ВСТУП
Прийнятий в 1991 р. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» сформулював мету державної політики щодо інвалідів, яка полягає у створенні правових, економічних, політичних, побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні й посильній трудовій та громадській діяльності.
Указ Президента України від 13 липня 2001 р. «Про Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001–2005 роки» створив умови для практичного втілення інтеграції інвалідів в суспільне життя.
Формування системи реабілітації осіб з особливими потребами — це достатньо складний процес, який потребує науково обґрунтованих систем, форм, методів та засобів впливу на людину, яка має інвалідність, з метою її самовизначення на основі врахування власних можливостей, надання психологічної підтримки, проведення професійного навчання інвалідів, працевлаштування та подальшої інтеграції у суспільство.
Реабілітація осіб з особливими потребами — це віддзеркалення нашого ставлення до людини з інвалідністю, це лакмусовий папір її взаємовідносин з родиною та суспільством. Недоліки у вихованні, освіті, культурі, а також проблеми з фізичним станом потребують особливих умов для проведення соціальної та професійної реабілітації.
В установах, які займаються інвалідами (центри професійної, медичної та соціальної реабілітації), відчувається потреба у належному науковому, медичному, матеріально-технічному, навчально-методичному, інформаційному забезпеченні, розробці індивідуальних програм реабілітації та соціальної адаптації інвалідів.
Одним із ефективних засобів поліпшення психологічного, емоційного та фізичного стану людини є танці, або танцювально-рухова терапія, яка виконує оздоровчо-рекреативну та реабілітаційну функцію (Арнольд О., 2001; Гиршон А., 2001).
Танці — це створення художніх образів (характерів, душевних станів, дій) шляхом систематизованої ритмічної зміни пластичних рухів і виразних поз (Пискунова Л.В., 2000; Боровский М., 2001).
Великі навантаження на нервову систему осіб, які мають інвалідність, у зв’язку з хронічними захворюваннями знижують їх працездатність на практичних заняттях. На відміну від м’язової у нервовій системі залишкові явища більш довгострокові і мають здатність нашаровуватися. Це призводить до серйозних порушень функціонального стану організму. Тривале і помірне за інтенсивністю танцювальне м’язове навантаження на фоні позитивних емоцій не тільки сприяє прискоренню відбудовних процесів рухового апарату, але й впливає на психофізичні процеси в організмі. Доведено, що певний рівень рухової активності може зробити стимулюючий вплив на розумову працю. Найбільш ефективною в цьому відношенні виявляється рухова діяльність, що складається з циклічних, глибоко автоматизованих дій помірної інтенсивності. Одним з найважливіших методів стабілізації й оптимізації здорової біологічної системи є фізична активність (Милюкова И.В., Евдокимова Т.А., 2000; Чудная Р.В., 2001).
Танці дозволяють тренувати опорно-рухову, дихальну, серцево-судинну і нервову системи. Сприяють формуванню правильної пози, поліпшують статуру, гнучкість, витривалість, розвивають координацію, вчать не піддаватися стресові і справлятися з різними недугами (Гутников С.В., 2000; Котов В.А., 2001).
Рухи, особливо якщо вони правильні, здатні врівноважувати психіку, зціляти, будити психічну енергію, необхідну для знаходження сили, духовного удосконалення, для життя. Танець з’єднує наші фізичні можливості й енергію з духовними устремліннями і допомагає зберігати контакт із життєвими вищими силами. Танець сприяє взаємодії півкуль головного мозку, з’єднуючи інтуїтивне і раціональне (Джала Т, 2001; Любан-Плоцца Б. и соавт., 2002).
З психологічної точки зору танець — досить складне явище. Психологія танцю не вивчена. Розгляд ранніх структур танцю виділяє кілька психологічних функцій. У першу чергу мімічну діяльність як своєрідну готовність людини до самостійної діяльності. В другу — почуттєве самовідтворення, тобто зняття протиріч двозначного поводження і спілкування між людьми.
