Пам’ять — це наше сумління (Б. Олійник). Недаремно кажуть, що людина живе, поки її пам’ятають.
На жаль, історія не завжди буває однаково прихильною до її творців. Відомі імена нерідко незаслужено забуваються.
Щодо видатного вченого-невролога Бориса Микитовича Маньківського, академіка АМН СРСР у першому її складі, заслуженого діяча науки України, тут простяглася справді доленосна стежина, а спогади про нього відкривають дорогу з минулого у сьогодення, з минулого в майбутнє. Його пам’ятають, шанують.
Штрихи до портрета Б.М. Маньківського. Борис Микитович був природно обдарований довершеним поєднанням якостей — великим талантом і досконалим розумом, надзвичайно добрим серцем і дивовижно хорошим характером, а також красивою і привабливою зовнішністю. Був високого зросту, завжди підтягнутий, стрункий, елегантно і просто одягнений, у білосніжній сорочці з гармонійно підібраною краваткою. Все це доповнювалося величаво- спокійною манерою поведінки: спокійне обличчя, чоловіча приваблива посмішка, неспішна хода. Коректний, ввічливий, люб’язний.
Всі, хто його оточували — співробітники, студенти, пацієнти, завжди відчували його притягальну силу, енергію. Це лише короткі штрихи до портрета.
Штрихи до науково-педагогічної діяльності Б.М. Маньківського. Плідне завідування впродовж майже 40 років кафедрою нервових хвороб Київського медінституту (1922–1962). Одночасна 20-річна робота на чолі тотожної кафедри в Інституті вдосконалення лікарів (1922–1941). Наукове патронування Психоневрологічного інституту (1927–1948), який у подальшому став основою Інституту нейрохірургії.
Вагомий внесок Бориса Микитовича майже в усі розділи вітчизняної неврології. Створення наукової школи учнів і послідовників. Видання монографій на той період світового значення: «Множинний дисемінований склероз» (1941), «О нервной патологии при гипертонической болезни» (1960). Тож йдеться про славетну сторінку історії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.
Народився Борис Микитович Маньківський 11 березня 1883 р. у старовинному місті Козельці Чернігівської губернії в родині військового лікаря Микити Івановича Маньківського. Його батьки, всебічно освічені, прогресивно налаштовані люди, з раннього дитинства прищеплювали синові любов до природи, знань, інтерес до природничих наук, літератури, мистецтва. Перебуваючи в атмосфері гуманного ставлення до людей, Б.М. Маньківський ще з дитинства вибрав для себе професію. Тому після закінчення Першої київської гімназії із золотою медаллю він без вагань вибрав, як і його батько, медицину, поступив на медичний факультет Київського університету Св. Володимира.
Київський університет Св. Володимира був вищим загально-освітнім навчальним, культурним центром не лише в Україні, а й в усій Європі. Ті роки передували революції 1905-го і були буремними: зубожіння й розруха, зумовлені російсько-японською війною, переслідування всього революційного, людські жертви, безумовно, не могли не викликати обурення передових людей суспільства. Вчені університету, лікарі, вчителі, письменники і студенти назавжди пов’язували своє життя з революційним рухом.
У той період в університеті створювалися школи таких видатних учених-медиків: патолога В.В. Підвисоцького, хірурга В.А. Караваєва, терапевтів В.П. Образцова, Ф.Г. Яновського, невролога М.М. Лапінського. В атмосферу прогресивних ідей потрапляє у студентські роки Б.М. Маньківський і з перших курсів захоплюється неврологією.
Неврологічна школа Росії, а також України, складової Російської імперії, формувалась як самостійний медичний напрямок у другій половині ХІХ ст. на грунті блискучих наукових праць терапевтів М.Я. Мудрова, Г.А. Захар’їна, С.П. Боткіна, В.П. Образцова, анатома В.О. Беца, фізіологів І.М. Сєчєнова, І.П. Павлова, М.Є. Ввєдєнського, які займали провідне місце в світі.
