Розпочинаючи захід, з вітальним словом від організаторів виступила Радмила Гревцова, кандидат юридичних наук, голова Комітету Асоціації адвокатів України з медичного і фармацевтичного права, керуючий партнер Консалтингової компанії «Юркрафт медицина». Спікер зауважила, що конференція, яка доволі символічно відбувається напередодні прийдешнього свята медичних працівників, проводиться у форматі воркшопу («робоча майстерня»), що передбачає високу інтенсивність групової взаємодії та активність учасників задля спільного набуття нових знань.
Подібні заходи є також і додатковою платформою для спільного обговорення актуальних проблем із представниками законодавчої гілки влади України, особливо в розрізі проведення медичних реформ, які наразі проводяться в нашій державі, тому наступною мала змогу привітати присутніх член депутатської фракції Політичної партії «Об’єднання «Самопоміч», народний депутат України VIII скликання, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Ірина Сисоєнко.
Підкреслюючи важливість обговорюваної теми, І. Сисоєнко зауважила, що нині активно готуються і приймаються проекти законів України, за якими змінюватимуться принципи роботи закладів охорони здоров’я, принципи фінансування медичної допомоги, саме тому безпосередньо зараз має бути зроблено все можливе, щоб у форматі реформ і прийдешніх змін медичні працівники були захищені, а найголовніше — щоб держава була партнером і союзником медиків.
Спікер закликала присутніх до активної співбесіди протягом конференції, особливо з питань стосовно прийнятого Закону України про автономізацію медичних закладів і тих законопроектів, які знаходяться на розгляді у Верховній Раді Україні, адже саме медичні працівники та юристи, які працюють у цій галузі, безпосередньо мають брати участь в усіх державних процесах, які нині відбуваються в Україні.
Далі в рамках спільного обговорення теми «Які права медичних працівників найчастіше порушуються і як їх захистити?» виступила Р. Гревцова, яка на початку доповіді окреслила основні точки напруження в контексті обговорюваної проблеми і ті стратегічні зміни, які очікуються у найближчому майбутньому, а також їх вплив безпосередньо на медичних працівників, і як саме зробити цей вплив якомога позитивнішим.
Продовжила воркшоп Ірина Мазур, доктор медичних наук, президент Асоціації стоматологів України, яка зауважила на тому, що нині з усіх боків активно захищаються права пацієнтів, проте наявні й порушення прав медичних працівників, починаючи із заробітної плати, виробничого часу і закінчуючи безліччю скарг на їх роботу. Тому необхідне узгодження певних проблем між лікарями та юристами задля спільного порозуміння, а не винесення проблем на розгляд до судової зали.
За словами доповідача, та кількість бруду, який нині виливається на медичних працівників, ніколи не сприятиме покращенню їх працездатності та врівноваженості психологічного стану, тому, безперечно, разом із пацієнтами вітчизняні лікарі теж мають право бути захищеними, адже від цього безпосередньо залежить якість надання медичної допомоги населенню нашої держави відповідно до встановлених клінічних протоколів лікування.
Наступним виступив президент Асоціації адвокатів України Олег Рачук, який зазначив, що кожен медичний працівник нашої держави має змогу отримати якісну правову підтримку і допомогу, адже на сьогодні в Україні сформована відмінна команда фахівців медичного права. Проте в цій галузі все ж таки існує певна проблема стосовно спеціалізованих фахівців, які б могли цілком охопити напрямок діяльності медичних працівників. Саме тому гостро постало питання спеціалізованої юридичної освіти в галузі медичного права.
Доповідач зауважив, що відбуваються зміни не лише в системі охорони здоров’я України, а і в системі органів правосуддя із внесенням відповідних змін до Конституції України і розширенням сфери діяльності адвокатської інституції. На глибоке переконання спікера, ці зміни обґрунтовані, адже, на відміну від юристів, адвокати є окремим класом працівників в юридичній галузі, оскільки вони отримують відповідні свідоцтва і значніший багаж знань, більше того, несуть додаткову, зокрема дисциплінарну відповідальність, а також (знову ж таки на відміну від юристів) мають підвищувати кваліфікацію.
Із приводу піднятого питання стосовно юридичної освіти в медичній галузі Р. Гревцова додала, що з наступного навчального року Київський національний університет імені Тараса Шевченка відкриває магістерську програму в напрямку правового забезпечення медичної та фармацевтичної діяльності, яка триватиме протягом 1,5 року, причому до цієї програми мають змогу долучитися особи, які мають освіту бакалавра чи спеціаліста не лише в юридичній, а і в медичній галузі.