Танець може супроводжуватися музикою. Але не можна забувати, що музика сприяє естетичному вихованню особистості, формуванню позитивних емоцій. Музика в синтезі з танцем виховує і розвиває ритм рухів і слух. Вона підвищує насиченість заняття, культуру рухів і працездатність організму.
Цілком виразно відрефлектовані в науковій традиції типологічні ознаки танцю не просто як найдавнішого виду мистецтва, але й як свого роду життєтворчості, у якій бере участь не тільки ритм, але й:
тілесна структура (серед безлічі явищ, що мають пластико-динамічну структуру, тіло людини, яка рухається, найбільш тісно пов’язане з його духовним життям і здатне тим самим безпосередньо його виражати);
структура певних рухів тіла.
Танець володіє аксіологічними і естетичними інтенціями, є історично сформованою сферою життєтворчості.
Протягом останнього сторіччя, коли танцювальне мистецтво виявило себе в максимальній розмаїтості жанрів, у науковій традиції з’явилося не просто поважне ставлення до цього виду мистецтва, але й глибоке і тонке його розуміння. Рухово-пластична активність властива всім народам, і в цій активності відчувається вроджене неусвідомлене прагнення до вдосконалення, гармонізації взаємодії з навколишнім світом.
Універсальність пластичної культури, що виявляє себе і в професійній творчості, і в повсякденності, переконує про єднання художньої цінності танцю з його життєтворчим зачином.
Підводячи підсумок аналізу танцю як основи становлення особистості, хотілося б підкреслити, що виховання в середовищі танцю здійснюється не тільки в процесі навчання танцювальним навичкам, але і власне танцювання.
У танцювальному колективі відбувається культурно-дозвільне виховання і формування моделі особистості, що здійснюється за трьома основними напрямками:
стимулювання природного саморозвитку;
направлене формування нових особистісних властивостей;
педагогічна корекція вже сформованих якостей особистості.
Технологічний процес навчання і системного впливу на формування культури особистості в танцювальному колективі може здійснюватися за такою системою.
Перше, з чого необхідно почати, — це визначення контингенту слухачів. Даний етап спрямований на вивчення особливостей вихованців:
за загальнокультурним розвитком;
за ступенем готовності до включення в цю діяльність;
за ступенем рухових порушень.
При організації і проведенні роботи обов’язковим є визначення мети, тому що відсутність мети породжує формалізм, який руйнує відносини між педагогом та учнем, у результаті чого ефективність занять може дорівнювати нулю або мати негативні результати.
Наступний етап — постановка задач, що вирішуються в танцювальному колективі. До них належать:
виявлення і розвиток музично-ритмічних навичок слухачів Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів (далі — Центр);
прищеплення навичок навчальної і творчої дисципліни. Звідси випливає задача виховного характеру — всебічний вплив на особистісні якості;
створення умов для гармонійного розвитку особистості;
необхідність переважання організованості у колективі над стихійністю;
прагнення вчителя танців навчити інвалідів мистецтву співпраці, що виливається в цілеспрямовану роботу з пом’якшення вдач, затвердження гуманних взаємин, профілактику конфліктів і в остаточному підсумку зміцнення і згуртування колективу.
Зазвичай в міру розвитку групи в ній утворюються різні неформальні підгрупи. Задача керівника — зрозуміти, чому і як саме формуються взаємини між конкретними людьми, на основі яких якостей виникають симпатії й антипатії, добре це чи погано в педагогічному плані. Тільки тоді ми зможемо впливати на становлення неформальної структури групи і враховувати її особливості при розподілі організаційних доручень.
Формування потреб — задача піднесення потреб особистості. Суть її полягає в тому, щоб перетворювати просто потребу в культурну потребу. Особистість піднімається від спілкування до культурного спілкування, від розваги до культурної розваги, від споживання до виробництва духовних цінностей тощо.
Крім того, існує ряд специфічно значимих задач:
розвиток творчої активності інвалідів-танцюристів;
розвиток пластичності, волі рухів, вміння контролювати зміну відчуттів у процесі напруження і розслаблення м’язів;
коригування природних дефектів статури і розвитку фізичних даних вихованців (поліпшення постави і координації рухів);
формування метроритмічного слуху;
вміння узгоджувати рухи з композицією музичного твору (частинами, фразами, вступом).
