Проблеми здоров’я та подовження тривалості життя населення України

Світове напрацювання в галузі охорони і поліпшення здоров’я населення свідчить, що здоров’я — це комплекс соціального, психічного, генетичного та соматичного благополуччя людини зокрема і суспільства в цілому як єдиного на Землі, що приблизно в рівній мірі (по 25%) впливають на досягнення належного рівня тривалості якісного життя. Таким чином, рівень здоров’я, його збереження і поліпшення є медико- соціальною проблемою, яка потребує оптимального вирішення залежно від тих чи інших умов сьогодення, при зміні яких виникає необхідність вдосконалення організації та управління системою заходів з досягнення мети.

Стан здоров’я народу України, зумовлений суспільними явищами на межі століть, супроводжується високою смертністю, особливо серед осіб працездатного віку, значними параметрами інвалідизації та захворюваності і зменшенням середньої тривалості життя, яка менша у середньому на 10 років порівняно з іншими країнами Євросоюзу та на 15 — з окремими, а середня тривалість здорового життя чоловіків досягає лише 55 років.

Поступове підвищення смертності в Україні почалося з 1975 р. і вже у 1985 р. загальний коефіцієнт її став найвищим серед країн Європи (12,1 і 10,5‰ відповідно). Пік темпу зростання припадає на 1991–1995 рр. (27,5% протягом 1985–1995 рр.), хоча надалі спостерігається його уповільнення (+3,9% за період 1995–2005 рр.), в той час як у країнах Євросоюзу зменшення (–4,0%) із різницею у 2005 р. в 1,6 раза.

Прогнозування основних показників оцінки здоров’я до 2025 р. свідчить про складність цього процесу в Україні та необхідність комплексного адекватного впливу на державному та регіональному рівнях.

Найбільшу проблему становлять хвороби системи кровообігу, смертність від яких перевищує середньоєвропейський показник в 2, а окремих країн — в 3,5 раза. У ⅔ є причиною смерті, в той час як у більшості країн не перевищує 50%. Поширення сягає ¾ населення. У структурі смертності від хвороб системи кровообігу провідними є ішемічна хвороба серця (66,6%) та цереброваскулярна патологія (21,5%).

Переважаючою причиною смерті при ішемічній хворобі серця є атеросклеротичний кардіосклероз, який становить 78% серед всього населення і половину — серед працездатного, що потребує серйозного аналізу достовірності цих даних. Зростає смертність від інших гострих і підгострих форм ішемічної хвороби серця, яка сягає 42,2% у осіб працездатного віку.

За 10 років показник смертності від ішемічної хвороби серця підвищився на 31%, а в деяких областях — більше ніж наполовину. У структурі смертності від хвороб системи кровообігу серед працездатних смертність від ішемічної хвороби серця посідає 1-ше місце і становить 54,4%; відсоток смертності працездатних до всіх померлих від ішемічної хвороби серця — 15,5%.

Структура смертності в країнах Євросоюзу значно відрізняється від такої в Україні, зокрема питома вага її від хвороб системи кровообігу становить відповідно близько 28 та 62%. При цьому частка смертності від ішемічної хвороби серця в Україні у 4 рази більша, ніж у країнах Євросоюзу, у яких головними причинами смертності при ішемічній хворобі серця є гострий інфаркт міокарда та раптова серцева (аритмічна) смерть, тромбоемболія легеневої артерії та серцева недостатність і, значно рідше, розрив аорти.

Особливо велика різниця в показниках смертності від серцево-судинної патології у чоловіків і жінок. Ця особливість виявляється у всьому світі, але в Украї­ні вона виражена в активному працездатному віці.

Поточний прогностичний аналіз і математичне моделювання на більш віддалений період, які ґрунтуються на показниках довкілля, якості харчування, питної води, демографічних даних і тенденціях сучасного розвитку, а також на соціально- економічному становищі в країні, не дозволяють сподіватися на краще, якщо не вживати науково обґрунтованих заходів, не забезпечувати їх відповідним фінансуванням і не надавати належної державної підтримки.

Основні напрямки діяльності галузі визначені у Державній програмі «Здоров’я нації», затвердженій Указом Президента України. Одним з механізмів її реалізації є застосування принципу адаптації існуючої системи до нових вимог з пріоритетним наданням первинної медико- санітарної допомоги (незалежно від назви — сімейної, дільничної чи земської), в тому числі особам з хворобами системи кровообігу.

