука. Я — за складом характеру експерт-науковець і розуміла, що в Україні не зможу займатися наукою, що ми відстали, дуже відстали у медицині. І в мене ще є стільки ідей нереалізованих, але зараз я потрібна нашій державі. Тому я сьогодні тут, тому я не займаюся наукою, а роблю те, що можу зробити сьогодні для наших людей.
О.Г.: У побуті я можу заявити, що потрібно звідси їхати, тут нема чого робити, але насправді я з Ольгою Вадимівною солідарна. У нас такий менталітет — ми дуже любимо свою країну. Я приїхала кілька днів тому із Сан-Франциско, була там всього-на-всього тиждень. Мені вистачило з головою! Я вже ледве-ледве там перебувала, я вже не хотіла нікуди ходити, мені нічого не подобалось. Я розумію, що там все дуже розвинене технологічно, але в мене спеціальність прикладна. Ми маємо справу з конкретною хворою людиною, і я хочу з повною відповідальністю сказати, що в нас лікарі анітрохи не гірші за європейських. Більше того, наші лікарі мають відповідний досвід роботи, ми працюємо без тих методів обстеження. Якщо ви приїдете в клініку Німеччини, ніхто до вас не підійде, поки ви не здасте ціле «простирадло» аналізів. Усе це коштує шалені гроші, а потім вони до вас прийдуть і скажуть те ж саме, що сказали б і наші лікарі без цієї купи результатів аналізів. Я маю право це говорити, тому що дуже багато клінік консультую і знаю пацієнтів, які поїхали туди на лікування, повернулися сюди і вилікувалися, а деякі навіть безкоштовно. Інші залишили там по 300 тис. євро. Потрібно думати про майбутнє і намагатися зараз змінювати ситуацію заради того, щоб люди залишалися тут і були зацікавлені працювати у нас.
Ірина Золотова,
фото надані організаторами заходу
