Зміни цитокінового гомеостазу та їх корекція у хворих на артеріальну гіпертензію з ремоделюванням серця та серцевою недостатністю

Вступ

Незважаючи на досягнуті в останні десятиріччя успіхи у напрямку профілактики та лікування артеріальної гіпертензії (АГ), вона досі є однією з найактуальніших проблем сучасної кардіології, що пов’язано з її високою поширеністю та частим розвитком в осіб працездатного віку (Сіренко Ю.М., 2005; Lengelé J.P. et al., 2007). До того ж гіпертензивне серце (ГС) разом із ішемічною хворобою серця та дилатаційною кардіоміопатією належить до основних чинників розвитку хронічної серцевої недостатності (СН) (Коваленко В.М. та спів­авт. (ред.), 2007).

При АГ має місце особливий патогенез ремоделювання серця (РС), пов’язаний із порушенням нормальної адаптивної відповіді його на хронічне навантаження за рахунок підвищеного артеріального тиску (АТ), що призводить до гіпертрофії та підвищення ригідності стінок лівого шлуночка (ЛШ), дилатації порожнин серця з подальшим розвитком СН (Коваленко В.Н., 2004; Децик О.Б., 2008). Однак молекулярні механізми, що лежать в основі цих процесів, поки що остаточно не з’ясовані. Незважаючи на велику кількість досліджень, присвячених вивченню патогенезу ГС, досі не створено єдиної концепції, яка пояснила б причини більш тяжкого перебігу АГ зі швидким формуванням РС і розвитком СН у окремого контингенту хворих, а отже, не розроблені й специфічні терапевтичні підходи до такої клінічної ситуації.

Численні публікації свідчать про те, що суттєвими компонентами процесу ураження судинного русла та органів-мішеней при АГ є запалення і клітинна проліферація. Тому одним із перспективних напрямків виявлення та прогнозування клінічного перебігу АГ є вивчення впливу цитокінів, переважно прозапального ряду, зокрема інтерлейкіну (ІЛ)-1β, ІЛ-4, фактора некрозу пухлини (ФНП)-α та факторів росту, одним із яких є трансформуючий фактор росту (ТФР)-β (Rosenkranz S., 2004; Sun Z., 2006). Ця система, впливаючи на процеси росту, диференціювання клітин, репарації, ангіогенезу, організації міжклітинного матриксу, може прискорювати репаративні процеси, що важливо у гострій патологічній ситуа­ції. Однак при стабільному хронічному процесі, в тому числі при АГ, підвищена активність ТФР-β може асоціюватися із надлишковою проліферацією міжклітинного матриксу, розвитком неадекватної компенсаторної гіпертрофії міокарда, прискореним формуванням ГС та дисфункції міокарда (Белая Н.В., 2006; Xu H.Y. et al., 2010).

Теорії щодо хронічної СН в останнє десятиріччя суттєво доповнилися новими науковими фактами стосовно патогенетичної ролі порушень системної гемодинаміки, функціонального стану міокарда, нейрогуморальних та інших систем організму. Особливі надії на вирішення проблеми СН, у тому числі гіпертензивного генезу, пов’язують із подальшою розробкою запальної концепції розвитку і прогресування дисфункції міокарда, а також з ідентифікацією ключових чинників імунопатогенезу та розробкою імуномодулювальної, зокрема антицитокінової, терапії (Mielniczuk L.M., Baughman K.L., 2006; Haugen E., 2007). У зв’язку з цим перспективним вважають застосування у терапії СН нетоксичних поліфенольних сполук — флавоноїдів, біологічна активність яких пов’язана з їх здатністю взаємодіяти з вільними радикалами, інактивувати ліпоксиди, проявляти мембранопротекторний ефект та опосередковано модулювати цитокіновий профіль (Максютина Н.П. та співавт., 2000; Мойбенко А.А. та спів­авт. (ред.), 2008). До числа вказаних сполук належить також антиоксидант кверцетин (Марголис Л.Б., Бергельсон Л.Д., 2001; Jullian C. et al., 2007).