Успішній реалізації задач культурно-виховного характеру сприяють загальні принципи навчання танцю, що усвідомлюються чітко, а також дотримання головних умов, що забезпечують зацікавленість у заняттях:
встановлення контакту між керівником (педагогом) і танцюристом;
повне прийняття його почуттів, переживань, бажань;
надання права вибору, тобто не примушувати до того або іншого виду діяльності;
розуміння внутрішнього стану слухача.
Таким чином, правильний підхід до кожного учня окремо і до групи в цілому є основою взаєморозуміння і взаємодії надалі. Від цього буде залежати і психологічний клімат у колективі і, як наслідок, — працездатність слухачів і можливість прояву їх творчих здібностей.
Навчальний процес у реабілітаційному закладі, наповнений численною інформацією досягнень науки, техніки і культури, не може проходити на високому якісному рівні без наявності в слухачів гарного здоров’я, фізичної підготовки і відповідної загальної і спеціальної працездатності. Не випадково питанням вивчення взаємозв’язку фізичного виховання й ефективності навчального процесу слухачів приділяється велика увага. Основним критерієм навчального процесу є успішність, на підвищення якої в слухачів, котрі займаються регулярно фізичною культурою і спортом, вказується в різних джерелах. Процентне співвідношення відмінних і добрих оцінок у слухачів, які займаються фізичною культурою і спортом, вище, ніж у тих, що не займаються. Тому доцільно поєднати навчальний процес із фізичним вихованням, створюючи для цього визначений режим розумових і фізичних навантажень, що є активним відпочинком і засобом зняття розумової напруги.
Танцювально-рухова терапія, створюючи в навчальному процесі активний руховий режим, позитивно впливає на майбутню трудову діяльність і соціальну активність випускників.
Метою роботи була розробка та впровадження методології проведення сучасної методики покращання соціальної адаптації інвалідів в умовах центрів професійної реабілітації інвалідів і танцювально-рухової терапії.
ОБ’ЄКТ І МЕТОДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
Для вирішення стратегії проведення соціальної адаптації осіб з особливими потребами Центром були проведені дослідження щодо визначення ефективності дії танцювальної терапії на реабілітаційний процес осіб з обмеженими фізичними можливостями.
У психологічному тестуванні використовувалися такі методики:
діагностика особистості на мотивацію до успіху Т. Елерса;
діагностика «перешкод» в настанові емоційних перешкод (В. Бойко);
диференційна діагностика депресивного стану Зунга;
вимірювання рівня стривоженості (доповнена шкалою неправди В. Норакідзе);
визначення стресостійкості та соціальної адаптації;
диференційна діагностика депресії;
вимірювання рівня ригідності;
самооцінка психічного стану.
Перед початком та через 2 міс від початку занять проводилася динамічна комп’ютерна електроенцефалографія (ЕЕГ) за допомогою апарата «Quattuor» лабораторії медичних та діагностичних систем Харківського аерокосмічного університету.
РЕЗУЛЬТАТИ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ
Проведено психологічне тестування 70 інвалідів віком від 18 до 35 років. Результати тестування свідчать, що 63 особи мали потребу в індивідуальній роботі з соціальним працівником, психологом та фахівцем з танцювально-рухової терапії.
Серед 70 осіб 63 інваліда (90%) мали емоційні проблеми в спілкуванні з людьми, у 9 — емоції ускладнювали взаємовідносини з людьми через наявність дезорганізаційних реакцій. Основні результати тестування свідчать, що в інвалідів відзначали: домінування негативних емоцій (17,5%), небажання спілкуватися з людьми (20,6%), негнучкість, емоційну невиразність (27%).
У 44 (70%) інвалідів тестування виявило депресію, яка вимагала лікування. 29 осіб мали низький рівень стресостійкості і високу ймовірність виникнення психосоматичного захворювання.
У 17 (27%) осіб відзначали психосоматичне захворювання.
