З приходом кожного нового міністра від нього традиційно очікують нових ідей і нестандартних рішень, які б одним чарівним помахом змінили ситуацію в галузі. Хоча, здавалося б, заяв і варіантів пропозицій було стільки, що вже нічого нового сказати не можна, та й не потрібно. Сьогодні суспільство очікує конкретних практичних кроків до реалізації того, що роками обговорюється, пропонується, але зрушити з місця не може. Чого бракувало? Політичної волі, горезвісних фінансових потоків, професіоналів чи бажання брати на себе відповідальність? І що потрібно взяти на озброєння очільнику галузевого міністерства, щоб вивести охорону здоров’я на гідний рівень. Про це — наша розмова з міністром охорони здоров’я України Олександром Аніщенком.
— Шановний Олександре Володимировичу, як Ви оцінюєте нинішній стан вітчизняної охорони здоров’я?
— З одного боку, я задоволений тим, що останнім часом відбувається поступове поліпшення матеріально-технічної бази медичних закладів. І помітно це не лише в столиці, а й у регіонах. Нещодавно я повернувся з поїздки в Автономну Республіку Крим, де було відкрито новий пологовий будинок. Він повністю оснащений усім потрібним. Тішить, що за 2 останні роки кількість лікувально-профілактичних заходів, які було відремонтовано чи здано в експлуатацію, побільшало.
Наприклад, цьогоріч за ініціативою Президента України Віктора Федоровича Януковича виділено додаткові кошти для будівництва і відкриття нової Обласної дитячої лікарні в Черкасах. У найближчі роки планується створення мережі перинатальних центрів у регіонах країни. Уряд виділяє додаткові кошти на закупівлю сучасного високотехнологічного обладнання. І це не може не втішати. З іншого боку, я розумію, що на 70% матеріально-технічна база галузі є застарілою і над цим доведеться ще багато працювати. Як і над реформуванням галузі в цілому.
— Запровадження нової моделі реформування охорони здоров’я, яка нині апробується в пілотних регіонах України, викликає як надії на довгоочікувані зрушення, так і деякі сумніви стосовно результатів — чи не віддалить це охорону здоров’я від населення, чи не стане вона менш доступною і чи не призведе це до скорочень у галузі?
— Безперечно, що такі побоювання виникають. Однак ми вже стільки років сумніваємося і при цьому далеко не все робимо. А життя вимагає змін! Щоб вони були конструктивними, в першу чергу напрацьовуємо відповідну законодавчу базу.
Сподіваємося, що найближчим часом Верховна Рада України нам в цьому допоможе. Маю на увазі представлення в першому читанні проекту законів України — «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» та «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві».
Прийняття цих законів дасть нам змогу, зокрема, здійснити структурно-організаційне і фінансово-економічне розмежування медичної допомоги як за видами, так і за рівнями. Наступним кроком після структурних змін у галузі має стати перегляд принципів фінансування. На жаль, нині той вид медичної допомоги, який є більш економним і ближчим до пацієнта, тобто первинний, недостатньо розвинений. І понад 40% пацієнтів лікуються не на тому рівні, якого вони насправді потребують за своїм станом і діагнозом, тобто витрачається більший обсяг коштів, ніж передбачено.
Зміни у фінансуванні передбачають, що воно буде відбуватися за програмами. Відсоток фінансування первинної ланки буде збільшено. Більше коштів виділятиметься на інші пріоритетні напрями.
Важливим етапом реформування буде створення системи екстреної медичної допомоги і наближення її до пацієнта. Ця система матиме централізоване управління. Планується створити єдиний медичний простір, відтак не виникатиме ситуацій, що межа міста чи району стане перешкодою для надання медичної допомоги пацієнтові, який її потребує і мешкає поряд із медичним закладом. До того ж буде створено пункти тимчасового базування, щоб скоротити час доїзду бригади медичних працівників до хворого до 10–20 хв у місті та 20–30 хв — у сільській місцевості. І потрібно зробити все можливе, щоб «чемоданчик лікаря», з яким він приїздить до хворого, містив усе потрібне для надання медичної допомоги. Місцева влада повинна брати на себе відповідальність за виконання цих завдань.