Наступним доповідачем став Іван Сорока, президент Українського медичного клубу, який зазначив, що без правової підтримки ані медична діяльність, ані реформи в системі охорони здоров’я в Україні неможливі. Без юридичного супроводу, на думку пана Сороки, неможливі також стратегічні й тактичні зміни, а зважаючи на те, що наша держава нині перебуває в певному юридичному колапсі — адже деякі аспекти запропонованої реформи системи охорони здоров’я йдуть в розріз із певними статтями Конституції України — це може призвести до юридичної колізії, збільшення кількості судових позовів і виникнення нових проблем.
З іншого боку, за словами І. Сороки, на стратегічному рівні також потрібно зробити багато змін, які стосуються взаємодії медичних працівників із пацієнтами, закладами охорони здоров’я і державою. Наразі кількість лікарів і середнього медичного персоналу в Україні зменшується, вони виїжджають до інших країн, і це теж не менш значний фактор, який необхідно враховувати при проведенні медичної реформи в нашій державі.
Не менш важливим питанням спікер вважає необхідність створення інституту юридичного захисту лікарів і пацієнтів, який враховуватиме і певною мірою страхуватиме об’єктивні лікарські помилки, які інколи трапляються в медичній практиці за різних обставин і причин; лікарську діяльність, особливо в контексті підвищення тенденції (яка найбільш поширена в Європі та Америці) до надання пацієнтами позовів до судових інстанцій проти лікарів щодо фінансових компенсацій.
Саме тому як вихід із ситуації, що склалася, І. Сорока пропонує створення постійно діючої медико-правової комісії для напрацювання законодавчих актів, реалізації конкретних програм, які мали б на меті захист як лікарів, так і пацієнтів, задля отримання в результаті ефективної реформи системи охорони здоров’я в Україні.
Продовжуючи підняту І. Сорокою тему, Р. Гревцова зазначила, що з розвитком медицини і загалом системи охорони здоров’я України кількість судових справ лише збільшуватиметься, саме тому вона передала слово заступнику голови Комітету Асоціації адвокатів України з медичного та фармацевтичного права Максиму Баришнікову, під проводом якого зараз в зазначеному комітеті відбувається узагальнення цивільних справ, кримінальних проваджень і судової практики в медичному напрямку.
Спікер зазначив, що наразі відбувається доволі швидкий розвиток медичного права в нашій державі, адже ще 20 років тому фактично не існувало ані спеціалістів, ані теоретичних основ, ані підручників, ані навчальних дисциплін тощо. Щодо сучасних реалій стосовно правового забезпечення медичної галузі в Україні М. Баришніков зауважив, що зараз усі юристи фактично мають бути адвокатами, щоби мати змогу належним чином захищати інтереси закладів охорони здоров’я, які вони представляють.
Переходячи на нові форми управління закладами охорони здоров’я в рамках автономізації, а також враховуючи напрямок на впровадження страхової медицини в Україні, за словами доповідача, більш доцільним було б введення цивільно-правової відповідальності закладів охорони здоров’я та його медичних співробітників. При цьому вирішення будь-яких питань відбувалося б на рівні двох юристів, представників страхової компанії та позивача відповідно, оскільки завжди краще вирішувати проблеми поза межами судових інстанцій.
Таким чином, спікер закликав присутніх до впровадження реальних змін у системі юридичного супроводу медичної діяльності в Україні та зауважив, що жоден закон до цього не приведе, тому задля реалізації поданої ідеї необхідно змінити саме підхід до юридичних відділів у закладах охорони здоров’я, а для цього необхідно змінити абсолютний підхід до навчання медичних юристів і адвокатів.
Згадуючи підняту тему стосовно Сполучених Штатів Америки, оратор зазначив, що немає жодної країни в світі, де б намагалися повторити досвід американської системи охорони здоров’я, більше того, самі американці нею незадоволені, бо дійсно лікарі вимушені безліч часу проводити в судових інстанціях. А страхові компанії, які здійснюють страхування як прав пацієнтів, так і відповідальності лікарів, між собою виплачують величезні гроші згідно з рішенням суду.
Виходячи з вищезазначеного, М. Баришніков також закликав присутніх до уважного ставлення до можливості досудових вирішень спорів і справедливого підходу до захисту прав медичних працівників. Наразі, за словами спікера, відзначається збільшення кількості лікарів, які бажають і отримують другу вищу юридичну освіту, не прагнучи при цьому працювати в цьому напрямку, бо ця категорія медичних працівників не відчуває себе захищеними ані з боку закону, ані з боку судових інстанцій.
На додаток до цього виступу Р. Гревцова зауважила, що, на її думку, лікарі все частіше отримують другу вищу освіту також у зв’язку з тим, що далеко не завжди вони впевнені в тому, що навіть хороші юристи здатні зрозуміти специфіку медичної діяльності, а, відповідно, й надати необхідну допомогу. Окремим питанням є ставлення суддів до розгляду медичних справ, адже це потребує додаткових знань у медичній галузі та більш поглибленого вивчення матеріалів справи. Хоча останнім часом відзначається позитивна тенденція в цьому напрямку і даному питанню приділяється все більше уваги при підготовці суддів до належного виконання ними службових обов’язків.
