Комунікація в медичній галузі: проблеми та підходи

Вступ

Рефлексія про проблеми комунікації в медичній галузі, власне про спілкування лікаря і пацієнта, особливо важлива в умовах війни. Трансформації системи охорони здоров’я і зміна позиції пацієнта в ній у зв’язку з домінуючою нині концепцією автономної та відповідальної особистості ставлять відносини лікар — пацієнт у центр нових викликів [1]. Цей особливий зв’язок, який був предметом ретельного й усебічного вивчення лікарів та дослідників соціальних і гуманітарних наук, зараз часто розглядають крізь призму комунікативних та реляційних навичок [2]. Огляд сучасної літератури свідчить, що ефективне спілкування покращує подальше лікування, клінічні результати та якість життя пацієнтів.

Мета роботи: всебічний аналіз поняття «комунікація», визначення точок залучення пацієнтів у процес медичної комунікації, оцінка можливості узгодження наявних моделей комунікації з цілями та підходами, що лежать в основі медичної освіти, тобто формування в майбутніх лікарів навичок, які необхідні їм для ефективного спілкування з пацієнтами.

Об’єкт і методи дослідження

У роботі поєднано два взаємодоповнювальні підходи: з одного боку, поглиблений пошук літератури щодо моделей комунікації, з іншого — порівняльний аналіз моделей. Об’єкт дослідження: науковий пошук, проведений у 2020 р., що зосереджений на проблемі комунікації в медичній галузі. Запити сформульовані з використанням таких ключових слів: комунікація; відносини опікун — пацієнт; участь пацієнта; ухвалення рішень; медична освіта; просвіта пацієнтів; модель комунікації. У статті проаналізовано літературні джерела, які допомогли представити основні ідеї.

Теоретичний огляд

Сьогодні не існує єдиної моделі комунікаційних відносин у медицині, тобто структурованого функціонального представлення вимог, включно з реєстрами втручання та контекстами практики. Розроблені моделі є частковими і надають інформацію про окремі аспекти, пов’язані з проблемами комунікації в медицині.

Для прихильників так званої функціоналістської соціології існує унікальна модель відносин лікар — пацієнт, у якій кожен відіграє очікувану соціальну роль.

A. Sato та співавтори (2020) пропонують три стилі відносин лікар — пацієнт, залежно від того, активний чи пасивний пацієнт у відносинах (лікаря завжди вважають активним): діяльність — пасивність; керівництво — співпраця; взаємна участь [3].

О. Карніелі-Міллер додає до цих моделей дві інші залежно від того, пасивний чи активний лікар: patient guide та active patient.

Вчені також пропонують аналіз відносин лікар — пацієнт з точки зору розподілу влади, виділяючи 4 типові ідеальні моделі: «інформативну», «інтерпретаційну», «дорадчу» та «патерналістську» [4]. Аналогічно сучасна література показує, як ухвалюються рішення під час медичних консультацій, і пропонує 3 стандартні моделі: модель ухвалення рішень пацієнтом, модель лікаря, що ухвалює рішення, та модель спільного ухвалення рішень.

На думку соціологів-інтеракціоністів, соціальні ситуації постійно обговорюються та перевизначаються під час взаємодії лікаря та пацієнта. Відповідно, відносини лікар — пацієнт залежать від множинних відносин (з колективом лікарні, сім’єю тощо) на додаток до їх двосторонньої взаємодії. Більше того, якщо медична практика відбувається в організованому та структурованому завдяки медичному самоврядуванню контексті, то це має велике значення як для індивідуальної практики лікаря, так і його соціальної функції.

Модель відносин у межах медичного самоврядування також буде модифікована залежно від того, є пацієнт об’єктом профілактики чи лікування.

Перспективи практиків: просування нових підходів до консультування

У реаліях глобалізації в галузі медицини постає питання перегляду традиційних підходів і поліпшення комунікації, особливо відносин лікар — пацієнт, шляхом впровадження психоаналітичної рефлексії в практику загальної медицини через періодичну участь у групах рефлексії.

Окрім цього конкретного підходу, біомедична література (переважно англійська та американська) зазвичай аналізує консультації за схемою 3–10 кроків (або завдань) [5]. Деякі моделі базуються на стадіях, інші — на завданнях, виконаних під час консультації, треті покладаються на різні типи консультації, як, наприклад, пацієнтоорієнтована.

Нові підходи до залучення пацієнтів

Огляд літератури демонструє, що активна участь пацієнта в ухваленні медичних рішень (якщо пацієнт цього бажає) підвищує задоволеність пацієнта, знижує його тривожність і покращує стан здоров’я [6]. Деякі з описаних моделей сприяють залученню пацієнта до вибору, що стосується його здоров’я. Такою є модель «спільної участі», яка передбачає високу залученість пацієнта.

Аналогічною є дорадча модель, яку вважають оптимальною більшість українських медиків [7]. На всіх етапах спілкування лікар має забезпечувати свободу вибору пацієнта.

Пацієнтоорієнтований підхід базується на дослідженнях медичної соціології, антропології та психології і враховує досвід проживання пацієнтом своєї хвороби [8].