Звичайно, неврологія як наука формувалася також під впливом філософії відомих революціонерів — демократів Герцена і Добролюбова, Бєлінського і Чернишевського.
Становлення Б.М. Маньківського як особистості відбувалося на фоні політичних подій ХХ ст. Вчені-неврологи університету брали активну участь у громадській діяльності, революційному русі. Студент Б.М. Маньківський також активно включився в боротьбу революційно налаштованого студентства. Це й призвело до того, що у 1904 р. його виключили з університету без права поновлення і він був змушений виїхати за кордон, щоб продовжити навчання.
У Західній Європі (1904–1910). Опальний студент Б.М. Маньківський для завершення медичної освіти слухав лекції в університетських центрах Європи: в Лейпцизькому університеті (Німеччина) проходив стажування у професора Германа Оппенгейма; Сорбонні (Франція, Париж); проходив стажування у клініці «Салпетрієр» (Париж) у професора П’єра Марі — учня відомого невролога Ж.М. Шарко.
Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. в Європі успішно розвивалася наука про будову нервової системи людини в нормі та при патології, хвороби нервової системи та їх лікування. Неврологія чи не найбільше імпонувала світоглядові Б.М. Маньківського. Одним із видатних зарубіжних неврологів того часу вважався швейцарський учений-невролог, нейроанатом, нейропсихолог і філософ Костянтин фон Монаков (1853–1930), який народився в Бобрезово (Росія) — «один із найбільш глибоких і обережних неврологів свого часу» (А.Р. Лурія).
Повернення на Батьківщину. У 1910 р. Б.М. Маньківський повернувся на Батьківщину і поновив заняття на медичному факультеті Київського університету. Фундаментальні знання, блискучі здібності, широка ерудиція, знання кількох європейських мов вирізняли його серед інших студентів і привернули увагу професора М.М. Лапінського — керівника кафедри нервових хвороб. Після закінчення з відзнакою медичного факультету Київського університету випускника Б.М. Маньківського у 1911 р. зараховують на посаду позаштатного ординатора університетської клініки нервових хвороб військового шпиталю терміном на 3 роки.
Під керівництвом професора М.М. Лапінського Б.М. Маньківський швидко накопичує багаж практичних знань, вивчає спеціальну вітчизняну і зарубіжну літературу, працює в патогістологічній лабораторії, оволодіває морфологічними методиками, проводить фізіологічні експерименти. У 1914–1915 рр. він грунтовно вивчає різноманітні прояви інфекційного ураження головного мозку, зокрема обмеженого серозного менінгіту, що призводить до розвитку пухлин мозку, і публікує статті, присвячені цій проблемі.
Б.М. Маньківський не замикається лише в рамках науки. Він багато уваги приділяє музиці, театру, книгам, живопису. 24 грудня 1914 р. у сім’ї Маньківських народжується син Микита, в майбутньому відомий вчений-невролог, заслужений діяч України, професор Микита Борисович Маньківський.
У листопаді 1914 р. у зв’язку з початком Першої світової війни Б.М. Маньківський був мобілізований на військову службу і призначений молодшим ординатором неврологічного відділення Київського військового шпиталю. Під час війни Борис Микитович інтенсивно займається лікувальною практикою, науковою діяльністю, багато працює в шпиталі, де накопичує досвід діагностики і лікування травматичних та інфекційних уражень нервової системи.
Б.М. Маньківський — молодший ординатор Київського військового шпиталю (1914)
У роки Жовтневої революції та громадянської війни Б.М. Маньківсь-
кий працював на різних посадах:
1916 р. — завідувач фізіатричним відділенням;
1917 р. — завідувач 3-м неврологічним відділенням шпиталю;
1918 р. — завідувач невролого-патологічним відділенням;
1918 р. — обраний вченою радою університету на посаду асистента клініки нервових хвороб;
1920 р. — старший асистент клініки нервових хвороб.