Не менш важливим і впливовим моментом під час судового процесу є висновок судово-медичної експертизи, з приводу чого до слова був запрошений начальник ДУ «Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України», головний позаштатний спеціаліст зі спеціальності «Судово-медична експертиза» Віталій Кондратенко.
Спікер зауважив на тому, що минулого року спільно з кафедрою судової медицини Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика проведено роботу стосовно аналізу діяльності обласних бюро судово-медичної експертизи, під час чого виявлено, що 80% висновків первинних судово-медичних експертиз, які стосуються лікарських справ, у головному бюро були змінені на протилежні, причому в абсолютній більшості первинний висновок судово-медичних експертів з регіонів підтверджував висновок клініко-експертних комісій. Більше того, майже аналогічні до головного бюро результати отримано при проведенні комісійних судово-медичних експертиз в інших обласних бюро. І одним із чинників зазначеної проблеми спікер вважає саме грубе порушення прав медичних працівників.
Наступним до слова був запрошений Роман Деркач, представник професійного Союзу захисту прав медичних працівників. Одним із головних питань, які наразі потребують вирішення, доповідач вважає необхідність налагодження взаємодії лікарів з органами правопорядку, місцевою владою тощо, оскільки від цих органів також залежить якість, а подекуди і можливість надання медичної допомоги населенню нашої держави.
Дуже важливою проблемою спікер вважає також питання надання медичної допомоги населенню нашої держави згідно з клінічними протоколами, які, за його словами, наразі скасовані Міністерством охорони здоров’я України, тож тепер лікар має змогу працювати відповідно до Європейських протоколів. Виходить, що різні лікарі або заклади охорони здоров’я можуть працювати згідно з різними протоколами, проте у разі необхідності проведення судово-медичної експертизи остання не зможе надати відповідь на одне з головних питань: чи правильно була надана медична допомога?
Саме тому основним завданням медичної та юридичної спільнот Р. Деркач вважає загальне надання відповідей на наявні актуальні питання, розроблення відповідних стратегій та спільне забезпечення лікаря належними умовами для якісної роботи.
Підтримуючи вибраний напрямок дискусії, І. Сорока додав, що дуже важливим аспектом трудової діяльності лікаря є його взаємодія з органами управління та юристами, і саме в цьому контексті спікер розглянув тему професійних хвороб лікарів. Адже суворі реалії демонструють, що ця захворюваність росте в медичному середовищі, а при виявленні такого захворювання адміністрація лікарень вважає винним саме медичного працівника, який нібито не дотримався правил техніки безпеки при своїй трудовій діяльності.
Із приводу професійних хвороб поділився думкою М. Баришніков, який зазначив, що, на жаль, у численних випадках виявляється, що керівники закладів охорони здоров’я приховують відповідну статистику, а з часом все складніше довести факт виникнення професійної хвороби саме в умовах певного закладу при виконанні професійних обов’язків. Також, за словами спікера, приховується статистика випадків надання медичної допомоги в закладах охорони здоров’я пацієнтам з ВІЛ тощо, через яких безумовно підвищується вірогідність інфікування медичних працівників.
Ці питання мають бути вирішені на законодавчому рівні, вважає доповідач, а також необхідно змінити парадигму стосовно того, що медичний працівник має довести факт виникнення професійного захворювання, яке пов’язане з його трудовою діяльністю. При цьому, навпаки, заклад охорони здоров’я має доводити, що конкретний випадок не пов’язаний із виконанням професійних обов’язків медичним працівником. Саме таким чином з’являється можливість вирішення питання безпеки медичного персоналу, який буде впевнений у своєму захисті.
Важливим моментом, який теж потрібно розглядати у правовому полі, за словами І. Сороки, є незабезпеченість закладів охорони здоров’я та медичних працівників необхідними виробами медичного призначення та навіть лікарськими засобами, адже, згідно з наведеною спікером статистикою, близько 50% летальних випадків у лікарнях нашої держави трапляються внаслідок відсутності належного технічного, матеріального, а також кадрового забезпечення, що ніякою мірою не залежить від самого лікаря, і це питання теж потребує якнайшвидшого вирішення.
М. Баришніков додав, що в разі правового розгляду реформ системи охорони здоров’я України жоден із запропонованих варіантів не відповідає нормі Конституції. І така ситуація складається не внаслідок незаконності або низької якості запропонованих змін, а тому, що в нашій країні норма Конституції була апріорі недоторканною. Саме тому, на переконання спікера, необхідно знайти політичну волю і змінити відповідні норми або взагалі виключити їх.
