Тривожно-депресивні розлади при психосоматичній патології: чи існує альтернатива традиційній фармакотерапії?

Особливу роль у розвитку стресзалежної патології в нашій країні відіграє повномасштабна війна, що є наразі головним чинником психічного дистресу населення. Війна — надзвичайна ситуація, що спричиняє збільшення кількості пацієнтів з тривогою і депресією щонайменше на 20%. За даними Все­світньої організації охорони здоров’я, кількість випадків суїциду внаслідок війни збільшується на 22%. Люди, які стикнулися з ситуацією військового конфлікту, мають підвищений ризик розвитку психічних порушень, зокрема посттравматичного стресового розладу, тривоги, фобії, депресії, іпохондричних та наркотичних розладів, а також мають меншу тривалість життя. За прогнозами, у майбутньому близько 15 млн українців потребуватимуть психологічної підтримки, із них 3–4 млн — медикаментозного лікування. Найбільший тягар та відповідальність у цій ситуації лягають на плечі лікарів первинної ланки медичної допомоги і потребують від них знання клінічних особ­ливостей сучасних тривожно-депресивних розладів, вміння орієнтуватися в широкому спектрі наявних антидепресивних і тимостабілізуючих засобів і нарешті обґрунтованого вибору адекватної стратегії фармакотерапії, яка може поєднуватися із психотерапевтичними методами, а може бути й основою клінічного впливу на тривожну і депресивну симптоматику [1–4].

Доречно нагадати, що і тривога, і депресія, й інші форми психопатологічної симптоматики не є чимось супутнім, «фоновим» до основного соматичного чи неврологічного захворювання, а часто безпосередньо формують патогенез конкретної форми патології, відіграють провідну роль в її перебігу і істотно впливають на прогностичні критерії. З наявністю зазначених розладів тісно пов’язані: погіршення клінічної картини основного захворювання, послаблення відповіді на фармакотерапію, що проводиться, зниження комплаєнсу, суттєве погіршення якості життя. Слід підкреслити, що зазначені тривожно-депресивні прояви дуже часто поєднуються з психастенічними, іпохондричними, фобічними симптомами, психогенним больовим синдромом тощо, що суттєво ускладнює вибір адекватного лікарського засобу і підвищує ризики поліпрагмазії.

Доцільно коротко зупинитися на проблемі психосоматичної патології в цілому.

Розлади, що належать до психосоматики, включають не тільки психосоматичні захворювання у традиційному, вузькому розумінні цього терміну (виразка шлунка та дванадцятипалої кишки, есенціальна гіпертензія, ішемічна хвороба серця, бронхіальна астма, гіпертиреоз, цукровий діабет, нейродерміт та ін.), але й більш широке коло порушень: соматоформну вегетативну дисфункцію, хронічні психогенні больові синдроми, сенестопатії тощо. До цього ряду належать також власне психічні розлади, що часто ускладнюються соматичною патологією (нервова анорексія, булімія та ін.), порушення, що ускладнюють деякі методи лікування (наприклад депресія та порушення пам’яті, що розвиваються після операції аортокоронарного шунтування), афективні, тривожні та астенічні стани у хворих, що перебувають на гемодіалізі, та ін.). Сюди ж можна віднести стани, пов’язані з генеративним циклом у жінок (синдром передменструальної напруги та передменструальний дисфоричний розлад; депресія вагітних та післяпологова депресія, інволюційна істерія, клімактеричний синдром та ін.). До психосоматичних розладів відносять також соматогенні (симптоматичні) психози — делірій, галюциноз тощо [5–7].

Про поширеність психосоматичних розладів з точністю судити важко (показники захворюваності зазвичай занижені), оскільки ці хворі нерідко випадають із поля зору лікарів, звертаючись до знахарів і цілителів або займаючись самолікуванням. Проте частота їх досить висока і коливається в загальній популяції в межах 15–50%, а серед пацієнтів загальномедичної практики — 30–57% [6].

