Історичні аспекти боротьби з туберкульозом в Україні (початок ХХ ст.)

Туберкульоз — це сльози злиднів, виплакані всередину.
Роберт Кох

На початку ХХ ст. Україна, як відомо, входила до складу Російської імперії, тому її економічне, соціально-політичне та духовно-­культурне життя підпорядковувалося безпосередньо державним органам управління саме цієї держави.

Росія займала одне з перших місць в Європі за рівнем захворюваності й смертності від туберкульозу, хоча достовірної статистики на той час не існувало. Але, як свідчать архівні матеріали, захворюваність на туберкульоз населення Росії зросла із 39,7 на 10 тис. населення у 1902 р. до 63,2 в 1911 р. та 73,3 — у 1913 р. відповідно. Варто додати, що облік смертності від туберкульозу здійснювався більш-менш правильно у Петербурзі, Москві, Одесі та ще 23 губернських і 86 повітових містах імперії (Центральний державний архів вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України, спр. 1219, арк. 1).

Соціально-економічний стан, в якому знаходилася Україна (революція (1905–1907), Перша світова війна (1914–1918), воєнні дії якої розгорнулися саме на території України), спричинив масове поширення інфекційних захворювань, зокрема туберкульозу легень, адже чітко встановлена його залежність від соціально-економічного стану країни. Голод, економічна криза і особливо війни супроводжувалися епідеміями та зростанням смертності від цього захворювання, хоча і в мирний час туберкульоз збирав щедру данину серед найбідніших верств населення.

Спалах захворюваності на туберкульоз легень зумовлювався не лише несприятливою санітарною ситуацією та скрутними матеріальними умовами життя, а й санітарною безграмотністю населення, низьким рівнем медичної допомоги хворим та відсутністю санітарно-профілактичних заходів щодо запобігання захворюваності.

Серед міст України, які займали перші місця за ступенем розповсюдженості туберкульозу, лідером була Харківська губернія з показником 63,0%, а кількість захворілих на туберкульоз легень у Київській губернії становила 5760 осіб.

За даними звітів Херсонської губернської медицини 1864–1913 рр. 6,0% міського населення і 0,5% сільських жителів страждали на туберкульоз легень. У звітах медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Росії за 1900–1913 рр. місто Миколаїв за кількістю зареєстрованих випадків у Росії займало перше місце. Не відставала від Миколаєва і Херсонська губернія, де з 1900 до 1913 р. захворюваність на туберкульоз зросла з 401,1 до 633,0 на 100 тис. жителів. Найчастіше захворювання реєструвалось у робітників і селян, виснажених важкою фізичною працею, позбавлених нормальних житлово-побутових умов, страждаючих від хронічного недоїдання.

Про значне поширення туберкульозу в Олександрівському повіті (Запорізька область) свідчить захворюваність населення на туберкульоз легень, яка становила 387 осіб на 10 тис. населення у 1907 р., в тому числі органів дихання — 290 осіб на 10 тис. населення. Ці показники щороку зростали і вже у 1913 р. на туберкульоз захворіли 1097 осіб (854 — туберкульоз легень і 243 — позалегеневий туберкульоз). Летальність серед хворих на туберкульоз, госпіталізованих у загальні лікарні, становила 25,0%, що вказувало на тяжкість уражень і становило епідемічну небезпеку для пацієнтів з іншою патологією. Але на той час стаціонарів для хворих на туберкульоз не існувало взагалі, незважаючи на рекомендацію тубсекції Пироговського товариства організувати спеціалізовані стаціонари і припинити практику госпіталізації хворих на туберкульоз в загальні лікарні.

У Бердянському повіті захворюваність на туберкульоз легень була ще вищою — за даними Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом така ж, як і в окремих повітах Петербурзької та Московської губерній (найвищою і в Росії).