В акценті піднятого питання дуже символічним став виступ І. Сисоєнко, яка зауважила на важливості та необхідності проведення аналогічних нинішньому заходів, адже думка саме медичної та інших невід’ємно пов’язаних із медичною реформою в нашій країні спільнот має бути ключовою у формуванні та відображенні тих законодавчих ініціатив, які надалі розглядатимуться на засіданнях Верховної Ради України, і, можливо, викликатимуть неабиякий резонанс у суспільстві.
Небайдуже суспільство уважно спостерігає за тими змінами, які наразі відбуваються в нашій державі, однак, незважаючи на те, скільки не завжди приємних слів останнім часом лунає із вуст людей, а особливо із середовища медичної спільноти, що законодавці порушують Конституцію України, що і те не так, і той не там, а політичний супротив тільки зростає, треба чітко розуміти, що лише зараз, крізь стільки років нашої незалежності, починається обговорення і прийняття таких вкрай важливих і необхідних змін.
Лише зараз пробита та стіна, яка відділяла наше суспільство від змін принципів фінансування системи охорони здоров’я, тож нарешті мають бути створені ті самі умови в медичних закладах, які вже давно встановлені в європейських країнах і на які так очікує Україна. Як зазначає І. Сисоєнко, ті законопроекти, які наразі розглядаються органами державної влади — це другий етап на початку медичної реформи, а першим важливим кроком, який зробила Верховна Рада України в цьому напрямку, був прийнятий 6 квітня 2017 р. Закон України про автономізацію медичних закладів.
За словами народного депутата, це стало результатом шаленої політичної боротьби довжиною майже у 2,5 року. Ця ініціатива була подана колишнім міністром охорони здоров’я України Олександром Квіташвілі, але, на жаль, у той час члени профільного комітету повністю саботували цей законопроект, проте з плином часу він був майже повністю переписаний і поданий на розгляд народними депутатами, і саме це стало підставою для того, щоб цей урядовий законопроект наразі став Законом України.
Беззаперечним є той факт, що змінюючи організаційно-правову форму, потрібно дотримуватися принципу виключення можливості приватизації державних і комунальних закладів охорони здоров’я України. З цього приводу пані Сисоєнко зауважила, що вона була керівником робочої групи, яка доопрацьовувала відповідний законопроект до другого читання, в якому було дуже чітко прописано про заборону приватизації таких лікарень, які, до речі, відтепер існуватимуть у форматі підприємств.
Більше того, цей закон передбачає, що відтепер головні лікарі матимуть змогу безпосередньо без втручання державної влади керувати використанням коштів медичного закладу і самостійно визначати напрямки їх витрачання, — чи то ремонт, закупівля обладнання тощо. Проте контроль за цільовим витрачанням бюджетних коштів передбачено впровадженням спостережних рад, які створюватимуться на базі кожного закладу охорони здоров’я, які одержуватимуть державне фінансування, задля запобігання можливому «свавіллю» з боку керівництва медичного закладу.
Такі спостережні ради, за словами народного депутата, будуть створюватися власниками закладу охорони здоров’я, тож, якщо медичний заклад є міською лікарнею і, відповідно, знаходиться на балансі міської ради, то саме міська рада має відповідне право формувати цю спостережну раду. Далі вже безпосередньо за рішеннями головних лікарів передбачається створення опікунських рад, важливість роботи яких полягатиме у створенні умов для залучення додаткових фінансових джерел і фінансового розвитку медичних закладів державної та комунальної форм власності.
Наразі актуальним питанням є затвердження Урядом протягом 6 міс методики розрахунку вартості медичних послуг для населення нашої країни, що є чіткою вимогою відповідного Закону України. На сьогодні, на думку І. Сисоєнко, це дискутабельне питання і ведеться активна робота в даному напрямку.
Після формування методики розрахунку вартості медичних послуг заклади охорони здоров’я зможуть офіційно на договірній основі вибудовувати свої фінансові взаємовідносини з різними джерелами фінансування, в тому числі страховими компаніями, а також пацієнтами при офіційному введені співоплати медичних послуг, що також дозволить додатково запобігти розвитку тіньових фінансових потоків.
Спікер наголосила, що доволі дискутабельним питанням серед медичного і юридичного середовища було визначення терміна «медична послуга». Проте наразі це визначення чітко сформоване і звучить як «послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) — послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоров’я або фізичною особою — підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та оплачується її замовником. Замовником послуги з медичного обслуговування населення можуть бути держава, відповідні органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, у тому числі пацієнт».