Оцінка психічного стану показала, що у 63 інвалідів високий рівень тривожності (12,6%), середній рівень агресивності (71,4%), агресивність, труднощі роботи з людьми (11,1%), у 15,8% інвалідів — високий рівень ригідності, їм протипоказані зміни в сім’ї, місці проживання.
Серед 45 інвалідів відзначали ймовірність перенесення психологічної травми у минулому (від 5 до 10 років) або нещодавно (від 1 до 2 років).
Серед осіб, які потребували соціальної та фізичної реабілітації, відібрали групу з 30 інвалідів для занять танцювально-руховою терапією. Заняття проводили 3 рази на тиждень по 90 хв. За 2 міс проведено 26 занять (39 год). Використовувалися рухи танців «Мамбо», «Самба», «Повільний вальс», «Фігурний вальс», «Танго», «Стріт-Данс», «Сальса», «Хастл» та ін.
У Центрі була проведена танцювально-рухова терапія для 30 інвалідів із різними інвалідизуючими захворюваннями.
Методика проведення занять з танцювальної терапії
Методика будується таким чином, щоб враховувати індивідуальні особливості кожного слухача. Головною особливістю методики навчання початкової танцювальної підготовки є її комплексність — використання теоретичних та практико-оріентованих знань та вмінь.
Етап № 1 — «Анатомія і фізіологія руху»
Слухач дізнається, для чого виконується та чи інша танцювальна вправа, який ефект може дати її регулярне виконання. При цьому педагогу слід чітко уявляти, наскільки добре розвинені у інваліда, який навчається, ті чи інші рухові якості. На цьому етапі кожен інвалід повинен зрозуміти, що кожна людина унікальна, і з цієї причини реакція на фізичне навантаження в неї індивідуальна.
Етап № 2 — «Знання»
На заняттях здобувають знання з теорії танцю: історія виникнення танцювальної діяльності, її роль і значення в житті людини. Танцювальні елементи застосовують як спеціальні рухові дії, їх роль і значення у фізичній підготовці і зміцненні здоров’я інваліда дуже велика.
Етап № 3 — «Планування»
Педагог розповідає інвалідам, що тільки правильне й обґрунтоване планування дозволить одержати максимальний ефект від танцювальних занять. Слухачі повинні вміти поставити мету заняття, підготувати місце для його проведення, відібрати зміст і необхідні засоби контролю фізичного навантаження.
Етап № 4 — «Рухові танцювальні вміння»
Руховим танцювальним вмінням навчають інвалідів у рамках матеріалу початкової танцювальної підготовки. Метою етапу є навчання навикам виконання основних танцювальних рухів — вихідна позиція, переміщення, зупинки, зв’язування між елементами, обертальні, ациклічні та циклічні танцювальні рухи доступної координаційної складності, що здійснюються в процесі сюжетно-образних рухових ігор і танцювальної діяльності.
Етап № 5 — «Організаційні вміння»
Вміння цієї групи здобуваються інвалідами в комплексі теоретичних знань і практичного виконання. Слухачі самостійно проводять окремі частини танцювального заняття, на практиці використовують отримані знання й вміння планувати заняття, організовувати їх проведення і технічно правильно виконувати окремі танцювальні рухи.
Етап № 6 — «Методичні вміння»
Методичні вміння – це вміння виконувати засвоєні раніше фізичні вправи в цілісному занятті, у визначеній послідовності, що диктується задачами різних розділів — підготовчого, основного і заключного. Для оволодіння методичними вміннями інваліди повинні чітко уявляти, що таке підготовча, основна і заключна частини заняття танцювальними вправами, а також яка поставлена мета при виконанні цих частин. У міру формування цих вмінь контроль педагога поступово послаблюється.
Етап № 7 — «Гігієнічні вміння»
Цей розділ доповнює перелік необхідних вмінь для занять танцювальними вправами. Слухачі повинні вміти виконувати ранкову гігієнічну гімнастику, масаж біологічно активних точок, дихальні вправи, оцінку свого функціонального стану і відновлювальні процедури.