За різними даними, тривожні і депресивні прояви різного ступеня вираженості відмічають у 40–55% пацієнтів із психосоматикою [6, 8, 9]. Їх найважливішою характеристикою в цьому випадку є соматична полісистемність. Так, вони можуть проявлятися (і відповідно маскуватися) симптомами з боку нервової системи (запаморочення, тремор, парестезії, м’язові спазми, мігренеподібні напади, когнітивні порушення), серцево-судинної системи (тахікардія, екстрасистолія, кардіалгія, припливи, гіпер- або гіпотонічні кризи), респіраторної системи (задишка, диспное, бронхоспазм, «судома» в горлі, патологічне позіхання), шлунково-кишкового тракту (ШКТ) (нудота, блювання, сухість у роті, метеоризм, абдомінальний біль, запор, діарея), урогенітальної системи (поліурія, цисталгія, свербіж в аногенітальній ділянці), системними проявами (субфебрилітет, озноб, гіпергідроз).

Таким чином, тривожно-депресивний синдром може проявлятися як у формі психічної тривоги або депресії, так і у вигляді її соматичних еквівалентів. Найчастіше ці прояви доповнюють одне одного, хоча можуть відмічатися й окремо [3, 10]. Згадана полісистемність тривожно-депресивного синдрому визначається складним багатоланковим характером його патогенезу. Загалом в основі розвитку, наприклад, усіх форм тривожних розладів лежить комплексний дисбаланс активності різних нейромедіаторних систем на рівні кірково-підкіркових структур, зокрема зниження активності головного гальмівного ней­ромедіатора — γ-аміномасляної кислоти, та гіперактивація збуджувальних систем — катехоламінів (дофамін, норадреналін) та глутамату, при депресії — зниження, першочергово, серотонінергічної медіації, і меншою мірою — катехоламінергічної. Тому саме стабілізація зазначеного дисбалансу залишається головною задачею, яку має вирішити лікар.

Для успішного застосування в терапії психосоматичних розладів лікарський засіб повинен відповідати таким вимогам:

• широкий спектр психотропної активності, ефективний вплив на поєднані тривожні, фобічні, афективні (депресивні), іпохондричні, соматовегетативні симптоми за рахунок впливу на основні патогенетичні механізми розвитку комплексної психопатологічної симптоматики;
• обмежена кількість побічних ефектів з мінімальним несприятливим впливом на психічну сферу та соматичні функції;
• сприятливі соматотропні ефекти (терапевтичний вплив на супутню соматичну патологію);
• мінімальна поведінкова токсичність (мала вираженість або відсутність седативного ефекту — сонливість у денний час, порушення концентрації та уваги тощо);
• мінімальна взаємодія з препаратами соматотропної дії.

З переліченого стає зрозуміло, що фармакотерапія психосоматичних захворювань має бути комплексною (поєднання психотропного та соматотропного впливу), проте з урахуванням необхідності впливу на переважну в кожному конкретному випадку симптоматику [1, 3].

У зв’язку з цим неважко помітити, що традиційні нейро- і психофармакологічні засоби, що застосовуються в терапії психосоматичних розладів (антидепресанти, психостимулятори, анксіолітики, седативні засоби), відповідають лише деяким із вищезазначених вимог, але аж ніяк не всьому їх комплексу. Крім того, багато з цих засобів є дуже проблемними в плані безпеки та розвитку багатьох небажаних побічних реакцій, що в умовах поліпрагмазії, неминучої тією чи іншою мірою в умовах психосоматики, суттєво підвищує ризик фармакотерапії. Наприклад, дуже популярні серед практичних лікарів препарати бензодіазепінового ряду мають цілу низку серйозних недоліків, що значно обмежують доцільність їх застосування при психосоматичній патології: психомоторна загальмованість, сонливість, млявість, запаморочення, міорелаксація, погіршення когнітивних функцій при тривалому прийомі (>1–2 міс), синдром відміни, великий потенціал міжлікарської взаємодії, особливо з іншими нейро- та психотропними засобами, і нарешті — звикання і залежність (можливі вже через 1 міс безперервного прийому) тощо. Ці ускладнення значно частішають з віком, що пов’язано з порушенням фармакокінетики бензодіазепінів при старінні [11].