І. Сисоєнко зауважила, що відповідним законом також чітко встановлено, що він вступає в силу з 2018 р., а термін, який надається державою всім закладам охорони здоров’я України для переходу до нової організаційно-правової форми, становить 2 роки, більше того, під час цього терміну передбачаються пільгові умови переходу до вищезазначеної форми з приводу одержання відповідних ліцензій, передачі майна тощо.
Можливість самостійного ведення господарської діяльності позитивно сприятиме додатковому захисту прав медичних працівників, при цьому керівники державних і комунальних закладів охорони здоров’я України матимуть усі юридичні та інші можливості для створення додаткових фінансових стимулів задля утримання кадрового медичного потенціалу в своїх закладах охорони здоров’я за допомогою офіційного підвищення заробітної плати медичним працівникам.
Ще одним надважливим моментом для головних лікарів державних і комунальних медичних закладів є те, що кошти, які будуть збережені на рахунках цих лікарень станом на кінець року, не повертатимуться до Державного бюджету, а переходитимуть на наступний бюджетний рік, чим досягається і зберігається можливість накопичення фінансового ресурсу в форматі нових реформ системи охорони здоров’я України.
Окремим питанням є ті законопроекти, які наразі поки що знаходяться на розгляді в Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я і не були винесені на голосування. По-перше, йдеться про законопроект, який стосується соціальних гарантій працівників сфери охорони здоров’я. Суть його полягає у внесенні змін до основ законодавства, відповідно до яких передбачається надання права отримання надбавок за вислугу років залежно від стажу роботи в державних так комунальних закладах охорони здоров’я для медичних і фармацевтичних працівників, а також щорічна грошова винагорода за сумлінну працю і зразкове виконання службових обов’язків.
Також саме згідно з Законом України має бути встановлена матеріальна допомога на оздоровлення під час надання щорічної відпустки та доплата до посадового окладу за роботу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я України, які розташовані у сільській місцевості та селищах міського типу.
Інший законопроект стосується безпосередньо співробітників екстреної медичної допомоги, особливо тієї категорії, яка станом на сьогодні у законодавчому полі знаходиться поза межами державних гарантій. Мова йде про водіїв бригад екстреної медичної допомоги, які, на переконання спікера, також мають бути прирівняні до медичних працівників екстреної медичної допомоги і мають одержувати відповідні державні права та гарантії, які нині мають фельдшери і лікарі вищезазначеної служби.
Також потребує особливої уваги нещодавно поданий законопроект, спрямований на вирішення проблеми фізичної безпеки медичних працівників під час виконання своїх службових обов’язків. Ті скарги, які постійно надходять від профспілок і медичних працівників з усієї України, також стають підставою для спільного напрацювання змін на рівні законодавства нашої держави. Тож метою цього законопроекту є забезпечення безпеки медичних працівників під час надання медичної допомоги, фізичних осіб — підприємців, які проводять господарську діяльність з медичної практики, працівників системи екстреної медичної допомоги, що входять до складу бригад, шляхом внесення відповідних змін до законів України про основи законодавства, про екстрену медичну допомогу і про Національну поліцію України.
Суть цього законопроекту, за словами пані Сисоєнко, полягає в тому, щоб внесеними змінами до Закону України «Про Національну поліцію» зобов’язати працівників поліції при зверненні медичних працівників виконувати їх супровід задля забезпечення безпечних умов надання медичної допомоги пацієнтам і вживати заходів, спрямованих на усунення загроз для життя і здоров’я медичних працівників під час виконання їх професійних обов’язків.
Цим же законопроектом пропонується внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення з приводу адміністративної відповідальності за створення перешкод медичним працівникам під час надання медичної допомоги, а також пропонується підсилення кримінальної відповідальності за погрози, насильство, посягання на життя, захоплення в заручники, навмисне знищення або пошкодження майна медичних працівників під час виконання ним своїх безпосередніх службових обов’язків.
У форматі обговорення реформи системи охорони здоров’я багато уваги приділяється саме первинній ланці медико-санітарної допомоги, її розвитку і забезпеченню ефективності роботи. Тож, за словами спікера, разом з Асоціацією сімейних лікарів та Інститутом сімейної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика вже підготовлено відповідний законопроект про первинну медичну допомогу на засадах сімейної медицини, який внесено на розгляд до Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я.
Основні моменти, які розглядаються в цьому законопроекті, полягають у визначенні правових, організаційних, економічних і соціальних засад при забезпеченні громадян України, які перебувають на території нашої держави, первинною медичною допомогою, а також встановлюють засади функціонування і розвитку сімейної медицини. Також безпосередньо в цьому законопроекті чітко прописані професійні права спеціалістів первинної медичної допомоги, які стосуються безпеки надання медичної допомоги, захисту від протиправного посягання на життя і здоров’я медичних працівників, підвищення посадових окладів і надбавок за особливий характер і умови праці, матеріальної допомоги на оздоровлення, обов’язкового страхування тощо.