У 1918–1921 рр. зміни в суспільному житті зумовили значні кадрові перестановки і на медичному факультеті. Вчений демократичної вдачі М.М. Лапінський не сприйняв вимоги революційної диктатури і був змушений у 1919 р. емігрувати до Загреба (Хорватія), де під його керівництвом кафедра неврології перетворилася на один із неврологічних авангардів Європи. Своїм вчителем Б.М. Маньківський вважав саме М.М. Лапінського.
У 1919 р. кафедру неврології очолив учень І.О. Сікорського професор В.В. Селецький, відомий роботами з інфекційних захворювань і пухлин нервової системи. У 1921 р. на базі медичного факультету Київського університету було організовано Київський медичний інститут (КМІ). У 1922 р. кафедру неврології було розподілено на дві — факультетську та госпітальну. В.В. Селецький очолив першу з них і керував нею до 1950 р.
Б.М. Маньківський, одержавши вчену ступінь доктора медичних наук, у 1922 р. очолив кафедру госпітальної неврології. Клінічна база на 100 ліжок була організована у Київському військово-клінічному шпиталі. У 1933 р. Борис Микитович очолив організовану в інституті кафедру нервових хвороб лікувального факультету, а потім єдину кафедру, якою керував до 1962 р.
Штат кафедри нервових хвороб на початку 1922 р.:
– завідувач кафедри Б.М. Маньківський;
– лаборант Б.Л. Смірнов;
– ординатори М.В. Яковенко, М.Ф. Свіриденко.
Штат кафедри наприкінці 1920-х років:
– завідувач кафедри Б.М. Маньківський;
– старший асистент С.М. Шаравський;
– асистенти Б.Л. Смірнов, Л.І. Черні, В.М. Слонімська, В.Л. Бедер, М.Ф. Свіриденко.
За багатолітню (1922–1962) наукову діяльність академік Б.М. Маньківський вніс вагомий внесок у різні розділи вітчизняної неврології: описав клінічні та патолого-анатомічні особливості перебігу епідемічного енцефаліту, зокрема під час епідемії 1922–1924 рр.; детально дослідив функції підкіркових утворів, екстрапірамідних базальних гангліїв, гіпоталамічної ділянки; описав пароксизмальний параліч (1928) і вперше запропонував патофізіологічне трактування цього захворювання; вперше (1929) на теренах тодішнього СРСР описав епідемічний спалах первинного вірусного енцефаломієлополірадикулоневриту; у розвитку інфекційного ураження нервової системи надавав значення не лише збуднику, але й реактивності організму; вважав, що не може ізольовано уражатися інфекцією одна із ланок нервової системи; генералізація нейроінфекційного процесу має рефлекторний характер; розробляв питання патогенезу і клініки розсіяного склерозу, описав його атипові форми, дав оригінальне трактування його причини і перебігу; вперше в російській літературі описав клініку пухлини каналу Ратке (краніофарингіома) і запропонував для її лікування глибоку рентгенотерапію; вперше у тодішньому Радянському Союзі описав клініку, патанатомію і гістологічну будову пухлини шишкоподібного тіла й розробив метод консервативного лікування; описав неврологічні прояви патології автономної нервової системи; обгрунтував механізми виникнення багатьох симптомів при міастенії, геміатрофії лиця, порушеннях сну; вперше у Радянському Союзі описав клініку дерматоміозиту; описав клініку ураження нервової системи після вакцинації; детально вивчав патогенез і клініку нейроонкологічних захворювань; багато уваги приділяв неврологічним аспектам епілепсії; досліджував токсичні ураження нервової системи, в тому числі професійні; описав нервову патологію при аліментарній токсичній дистрофії, при інших інтоксикаціях нервової системи; досліджував генетику нервових захворювань: торзійної дистонії, м’язової дистрофії, гепатолентикулярної дегенерації.