Антидепресанти при психосоматичній патології показані лише за наявності клінічно вираженої депресії, тобто можуть виявитися корисними лише у певної категорії пацієнтів із психосоматикою. З іншого боку, антидепресанти часто малоефективні щодо іпохондричних і психастенічних проявів, дуже частих у таких хворих, а також викликають низку побічних ефектів (навіть найбільш застосовувані і популярні препарати з групи селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну) — диспептичних розладів, антихолінергічних ефектів (21–26%), порушень сну (13–16%), а також рідкісного, але серйозного ускладнення — сексуальної дисфункції (1–3%) [12]. Нареш­ті, сьогодні досить часто спостерігають рефрактерність до їх клінічних ефектів, що змушує лікаря витрачати багато часу на підбір іншого, можливо (!), більш ефективного препарату з цієї або інших груп антидепресантів, що аж ніяк не сприяє досягненню комплаєнсу і нерідко є причиною відмови пацієнта від подальшого лікування.

Седативні препарати впливають лише на симптоми психоемоційного дисбалансу (дратівливість, напруга, плаксивість тощо), але не на основні психопатологічні прояви в рамках психосоматики (тривога, депресія, іпохондрія та ін.), а тому можуть розглядатися лише як один із інструментів комплексної фармакотерапії, але не як засоби патогенетичної дії.

Усе вищевказане змушує звернути серйозну увагу на пошук адекватних засобів терапії психосоматичних розладів серед представників інших фармакологічних груп.

Нейролептики є однією з найбільш популярних та широко застосовуваних груп психотропних засобів, що формують значний сегмент сучасного ринку. Останніми роками сфера їх застосування далеко переступила межі психіатричної практики та власне психофармакології і охоплює надзвичайно широкий нозологічний спектр у рамках невротичних розладів, пограничних станів та психосоматичних захворювань [13, 14]. Разом з тим певна стриманість і настороженість багатьох сімейних лікарів до самого терміну «нейролептики» як препаратів суто психіатричного призначення змушує більш детально торк­нутися особливостей окремих засобів цієї групи.

Істотними недоліками багатьох класичних, або «великих» нейролептиків (аліфатичні та піперазинові похідні фенотіазину, а також група бутирофенону — аміназин, галоперидол та ін.) є наявність виражених побічних ефектів при їх застосуванні, зокрема розвиток екстрапірамідних та антихолінергічних розладів, пізніх дискінезій, злоякісного нейролептичного синдрому, психічних порушень, розладів діяльності серцево-судинної системи та ін., пов’язаних з відсутністю вибіркової дії згаданих засобів на дофамінові рецептори в різних регіонах головного мозку.

Як відомо, основою фармакологічних ефектів нейролептиків є їх антидофамінергічна дія, що реалізується шляхом блокади дофамінових рецепторів (переважно D2- та D4-типу) у центральній нервовій системі (ЦНС) [15, 16]. Зазначені рецептори широко представлені в різних дофамінергічних системах головного мозку: нігростріатній (екстрапірамідній), мезолімбічній, мезокортикальній, гіпоталамо-гіпофізарній, тобто забезпечують більшість регуляторних фізіологічних функцій дофаміну як нейромедіатора. Саме з блокадою D2-рецепторів в цілому у ЦНС пов’язується як антипсихотична дія нейролептиків, так і розвиток їх побічних ефектів. Так, блокада D2- і D4-рецепторів у нігростріатній системі визначає розвиток основних рухових екстрапірамідних розладів, пов’язаних з прийомом нейролептиків, блокада мезенцефальних дофамінергічних шляхів — порушення регуляції судинного тонусу, а зв’язування з D2-рецепторами гіпоталамо-гіпофізарної — порушення гормонального балансу, потенції і т.д., у той час як власне антипсихотична дія визначається блокадою D2- та D4-рецепторів у мезолімбічних та мезокортикальних шляхах головного мозку.