Таким чином, продовження наукового пошуку з вивчення патогенетичної ролі цитокінасоційованої дисфункції міокарда та ідентифікації молекулярних чинників швидкого формування ГС із розвитком СН у хворих на АГ є перспективним напрямом, оскільки відкриває нові шляхи диференційованої терапії цієї патології.

Мета дослідження — підвищення ефективності лікування хворих на АГ із хронічною СН на основі вивчення патогенетичної ролі цитокінового гомео­стазу та  проведення корекції його змін.

Об’єкт і методи дослідження

Обстежено 116 хворих із АГ, з них 89 — з об’єктивними проявами РС у вигляді зміни товщини стінок ЛШ і розмірів порожнин та клінічними проявами СН. У контроль­ну групу увійшли 20 осіб без АГ, ознак ремоделювання міокарда ЛШ і клініко-­лабораторних ознак запальних захворювань. Усі групи були зіставними за віком і статтю, а також суттєво не відрізнялися за загальною кількістю факторів серцево-судинного ризику і частотою окремих факторів, таких як вік, паління, гіпер- і дисліпідемія.

Діагнози АГ, СН, ішемічної хвороби серця, стенокардії встановлювали на підставі критеріїв ВООЗ (World Health Organization, 1979) і рекомендацій Європейського й Українського товариств кардіологів (Коваленко В.Н., 2004; Mancia G. et al., 2007).

У дослідження не включали хворих із вторинною АГ, зумовленою захворюваннями нирок, вадами серця; пацієнтів з ендокринними (в тому числі цукровий діабет), онкологічними, запальними, інфекційними або іншими захворюваннями, здатними вплинути на рівні цитокінів у крові; хворих із СН ІІБ–ІІІ стадії, гострим коронарним синдромом і стенокардією напруження >ІІ функціонального класу з наявністю гемодинамічно значимих вад серця, хронічними або часто рецидивуючими формами фібриляції/тріпотіння передсердь, некоронарогенними захворюваннями серця.

Усі пацієнти проходили стандартне клінічне, лабораторне (із визначенням показників ліпідного і вуглеводного обмінів) та інструментальне обстеження, яке включало електрокардіографію (ЕКГ), добове моніторування АТ, ехокардіографію (ехоКГ) із допплерівським дослідженням, тест із 6-хвилинною ходьбою.

Рівень активної форми ТФР-β₁ у сироватці крові визначали методом імуноферментного аналізу із використанням тест-системи «TGF-β1 ELISA EIA-1864» (DRG Instruments, Німеччина). Рівень С- реактивного білка (СРБ) в сироватці крові визначали «сендвіч»-варіантом твердофазного імуноферментного аналізу із використанням біотин-стрептавідинової системи підсилення сигналу.

Визначення рівнів ІЛ-1β, ІЛ-4 і ФНП-α в сироватці крові проводили методом твердофазного імуноферментного аналізу. Для визначення рівня ІЛ-1β була використана тест-система IL-1β виробництва ТОВ «Цитокін» (Росія), рівня ІЛ-4 — тест- система ProCon IL-4 виробництва ТОВ «Протеїновий контур» (Росія), ФНП-α — тест- система ProCon TNF-α (ТОВ «Протеїновий контур», Росія).

Статистичну обробку результатів здійс­нювали за допомогою програми STATISTICA 6 (StatSoft, США). Оцінку достовірності відмінностей проводили із використанням непараметричного U- критерію Манна — Уїтні. Для оцінки кореляційних взаємозв’язків між показниками застосовували коефіцієнт кореляції Спірмена. Відмінності між показниками і кореляцію вважали достовірними при p<0,05.

