Наслідки лікування переломів діафізу плечової кістки

2 листопада 2016
5537
Резюме

У статті розглянуто наслідки лікування переломів діафізу плечової кістки спице-стрижневими апаратами. Проаналізовано супровідну медичну документацію пацієнтів, описано основні методи оперативного лікування.

Вступ

Переломи діафізу плечової кістки та його ускладнення займають чільне місце серед травм опорно-рухової системи, становлячи 5–30% (Хвисюк Н.И. и соавт., 2002; Страфун С.С. та співавт., 2003; Гайко Г.В. та співавт., 2006; Ганул В.Р. и соавт., 2011; Попсуйшапка А.К., Литвишко В.А., 2014). Інвалідність серед пацієнтів становить 37% усіх травм, тому вибір методів лікування та зменшення ускладнень після нього є важливою і актуальною проблемою ортопедії та травматології.

Враховуючи обмежені можливості та значні ускладнення (до 30%) після консервативного лікування діафізарних переломів плечової кістки, більшість лікарів-ортопедів рекомендують використовувати методи зовнішньої фіксації (спице-стиржневі апарати), які дають можливість ранньої функції у суміжних суглобах (ліктьовому, плечовому) та зменшують період лікування у стаціонарі (Шищук В.Д. и соавт., 1991; Melkebeek J.V., 1994).

Мета статті — на основі аналізу клінічного матеріалу оцінити методики лікування пацієнтів із діафізарними переломами.

Об’єкт і методи дослідження

Клінічним матеріалом для дослідження були історії хвороб 27 пацієнтів із переломами діафізу плечової кістки, які перебували на лікуванні в період 2010–2015 рр. в Сумському ортопедо-травматологічному центрі Міської клінічної лікарні № 1. Вік пацієнтів становив 29–60 років. Серед постраждалих переважали чоловіки — 18 осіб (66,7%).

Відновне хірургічне лікування проведене 11 (40,7%) пацієнтам із наслідками діафізарних переломів плечової кістки. Усі вони — найбільш працездатного віку, що свідчить про необхідність і актуальність реабілітації осіб, які отримали інвалідність.

Серед хворих переважали постраждалі з несправжніми суглобами діафіза плечової кістки — 13 (48,1%) осіб. У 13 (48,1%) пацієнтів був незрощений перелом, у 3 (11,1%) — дефект ділянки діафіза плечової кістки внаслідок вогнепального ураження. У 8 (29,6%) хворих діагностували тяжкі наслідки пошкоджень плечової кістки, які виникли після відкритих переломів, і у 14 (51,8%) — після закритих. У 9 (33,3%) пацієнтів у середній третині, у 1 (3,7%) — в нижній третині плеча та у 2 (7,4%) — у проксимальному відділі плечової кістки локалізувалися несправжні суглоби.

При лікуванні незрощених переломів або несправжніх суглобів діафіза плечової кістки застосовували різні оперативні методики, які строго диференціювали з урахуванням особливостей кожного випадку.

Результати та їх обговорення

У 13 (48,1%) пацієнтів проведено закритий позавогнищевий дистракційно-компресійний остеосинтез плечової кістки спице-стрижневим апаратом. Показаннями до застосування цього методу були: відсутність ознак зрощення, гіпертрофічні несправжні суглоби плечової кістки, що супроводжуються кутовими деформаціями, зміщенням уламків. За допомогою методу позавогнищевого остеосинтезу вдавалося повільно й атравматично усунути кутові деформації, вправити відламки, здійснити дозовану компресію та фіксацію відламків до повної консолідації.

Для 11 (40,7%) хворих із несправжніми суглобами застосована кісткова аутопластика. У деяких пацієнтів її поєднували з декортикацією. Кісткову аутопластику застосовували при довго існуючих помилкових суглобах із вираженим склерозом решт уламків, атрофічних несправжніх суглобах, крайових дефектах плечової кістки. У випадках, коли незрощення супроводжувалося значним зміщенням уламків, кутовими деформаціями, кістковій аутопластиці передував дистракційний остеосинтез за допомогою спице-стрижневого апарату. Це дозволяло зіставити відламки і нормалізувати вісь плечової кістки. Тільки за цих умов здійснювали кісткову пластику.