У результаті практично всі «великі» нейролептики залишаються інструментом фармакотерапії в рамках психіатрії і не можуть розглядатися в плані застосування в загальномедичній практиці.

У зв’язку з вищесказаним значний інтерес з точки зору можливостей саме в терапевтичній та неврологічній практиці представляють так звані малі нейролептики — препарати зі своєрідним механізмом дії, що зберігає основні переваги клінічних ефектів групи нейролептиків у цілому, але суттєво розширює перспективи клінічного застосування цих засобів. Родоначальником «малих» нейролептиків, що залишається до сьогодні золотим стандартом препаратів цієї групи, є сульпірид (Еглоніл^®). Унікальність клініко-фармакологічного спектра сульпіриду визначається його своєрідним механізмом дії, що характеризується «потрійною селективністю» — рецепторною, синаптичною та топографічною.

Сульпірид, на відміну від «класичних» нейролептиків, дозозалежно зв’язується тільки з постсинаптичними D2- і D4-рецепторами і з пресинаптичними D3-рецепторами, не володіючи будь-якою спорідненістю з серотоніновими, гістаміновими, М-холінергічними і адренергічними рецепторами [4, 17, 18]. Спорідненість сульпіриду зі згаданими типами дофамінових рецепторів, на відміну від «класичних» нейролептиків, проявляється лише в мезолімбічній, мезокортикальній і гіпоталамо-гіпофізарній, але не в нігростріатній дофамінергічній системах головного мозку. Наслідком цього є збереження комплексного впливу на психопатологічну симптоматику на тлі значного зниження ризику розвитку основних побічних ефектів «класичних» нейролептиків, про що йтиметься нижче. Таким чином, поєднання ефективності та безпеки є найважливішою перевагою сульпіриду, що істотно розширює його клінічні можливості.

Слід підкреслити здатність сульпіриду зв’язуватися не лише з центральними, а й з периферичними дофаміновими рецепторами, насамперед у ділянках ШКТ, що дозволяє широко застосовувати його в гастроентерологічній практиці [18, 19].

Найважливішою специфічною особливістю застосування сульпіриду в клініці є наявність у нього подвійного діапазону доз. У дозах до 300 мг на добу препарат виявляє виключно антидепресивний, психостимулюючий, антиіпохондричний, анксіолітичний та вегетостабілізувальний ефекти, і лише в дозах 300–600–1800 мг на добу реально відзначається його антипсихотична дія. Таке значне дозове «розведення» основних ефектів сульпіриду безпосередньо визначає можливість його застосування в загальносоматичній практиці без ризику розвитку психічних ефектів та пов’язаної з ними побічної дії, характерної для «великих» нейролептиків і в той же час, за необхідності, досягати впливу і на психотичну симптоматику.

Крім того, слід згадати про низку сприятливих фармакокінетичних характеристик сульпіриду:

• максимальна концентрація у крові досягається вже через 3–6 год після прийому;
• дозозалежна фармакокінетика;
• відсутність активних метаболітів;
• період напіввиведення становить 8 год (тобто істотно менше, ніж у «класичних» нейролептиків) [20].

Ці особливості фармакокінетики дають змогу, з одного боку, забезпечити максимально прогнозовану терапію, з другого — мінімізують ризик розвитку кумуляції препарату при курсовому застосуванні, тобто визначають досить високий потенціал безпеки лікування порівняно не лише з «класичними» нейролептиками, а й із низкою препаратів антидепресантів та анксіолітиків (передусім бензодіазепінів).