Результати та їх обговорення

Першим етапом дослідження стало вивчення вмісту ТФР-β₁ у сироватці крові у хворих на АГ з об’єктивними проявами РС, що супроводжуються діастолічною та/або систолічною дисфункцією ЛШ. На підставі одержаних показників рівня ТФР-β₁ ці пацієнти були розподілені на 2 групи за принципом нормального або підвищеного вмісту активної форми ТФР-β₁ у сироватці крові.

У 1-шу групу включили 39 (44 %) хворих з TФР-β₁ 2,5–7,0 нг/мл (у середньому 5,53±0,34 нг/мл), тобто у межах норми (Гусев Е.Ю. та співавт., 2008). Такий рівень TФР-β₁ виявили також у всіх представників конт­рольної групи (у середньому 4,18±0,43 нг/мл).

2-га група була сформована з 50 (56%) хворих із підвищеним рівнем активної форми ТФР-β₁ у сироватці крові (>7,0 нг/мл), у середньому 8,89±0,20 нг/мл.

Обидві групи були зіставні за віковим і статевим співвідношенням, а також достовірно не відрізнялися за середньою загальною кількістю факторів серцево-судинного ризику та частотою кожного зі стандартних факторів ризику. Базисна серцево-судинна терапія в 1-й та 2-й групах також була зіставна за частотою призначення основних препаратів, які входять до стандарту лікування пацієнтів з указаною патологією (Коваленко В.Н., 2004; Mancia G. et al., 2007).

Серед пацієнтів з АГ без проявів РС і СН, віднесених до 3-ї групи (n=27), середній рівень ТФР-β₁ становив 6,39±0,41 нг/мл, при цьому у 16 (59%) з них цей показник знаходився у межах норми, а в 11 (41%) був підвищений.

При цьому виявлено, що у пацієнтів із підвищеним рівнем ТФР-β₁ в сироватці крові середній показник стадії СН був на 26,5% вище (p<0,05), а середній показник функціонального класу СН — на 21,8% вище (p<0,05) порівняно з хворими, в яких виявили нормальний рівень ТФР-β₁. Також визначали достовірно вищі показники середньої стадії СН у чоловіків порівняно з жінками як серед хворих із підвищеним рівнем ТФР-β₁, так і в загальній групі хворих на АГ. Суттєвих відмінностей за оцінюваними класифікаційними характеристикам АГ між групами не було.

Були вивчені основні ехоКГ-показники, що характеризують геометрію лівих відділів серця, діастолічну та систолічну функції ЛШ в обстежених групах. Практично всі структурні показники ЛШ (крім кінцево-діастолічного розміру — КДР) відрізнялися у хворих з 1-ї та 2-ї групи порівняно з конт­рольною групою. У пацієнтів з АГ та РС виявили більші розміри порожнини лівого передсердя (ЛП), більшу товщину стінок і масу міокарда ЛШ. Також обидві групи хворих на АГ із РС і СН суттєво відрізнялися від здорових осіб і хворих на АГ без РС і СН за показниками, що характеризують систолічну (фракція викиду — ФВ) і діастолічну (Е/А й IVRT) функції ЛШ. Варто зазначити, що хоча в 1-й і 2-й групах пацієнтів ФВ ЛШ була достовірно нижчою (р<0,05), ніж у групі контролю, але у всіх хворих обох груп цей показник перевищував 45%. У той же час діастолічна функція у хворих 1-ї та 2-ї груп була значно порушена. При цьому у всіх хворих на АГ з РС і СН відмічали гіпертрофічний тип діастолічної дисфункції. Виявлено, що пацієнти з підвищеним рівнем TФР-β₁ характеризувалися більш вираженою гіпертрофією міокарда ЛШ (товщина міжшлуночкової перетинки (МШП), задньої стінки ЛШ (ЗС ЛШ), відносна товщина стінки (ВТС), індекс маси міокарда (ІММ) ЛШ), а також більш вираженими відхиленнями показників діастолічної функції ЛШ (Е/А й IVRT, р<0,0005 в обох випадках). Відмінностей між групами хворих із РС і СН за розмірами порожнин лівих відділів серця і ФВ ЛШ виявлено не було (табл. 1).