Взагалі доповідь І. Сисоєнко викликала багато питань серед присутньої аудиторії, одним з яких була відсутність лікарів-стоматологів серед категорії спеціалістів первинної ланки спеціалізованої медичної допомоги. Народний депутат зауважила, що в одному з поданих законопроектів цей момент враховано після спільного обговорення з представниками Асоціації стоматологів України. До того ж І. Сисоєнко додала, що всі зауваження і пропозиції можуть завжди бути обговорені з представниками медичної спільноти під час проведення круглих столів, конференцій та подібних заходів. А виходячи з того, що ті відповідні закони, які приймаються Верховною Радою України, належить виконувати саме медичним працівникам, останні не мають залишатись осторонь дискусій і активніше приєднуватися до суспільного обговорення і внесення змін до запропонованих законопроектів, особливо в контексті триваючої нині реформи системи охорони здоров’я в нашій державі.
Одним з найактуальніших стало питання необхідності чіткого розмежування на законодавчому рівні термінів «медична допомога» і «медична послуга», адже медичною допомогою визначається швидка і первинна медико-санітарна служба, а якщо звернути увагу на те, що представниками первинної допомоги можуть бути також і фізичні особи — підприємці, які надають послуги, а не допомогу, то виникає неоднозначна ситуація, більше того, за послугу треба платити, а медична допомога в нашій країні безкоштовна для населення.
Відповідаючи на це питання, пані Сисоєнко зауважила, що такі моменти були максимально чітко обговорені з представниками юридичної спільноти під час створення нових законопроектів, а також нагадала про затвердження гарантованого пакета медичних послуг. Саме тому в прийнятий закон включено визначення «послуга з медичного обслуговування» як певний компроміс в обговорюваній ситуації. Проте на сьогодні, за словами народного депутата, одна з головних проблем полягає в тому, що Уряд не знає, скільки потрібно закласти коштів у Державний бюджет на реалізацію і, відповідно, належне фінансування системи охорони здоров’я на наступний рік.
Було задано не менш важливе питання стосовно захисту не лише прав, а також інтересів лікаря, зокрема з точки зору фінансової складової, адже, згідно з відомим гучним слоганом «Гроші йдуть за пацієнтом», враховуються інтереси насамперед лікувального закладу, а не медичних працівників. На це питання І. Сисоєнко відповіла, що головні лікарі, які будуть безпосередньо координувати діяльність закладу охорони здоров’я, матимуть змогу і будуть заінтересовані в заохоченні своїх співробітників також і фінансовою складовою задля збереження кадрового потенціалу свого медичного закладу. Адже при впровадженні реформи системи охорони здоров’я лікарі зможуть вибирати місце роботи з урахуванням також і фінансових інтересів, адже рівні заробітних плат можуть суттєво відрізнятися в різних лікувальних закладах.
Наступним актуальним питанням стала підтримка і захист певних груп медичних працівників, до яких відносяться, наприклад, спеціалісти пенсійного віку або молоді лікарі, які ще не мають достатнього досвіду і, відповідно, того пулу пацієнтів, які б постійно до нього зверталися і формували ту матеріальну базу, з якої б він міг отримувати певні грошові надбавки. У відповідь пані народний депутат зазначила, що, окрім системи охорони здоров’я, потрібно також змінювати і так звану систему відносин, в тому числі й фінансових, до медичних працівників, адже одними лише нормами закону і Конституцією України, на жаль, не вдасться досягти спільного позитивного результату.
Наступним доповідачем став Р. Деркач, який зауважив на тому, що в аспекті соціального і правового захисту протягом багатьох останніх років лікарі знаходяться в позиції рабів, які усім усе винні: і пацієнтам, і контролюючим органам, і різним організаціям тощо. Зважаючи на певні тенденції у проведенні представленої реформи системи охорони здоров’я в Україні, багато питань надходить до юристів та інших правозахисників стосовно захисту медичних працівників від скорочення та реструктуризації медичних закладів.
Питання соціального захисту медичних працівників вкрай складне, адже звертаючи увагу на медиків, які сидять у чергах за пацієнтами на консультацію до інших лікарів, хоча для них передбачено позачерговий прийом, у вирішенні цього питання взагалі не видно світла в кінці коридору. Більше того, на глибоке переконання доповідача, потрібно не лише встановлювати соціальні гарантії, а створювати нові соціальні стандарти для медичних працівників.