Дещо схожий на попередній емпатійний підхід, який охоплює медичні поради та супровід пацієнта і сприяє вираженню його вибору.

З багатьох потоків комунікації, які перебувають на різних рівнях між авторитарним та пасивним підходами, найефективнішим може вважатися дорадчий, при якому проявляється найбільший інтерес до пацієнта (з точки зору задоволення результатами лікування та об’єктивної оцінки стану здоров’я).

Підходи системи охорони здоров’я України до просвіти пацієнтів

Комунікаційні підходи в галузі медицини описуються як «просвітні». Йдеться власне про місце, яке відведене лікарям у процесі комунікації і яке є центральним у системі охорони здоров’я України.

Освітні підходи, орієнтовані на пацієнтів, є частиною профілактики захворювань, яка підтримує індивідуальний та соціальний розвиток через інформацію, медичну просвіту та розвиток життєвих навичок. Такі підходи дають людям більше контролю над власним здоров’ям і навколишнім середовищем, підвищують їхню здатність робити мудрий вибір. Навчання пацієнтів, або «терапевтичне навчання», має на меті «дати можливість пацієнту отримати та підтримувати ресурси, необхідні для оптимального управління своїм життям за наявності хвороби» [9].

На наш погляд, найефективнішою стратегією в медичній комунікації є та, яка стосується саме підходів, що передбачають участь громадськості, тобто медичне самоврядування. По-перше, посилення дій медичної громади базується на ефективній участі спільноти (або групи осіб) на всіх рівнях діяльності у сфері охорони здоров’я: виявлення потреб, визначення дій, реалізації, оцінки. По-друге, набуття індивідуальних навичок — за умови організації медичної просвіти та заходів з навчання пацієнтів — ґрунтується на конкретній моделі втручання, на аналізі потреб кожного пацієнта з точки зору навичок, яких необхідно набути, та на психосоціальній підтримці. Цей підхід індивідуалізований і ґрунтується на тому, ким є пацієнт, що він знає, у що вірить, чого боїться і на що сподівається, а також на тому, ким є «вихователь»-медик, що знає, у що вірить, чого боїться і на що сподівається [5].

Однак хоча участь пацієнта чітко підкреслюється в наведених визначеннях і підходах, практика показує, що інтерпретації є більш-менш обмежувальними і існують значні перешкоди для їх реалізації, які могли б забезпечити більший чи менший простір для пацієнта. Перешкоди пов’язані як із соціальним, так і з культурним контекстом, пацієнтами (соціальні та культурні ресурси, ослаблення хворобою тощо), опікунами (чий досвід не готує їх до відносин участі), питаннями відносин і, нарешті, з просторовим середовищем відносин.

Від міжособистісного спілкування до медичної освіти

Спостереження за важливістю участі лікаря як у контексті комунікації, так і в навчанні пацієнтів та медичній освіті, потребує порівняння навичок, яких очікують від професіоналів.

Для української системи охорони здоров’я в період вій­ни відносини лікар — пацієнт стають усе більш актуальними. В умовах хронічного стресу комунікативна компетентність є однією з 7 основних навичок, якими медичні фахівці повинні володіти, поряд з медичним досвідом, співпрацею, керуванням, зміцненням здоров’я, науковою діяльністю та професіоналізмом [6].

Європейська медична спільнота виділяє 12 ключових компетенцій, які необхідно розвивати у сфері медичної комунікації. Враховуючи, що комунікативні навички не можуть бути застосовані ізольовано, а повинні реалізовуватися під час консультації, їх групують за 4 типами відповідно до мети. Вони покликані допомогти:

• хворому — легше проявити себе;
• впоратися з емоціями;
• ухвалювати спільні рішення;
• позитивно завершити комунікацію.

Ці підходи забезпечують інший і більш широкий погляд на відносини між лікарем і пацієнтом, охоплюють психологічні та соціальні аспекти і сприяють набуттю комунікативних навичок.

Обговорення

Наше дослідження проблем комунікації в медичній галузі та моделей комунікацій дає змогу зрозуміти різноманітність підходів до понять комунікації та участі, розглянути їх цілі, оскільки вони визначені теоретично та формалізовані через поетапну структуризацію медичної деонтології. Зазначено, що цілі комунікації з пацієнтами та навчання пацієнтів можуть бути узгоджені, особливо коли мова йде про те, щоб дозволити пацієнту бути більш активним у відносинах з лікарями. У медичній комунікації навчання пацієнтів визначається як «безперервний, інтегрований та орієнтований на пацієнта процес», а отже, процес, який принципово базується на спілкуванні лікаря і пацієнта [2]. Проте теоретичні моделі, описані щодо просвіти пацієнтів та медичної комунікації, здається, йдуть далі, ніж комунікаційні моделі, пояснюючи поняття професійної та рефлексивної взаємодії, участі та залучення часу, оцінки й міждисциплінарності.

Подібно до того, як участь пацієнтів більш-менш затребувана в спілкуванні лікаря з пацієнтом, європейський досвід показує, що вона тепер певною мірою можлива і в пропонованих освітніх заходах [5].