У результаті кореляційного аналізу встановлено, що і стадія, і функціональний клас СН корелювали з усіма основними структурними та функціональними характеристиками серця обстежених хворих. При цьому варто відзначити ряд особливостей кореляційних взаємовідношень у різних групах пацієнтів. Так, прямі достовірні кореляції стадії і функціонального класу СН з розмірами порожнин серця (ЛП, ЛШ) і зворотні — з показниками, що характеризують діастолічну (Е/А, IVRT) і систолічну (ФВ ЛШ) функції ЛШ, відмічали як у загальній когорті хворих, так і в пацієнтів 1-ї та 2-ї груп. Що стосується кореляції показників, які характеризують вираженість СН, з показниками гіпертрофії міокарда, то це явище зафіксовано тільки в групі пацієнтів з підвищеними рівнями ТФР-β₁.

Були також встановлені кореляційні зв’язки між рівнем TФР-β₁ у сироватці крові та структурними і функціональними параметрами серця. Виявлено сильний високодостовірний зв’язок рівня TФР-β₁ із вираженістю діастолічної дисфункції як у загальній когорті пацієнтів з ГС (Е/А і TФР-β₁: r=–0,61; p<0,001; IVRT і TФР-β₁: r=0,56; p<0,001), так і в 1-й та 2-й групах. Аналогічні результати одержані при аналізі кореляції Е/А і TФР-β₁ окремо в підгрупах чоловіків і жінок. Зворотний зв’язок Е/А і TФР-β₁ виявлено і в групі здорових осіб (r=–0,58; p<0,01). У пацієнтів контрольної групи також виявлені прямі кореляції рівня TФР-β₁ із ВТС ЛШ (r=0,67; p<0,05) і ІММ ЛШ (r=0,44; p<0,01), які відзначали у чоловіків і були відсутні у жінок.

У загальній групі обстежених пацієнтів із ГС мали місце кореляції TФР-β₁ з товщиною МШП (r=0,35; p<0,001) і ЗС ЛШ (r=0,22; p<0,05). Крім того, в загальній когорті хворих із ГС виявлена пряма кореляція TФР-β₁ і ВТС (r=0,25; p<0,02). При цьому прямий зв’язок між рівнями TФР-β₁ і ВТС був наявний у пацієнтів з АГ II і III ступеня і відсутній у підгрупі хворих з АГ I ступеня. Концентрація активної форми TФР-β₁ корелювала з розміром ЛП (r=0,48; p<0,001), КДР ЛШ (r=0,36; p<0,05) у чоловіків з АГ II ступеня. У підгрупах жінок (незалежно від ступеня АГ) та чоловіків з АГ I ступеня кореляцій TФР-β₁ із розмірами порожнин серця не виявлено. Зворотна кореляція ФВ ЛШ з рівнем TФР-β₁ також виявлена тільки в підгрупі чоловіків з АГ II і III ступеня (r=–0,36; p<0,05) і була відсутня як в загальній когорті хворих з ГС, так і в інших підгрупах пацієнтів. Прямі кореляційні зв’язки рівня TФР-β₁ зі стадією і функціональним класом СН встановлені в загальній групі пацієнтів із ГС, а також в 1-й і 2-й групах.