Найважливішою особливістю сульпіриду слід назвати виняткову широту клініко-фармакологічних ефектів. Для нього характерні антипсихотична, антидепресивна, психостимулювальна, анксіолітична, антиастенічна, вегетостабілізувальна, анальгезивна дія [15, 18]. Такий унікальний спектр ефектів робить його дуже привабливим з погляду терапії психосоматичної патології. Більше того, певною мірою сульпірид може розглядатися як препарат зі своєрідними поєднаними властивостями нейролептика, антидепресанта, анксіолітика та адаптогена.

Основними показаннями до застосування сульпіриду за межами психіатрії (у дозах до 300 мг на добу) є різноманітні психосоматичні та невротичні розлади, перш за все з переважанням реакцій загальмованості та анергії, депресивні розлади непсихотичного регістру, іпохондричні прояви, тривожні і тривожно-фобічні стани невротичної природи, хронічні психогенні больові синд­роми, інсомнічні порушення, які поєднуються з нічними фобічними розладами, тобто сульпірид (Еглоніл^®) показаний практично при всіх основних психопатологічних синдромах, характерних для психосоматичної патології.

Слід пам’ятати і про таку важливу з точки зору терапії психосоматичної патології властивість сульпіриду, як вегетостабілізувальний ефект, що досягається подвійним шляхом — за рахунок опосередкованого через центральні дофамінергічні механізми впливу на вищі регуляторні центри вісцеральних функцій і через блокаду периферичних D2-рецепторів, насамперед серцево-судинної системи і ШКТ. Зазначимо, що така стабілізувальна дія щодо вегетативної регуляції з усіх нейролептиків найбільше властива саме сульпіриду.

У клінічній практиці найчастіше сульпірид застосовують для лікування психосоматичних захворювань, що проявляються порушеннями функції ШКТ. При виразці шлунка та дванадцятипалої кишки використовують вигідне поєднання його психотропних та прокінетичних властивостей. Водночас сульпірид чинить прямий вплив на ШКТ [19, 21]. Він сприяє посиленню вироблення слизу в шлунку, покращує кровопостачання слизової оболонки шлунка та дванадцятипалої кишки, послаблює явища гастроезофагеального та дуоденогастрального рефлюксів. Висловлено припущення, що ефективність сульпіриду при виразковій хворобі пов’язана з посиленням вироб­лення соматотропного гормону в гіпофізі, який посилює репарацію слизової оболонки ШКТ внаслідок анаболічних процесів [22]. Ефективність сульпіриду при виразці шлунка та дванадцятипалої кишки підтверджена в цілій низці відкритих та сліпих досліджень (зазвичай у рамках комплексної терапії з антацидами, блокаторами гістамінових Н₂-рецепторів та іншими засобами) [19, 23].

Сульпірид також широко застосовують для лікування синдрому подразненого кишечнику (СПК), при цій нозології його ефективність є дуже високою і перевершує ефективність стандартної терапії [19, 24]. Завдяки психотропному, прокінетичному та протиблювотному ефектам застосування сульпіриду при СПК знижує тяжкість психопатологічної симптоматики, що є причиною або наслідком соматичної дисфункції, покращує функцію ШКТ, послаблює больові відчуття (у тому числі психогенної природи). Сульпірид може застосовуватися як монотерапія більше ніж у половини пацієнтів із СПК (без додаткового призначення інших лікарських засобів). Його активно застосовують також у складі комплексної терапії (у поєднанні зі спазмолітиками, анальгетиками, антибактеріальними засобами, пробіотиками та іншими препаратами) [23].

Продемонстровано високу ефективність сульпіриду (що перевищує ефективність таких потужних нейролептиків, як галоперидол, рисперидон та оланзапін) при лікуванні нозогенних реакцій та депресії в кардіологічній практиці — у пацієнтів з ішемічною хворобою серця (в тому числі інфарктом міокарда), артеріальною гіпертензією, бронхіальною астмою та обструктивним бронхітом [22]. Сульпірид як жоден інший психотропний засіб ефективний при іпохондричному розвитку особистості (невротична іпохондрія), що формується внаслідок тяжких серцево-судинних захворювань (зокрема у хворих, які перенесли оперативне втручання на серці). Безперечною перевагою у таких пацієнтів є відсутність впливу сульпіриду на рівень артеріального тиску та провідність міокарда.