— Чого очікувати від нововведень медичним працівникам? Адже багато хто під оптимізацією вже бачить скорочення…
— Безперечно, без певної оптимізації мережі нам не обійтися, але не потрібно це розцінювати як скорочення, в тому числі — ліжкового фонду. Окрім багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування, в мережі з’являться лікарняні реабілітаційні заклади, хоспіси.
Лікар стане тією особою, яка визначатиме маршрут пацієнта. Саме дільничний терапевт, педіатр вирішуватимуть, на якому рівні лікуватися хворому з огляду на його стан. До того ж ми очікуємо, що збільшення фінансування галузі приведе і до поліпшення оплати праці медичних працівників. Ви знаєте, що в цьому році Кабінет Міністрів України прийняв кілька важливих рішень, спрямованих на підвищення заробітної плати працівників галузі. Сподіваємося на такі кроки уряду і в наступному році. До того ж у нових економічних умовах, створених у процесі реформування галузі, лікарі, окрім свого окладу, матимуть змогу отримувати ще й доплати за додатковий обсяг та якість своєї роботи, тобто за її кінцевий результат. Це стосуватиметься тих, хто працює у стаціонарах, і тих, хто надає медичну допомогу на рівні первинної ланки. Зараз ми вже напрацьовуємо механізм нарахування таких доплат — вони можуть бути рівними або навіть і більшими, ніж оклад лікаря. Тобто значними в разі високої якості чи інтенсивності роботи лікаря і відповідного його професіоналізму.
— Саме про те, як забезпечити галузь професійними кадрами і зберегти їх, наше наступне запитання. Адже ще працюючи на посаді начальника Головного управління охорони здоров’я Донецької області, Ви говорили, що ситуація з кадрами настільки складна і що, можливо, за 5 років на обладнанні, яке сьогодні закуповують, не буде кому працювати.
— І найкритичніша ситуація — в первинній ланці. Адже сьогодні молодь вступає до медичного закладу, щоб стати хірургом, гінекологом, онкологом, анестезіологом. Таких фахівців у нас відносно достатньо. А от у фтизіатрії, психіатрії, лабораторній службі тощо кадрів катастрофічно бракує. Утім незабаром буде прийнято рішення про те, що понад 60% випускників медичних вищих навчальних закладів, які навчалися за бюджетні кошти, направлятимуть на роботу в заклади первинної ланки охорони здоров’я.
До того ж ми пропонуємо змінити саму систему підготовки медичних кадрів. Базова інтернатура триватиме 1 рік, після цього молодий спеціаліст повинен буде відпрацювати 3–4 роки за спеціальністю, яку він отримав, а вже потім він, набувши досвіду, визначиться з тим, ким він буде працювати далі. Ми готові врахувати бажання молодої людини обрати ту чи іншу спеціалізацію. Однак ми повинні орієнтуватися на ринок медичних послуг, його реальні потреби і готувати «вузьких» спеціалістів за державні кошти, керуючись винятково цими потребами. Держава, яка вчила майбутнього лікаря, має право визначати, де він повинен працювати. Мабуть, це не ідеальне рішення, але саме так ми зможемо наповнити кадрами первинну ланку.
— Ви прийшли в міністерство, маючи великий управлінський досвід, тому, мабуть, одразу зорієнтувалися у векторах кардинальних змін галузі. Поділіться, будь ласка, своїм баченням пріоритетів.
— На кожному рівні управлінської діяльності існують свої особливості. Тож перш як приймати кардинальні рішення на посту міністра, ретельно вивчаю ситуацію. Головні напрями розвитку системи охорони здоров’я висуває перед галуззю Президент України, і ми повинні виконати ці завдання. Як саме — потрібно міркувати. Серед головних напрямків руху вперед я бачу реформування системи охорони здоров’я, зміни в системі вищої медичної освіти, розвиток медичної науки. Перетворення в системі підготовки лікарів повинні чітко відповісти на запитання: чи варто йти на повідку у Заходу, застосовуючи на клінічних дисциплінах тести, системи «Крок» тощо. І чи може сліпе наслідування Болонської системи в медичній галузі забезпечити нас професійно підготовленими лікарями з клінічним мисленням?