Інваліди, яких навчають за розробленою методикою початковій танцювальній підготовці, здобувають початковий рівень володіння основними танцювальними рухами, підвищують рівень розвитку рухових якостей, формують мотивацію до занять фізичними вправами, використання елементів здорового способу життя (виконання ранкової гігієнічної гімнастики, самостійних занять фізичними вправами), а також підвищують рівень сформованості соціально значущих якостей — колективізму, працьовитості, цілеспрямованості і творчої активності.
Заняття танцювальною терапією з 30 особами, які мали фізичні вади у зв’язку з інвалідизуючими захворюваннями, показали, що ця методика ефективна. В інвалідів покращується загальний стан, зміцнюється кістково-м’язовий апарат, покращується психічний стан та рівень соціальних якостей. При дослідженні на ЕЕГ виявлена позитивна динаміка: підвищення індексу швидких хвиль, зниження індексу повільних хвиль, поліпшення зональних відмінностей, α-коливання знижуються. Завдяки заняттям виявлено, що треба розділяти та розрізняти заняття танцювально-руховою терапією та заняття музично-руховою терапією. При роботі доцільно розподіляти інвалідів у групи танцювально-рухової терапії (інваліди з помірними фізичними та психічними порушеннями) та музично-рухової терапії (із значними фізичними порушеннями).
ВИСНОВКИ
Застосування танцювально-рухової терапії в умовах центрів професійної реабілітації інвалідів дозволяє суттєво підвищити якісний рівень професійної реабілітації інвалідів.
ЛІТЕРАТУРА
- Арнольд О. (2001) Танцетерапия. Мир Танца, 2: 23–24.
- Боровский М. (2001) Танец — это влияние музыки на разум и отражение души через возможности тела. Тутти-информ, 3(18): 30–31.
- Гиршон А. (2001) Танец и терапия, Танцевальный Клондайк, 5: 4–5.
- Гутников С.В. (2000) Проблемы развития бального танца среди людей с отклонениями развития. Материалы междунар. конф., 21 января 2000 г., Санкт-Петербург, с. 30.
- Джала Т. (2001) Спроба класифікації рухів у спортивних танцях. Молода спортивна наука України, 5: 319–321.
- Котов В.А. (2001) Взаимовлияния танца и музыки в стиле свинг. Спортивные танцы, 1(17): 48–49.
- Любан-Плоцца Б., Побережная Г., Белов О. (2002) Музыка и психика. АДЕФ-Украина, Киев, 200 с.
- Милюкова И.В., Евдокимова Т.А. (2000) Лечебная физкультура. Эксмо, Санкт-Петербург, 862 с.
- Пискунова Л.В. (2000) Танец и здоровье. Спортивные танцы, 5(13): 35–37.
- Чудная Р.В. (2001) Адаптивное физическое воспитание. Наукова думка, Киев, 358 с.
Резюме. В статье предложено применение методики танцевально-двигательной терапии в реабилитационном процессе инвалидов в условиях Всеукраинского центра профессиональной реабилитации инвалидов. Танцевально-двигательная терапия выполнялась с помощью специально разработанной этапной научно обоснованной программы воспитания лиц с ограниченными физическими возможностями. Применение танцевально-двигательной терапии в условиях центров профессиональной реабилитации инвалидов позволяет существенно повысить качественный уровень профессиональной реабилитации инвалидов.
Ключевые слова: профессиональная реабилитация, танцевально-двигательная терапия, инвалидность
Summary. Application of a dance-movement therapy technique in the rehabilitation process of invalids in All-Ukrainian center for professional rehabilitation of invalids is offered. Dance-movement therapy was carried out with the help of the specially developed, stage-by-stage and the scientifically-grounded program for education of persons with limited physical abilities. Application of dance-movement therapy in the centers for professional rehabilitation of invalids allows to essentially increase the qualitative level of professional rehabilitation of invalids.
Key words: professional rehabilitation, dance-movement therapy, disability
Адреса для листування:
Авраменко Микола Леонідович
07352, Київська область, с. Лютіж
Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів E-mail: [email protected]