У ряді досліджень були одержані дані щодо зв’язку підвищеного рівня TФР-β у сироватці крові із вираженістю інтерстиціального фіброзу міокарда (Rosenkranz S., 2004; Ellmers L.J. et al., 2008), гіпертрофією міокарда ЛШ у хворих на АГ (Белая Н.В., 2006; Ликов В.Ф., Степченко М.А., 2007). Результати нашого дослідження також свідчать про суттєву роль системи TФР-β у РС при АГ: вперше показано наявність у здорових осіб зв’язку рівнів ТФР-β₁ із діастолічною функцією серця (показники E/A, IVRT) і ВТС, коли висока базальна активність ТФР-β₁ може сприяти підсиленому формуванню сполучнотканинного матриксу міокарда, що зумовлює його більшу ригідність. Це свідчить про важливе значення генетично визначеного варіанту функціонування системи ТФР-β у РС у хворих на АГ. Крім того, продемонстровані зв’язки рівнів TФР-β зі ступенем АГ, а також наявність статевих особливостей у взаємо­зв’язках TФР-β із характером змін структурних і функціональних параметрів серця при розглянутій патології.

При розвитку у хворих на АГ перевантаження міокарда тиском активність системи ТФР-β може визначатися поєднанням таких факторів, як генетично визначений базальний рівень активності, інтенсивність реагування на стимуляцію, а також вираженість впливу «зовнішніх» чинників. До останніх, ймовірно, належать як механічне перевантаження, так і гуморальні чинники, що супроводжують (зумовлюють) підвищення АТ (катехоламіни, ренін-ангіотензин-альдостеронова система, ендотелін тощо) та взаємодіють із системою ТФР-β. Крім того, зміни структурно-функціонального стану міокарда, можливо, стимулюють активацію системи ТФР-β для адаптації серця до змінених умов функціонування. При цьому неможливо виключити, що в осіб із початковою гіперактивністю системи ТФР-β розвивається надлишкове фіброзування міокарда, а недостатня активність цієї системи може призводити до зниження жорсткості міокардіального каркасу і дилатації порожнин серця (Кетлинский С.А., Калинина Н.М., 1995).

При дослідженні концентрацій прозапальних лімфокінів і СРБ виявлені певні закономірності. Встановлено, що підвищення рівнів ІЛ-1β в системному кровотоку властиве усім хворим на АГ, однак у групі пацієнтів без ознак ГС воно менш виражене, ніж у когорті пацієнтів із ГС (15,6% проти 53,1% відповідно). При цьому якщо у хворих 1-ї групи досліджуваний показник підвищений на 34,5% (р<0,001), то у хворих 2-ї групи — на 68,0% (р<0,001; порівняно з 1-ю групою — р<0,01) (табл. 2).

Концентрації ІЛ-4 у всіх хворих на АГ були суттєво вищими, ніж у групі контролю. Причому у пацієнтів 1-ї групи цей показник був підвищений на 57,9% (р<0,001), а у хворих 2-ї групи — на 121,8% (р<0,001), що достовірно вище (р<0,001), ніж у хворих 1-ї групи. У пацієнтів 3-ї групи цей показник був підвищений порівняно з групою конт­ролю на 41,1% (р<0,005).

У всіх хворих на АГ виявлено достовірне підвищення рівня ФНП-α порівняно з особами із групи контролю: в 1-й групі на 53,9% (р<0,001), у 2-й— на 76,7% (p<0,001), у 3-й — на 21,6%. При цьому у 2-й групі це підвищення було більш вираженим, ніж у 1-й (p<0,01).

Також у хворих на АГ всіх груп відзначали достовірне підвищення рівня СРБ порівняно з контрольною групою (р<0,05 в усіх випадках). Це підвищення було більш значним у пацієнтів з АГ і проявами РС: в 1-й групі — на 119,4%, у 2-й — на 112,6%, а в 3-й — лише на 50,9%. При цьому відмінностей вмісту СРБ у сироватці крові між групами пацієнтів із нормальним та підвищеним рівнем ТФР-β₁ не виявлено.