Щодо розвитку медичної науки, МОЗ України спільно з НАМН України планує розробити Концепцію її розвитку, визначити тематику фундаментальних наукових розробок, які матимуть практичне застосування. Галузь охорони здоров’я повинна мати сучасні вітчизняні розробки.
Планів безліч, але всі їх можна звести до спільної мети — ми повинні адаптувати систему охорони здоров’я до сучасних реалій, зробити її більш економічною, доцільною і здатною працювати в умовах поступового впровадження страхової медицини. Адже запровадження саме страхової медицини згодом має стати своєрідним підсумком усіх реформ.
Хотів би окремо сказати про таку важливу, на мій погляд, інституцію, як лікарські асоціації та органи самоуправління. Вони повинні допомагати лікарям самореалізуватися, підвищувати свою кваліфікацію, захищати їхні права і взяти на себе частину нинішніх функцій галузевого міністерства, як це має місце в багатьох країнах світу.
— Пробуксовування реформ у медицині завжди пояснюють недостатністю фінансування. Як Ви плануєте обійти чи подолати цю перешкоду?
— Справді, дефіцит фінансування та слабкість матеріально-технічної бази має значення. Тож ми повинні передусім визначитися з тим, якою ми хочемо бачити нашу галузь, і спрямувати фінансові потоки на ті напрями, які потребують першочергового зміцнення чи розвитку. Якщо ми справді реформуємо галузь і створимо єдиний медичний простір, то сконцентруємо всі сили, засоби та кадровий потенціал на її розвиток. Це, по-перше. По-друге, ми стаємо свідками того, що економічний стан країни останнім часом поліпшується. А це — підґрунтя того, що повнішим буде і фінансування медичної галузі.
І, зрештою, я переконаний, що для успішного здійснення реформ в системі охорони здоров’я потрібна політична воля і вона є в Президента України Віктора Федоровича Януковича. Він дав нам імпульс до реформування галузі, і ми будемо одночасно розв’язувати питання поліпшення фінансування, матеріально-технічної бази галузі, вносити зміни в систему підготовки кадрів, розвивати медичну науку. Усе це — взаємопов’язані процеси.
— А як відновити престиж лікаря в суспільстві?
— Передусім ми повинні це зробити самі. Ніхто нам у цьому не допоможе, якщо йдеться про авторитет лікаря як професіонала й гуманіста. Адже престиж лікаря визначається тим, що він уміє, чого вартий як фахівець. Ми повинні якістю своєї роботи, а також співчутливим ставленням до пацієнтів довести, що ми — професіонали, які заслуговують на пошану. Адже в той час, як ми розмовляємо з вами, багато моїх колег працюють за операційним столом, чергують біля ліжка тяжкохворих, рятують тисячі життів. Бути лікарем — тяжкий і милосердний шлях, і більшість моїх колег обрали його свідомо саме тому, щоб допомагати людям. Можливо, нинішнє покоління буде більш прагматичним, однак людина в білому халаті все одно служитиме вічним цінностям. Інший бік медалі — як цінується його праця. Доки суспільство не усвідомить, що хороший лікар повинен мати гідну зарплату, щоб він не думав за операційним столом, чим нагодувати дитину, ми будемо нарікати на медицину.
Я вірю в те, що крок за кроком економічно зміцнюватиметься наша держава і водночас розвиватиметься галузь охорони здоров’я. Отже, виділятиметься більше коштів і на оплату праці медичних працівників. Ми повинні довести, що вміємо працювати на високому професійному рівні. І тоді влада і суспільство належно оцінять нашу з вами працю.
Іншого шляху просто не існує.
За матеріалами www.kmu.gov.ua