У 1913 р. в Олександрівському повіті відкрито протитуберкульозну амбулаторію з опікою, яка мала власну лабораторію для дослідження мокротиння на наявність туберкульозних паличок. При амбулаторії була відкрита аптека, де продавали ліки хворим на туберкульоз легень за оптовими цінами, а неспроможні пацієнти отримували їх безкоштовно, що було дуже важливим, бо на той час широко використовувалося загальнозміцнювальне і симптоматичне лікування. Хворим призначали відхаркувальні й наркотичні засоби, з патогенетичних — широко застосовували туберкулінотерапію, про що зазначається у всіх звітах амбулаторії, починаючи з 1913 р. (Цисс В. Г., 2001).

Але доводиться констатувати, що незважаючи на такі надзвичайно високі показники захворюваності на туберкульоз та смертності від нього, організація боротьби з цією недугою розвивалася занадто повільно.

Так, Севастополь став одним із перших міст Російської імперії, де за ініціативою лікарів С.А. Ніконова та Д.А. Гохбаума у 1900 р. організоване Товариство боротьби з туберкульозом. Згідно зі статутом товариство ставило за мету сприяти обмеженню туберкульозної інфекції, раціональному лікуванню хворих на туберкульоз легень шляхом організації в Криму санаторіїв, амбулаторій та лікувальних пансіонатів. На благодійні пожертвування у Севастополі відкрились амбулаторія для хворих, довідкове бюро щодо протитуберкульозних лікувальних закладів, пансіонатів, приватних упорядкованих квартир. А в 1902 р. товариство взяло в оренду маєток на Південному березі Криму, де було відкрито пансіонат-санаторій на 20 місць.

Вже сам факт організації такого товариства свідчить про те, що передові лікарі міста стали активними учасниками щойно розпочатої в Росії боротьби з туберкульозом. Ентузіазм засновників товариства і підтримка прогресивної громадськості дозволили їм деякою мірою сприяти лікуванню хворих на туберкульоз. Але проведення широких профілактичних заходів на основі приватної ініціативи і благодійності було неможливим (Веренкина Т.Н., 1984).

У Києві в 1901 р. при науковій раді Олександрівської лікарні створене «Київське товариство для боротьби з сухотами і бугорчаткою». Організаторами і найбільш активними його членами були К.Г. Тритшель, В.К. Високович та Ф.Г. Яновський. Завдяки великій копіткій підготовчій роботі цього товариства вперше в Україні було побудовано туберкульозний санаторій на 100 ліжок у Пущі-Водиці.

Також завдяки ініціативі провідних професорів медичного факультету Київського університету В.Г. Високовича, В.П. Образцова, Ф.Г. Яновського та М.Д. Стражеска на початку XX ст. була заснована Київська школа терапевтів, яка відіграла важливу роль у справі боротьби з туберкульозом. Зокрема провідне місце в наукових дослідженнях Ф.Г. Яновського займала проб­лема туберкульозу, ним внесено чимало нових даних щодо етіології та патогенезу туберкульозу легень, його діагностики, клініки, лікування і профілактики.

Майже при повній відсутності державних заходів щодо боротьби з туберкульозом поодинокі протитуберкульозні медичні заклади почали засновуватися на кошти громадськості лише з 1909 р. (на початку 20-х років ХХ ст. їх було зруйновано), після приєднання Росії до Міжнародної ліги боротьби з туберкульозом. З 1909 р., після затвердження статуту «Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом», розпочинається швидке зростання філіалів та відділень Ліги і в Україні. Спільна діяльність Ліги та окремих її філіалів основним чином була спрямована на організацію санаторіїв, амбулаторій, благодійних установ і лише в деякій мірі — на санітарно-просвітницьку роботу. Вже у 1911 р. їх було 9: у Харкові, Донецьку, Луганську, Житомирі, Запоріжжі, Ромнах, Дніпропетровську, Миколайполі та Кам’янці-Подільському, а з 1914 р. до них додалися відділення в містах: Одесі, Миколаєві, Глухові, Слов’янську, Вінниці, Чернігові, Анан’єві, Новомосковську, Сумах, Маріуполі, Артемівську, Бердичеві. Загалом в Україні функціонувало 34 відділення Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом.