Особливою загрозою майбутньому країни є нинішній стан здоров’я і спосіб життя дітей та молоді. Нині кожна п’ята дитина народжується з відхиленням у стані здоров’я. Різко прогресують у підростаючого покоління хронічні хвороби серця, хребта, очні хвороби, неврози, ожиріння тощо.

Така ситуація становить реальну загрозу генофонду нації, безпеці України та стала пріоритетною проблемою загальнодержавного значення і потребує адекватного розв’язання соціально значущої проблеми запобігання захворюваності шляхом зміцнення здоров’я здорових людей як найвищої соціальної цінності відповідно до Конституції України, законів України «Основи законодавства про охорону здоров’я», «Про освіту», «Про фізичну культуру і спорт», «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення», «Про державні цільові програми», Указу Президента України № 895 від 19 вересня 2007 р. «Про рішення Ради національної безпеки і оборони Украї­ни від 19 вересня 2007 р. «Про заходи щодо подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу України», резолюції Всеукраїнського форуму «Здорова нація» від 13 вересня 2007 р. та інших документів.

Виконання державних цільових програм дасть можливість:

• збільшити середню тривалість життя чоловіків на 2, а жінок — на 1 рік;
• знизити хоча б на 15% смертність населення працездатного віку;
• щорічно зменшувати на 4–5% кількість травм у побуті, на виробництві, під час дорожньо-транс­портних пригод та інших нещасних випадків;
• створити умови для регулярної організованої рухової активності кожного жителя України заради зміцнення здоров’я з урахуванням його інтересів, побажань, здіб­ностей та індивідуальних особливостей шляхом щорічного збільшення на 1–2% її рівня щодня до 30 хв;
• створити умови для забезпечення доступності безпечних харчових продуктів у достатній кількості й асортименті для кожного громадянина України, задоволення його потреби у повноцінному харчу­ванні;
• зменшити негативні наслідки вживання алкоголю в суспільстві, в тому числі шляхом зменшення на 100% рівня споживання міцних алкогольних напоїв дітьми віком до 18 років;
• створити умови, які сприятимуть зменшенню тютюнопаління та наркозалежності від дії тютюнового диму шляхом зменшення поширеності паління серед дорослого населення з 41 до 25%.

Впровадження загальнодержавних заходів досягає відповідної ефективності у профілактиці хвороб та боротьбі з ними. Досвід прийнятих державних програм свідчить про перші позитивні результати.

Виконання Національної програми з профілактики та лікування артеріальної гіпертензії, впровадження нових методик досліджень у практику лікувально-профілактичних закладів України дало змогу по­кращити виявлення поширеності хвороб системи кро­во­обігу серед всього населення у 2 рази.

У структурі поширеності хвороб системи кровообігу серед всього населення на 1-му місці стоїть гіпертонічна хвороба (45,8%), на 2-му — ішемічна хвороба серця (33,7%), на 3-му — цереброваскулярна патологія (13,3%). Аналогічні показники щодо захворюваності.

Проведені дослідження свідчать про надзвичайну поширеність факторів ризику серцево- судинних і судинно-мозкових захворювань в Україні: переважна частина населення проживає в умовах хронічного стресу, 56,8% мають надлишкову масу тіла, 44% чоловіків та 16,5% жінок палять.

Існують істотні відмінності у показниках поширеності та захворюваності на хвороби системи кровообігу серед населення працездатного віку, а також у показниках серед сільського населення. Об’єм диспансерного нагляду в багатьох регіонах набагато нижчий, ніж середній по Україні. Тому кардіологам, терапевтам, сімейним лікарям необхідно звернути особливу увагу на своєчасне виявлення патології, проведення адекватного обстеження і лікування згідно із стандартами для покращання зазначених показників.

Однією з провідних патологій у структурі поширеності та захворюваності на хвороби системи кровообігу є гіпертонічна хвороба. За останні 10 років її поширеність підвищилася у 2 рази, а захворюваність — у 2,5 раза, що є наслідком активної роботи з виявлення артеріальної гіпертензії в межах Національної програми профілактики і лікування артеріальної гіпертензії. На сьогодні показники по Україні наближаються до європейських і відповідають даним контрольованих епідеміологічних досліджень. Серед осіб, у яких вперше виявили гіпертонічну хворобу, 78,8% становлять особи працездатного віку. Майже в усіх регіонах за цей же період як наслідок раннього виявлення патології та адекватного лікування знизився показник первинної інвалідності з 1,7 до 0,9 на 10 тис. населення.

