24 лютого 2011 р. виповнюється 105 років від дня народження Дмитра Івановича Панченка (24.03.1906–22.09.1995) — видатного вченого, педагога, вчителя, лікаря, людини великої душі, прекрасних помислів і дій, людини-легенди буремного часу громадянської війни, Другої світової війни, повоєнних років, завідувача кафедри нервових хвороб Київського державного інституту удосконалення лікарів (1952), головного редактора журналу «Врачебное дело» (1966), головного невролога МОЗ України (1952), голови Республіканського товариства неврологів і психіатрів України (1967), заслуженого діяча науки і техніки, доктора медичних наук, професора.
Д.І. Панченко народився 24 лютого 1906 р. в селі Новгородка Кіровоградської області. У 1921 р. став комсомольським ватажком у рідній Новгородці, згодом — окружним комсомольським комісаром у місті Камянець-Подільському. Він був бійцем і трибуном, ватажком і романтиком. Саме Дмитро Іванович став прототипом Миті Панченка в чудовій книзі Володимира Біляєва «Стара Фортеця». Згодом Дмитро Іванович працює комсомольським керівником у Харькові, а потім — у ЦК ВЛКСМ у Москві. У 1932 р. Дмитро Іванович закінчує Ленінградську військово- медичну академію ім. С.М. Кірова. Тут він працює під керівництвом всесвітньо відомих вчених академіків Л.А. Орбелі, М.І. Аствацатурова, Б.С. Дойнікова. Вони й благословили талановитого хлопця в лави благородних лицарів Гіппократа.
У 1938 р. Дмитро Іванович захищає кандидатську, в невдовзі (1941) й докторську дисертації.
У період облоги Ленінграда він трудиться у клініках академії та працює над проблемою впливу висоти на нервову систему людини.
Під час Великої Вітчизняної війни Д.І. Панченко — військовий лікар І рангу, в подальшому — головний невролог Північно-Кавказького фронту, IV Українського фронту. Дороги війни у нього були нелегкими — Кавказ, Карпати, Чехословаччина, Угорщина, Німеччина. У повоєнні роки з 1946 р. він завідує кафедрою нервових хвороб Львівського медичного інституту, у 1948–1952 рр. — ректор цього інституту.
Усі його подальші роки пов’язані з Київським інститутом удосконалення лікарів. Так, у 1952 р. Дмитро Іванович стає завідувачем кафедри нервових хвороб КДІУЛ. У 1951 р. йому присвоюють почесне звання заслужений діяч науки, у 1952 р. його призначено головним неврологом МОЗ України.
У 1966 р. Дмитро Іванович стає головним редактором журналу «Врачебное дело», а з 1967 р. — головою Республіканського товариства неврологів і психіатрів. У період роботи у Києві у Дмитра Івановича Панченка розкрилися його організаторські й наукові здібності, талант педагога і висококваліфікованого лікаря.
Тут він разом зі своїми учнями продовжує розвивати наукові дослідження, розпочаті у Військово-медичній академії в Ленінграді, про вплив висоти на нервову систему і метеофакторів на організм людини, особливо у пацієнтів із гіпертонічною хворобою.
У 1960-х роках на базі Київської обласної клінічної лікарні Дмитро Іванович вперше у світі створює «Біотрон» для лікування пацієнтів із гіпертонічною хворобою, проводить профілактику її ускладнень. Це здійснювалося завдяки усуненню нестабільних атмосферних чинників на організм людини. У цій фабриці штучного клімату тисячі людей колишнього СРСР і закордону знайшли зцілення від різних недуг. Тут лікувалися пацієнти з гіпертонічною хворобою, наслідками інсульту, наслідками черепно-мозкової травми, різноманітних полінейропатій, після перенесеної променевої хвороби і навіть вагітні.
У «Біотроні» лікарі отримали можливість керувати всією гамою метеорологічних чинників, створювати за своєю програмою і підтримувати стабільні атмосферні режими. Експериментально-клінічні спостереження щодо впливу «Біотрону» з особливою наочністю підтвердили роль нервової системи людини у процесі адаптації.