У Києві існував невеликий осередок боротьби з туберкульозом: Товариство надання допомоги бідним сухотним євреям та відділення Ліги боротьби з туберкульозом. У розпорядженні цих товариств знаходилися:

• безкоштовний санаторій на 100 ліжко-місць у Боярці для євреїв, хворих на туберкульоз легень;
• колонія на 30 ліжок там же для передтуберкульозних хворих євреїв;
• подільський диспансер на вул. Фролівській, організований у 1914 р.;
• притулок для загострених і тяжких форм туберкульозу на 20 ліжко-місць на Куренівці.

Філіал Ліги мав санаторій на 100 ліжок у Пущі-Водиці на засадах самоокупності (частина ліжок була платною, частина безкоштовна) та диспансер на вул. Предславинській, також у Пущі-Водиці існував протитуберкульозний санаторій для дітей на 150 ліжко-місць.

До початку Першої світової війни в Україні існувало 14 протитуберкульозних амбулаторій (в Одесі, Харкові, Ромнах, Кременчузі, Катеринославі, Олександровську, Житомирі, Сумах, Анан’єві, Полтаві, Миколаєві, Бердичеві, Генічеську та Умані) та 5 спеціалізованих санаторіїв — на 370 місць («Ріпки» поблизу Харкова — на 50 ліжок, «Пуща Водиця» в Києві — на 80 ліжок, «Кремінне» Бахмутського земства — на 80 ліжок, в Одесі — на 60 ліжок та Гадячі Полтавського земства — на 100 ліжок) (Файншмидт И.И., 1937).

Слід зазначити той факт, що в організаційних формах практичних заходів, які проводилися відділенням Ліги в Україні, відмічалося значне захоплення санаторним будівництвом та незначна увага до створення диспансерів. До того ж, Світова вій­на, яка суттєво вдарила по фінансах протитуберкульозних закладів, а голов­не — відібрала лікарів, які працювали на терені боротьби з туберкульозом, призупинила будь-яку роботу в цьому напрямку, а самі заклади опинилися у вкрай скрутному становищі. Подальший хід подій, а головним чином сильне подорожчання життя, призвели до згортання діяльності цих закладів (ЦДАВО України, спр. 1219, арк. 3).

Варто сказати, що діяльність української Ліги супроводжувалася відмовою уряду від будь-якої допомоги та численними заборонами. Так, часто місцеві губернатори забороняли не лише читання популярних лекцій з медичних питань, вважаючи їх шкідливими для населення, а й видачу фінансової допомоги місцевим філіалам Ліги з боку земств та місцевих органів самоврядування.

В Україні одним з активістів Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом був Ф.Г. Яновський, який розвинув бурхливу діяльність щодо реалізації в Києві її завдань. Так, у 1912 р. було видано близько 100 тис. примірників листівок на тему боротьби з туберкульозом, розпочалося проведення протитуберкульозних «триденників» (Фещенко Ю.І., 2010).

Надзвичайно високою була захворюваність на туберкульоз легень сільських жителів, бо сільське населення мало зверталося до лікарів, оскільки медична допомога була платною. З великими труднощами лікарські ради добивалися у земських діячів права на безплатну медичну допомогу, і лише на початку XX ст. безплатне надання медичної допомоги було визнане земськими управами. Після скасування плати населення стало більше звертатися за медичною допомогою, в окремих повітах — в 10 разів (Верхратський С.А., 1974).

За часів існування земських установ в Україні не було фахових організацій, які б на державному рівні займалися організацією боротьби з туберкульозом на селі, як із соціальним лихом.