Важливою характеристикою, що визначає широку популярність препарату у загальномедичній практиці, є його безпека. Сульпірид зумовлює мінімальний ризик розвитку таких тяжких наслідків терапії «класичними» нейролептиками, як екстрапірамідні розлади, злоякісний нейролептичний синд­ром, фармакогенні психози, не впливає на функції печінки та серцево-судинної системи, не чинить холінолітичної дії, не викликає вираженого седативного ефекту та загальмованості [17, 18], що дозволяє широко застосовувати цей препарат лікарями-терапевтами, кардіологами, гастроентерологами, неврологами тощо.

З побічних ефектів при лікуванні низькими дозами сульпіриду (<300 мг на добу) можливі прояви з боку ЦНС (сонливість, рідко — рання та пізня дискінезія, акінезія, акатизія), ендокринної (минуща гіперпролактинемія, рідко — збільшення маси тіла) та серцево-судинної системи (постуральна гіпотензія, рідко — порушення провідності, аритмія). Слід наголосити, що більшість зі згаданих побічних ефектів минають самостійно в процесі лікування і не потребують відміни терапії. Оскільки побічні ефекти сульпіриду є в основному дозозалежними, низькі його дози, що застосовують в психосоматичній медицині, зумовлюють мінімальний ризик розвитку згаданих ефектів.

Таким чином, сульпірид дає змогу за допомогою одного препарату забезпечувати комплексний нормалізуючий вплив на психопатологічну симптоматику у пацієнтів із психосоматичною патологією. З огляду на вищезазначене застосування сульпіриду можна розглядати як реальну патогенетичну терапію вказаних форм патології.

Сьогодні в Україні доступний оригінальний препарат сульпіриду — Еглоніл^®, на якому отримано основну світову доказову базу застосування сульпіриду в різних галузях медицини та виявлено основні переваги «малих» нейролептиків як окремої групи лікарських засобів. Еглоніл^® випускають у різних дозових та лікарських формах (капсули 50 мг, таблетки 200 мг, розчин для ін’єкцій 100 мг/2 мл), проте для застосування в загальномедичній практиці показані тільки капсули, що містять 50 мг сульпіриду, що дозволяє застосовувати гнучкі дозові режими залежно від конкретної форми патології, стану хворого, анамнезу, супутньої терапії, ефективності, переносимості лікування тощо. Стандартна доза препарату Еглоніл^® у загальномедичній практиці становить 50–150 мг на добу, звичайний курс лікування — 4 тиж.

Поява сульпіриду (препарату Еглоніл^®) знаменувала собою новий етап у клінічній психофармакології. Багато в чому завдяки цьому препарату світова психофармакологія вийшла далеко за межі психіатрії, ставши однією з найпопулярніших стратегій терапії в загальномедичній та неврологічній практиці. В цьому плані Еглоніл^® у вітчизняній медицині наразі відкриває широкі перспективи.