Важливе місце серед причин, що призводять до передчасної смертності, займає ішемічна хвороба серця, яка посідає 2-ге місце (після цереброваскулярної патології) у структурі інвалідності від хвороб системи кровообігу як серед усього дорослого населення, так і населення працездатного віку зокрема.

Перше місце щодо поширеності та соціальної значущості посідають цереброваскулярні хвороби, 80% яких — серед осіб пенсійного віку. За останні 10 років їх кількість збільшилася в 1,6 раза. Зростання цієї патології відбувається за рахунок хворих із хронічними прогресуючими формами судинно- мозкової недостатності без достатнього диспансерного на­гляду.

Особливу стурбованість викликає значна частка первинної інвалідності при цереброваскулярній патології як серед дорослого, так і серед працездатного населення. Серед останніх смертність від судинних уражень мозку посідає 2-ге місце (19%), а відсоток смертності до всіх померлих становить 16,8%.

Найбільш тяжкою формою судинних захворювань головного мозку є інсульт. Щорічно його вперше діагностують у 100–120 тис. жителів України. Слід зазначити, що третину інсультів реєструють в осіб праце­здатного віку. У Європі цей показник становить в середньому 200 на 100 тис. населення. Як позитивний факт слід зазначити, що кількість інсультів у нашій країні з 2000 р. дещо зменшилась і стабілізувалась. Це пов’язано з виконанням Національної програми профілактики і лікування артеріальної гіпертензії та більш виваженим ставленням до встановлення діагнозу.

Інсульт є другою причиною смерті у світі і третьою у розвинутих країнах після хвороб системи кровообігу. В Європі летальність при інсульті коливається від 63,5 (чоловіки, Швейцарія) до 273,4 (жінки, Росія) на 100 тис. населення. Слід зазначити, що в Україні смертність від інсультів серед чоловіків в 1,5 раза, а серед жінок в 2 рази вища за середній показник. Показник 30-денної летальності по Україні становить близько 35%, а протягом року вмирає кожен другий хворий, при цьому з тих, які вижили, 25–30% залишаються інвалідами, до трудової діяльності повертається не більше 10–12%, а 50% — потребують сторонньої допомоги, що становить державну проблему.

Низкою причин незадовільного стану в лікуванні хворих на інсульт є відсутність єдиного системного підходу до вирішення цієї проблеми; відсутність спеціалізованих інсультних відділень у багатьох областях України, а в існуючих — невелика ефективність їх роботи; відсутність єдиної стратегії, жорстке виконання якої було б обов’язковим для всіх спеціалістів, причетних до лікування цих хворих; недостатня поінформованість як лікарів, так і населення в цілому, внаслідок чого не використовуються повною мірою профілактичні заходи, пізно призначається і нераціонально проводиться лікування. Частина пацієнтів з інсультом взагалі не госпіталізуються, що призводить до підвищення смертності та інвалідності.

Однією з проблем, що потребує вирішення, є стан надання нейрохірургічної допомоги при судинних ураженнях головного мозку. При загальній кількості мозкових інсультів в Україні близько 120–130 тис. щорічно в нейрохірургічних закладах України проходять лікування всього до 4% хворих, з яких оперують близько третини.

Таким чином, сьогодні з’явились і набувають сил нові тенденції, певною мірою зумовлені проблемами реформування галузі відповідно до розвитку ринкових відносин, а також ослабленням вертикалі управ­ління.

Для зміни епідеміологічної ситуації щодо серцево-судинних та судинно-мозкових хвороб у позитивний бік необхідно провести низку заходів:

• впровадження системи поетапного надання допомоги — від сімейного лікаря і до спеціалізованого закладу — відповідно до стандартів;
• проведення заходів щодо підвищення системної своєчасної госпіталізації хворих у спеціалізовані відділення;
• забезпечення регіональних спеціалізованих відділень сучасним медичним обладнанням, відповідним набором медикаментів та фахівцями, які пройшли належну підготовку;
• створення в кожній області мережі реабілітаційних відділень;
• сприяння більш широкому використанню інвазивних методів лікування, виконання оперативних втручань на магістральних судинах голови та шиї з метою запобігання розвитку тяжких мозкових інсультів;
• впровадження принципів первинної та вторинної профілактики;
• для визначення справжньої епідеміологічної ситуації, покращання профілактичних заходів і ефективності лікування запровадити відповідні реєстри.