Смертність і захворюваність від туберкульозу сільського населення була досить високою ще й внаслідок культурної та економічної відсталості села. Існували навіть села, де туберкульоз легень вражав населення подібно до епідемії тифу чи холери. Згідно з обстеженнями, які проводилися земствами у ті часи, серед причин підвищеної захворюваності варто визначити: незадовільні умови побуту і праці, відсутність централізованого водопостачання, значну віддаленість найближчого медичного пункту (а часто і взагалі його відсутність), низький культурний рівень населення, загальний стан гігієни та інші соціально-економічні чинники (так, одним з них був голод 1902 р.).

Через санітарну неграмотність лише близько чверті сільського населення Украї­ни (27,7%) мали елементарні уявлення про причини інфекційних хвороб. Так, лише 36,7% письменного чоловічого населення було обізнане щодо туберкульозу, жінки ж, в основній більшості неписьменні, взагалі не мали уявлення про нього (Ткаченко І., 2007). Тому одним із першочергових завдань боротьби з туберкульозом на селі було подолання санітарної некультурності населення, роз’яснення профілактично-гігієнічних заходів запобігання інфекційним хворобам.

Найгіршою була ситуація щодо туберкульозу в сільській місцевості Західної України, яка до 1918 р. знаходилася під владою Австро-Угорщини: ні в Галичині, ні в Закарпатті не існувало жодної лікарні на селі. Лікарні будувалися лише у великих повітових містах, та й то не у всіх: із 46 повітових міст лікарні були лише у 27. Стаціо­нарна медична допомога була платна, недоступна для більшості селян. Галичина і Закарпаття були постійними вогнищами таких епідемічних захворювань, як тиф, віспа, дитячі інфекції, а в гірських районах значна кількість населення хворіла на туберкульоз і сифіліс (Верхратський С.А., 1974).

Неодноразово на засіданні ради Ліги боротьби з туберкульозом поставало питання щодо організації боротьби з туберкульозом у сільській місцевості. Одним із ентузіастів у вирішенні цієї проблеми був земський санітарний лікар Олександрівського повіту, пізніше — видатний український соціальний гігієніст, санітарний статист, демограф, доктор медичних наук, професор С.А. Томілін, який обґрунтував свої дослідження у доповіді на тему «Сельские жилища в России как один из факторов распространения туберкулеза» на засіданні Всеросійської ліги у 1913 р.

Велику роль у справі боротьби з туберкульозом на селі відіграли земські органи самоврядування, які мали простір для громадської ініціативи. Адже в окремі напрямки діяльності була виділена медична допомога населенню та обмежене коло опікуваних чітко окресленим контингентом осіб, які справді потребували допомоги. Певна частка коштів із бюджету (залежно від розміру) спрямовувалася на утримання благодійних закладів і надання матеріальної допомоги неімущим. В організації роботи земських лікарів важливу роль відігравали повітові лікарські ради, на яких обмірковувалися заходи щодо організації медичної роботи в повіті, обговорювалися кандидатури запрошуваних на службу лікарів. Періодично відбувалися губернські з’їзди земських лікарів для розв’язання питань ширшого значення (Верхратський С.А., 1974). Земські лікарі допомагали селянам долучитися до пізнання санітарно-гігієнічних правил та здорового харчування, проводили просвітницьку роботу щодо епідемічної загрози захворювання на туберкульоз.

Варто додати, що коли досить гостро постало питання щодо лікування туберкульозу легень, яке потребувало будівництва спеціалізованих санаторіїв, вони почали з’являтися саме з ініціативи земств. Оскільки будівництво санаторіїв земства здійснювали власним коштом, то платники податків лікувалися в них безкоштовно. Так, саме з ініціативи земства в 1904 р. у місті Бердянську на березі Азовського моря було відкрито протитуберкульозний санаторій на 22 ліжка для хворих на туберкульоз, який у літній період розширювався до 30 ліжко-місць. Вартість лікування в ньому становила 12 крб. 50 коп. на місяць, але були і безкоштовні місця для незаможних. Завіду­вачем був земський лікар, який відвідував хворих 2–3 рази на тиждень. Санаторій функціонував 9 років і припинив своє існування у зв’язку з відсутністю у земства коштів на його подальше утримання (Пушин Г.А., 1965).