Практика довела: лікування в «Біотроні» гальмує розвиток гіпертонічної хвороби, значною мірою виключає її ускладнення і відновлює працездатність. Ще у 1940 р. Дмитро Іванович опублікував працю «Про поєднане ураження судин головного мозку, серця і нижніх кінцівок», яка була перекладена німецькою мовою. У 1960-ті роки Дмитро Іванович, стверджував, що за своєю патогенетичною суттю поєднаний патогенетичний процес серцевих і мозкових, а також ниркових і шлункових уражень є еквівалентом одного судинного процесу.
На сьогодні є актуальним переконання Д.І. Панченка, що під час лікування інфаркту міокарда і інсульту в гострий період не слід застосовувати ліки, які стимулюють серцеву діяльність та вазоактивні препарати.
Д.І. Панченко одним із перших визначив саме розуміння терміну «інсульт» і те, що «інсульт» має широке значення — це і крововилив, і ішемія, коли процес завершується структурними змінами головного мозку. Д.І. Панченко завжди застерігав від поліпрагмазії в лікуванні, яка нині процвітає, і говорив: «Слід пам’ятати, якої великої шкоди завдає своєрідна поліпрагмазія, неправильне застосування деяких терапевтичних засобів».
Дмитро Іванович у науці надавав великого значення експериментально-морфологічним дослідженням. При клініці функціонувала патоморфологічна лабораторія, свій віварій, де вивчалися ураження, захворювання магістральних периферичних нервових стовбурів у разі атеросклеротичного ураження, травми, цукрового діабету, радіаційних уражень. Д.І. Панченко був ініціатором впровадження нових технологій діагностики і лікування захворювань нервової системи. З ініціативи Дмитра Івановича прямо з виставки було закуплено перший у колишньому СРСР ехоенцефалограф «Siemens» і впроваджено у практику спільно з тодішнім асистентом, кандидатом медичних наук Є.Л. Мачерет, нині продовжувачем ідей Д.І. Панченка, професором кафедри неврології та рефлексотерапії, членом-кореспондентом НАМН України, заслуженим діячем науки і техніки України, лауреатом Державної премії України. Спільно з Інститутом кібернетики було розроблено і впроваджено перші апарати для стимуляції м’язів типу «Міотон», «Нейротон», «Міоритм».
Д.І. Панченко виховав велику школу вчених-неврологів, педагогів, лікарів-невропатологів. Під його керівництвом виконано і захищено 14 докторських і 70 кандидатських дисертацій.
Д.І. Панченко великого значення надавав підготовці наукових кадрів, а також лікарів-неврологів для практичної охорони здоров’я. На кафедрі, яку він очолював, працювали висококваліфіковані професори, доценти, асистенти, які на високому рівні вели педагогічний процес. Особливої уваги надавали вивченню основ неврології (анатомії та фізіології), клінічному мисленню лікаря. Д.І. Панченко був ініціатором регулярного проведення з’їздів, конференцій неврологів України і, особливо, Києва і Київської області. Часто вони проводилися з виїздом у різні регіони чи райони. Це була прекрасна школа обміну досвідом, спілкування, демонстрацією, як потрібно працювати.
Д.І. Панченко як головний невролог МОЗ України підтримував широкі зв’язки зі всіма неврологічними школами міст України.
Д.І. Панченко опублікував понад 300 наукових праць, в тому числі 14 монографій.
Минуло 105 років від дня народження видатного вченого, педагога, вчителя, лікаря. Проте він завжди в нашій пам’яті, з нами його ідеї, наукові розробки, які завжди актуальні, його настанови — продовжувати розвивати неврологічну науку, впроваджувати нові технології в практику охорони здоров’я, виховувати молоде покоління лікарів і науковців у дусі любові до хворого, доброті, милосерді.
Сьогодні ми пишаємося тим, що нам пощастило бути і працювати з Д.І. Панченком, бути його колегами, учнями, стати послідовниками ідей всесвітньо відомого невролога, вченого, педагога. Його ім’я стоїть в ряду визначних постатей ХХ ст.
Учень Д.І. Панченка,
головний редактор «Українського медичного часопису»,
проректор з наукової роботи НМАПО ім. П.Л. Шупика,
доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України,
лауреат Державної премії України
І.С. Зозуля