При проведенні аналізу кореляційного взаємовідношення між рівнями досліджуваних цитокінів і морфофункціональними показниками серця виявлені наступні тенденції: зворотні зв’язки рівня ФНП-α з розміром ЛП (r=–0,31; p<0,05) і КДР ЛШ (r=–0,32; p<0,05) у 2-й групі, прямі зв’язки ІММ ЛШ з ФНП-α (r=0,56; p<0,02) та з ІЛ-1β (r=0,54; p<0,02) в 1-й групі. Також встановлено кореляції між рівнем СРБ і розміром ЛП у чоловіків 1-ї (r=–0,65; p<0,05) і 2-ї (r=041; p<0,05) груп. Встановлений достовірний зв’язок рівня СРБ із співвідношенням Е/А (r=0,46; p<0,05) і стадією СН (r=–0,59; p<0,05) у жінок 2-ї групи. Звертає на себе увагу наявність кореляцій рівня СРБ саме в підгрупах, виділених за гендерною ознакою, за відсутності достовірних кореляцій для цього протеїну серед хворих у цілому. Наявність зворотної залежності між рівнем ФНП-α, що є одним із пускових цитокінів запального каскаду, і розмірами лівих відділів серця підтверджує наявність патогенетичного взаємозв’язку ФНП-α із розвитком РС і функціональної недостатності серця у хворих на АГ. Заслуговує на увагу той факт, що у хворих на АГ 2-ї групи з більш вираженою СН не відмічено подальшого підвищення рівня ФНП-α, асоційованого зі збільшенням розмірів порожнин ЛП і ЛШ (а навіть виявлена тенденція до його зниження). У той же час виявлений прямий кореляційний зв’язок рівня ФНП-α і ІЛ-1β з ІММ ЛШ, підвищення якого є одним із основних показників гіпертрофічного ремоделювання ЛШ.

Таким чином, підвищений рівень ТФР-β₁ у сироватці крові є чинником, який взаємопов’язаний зі зростанням системного цитокінового потенціалу. Встановлено, що підвищення вмісту ІЛ-1β, ІЛ-4, ФНП-α у сироватці крові хворих на АГ з об’єктив­ними проявами РС більш виражене у пацієнтів з підвищеним рівнем ТФР-β₁, що можна розглядати як значимий патогенетичний механізм, який пов’язаний із наявністю хронічного субклінічного запального процесу та зумовлює прогресування РС і функціональної недостатності серця.

Також досліджено вплив терапії комбінацією кверцетину і лецитину (далі — КЛ) на ряд клінічних і ехоКГ-показників, які характеризують РС і функціональний стан серця у хворих на АГ з підвищенням рівнів досліджуваних цитокінів. Для цього пацієнтів 2-ї групи розподілили на 2 підгрупи: основна (n=33), хворим з якої до стандартної базисної терапії АГ і СН додавали курс КЛ, та контрольна (n=17), в якій проводили базисну стандартну терапію АГ і СН.

Впродовж курсу лікування у жодного хворого не відмічено погіршення клінічного перебігу АГ. Протягом наступних 6 міс у пацієнтів основної та контрольної підгруп не відмічено розвитку фатальних і нефатальних серцево-судинних подій. Також за даними добового моніторування АТ не спостерігали суттєвої відмінності між рівнями середньодобового, середнього денного і середнього нічного АТ у хворих обох підгруп як на момент включення в дослідження, так і через 6 міс спостереження.

За результатами повторної ехоКГ пацієнтів через 6 міс встановлено, що в основ­ній підгрупі суттєво і достовірно покращилися показники діастолічного наповнення ЛШ (Е/А, IVRT), а в контрольній підгрупі виявлено тільки тенденцію до їх покращання. Систолічна функція ЛШ і основні структурні характеристики РС в обох підгрупах достовірно не відрізнялися як на початку дослідження, так і через 6 міс. При аналізі даних клінічного обстеження в динаміці виявили, що в основній групі хворих функціональний клас СН через 6 міс достовірно знизився в середньому на 12,9% від вихідного рівня (р<0,05). При цьому у пацієнтів контрольної підгрупи також відзначали зменшення функціонального класу СН, однак тільки на 5,4%, а ці відмінності були недостовірними (табл. 3).