Бахмутське земство Катеринославської губернії досить активно займалося благодійністю — хворі на хронічний туберкульоз легень мали змогу безкоштовно лікуватися в санаторіях Ялти.

Важливим чинником в історії боротьби з туберкульозом в Україні на початку XX ст. стало запровадження медичного страхування як частини системи соціального страхування. Царський уряд після подій 1905–1907 рр. змушений був розпочати розробку проекту закону про соціальне страхування, тому одночасно, не чекаючи його прийняття, дозволив робітникам організовувати лікарняні каси чи ощадні каси забезпечення.

Об’єднані лікарняні каси мали значно більші статутні й резервні кошти, організовували надання амбулаторної та стаціонарної допомоги, в тому числі й хворим у домашніх умовах, екстрену медичну допомогу в нічний час, забезпечували постійні чергування медичного персоналу. Важливим розділом їх діяльності стало надання медичної допомоги хворим на туберкульоз, до якої входило й санаторно-курортне лікування.

Окремо хочеться сказати про благодійну діяльність у справі боротьби з туберкульозом в Україні, адже саме на початку 90-х років XX ст. внаслідок економічної кризи і зростання соціальних проблем у суспільстві, які виникли в результаті розпаду єдиного соціального, економічного і геополітичного простору, починає формуватися система соціального захисту, яка поєднувала державні, церковні, земські, міські, різні громадські товариства, окремих осіб і благодійні організації.

Причому два останніх види щодо своєї кількості та охоплення тих, хто потребував опіки, посідали провідне місце в суспільстві. Громадськість намагалася оперативно реагувати на конкретні проблеми суспільства, відшукати реальні шляхи поліпшення становища соціально незахищених категорій співвітчизників, виявляла дедалі більший інтерес до заснування й утримання відповідних організацій і закладів.

Особливо це стосувалося купців та промисловців, які добре розумілися на методах найбільш ефективного використання доброчинних капіталів. Ділові кола, зосередивши у своїх руках чималі кошти, були тим соціальним прошарком, який потенційно забезпечував матеріальні передумови для зростання благодійності.

В Україні на початку XX ст. статус найбільшого благодійного центру мав Київ, де громадська доброчинність набула великих розмірів, а її вплив був відчутний у багатьох сферах життя міста. Наприклад, у 1913 р. тут налічувалося 86 благодійних організацій і товариств, з яких 47 надавали допомогу біднякам, малолітнім та людям похилого віку, 15 — скаліченим і хворим, а 24 — незаможним учням і студентам. Поряд із цим заможні громадяни, серед яких виділялися родини Терещенків, Бродських, Дегтерьових, Попових, Симиренків, Демидових, I.I. Фундуклей, Г.П. Ґалаґан, на початку XX ст. засновували на власні кошти лікарні, притулки, гімназії та училища, дитячі садки (Донік О.М., 2005).

Так, найвідомішими київськими меценатами були брати Лазар та Лев Бродські, які успадкували від батька не лише підприємницьку жилку, а й почуття суспільних потреб. Так, Лазар Бродський виступив одним із засновників і став головою Товариства боротьби із заразними хворобами, збудував у Пущі-Водиці санаторій для хворих на туберкульоз легень.

Як відомо, благодійництво становило одну з основ общинного життя євреїв і найдавнішою його формою була допомога хворим. Вони не лише брали участь у будівництві лікарень, притулків, нічліжок і сирітських будинків для дітей, але й значну увагу приділяли вирішенню нових соціальних проблем, а саме боротьбі з туберкульозом, голодом тощо. У місті Києві благодійні єврейські організації утримували на пожертвування безкоштовні лікарні, амбулаторії, санаторій для хворих на туберкульоз легень. Так, у 1900–1914 рр. родини Ашкеназі, Бродських, Рафаловичів, Хаїсів, Барбашів спрямували свої зусилля й кошти на вирішення нових соціальних проблем, однією з яких була боротьба з туберкульозом.