Окремо спікер торкнувся теми майбутніх медичних працівників, студентів вищих медичних навчальних закладів та училищ, які повинні бачити, що держава дбає про них, і при старті кар’єри залишатися у медичній практичній сфері діяльності. Зараз, як ніколи, той момент, коли медична спільнота має змогу самостійно вирішити, як їй жити і працювати далі, підвищуючи свої соціальні стандарти, але це неможливо без належної правової підтримки. На жаль, доволі емоційна доповідь пана Деркача лише додала багато актуальних, а часом і гострих питань, і не дала жодної відповіді на них, на чому й зауважив сам спікер, резюмуючи свій виступ.
Наступною стала доповідь Р. Гревцової, яка підняла багато практичних питань у медичній галузі, одним з яких стала відмова від подальшого ведення пацієнта, право на яку передбачено основами законодавства України про охорону здоров’я. І тут важливим моментом є чітке розуміння, що також існує такий термін, як «відмова від надання медичної допомоги», яка за наявності підстав може тягнути за собою кримінальну відповідальність за статтею 139 Кримінального кодексу України.
Взагалі лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта лише тоді, коли останній не виконує встановлених лікарських рекомендацій, а також при порушенні встановлених правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я.
Окремим питанням із величезним наголосом стала проблема відмови пацієнта від медичного втручання. У статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я чітко прописано, що, якщо відсутність згоди на медичне втручання може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити, а якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а за неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.
І тут постає важливе питання: хто може стати таким свідком? Адже медична практика демонструє, що формально інші медичні працівники можуть бути такими свідками, проте існує певна тенденція у судовій практиці, коли суд не бере до уваги показання інших медичних працівників нібито через заінтересованість сторін, незважаючи на те, що усі свідки заздалегідь попереджаються про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. У таких випадках деякі юристи рекомендують залучати інших пацієнтів до цього процесу, проте, як знову ж таки свідчить практика, надалі лікарі можуть бути притягнуті до відповідальності через розголошення лікарської таємниці.
Не менш актуальним питанням стало правильне повернення коштів незадоволеним пацієнтам. Адже навіть при офіційному поверненні грошей на практиці існують випадки складання пацієнтами позовів до суду з вимогою відшкодування моральної шкоди. При цьому вони мотивують свої дії тим, що повертаючи гроші, заклад охорони здоров’я тим самим підтвердив, що надані медичні послуги були послугами неналежної якості. Нинішнім часом це питання в більшості випадків стосується приватної медицини, але з урахуванням концепції поточної медичної реформи системи охорони здоров’я України, яка передбачає впровадження оплати медичних послуг, а також перехід на страхову медицину, подальша актуалізація зазначеного питання не викликає сумнівів.
У час розвитку соціальних мереж питання ділової репутації закладів охорони здоров’я, а також честі й гідності медичних працівників потребує особливої уваги. В разі поширення недостовірної інформації, яка принижує репутацію медичного закладу, можливою є вимога спростування такої інформації, надання відповіді та відшкодування моральної чи немайнової шкоди. Проте і тут не обходиться без підводних каменів, адже, наприклад, поширення недостовірної інформації має стосуватися лише фактів, а оціночні судження в розрахунок не беруться.
Р. Гревцова нагадала присутнім, що в деяких випадках вирішення судової справи значною мірою залежить від відповіді на сакраментальне питання: чи правильно була надана медична допомога пацієнту? А оскільки відповіді на такі питання разом з висновками надаються судово-медичною експертизою, наступним до слова був запрошений В. Кондратенко, який на самому початку доповіді зауважив, що на практиці виявляється, що як юридична, так і медична спільнота інколи дуже обмежено ознайомлена з напрямком діяльності судово-медичних експертів і подекуди помилково поєднує цю галузь медицини з патологічною анатомією, судовою психіатрією чи представниками системи правоохоронних і подібних до них органів.
В. Кондратенко доповів, що взагалі діяльність судово-медичної експертизи в Україні викликає багато питань, адже у 1991 р. Кабінетом Міністрів України прийнято рішення про розмежування майна між державними і комунальними закладами судово-медичної експертизи, в результаті чого обласні бюро судово-медичної експертизи стали комунальними закладами всупереч Закону України «Про судово-медичну експертизу», в якому чітко прописано, що лише державні установи можуть проводити судово-медичну експертизу.
Виходячи з цього, станом на сьогодні, за словами доповідача, ми маємо розбалансованість і навіть відсутність системи судово-медичної експертизи, залежність її від місцевої влади, а також недостатність фінансування та багато інших проблем.
В. Кондратенко зазначив, що проблема професійних захворювань дуже гостро стоїть у цій галузі медицини, адже, наприклад, статистика захворюваності судово-медичних експертів на туберкульоз дійсно вражає. За фактом цю патологію, яка дуже часто призводить до інвалідизації людей, а в деяких випадках навіть до летального кінця, можна вважати професійною хворобою цієї категорії медичних працівників, але юридично ситуація кардинально інша. Більше того, зважаючи на те, що туберкульоз є інфекційною хворобою, під загрозу інфікування потрапляють також і родичі та близькі співробітників бюро судово-медичної експертизи.