Таким чином, можна припустити, що існують індивідуальні генетично визначені особливості функціонування системи ТФР-β, які певною мірою впливають на формування кардіального фенотипу як у нормі, так і при патології. На користь цього свідчить наявність у здорових осіб зв’язків ТФР-β з діастолічною функцією (велика ригідність міокарда, яка зумовлена стимулювальною дією ТФР-β на формування сполучнотканинного матриксу міокарда) і підвищення ВТС, яке, в свою чергу, із високим ступенем ймовірності може бути зумовлено двома основними чинниками — збільшеною ригідністю міокарда, яка перешкоджає розтягненню стінок, та, можливо, меншою мірою, прогіпертрофічною дією ТФР-β.

При розвитку патології (АГ) рівень ТФР-β визначається поєднанням впливу 2 груп чинників: генетично визначеним характером функціонування системи ТФР-β та сукупністю зовнішніх факторів. До останніх належить перевантаження, зумовлене АГ (мається на увазі як суто механічний вплив, так і вплив регуляторних чинників, що супроводжують/зумовлюють підвищення АТ — катехоламіни, ренін-­ангіотензин-альдостеронова система, ендотелін тощо). Ці фактори взаємопов’язані із системою ТФР-β і відповідно впливають на її функціонування. Крім того, діяльність системи ТФР-β пов’язана з іншими медіаторами міжклітинних взаємодій, зокрема ІЛ, ФНП-α, які в свою чергу також змінюють активність під впливом вищевказаних механічних і гуморальних чинників, асоційованих з АГ. Самостійним фактором, що впливає на активність системи ТФР-β, є зміни структурно-функціонального стану міокарда. Зниження насосної функції серця (позитивні кореляції рівнів ТФР-β із функціональним класом СН і негативні — з ФВ ЛШ), ймовірно, стимулює активацію системи ТФР-β для адаптації серця до змінених умов функціонування. Можна припустити, що ця адаптація відіграє певну роль у попередженні прогресування дилатації порожнин, оскільки підвищення жорст­кості міокардіального каркасу і гіпертрофічна відповідь (меншою мірою), викликані ТФР-β, мають перешкоджати настанню дезадаптації.

Висновки

1. Підвищення рівня активної форми ТФР-β₁ відмічають у більшості пацієнтів з АГ та проявами РС і хронічною СН, що асоціюється з більшою вираженістю гіпертрофії міокарда, діастолічною дисфункцією ЛШ, хронічною СН.

2. У хворих на АГ виявлено підвищення концентрацій ІЛ-1β, ІЛ-4 і ФНП-α у сироватці крові, достовірно більш виражене за наявності РС і хронічної СН.

3. Підвищена активність ТФР-β₁ у хворих на АГ з РС асоціюється з додатковим підвищенням рівнів ІЛ-1β, ІЛ-4 і ФНП-α.

4. Включення КЛ до комплексної терапії пацієнтів з АГ та хронічною СН сприяє покращенню діастолічної функції серця і зниженню функціонального класу СН через 6 міс після проведення курсу лікування.