У 1911 р. за ініціативи членів-кореспондентів Міжнародної ліги боротьби з туберкульозом С.Ю. Вітте, графа М.М. Толстого та лікаря М.І. Кранцфельда в Одесі було створене благодійне філантропічне товариство «Біла квітка», метою якого стала розробка і проведення заходів щодо боротьби з туберкульозом. До складу членів правління цього товариства входили Сергій Юлійович Вітте з дружиною Катериною Ксаверівною, Надія Андріївна Фадєєва, мати С.Ю. Вітте, представники банкірських домів З.Є. Ашкеназі, Л. Ашкеназі, Р. і М. Бродських, Г.Ф. і М.Ф. Рафаловичів, О. Хаїсів, С. Барбашів та Р. Зоншейн.

Загалом у 1913 р. серед довічних і дійсних членів товариства нараховувалося 12 представників банкірських родин, які, крім членських внесків, жертвували значні суми до оборотного й недоторканного фондів об’єднання.

Першим головою товариства і одним із його засновників була Софія Юріївна Віт­те, сестра С.Ю. Вітте, відомого державного діяча, голови Кабінету міністрів царського уряду (Софія Юріївна сама хворіла на туберкульоз легень, від туберкульозу померла її сестра Ольга). Софія Вітте була письменницею і з 80-х років XIX ст. постійно друкувалася в найбільших щомісячних журналах. В Одесі вийшло три її книги, а всі кошти від продажу книги «Леонид Андреев» були перераховані на боротьбу з туберкульозом (www.theosophy.ru/hpb-ukr.htm).

З 1911 р. в Одесі почав проводитися день «Білої квітки», на вулицях міста тривав збір добровільних пожертвувань одеситів. Було зібрано понад 18 тис. карбованців, що дозволило благодійному товариству розгорнути діяльність амбулаторії для туберкульозних хворих із лабораторією, музеєм та бібліотекою. За рік її відвідали 5643 хворих на туберкульоз. В амбулаторії велика увага приділялася ранній діагностиці туберкульозу, популяризації серед хворих правильних поглядів на це захворювання, шляхи його поширення та способи запобігання.

Також на зібрані гроші була куплена земельна ділянка 6,5 десятин, де побудовано протитуберкульозний санаторій «Біла квітка», розрахований на 60 хворих, який почав функціонувати у 1913 р. До революції 1917 р. це був єдиний у місті санаторій подібного профілю.

Таким чином, на початку ХХ ст. в Украї­ні була сформована система громадської та приватної доброчинності у справі боротьби з туберкульозом, головними дійовими особами якої стали земські й міські установи, громадські організації та окремі приватні особи. Але попри все, протитуберкульозна благодійність в Україні, яка базувалась в основному на відкритті поодиноких протитуберкульозних опікунських закладів і санаторіїв, не витримала випробування і припинила свою діяльність з початком Першої світової війни 1914 р.

Організація протитуберкульозних заходів в Україні до початку Першої світової війни мала суттєвий ряд недоліків: нестійка фінансова база, відсутність інструктажу в благодійних організаціях, майже повна відсутність спеціально підготовленого персоналу. Платних патронажних сестер було мало, все ґрунтувалось на благодійності, в результаті чого у ряді міст протитуберкульозна робота призупинялася внаслідок відсутності осіб, які б її проводили. Популяризація ідеї боротьби з туберкульозом була занадто слабкою — не було зв’язків зі школами, заводами, фабриками та санітарними опікунськими закладами районів. На такому початковому етапі знаходилася організація протитуберкульозної роботи до початку війни (ЦДАВО України, спр. 1108, арк. 3).