Зазвичай відламки не виділяли і міжвідламкову тканину не відсікали, щоб запобігти додатковому пошкодженню окістя і погіршенню репаративної регенерації. У всіх випадках для пластики використовували корково-губчастий трансплантат, узятий із проксимального відділу великогомілкової кістки, крило поздовжньої кістки (8–10 см).

Кістковий аутотрансплантат укладали у сформований паз або на оновлену поверхню плечової кістки таким чином, щоб перекрити місце помилкового суглоба. Трансплантат фіксували накістковими пластинами. На кінцівку після операції у 19 (70,4%) випадків накладали спице-стрижневий апарат, у 8 (29,6%) — функціональну гіпсову пов’язку. Це зумовлено тим, що 20 (74,1%) пацієнтів, яким виконували оперативні втручання, мали виражені контрактури у ліктьовому і плечовому суглобах. У зв’язку з цим передопераційна підготовка була спрямована на відновлення рухливості в суглобах верхньої кінцівки, а також поліпшення кровообігу. З цією метою широко застосовували лікувальну фізкультуру для поліпшення функції суглобів, масаж м’язів надпліччя, передпліччя, кисті, ізометричну гімнастику. Широко використовували гомеотерапію. Крім того, використання спице-стрижневого апарату дає стабільну фіксацію уламків та дозволяє в післяопераційний період рано розпочати розроблення рухів у суглобах верхньої кінцівки і до закінчення лікування значно зменшити контрактури в ліктьовому та плечовому суглобах.

Усунення тугорухливості або конт­рактур у суглобах верхньої кінцівки має не менш важливе значення, ніж досягнення консолідації уламків, оскільки значна кількість пацієнтів не зможуть виконувати колишню роботу і на період більш раціонального працевлаштування, згідно з положенням про лікарсько-трудову експертизу, їм призначають III групу інвалідності.

Висновки

Переломи плечової кістки — складна і тяжка патологія, яка зумовлює порушення функцій кінцівки і є основною причиною інвалідності. Відновне хірургічне лікування дозволяє відновити анатомічну цілісність пошкодженої кістки, функцію кінцівки та працездатність пацієнта. Вищевикладене дає можливість зробити висновок про переваги застосування спице-стрижневого апарату під час хірургічного лікування переломів плечової кістки, що дає можливість ранньої реабілітації та зниження інвалідності.

Список використаної літератури

    • Гайко Г.В., Калашніков А.В., Боєр В.А. та ін. (2006) Діафізарні переломи в структурі травм опоно-рухової системи у населення України. Вісн. ортопед., травматол. та протез., 1: 84–87.
    • Ганул В.Р., Шищук В.Д., Биденко А.Г., Бабич В.А. (2011) Диагностика и лечение чрезмыщелковых и надмыщелковых переломов плечевой кости. Вісн. Сумськ. держ. ун-ту, серія «Медицина», 1: 129–141.
    • Попсуйшапка А.К., Литвишко В.А. (2014) Проблемные вопросы теории лечения диафизарных переломов. Междунар. мед. журн., 20(3): 76–80.
    • Страфун С.С., Курінний І.М., Безуглий А.А., Долгополов О.В. (2003) Стан та структура інвалідності у хворих з наслідками травми верхньої кінцівки. Літопис травматол. ортопед., 3(4): 95–99.
    • Хвисюк Н.И., Король А.Е., Дергачев В.В. (2002) Чрескостный остеосинтез внутри- и околосуставных переломов бедренной и плечевой кости. Ортопед., травматол. и протезир., 2: 108–109.
    • Шищук В.Д., Рынденко В.Г., Бэц Г.В. (1991) Клинические особенности применения стержневых аппаратов наружной фиксации при диафизарных переломах костей плеча. Ортопед., травматол. и протезир., 6: 16–19.
    • Melkebeek J.V. (1994) Use of the Ilizarov system in the treatment of long bone shaft fractures. Chir. Narz. Ruchu Ortop. Pol., LIX (Suppl. 2): 141–142.

Адреса для листування:
Шищук Володимир Дмитрович
40007, Суми, вул. Римського-Корсакова, 2
Сумський державний університет, медичний інститут,
кафедра ортопедії і травматології
E-mail: [email protected]

Одержано 18.10.2016