Державна підтримка щодо запобігання смертності та інвалідності дорослого та працездатного населення внаслідок серцево- судинних та судинно- мозкових захворювань ґрунтується на тому, що профілактична робота значно ефективніша за соціальними наслідками, ніж клінічний підхід до розв’язання проблем. Розрив, який існує між профілактичною і клінічною медициною сьогодні, та підхід до принципів профілактики хронічних неінфекційних хвороб взагалі й серцево- судинних зокрема не дають змоги на сучасному етапі розвитку суспільства підвищити рівень здоров’я населення України такою мірою, як це зроблено в багатьох розвинених країнах. Звичайно, первинна профілактика потребує великих матеріальних ресурсів, але в будь- якому разі це значно менше від тих збитків, які несе суспільство.

Світовий розвиток розглядається як «взаємозв’язок між здоров’ям людини, політикою в галузі охорони здоров’я і економічним розвитком». З метою забезпечення його умов уряди країн покликані вирішувати такі завдання:

• створити економічний клімат для самостійного зміцнення здоров’я громадян за рахунок покращання їх благополуччя;
• спрямувати державні витрати на оздоровлення суспільства та надання медичної допомоги, перш за все менш забезпеченій його частині;
• залучити до фінансування заходів з організації охорони здоров’я всі джерела, в тому числі допомогу міжнародної спільноти.

Це потребує розробки та доопрацювання законодавчих нормативних актів:

• забезпечення народження генетично здорового покоління з механізмом економічної заінтересованості всіх громадян у його збільшенні;
• гарантовану охорону збереження здоров’я із передбаченням всебічної відповідальності за нанесену йому шкоду;
• передбачення компенсації роботодавцями працівникам, які працюють у шкідливих умовах праці;
• впровадження обов’язкового медичного страхування громадян з персоніфікованим рахунком збереження коштів, тобто економічну профілактику збереження і покращання здоров’я;
• надання гарантованої медичної невідкладної належної допомоги як мінімальної, що забезпечується громадянам державою.

Медична допомога як система спеціальних медичних закладів і засобів, що сприяють здоров’ю, запобіганню захворювань та передчасної смерті, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини протягом життя, повинна мати відповідну економічну базу для здійснення заходів та наявні ресурси. Необхідне також розмежування в забезпеченні їх за рахунок та під відповідальність держави і громадян.

Орієнтовні розрахунки свідчать, що впровадження відшкодувань за шкоду здоров’ю внаслідок забруднення навколишнього середовища, негативного впливу алкоголю і тютюну та інших чинників збільшить фінансування медичної допомоги, витрати на яку у цих випадках вимушено збільшуються як мінімум у 5 разів, а головне — виступатиме ефективним профілактичним загальнодержавним заходом.

Проведений розрахунок показав, що для забезпечення необхідної медичної допомоги в межах лише рівня 1990 р. (150 дол. США щорічно на 1 жителя)виникає потреба щорічного фінансування в сумі не менше 37,5 млрд грн., а мінімально обґрунтована — у 3 рази більша. Витрати в більшості інших країн становлять від 1500 до 3500 дол. США. Збільшення фінансування галузі дозволяє передбачити кошти на вирішення питань, пов’язаних із трансплантацією органів, впровадженням інституту сімейної медицини, створенням інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій тощо.

Заробітна плата медичних працівників є однією з найнижчих в Україні, що спонукає до її підвищення за рахунок хворих і є предметом обговорення у су­спільстві. Для об’єктивної оцінки необхідно порівняти якщо не з іншими країнами, де вона у десятки разів вища, то хоча б із 1913 р., з яким порівнювалися досягнуті здобутки радянської влади. На той час оплата праці лікаря середньої кваліфікації становила 150 царських карбованців, а 1 хлібина коштувала 5 копійок. Отже, лікар отримував у натуральному вимірі 3000  хлібин, що сьогодні коштує скажімо 4000 грн., або 800 дол. США, що більше як у 5 разів перевищує сьогоднішню оплату праці.