Присутнім нагадали, що згідно з новим Кримінально-процесуальним кодексом України, наразі призначати (замовляти) проведення судово-медичної експертизи мають змогу і адвокати, причому з будь-якої сторони кримінального провадження. Проте на сьогодні, наприклад, Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України не має права проведення таких експертиз, адже це не передбачено наказами Міністерства охорони здоров’я України. З цього приводу, за запевненням доповідача, ведеться активна робота, і на сьогодні вже підготоване п’яте подання на розгляд до Кабінету Міністрів України із пропозиціями про зміну законодавства і дозвіл проведення такого роду судово-медичних експертиз.
Останньою темою, розглянутою під час цього воркшопу і презентованою кандидатом юридичних наук Ганною Резніковою, став «Тимчасовий доступ до документів, що містять лікарську таємницю, у кримінальному провадженні». Немає сенсу говорити про актуальність цієї теми серед медичного та юридичного середовища, проте на практиці постійно виникають деякі питання, які потребують спільного вирішення представниками цих галузей. Одним із таких питань є правильність і легітимність дій медичних працівників при зверненні представників правоохоронних органів із проханням надати певну документацію, зміст якої відповідно захищається правовим режимом лікарської таємниці.
З приводу цього спікер наполягає на категоричній відмові у наданні такої інформації та документації у зв’язку з тим, що при зверненні правоохоронця з приводу поточного кримінального провадження він має попередньо, за вимогами Кримінально-процесуального кодексу України, звернутися до слідчого судді, який має винести ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів, які захищаються правовим режимом лікарської таємниці.
Г. Резнікова зауважила, що наразі термін «лікарська таємниця» — дискусійне питання, більше того, існує певне розмежування між лікарською та медичною таємницею. Проте, все ж таки, Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює певні гарантії як для лікарів, так і для інших медичних працівників. Необхідно зауважити, що, відповідно до статті 65, частини 2, пункту 4, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку із професійними та службовими обов’язками стала відома певна інформація про стан здоров’я пацієнта, його хворобу, сімейні та інші сторони життя, захищаються відповідним імунітетом свідка у кримінальному провадженні, більше того, вони не можуть бути допитані на підставі тих відомостей, які стали відомі під час здійснення ними професійної діяльності.
Окремо слід зазначити, що виконання процедури щодо отримання ухвали слідчого судді необхідне перш за все самому медичному працівнику, оскільки в нашій державі існують дві статті кримінального кодексу, які передбачають відповідальність саме за розголошення інформації, яка за своїм змістом, на переконання доповідача, має захищатись саме правовим режимом лікарської таємниці.
Це стаття 132 — «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби», а також стаття 145 — «Незаконне розголошення лікарської таємниці». Різниця між цими двома складами злочину полягає в тому, що стаття 145 передбачає безпосередньо матеріальний, а стаття 132 — формальний склад злочину, тобто без настання наслідків. Втім, за словами доповідача, в Україні зафіксована лише одна справа, коли медичного працівника було притягнуто до кримінальної відповідальності та постановлено вирок суду за статтею 132 за розголошення інформації щодо ВІЛ-статусу дитини.
Узагальнюючи цей захід, протягом якого розглянуто безліч актуальних тем в рамках медичного та юридичного середовища, задана велика кількість насущних, а часто й доволі гострих питань, більшість з яких, на превеликий жаль, залишилася без відповіді, хотілося б саме наприкінці нашої публікації навести ситуацію, представлену В. Кондратенком з реальної практики.
Два пацієнти. Два майже однакових діагнози. Першому надане відповідне лікування згідно із затвердженими наказами Міністерства охорони здоров’я України медико-технологічними документами. У другому випадку лікування надавалося з деяким відхиленням від встановлених протоколів. Перший помирає. Другий успішно виліковується. В обох випадках — позови до суду. В результаті в першій ситуації лікар правий юридично, але пацієнт загинув. У другому випадку лікар несе встановлену законом відповідальність, проте пацієнт (навіть більше того — незадоволений пацієнт) вимагає відшкодування, залишаючись живим.
Є закон. Є захист. Є права і обов’язки. Але є і реальність, сувора реальність, яка тягне за собою неабиякі наслідки. Тож, як має діяти лікар в конкретному випадку? Залишатися небайдужою людиною? Або бути чітким виконавцем? Відповіді на такі запитання теж непрості, можливо, навіть філософські, але вони можуть бути реально надані результатами поточної реформи системи охорони здоров’я України.
Олег Мартишин,
фото Сергія Бека