Період з 1914 до 1917 р. не лише загальмував подальший розвиток протитуберкульозного руху, але й значною мірою зруйнував те, що вже було зроблено. Наступні роки післявоєнної розрухи в Україні остаточно зруйнували слабенькі залишки протитуберкульозної служби. На час, коли розпочалася діяльність органів охорони здоров’я СРСР, в Україні залишилися голі стіни санаторіїв та кілька десятків спеціалістів у цій галузі.

Після революції та громадянської війни туберкульоз у нашій країні займав перше місце серед всіх причин ненасильницької смерті. Боротьба з ним стала одним із головних завдань радянської охорони здоров’я. Саме тоді була закладена серйозна наукова база, створена мережа протитуберкульозних закладів та налагоджена одна з найбільш досконалих у світі систем боротьби з туберкульозом.

Загальний план роботи радянських органів охорони здоров’я у справі організації боротьби з туберкульозом ґрунтувався на принципі охоплення всіх ланок протитуберкульозної боротьби як в галузі лікувальної, так і соціальної та санітарної профілактики. Так, одним із першочергових досягнень нової влади стало активне залучення широкого загалу населення до боротьби з туберкульозом завдяки організації секцій охорони здоров’я, протитуберкульозних секцій на підприємствах (заводах і фабриках), рад соціальної допомоги при диспансерах та комісій з оздоровлення праці й побуту при поліклініках (ЦДАВО України, спр. 1108, арк. 4).

Таким чином, на початку XX ст. Україна, не маючи державної програми боротьби з туберкульозом, мала протитуберкульозний рух, який носив характер приватної та суспільної благодійності, оскільки суспільство країни, усвідомлюючи згубність цієї хвороби, намагалося доступними способами їй протистояти. Сюди можна віднести і внесок у справу боротьби з туберкульозом земських органів управління, окремих організацій і приватних благодійників, і поодинокі зусилля ентузіастів — вчених, лікарів, громадських працівників. Всі вони були першопрохідцями у цій нелегкій справі, їх досвід проведення профілактичних, патронажних і санітарно-просвітницьких заходів, їхнє вміння створити відповідну громадську думку про ту роботу, яку вони проводили, стало безцінним надбанням для наступних поколінь медичної спільноти лікарів-фтизіатрів України.

Література

• Веренкина Т.Н., Маркина Л.З., Баштанова Л.В. (1984) История развития борьбы с туберкулезом в Севастополе. Проблемы туберкулеза, 1: 70–72.
• Верхратський С.А. (1974) Історія медицини. 2-ге вид., Вища школа, Київ, с. 277, 286.
• Донік О.М. (2005) Благодійність в Україні (XIX — початок XX ст.). Український історичний журнал, 4: 159–177.
• Пушин Г.А. (1965) К истории земской медицины в Запорожье. Советское здравоохранение, 5: 75–81.
• Ткаченко І. (2007) Санітарний стан та боротьба з епідеміями в радянській Україні. 1920-ті рр. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки, 17: 345–375.
• Файншмидт И.И. (1937) Достижения в области борьбы с туберкулезом на Украине за 20 лет Октября. Врачебное дело, 11: 761.
• Фещенко Ю.І., Мельник В.М., Приходько А.М. (2010) Корифей української медицини — академік Феофіл Гаврилович Яновський (до 150-річчя від дня народження Ф.Г. Яновського). Укр. пульмонол. журн., 2: 5–11.
• Цисс В.Г. (ред.) (2001) Медицина Запорізької області: Історичні нариси. Дике Поле, Запоріжжя, 412 с.

Адреса для листування:
Приходько Алла Миколаївна
03680, Київ, вул. Миколи Амосова, 10
ДУ «Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського АМН України», відділ організіційних та епідеміологічних проблем фтизіопульмонології