Список використаної літератури

• 1. Бурчинский С.Г., Райченко Е.В., Шулькевич А.А. и др. (2020) Хронический стресс и «болезни цивилизации»: новые возможности фармакотерапии. Практикуючий лікар, 9(1): 58–64.
• 2. Коваленко В.М. (ред.) (2022) Стрес і серцево-судинні захворювання в умовах воєнного стану. Київ, 463 с.
• 3. Чабан О.С., Хаустова О.О. (2020) Тривога у пацієнтів із хронічними неінфекційними захворюваннями: субклінічні та психосоматичні ознаки, діагностика, терапія. НейроNews, 3: 38–44.
• 4. Панько Т.В. (2023) Депресія і війна. Здоров’я України, 1(64): 10–11.
• 5. Виничук С.М., Крылова В.Ю., Рогоза С.В. (2008) Тревожные расстройства с нарушением адаптации и методы их терапии. Междунар. неврол. журн., 2: 74–80.
• 6. Смулевич А.Б. (2016) Психосоматические расстройства (клиника, терапия, организация медицинской помощи). Психиат. Психофармакотер., 12(2): 35–51.
• 7. Molander A., Querte Y. (2006) Psychopharmacology in general practice. Handb. Pharmacother. Gen. Pract., 15: 218–228.
• 8. Bandelow B., Michaelis S. (2015) Epidemiology of anxiety disorders in the 21st century. Dial. Clin. Neurosci., 17: 327–335.
• 9. Jitender S. (2006) Anxiety disorders associated with physical conditions. Arch. Int. Med., 166: 2109–2116.
• 10. Дзяк Л.А., Цуркаленко Е.С. (2016) Тревожные расстройства в общей медицинской практике. Сімейна мед., 5: 3–7.
• 11. Куликов А.Ю., Овчинников Е.А., Поливанов В.А. (2005) Пожилой возраст: нежелательные последствия применения транквилизаторов и снотворных препаратов — производных бензодиазепинов. Клин. Геронтол., 9: 38.
• 12. Turner E.H., Loftis J.M., Blackwell A.D. (2006) Serotonin a la carte: supplementation with the serotonin precursor 5-hydroxytryptophan. Pharmacol. Ther., 109: 325–338.
• 13. Hardoon H., Hayes J., Viding E. et al. (2022) Prescribing of antipsychotics among people with recorded personality disorder in primary care: a retrospective nationwide cohort study using The Health Improvement Network primary care database. BMJ Open, 12.
• 14. Woodall A.A., Abuzour A.S., Wilson S.A. et al. (2024) Management pf antipsychotics in primary care: insight from healthcare professionals and policy makers in the United Kingdom. PLoS One, 19.
• 15. Abi-Dargham A. (2004) Antipsychotics across the spectrum: an overview of their mechanisms of actions. Int. J. Neuropsychopharmacol., 7(Suppl. 1): 100.
• 16. Kegeles L.S., Slifstein M., Frankle W.G. et al. (2008) Dose-occupancy study of striatal and extrastriatal dopamine D2-receptors by aripiprazole in schizophrenia with PET and [18F] fallypride. Neuropsychopharmacology, 33: 3111–3125.
• 17. Caley C.F., Weber S.S. (1995) Sulpiride: an antipsychotic with selective dopaminergic antagonist properties. Ann. Pharmacother., 29: 152–160.
• 18. Wagstaff A.J., Fitton A., Benfield P. (1994) Sulpiride: a review of its pharmacodynamic and pharmacokinetic properties, and therapeutic efficacy in schizophrenia. CNS Drugs, 2: 314–333.
• 19. Дегтярева И.И., Скрыпник И.Н., Козачок Н.Н. и др. (2002) Эффективность применения сульпирида в комплексном лечении больных с заболеваниями органов пищеварения. Сучасна гастроентерол., 3: 69–76.
• 20. Bressolle F., Bres J., Faure-Jeantis A. et al. (1992) Absolutr bioavailability, rate of absorption, and dose proportionality of sulpiride in humans. J. Pharm. Sci., 81: 26–32.
• 21. Szabelska K., Chojnacki J., Grzegorczyk J. et al. (1999) Effect of procinetic drugs inhibiting dopaminergic system on gallbladder motility in subjects with duodenal ulcer. Pol. Merkuriusz. Lek., 6: 188–191.
• 22. Сыропятов О.Г., Дзеружинская Н.А., Астафуров Л.А. (2005) Эглонил: место препарата в системе фармакотерапии. Нейронауки, 1(1): 12–16.
• 23. Drossmann D.A. (1994) The functional gastrointestinal disorders: diagnosis, pathophysiology and treatment. Boston, Acad. Press, 258 p.