Список використаної літератури

• Белая Н.В. (2006) Механизмы ремоделирования миокарда при артериальной гипертензии. Междунар. мед. журнал, 2: 15–18.
• Гусев Е.Ю., Юрченко Л.Н., Черешнев В.А. и др. (2008) Методология изучения системного воспаления. Цитокины и воспаление, 7(1): 16–25.
• Децик О.Б., Жарінов О.Й., Тумак І.М. (2008) Ремоделювання та функціональний стан лівого шлуночка у хворих з ізольованою систолічною гіпертензією. Укр. кардіол. журнал, 2: 58–62.
• Кетлинский С.А., Калинина Н.М. (1995) Цитокины мононуклеарных фагоцитов в регуляции реакции воспаления и иммунитета. Иммунология, 3: 30–44.
• Коваленко В.Н. (2004) Структурно-функ­цио­нальная морфология желудочков сердца как основа изменения геометрии сокращения. Часть ІІ. Количественный анализ. Укр. кардіол. журнал, 3: 85–91.
• Коваленко В.М., Лутай М.І., Сіренко Ю.М.(ред.) (2007) Серцево-судинні захворювання. Класифікація, стандарти діагностики та лікування. Бізнес поліграф, Київ, 128 с.
• Ликов В.Ф., Степченко М.А. (2007) Взаимосвязь содержания эндотелина-1, трансформирующего фактора роста β₁ с процесссами ремоделирования сердца у больных артериальной гипертензией, ассоциированной с истинной полицитемией. Артериальная гипертензия, 1: 42–46.
• Максютина Н.П., Мойбенко О.О., Пархоменко О.М. (2000) Використання нових лікарських форм кверцетину при ішемічних та радіаційних ушкодженнях. Метод. рекомендації. Київ, 13 с.
• Марголис Л.Б., Бергельсон Л.Д. (2001) Липосомы. Русский врач, Москва, 396 с.
• Мойбенко А.А., Досенко В.Е., Пархоменко А.Н. (ред.) (2008) Эндогенные механизмы кардиопротекции как основа патогенетической терапии заболеваний сердца. Наукова думка, Киев, 520 с.
• Сіренко Ю.М. (2005) Артеріальна гіпертензія: виявлення та стратифікація ризику. Практична ангіологія, 1: 62–66.
• Ellmers L.J., Scott N.J., Medicherla S. et al. (2008) Transforming growth factor-beta blockade down-regulates the renin-angiotensin system and modifies cardiac remodeling after myocardial infarction. Endocrinology, 149(11): 5828–5834.
• Haugen E. (2007) Pathophysiological role and clinical relevance of cytokines in hypertensive heart failure. A combined clinical and experimental study. Sweden: Göteborg University, 284 р.
• Jullian C., Moyano L., Yañez C. et al. (2007) Complexation of quercetin with three kinds of cyclodextrins: an antioxidant study. Spectrochim. Acta A. Mol. Biomol. Spectrosc., 67(1): 230–234.
• Lengelé J.P., Vinck W.J., De Plaen J.F. et al. (2007) Cardiovascular risk assessment in hypertensive patients: major discrepancy according to ESH and SCORE strategies. J. Hypertens., 25(4): 757–762.
• Mancia G., De Backer G., Dominiczak A. et al. (2007) 2007 Guidelines for the management of arterial hypertension: The Task Force for the Management of Arterial Hypertension of the European Society of Hypertension (ESH) and of the European Society of Cardiology (ESC). Eur. Heart J., 28(12): 1462–1536.
• Mielniczuk L.M., Baughman K.L. (2006) Immune modulation therapy in heart failure. Congest. Heart Fail., 12(2): 91–96.
• Rosenkranz S. (2004) TGF-beta₁ and angiotensin networking in cardiac remodeling. Cardiovasc. Res., 63(3): 423–432.
• Sun Z. (2006) Overview of recent advances in molecular cardiology. Can. J. Cardiol., 22(3): 235–240.
• World Health Organization (1979) Nomenclature and criteria for diagnosis of ischemic heart disease. Report of the Joint International Society and Federation of Cardiology. Circulation, 59(3): 607–609.
• Xu H.Y., Hou X.W., Wang L.F. et al. (2010) Association between transforming growth factor beta1 polymorphisms and left ventricle hypertrophy in essential hypertensive subjects. Mol. Cell. Biochem., 335(1–2): 13–17.

Адреса для листування:
Ушаков Олексій Віталійович
95006, Сімферополь, бульв. Леніна, 5/7
ДУ «Кримський державний медичний університет ім. С.І. Георгієвського»
E-mail: [email protected]