Огляд літератури засвідчив, що лікарі повинні навчатися, розвивати та підтримувати комунікативні навич­ки протягом життя і що ефективна комунікація сприяє покращанню результатів лікування [10]. З огляду на це, постає питання: чи є такі фахівці більш компетентними в наданні допомоги пацієнтам? І навпаки, чи набувають водночас навичок фахової комунікації ті, хто пройшов навчання за спеціалізованим курсом медичної комунікації? Зазначимо, що для України дуже актуальні навчальні тренінги як для лікарів, так і для пацієнтів, і їх основна концепція — нерозривність цих двох потоків.

Вивчаючи структурні чинники, які в наш час впливають на відносини лікар — пацієнт, наприклад, шляхом порівняння різних систем охорони здоров’я (Франція, Німеччина, Велика Британія, США) в аспектах демографії медичних працівників, розподілу компетенцій між професіоналами, важливості первинної медичної допомоги, методів оплати праці фахівців, надання інформації, навчання пацієнтів тощо, необхідно враховувати інтереси всіх зацікавлених сторін.

Висновки

Наша робота орієнтована на відносини пацієнта з лікарем, але не слід забувати про відносини пацієнта з іншими фахівцями в галузі охорони здоров’я та соціальної сфери (медичні сестри, фармацевти, дієтологи, фізіотерапевти, соціальні працівники). Багатопрофільні медичні центри та мережі охорони здоров’я зараз керуються принципом, що пацієнт перебуває в центрі множинних відносин з різними зацікавленими сторонами. Про це свідчать їхні зусилля щодо координації освітніх втручань цих різних фахівців щодо пацієнта. Аналіз світової наукової думки показує, що професійна комунікація, яку здійснює персонал перед медичною консультацією (щоб, наприклад, допомогти прочитати медичні результати, сформулювати запитання чи обговорити медичні рішення), сприяє підвищенню активності пацієнтів під час консультації з лікарем, полегшуючи його завдання. Консультативна допомога медичного персоналу дає пацієнтам відчуття більшої безпеки та усвідомлення стану свого здоров’я. Необхідність розуміння важливості спільної роботи професіоналів (тобто медичного самоврядування та колективної роботи) є очевидною.

Нарешті, важливо підняти питання етичних аспектів, пов’язаних з метою використання професійної медичної комунікації, що супроводжується, зокрема, відповідальністю та повагою до пацієнта. Вдале пояснення пацієнту його стану — перший крок до ефективного лікування.

Перспективи подальших досліджень вбачаємо в розгляді інших моделей медичної комунікації із залученням молодшого медичного персоналу.

Список використаної літератури

• 1. Tindle K., David A., Carlisle S. et al. (2020) Relationship of the built environment on nursing communication patterns in the emergency department: A task performance and analysis time study. J. Emerg. Nurs., 46(4): 440–448. doі.org/10.1016/j.jen.2020.04.005.
• 2. Butow P., Hoque E. (2020) Using artificial intelligence to analyse and teach communication in healthcare. The Breast, 50: 49–55. doі.org/10.1016/j.breast.2020.01.008.
• 3. Sato A., Honda K., Ono K. et al. (2020) Reviews on common objectives and evaluation indicators for risk communication activities from 2011 to 2017. PeerJ., 8: e9730.
• 4. Yashadhana A., Fields T., Blitner G. et al. (2020) Trust, culture and communication: determinants of eye health and care among Indigenous people with diabetes in Australia. BMJ Global Health, 5(1): e001999. dx.doі.org/10.1136/bmjgh-2019-001999.
• 5. Hildenbrand G.M., Perrault E.K., Keller P.E. (2020) Evaluating a health literacy communication training for medical students: Using plain language. J. Health Communication, 25(8): 624–631. doі.org/10.1080/10810730.2020.1827098.
• 6. Liu Q., Zheng Z., Zheng J. et al. (2020) Health communication through news media during the early stage of the COVID-19 outbreak in China: digital topic modeling approach. J. Med. Int. Res., 22(4): e19118. doі.org/10.2196/19118.
• 7. Shaarani I., El-Kantar A., Hamzeh N. et al. (2020) Interprofessional communication of physicians using whatsapp: physicians’ perspective. Telemedicine and e-Health, 26(10): 1257–1264. doі.org/10.1089/tmj.2019.0216.
• 8. Page M., Crampton P., Viney R. et al. (2020) Teaching medical professionalism: a qualitative exploration of persuasive communication as an educational strategy. BMC Med. Education, 20(1): 1–11. dx.doі.org/10.1186/s12909-020-1993-0.
• 9. Ortega P., Prada J. (2020) Words matter: Translanguaging in medical communication skills training. Perspect. Med. Educat., 9: 251–255. doі.org/10.1007/s40037-020-00595-z.
• 10. Karnieli-Miller O. (2020) Reflective practice in the teaching of communication skills. Patient Education and Counseling, 103(10): 2166–2172. doі.org/10.1016/j.pec.2020.06.021.

Надійшла до редакції/Received: 28.04.2023
Прийнято до друку/Accepted: 18.05.2023