Вже багато років пропонується встановити як базову оплату праці середнього медичного працівника на рівні середньої у державі, що хоча б відносно створило соціальну справедливість, але політика залишкового принципу для охорони здоров’я не дозволяє вирішити цю проблему.

Значного збільшення фінансування системи охорони здоров’я в Україні до рівня розвинутих країн безумовно очікувати складно, але суттєве покращання просто необхідне. Для цього необхідно використати різні джерела (як внутрішні, так і зовнішні), а також прийняті відповідні радикальні заходи щодо більш раціонального застосування існуючих. Вже зараз спостерігається тенденція до збільшення обсягу позабюджетних надходжень.

На забезпечення належного здоров’я нації має бути державне замовлення з чітким регулюванням відносин мікроекономіки (пацієнт — медичний працівник — медичний заклад). Економіка охорони здоров’я повин­на бути спрямована на основний фактор виробництва — робочу силу та бути невід’ємною складовою економіки держави в цілому.

Стаціонарна допомога в оздоровленні хворих є найбільш значущою у витратах, вимогливою в забезпеченні умов, складною за морально-психологічним впливом, а тому цей вид медичної допомоги потребує диференційованого підходу. У різних країнах її обсяг має свої відмінності, частка у фінансуванні системи охорони здоров’я відповідає її особливостям, відрізняється за середнім перебуванням хворого на ліжку.

В той час як частка витрат на стаціонарну допомогу в загальних витратах охорони здоров’я за даними ВООЗ в Німеччині становила 36,1% (682 дол.), Великій Британії — 43,9% (508 дол.), Франції — 44,4% (815 дол.), Фінляндії — 44,7% (815 дол.), Швеції — 49,5% (1062 дол.), то в Україні — від 70 до 75%.

Середнє перебування хворого у стаціонарі в Украї­ні більше, ніж в інших країнах: Угорщина — 11,3, Франція — 11,7, Англія — 12,3, Болгарія — 13,6, Німеччина — 15,8 дня. У різних регіонах України від 13,5 до 18,5, в середньому — 16,9.

Отже, при більш ефективній роботі ліжка, зменшенні середнього перебування хворого на ліжку хоча б на 20%, а також розширенні мережі денних стаціонарів і стаціонарів вдома є можливим і зменшення витрат на стаціонарну допомогу, що відповідає практиці інших країн і дасть можливість перерозподілити відповідні асигнування, сприятиме збільшенню соціальних закладів, в яких Україна відстає порівняно з іншими країнами.

З метою підвищення рівня підготовки медичних кадрів вбачається доцільним половину від потреби навчати на умовах контракту з можливістю переведення кращих на навчання за державний рахунок і, навпаки, студентів з незадовільними успіхами — за власний рахунок.

Існуюча система, зважаючи на істотні суспільно-політичні та економічні зміни в сучасних умовах, потребує відповідної адаптації для забезпечення її якісного покращання. Завдання полягає у виборі її оптимальної моделі, з врахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду: при мінімальних економічних витратах — найбільш ефективний результат.

Вважається за доцільне перш за все визначитися у принципах, які є ключовими саме в умовах нашого суспільства:

• організація комплексної медичної допомоги населенню;
• максимальна доступність всьому народу України;
• переважаюча профілактична спрямованість в організації роботи;
• забезпечення невідкладної медичної допомоги відповідно до стандартів, зменшення кількості соціально небезпечних захворювань, збереження і державна охорона стану здоров’я народу;
• визначення найбільш оптимальної моделі системи охорони здоров’я, враховуючи особливості історичного, психологічного, соціального і економічного розвитку країни та її перспективи.

У разі обмежених можливостей Державного бюджету необхідно залучати цільові інвестиції на реалізацію найбільш актуальних проблем, які можуть вважатися загрозою для громадського здоров’я. Сукупно ці кошти мають реально забезпечувати розроб­лену довготривалу Національну програму збереження і покращання здоров’я населення, виходячи з основ­них принципів організації системи охорони здоров’я в країні.

Комплексне вирішення медико-соціальних проб­лем суспільства є основною умовою збереження і покращання рівня здоров’я населення та подовження середньої тривалості життя громадян.

Адреса для листування:
Корнацький Василь Михайлович
03680, Київ, вул. Народного ополчення, 5
Національний науковий центр «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України
E-mail: [email protected]