Тяжкий і… світлий період життя. Розпочалася Велика Вітчизняна війна, КМІ евакуювали за рішенням уряду спочатку до Харкова, а потім до Челябінська. Б.М. Маньківський ще з більшим завзяттям і енергією готував лікарів, безвідмовно надавав консультації в евакогоспіталях та лікарям Челябінська. Осінь там видалася холодною, все змішалося: тяжкі втрати, холод і голод. Це був рік 100-річчя з дня заснування КМІ, але святкування не відбулося. Весь випуск студентів 1941 р. був мобілізований на фронт.
Наукова робота була спрямована на своєчасне задоволення потреб фронту: боротьба з сепсисом, проблеми воєнної травматології, нейроінфекційні ураження, харчові дистрофії.
Листопад 1943 р. — звільнення Києва від гітлерівських загарбників, реевакуація КМІ. Місто неповторної краси, надії було знекровлене фашистами.
Грудень 1943 р. — до Києва прибула перша група професорів і викладачів, серед яких був і Б.М. Маньківський.
А через 10 днів розпочалися заняття у КМІ. Викладачі й студенти брали активну участь у відновленні зруйнованого міста, клінік, збирали книги, наукові посібники.
Згідно з рішенням уряду України у грудні 1944 р. святкували 100-річний ювілей КМІ, який запізнився на 3 роки. У цьому ж році КМІ нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора; Б.М. Маньківському присвоїли почесне звання заслуженого діяча науки; створена Академія медичних наук СРСР, професор Б.М. Маньківський включений до складу дійсних членів академії.
Після Великої Вітчизняної війни Б.М. Маньківський продовжував займатися нейроінфекційною патологією. Вивчав різні варіанти розсіяного склерозу, некротичний мієліт, рецидивні форми нейроінфекцій, плідно співпрацював з науковцями відділу вищої нервової діяльності Інституту фізіології імені О.О. Богомольця.
Співробітники кафедри нервових хвороб та відділу вищої нервової діяльності Інституту фізіології імені О.О. Богомольця (1952)
Б.М. Маньківський глибоко вивчав питання теоретичної неврології: описав феномен Бабінського при зміні положення кінцівки; досліджував парадоксальні рефлекси, вніс нові дані про реципрокну іннервацію; поглибив розуміння хапальних феноменів, що виникають при порушенні кірково-підкіркових взаємозв’язків; обгрунтував положення про вертикальну організацію кірково-підкірково-спинальних зв’язків; відстоював принцип функціональної цілісності реакцій окремих рівнів нервової системи.
Майже десятиліття тематика кафедри була пов’язана з вивченням судинної патології нервової системи. На кафедрі вперше застосували термін «гіпертонічна енцефалопатія». Б.М. Маньківський виділив своєрідний симптомокомплекс — гостру гіпертонічну енцефалопатію, описав варіанти кардіо-церебрального синдрому.
Борис Микитович був чудовим лікарем, педагогом і лектором. Велике значення надавав роботі студентів у науковому гуртку. За його пропозицією гурток на кафедрі було організовано у 1922 р.
Академік Б.М. Маньківський, професор В.М. Слонімська (ліворуч у першому ряду) з членами наукового студентського гуртка кафедри (1949)
Кафедра неврології пишається своїми випускниками-гуртківцями, які прославляли й прославляють українську медичну науку: академік П.Г. Костюк; професори В.Д. Білик, О.Л. Духін, З.М. Драчова, Б.В. Западнюк, Ю.І. Головченко, І.Ф. Криворучко, Є.Л. Мачерет, Є.Г. Педаченко, В.Й. Тайцлін, О.В. Ткаченко, Л.І. Соколова, В.Г. Черкасов, О.О. Ярош та ін.
Б.М. Маньківський був вимогливим науковим керівником. Теми дисертацій для молодих науковців ніколи не пропонував з перших днів роботи, вважав, що спочатку необхідно досконало оволодіти лікувальною роботою. Планові та позапланові роботи, які виконували співробітники, не виходили без його перевірки. Академік Б.М. Маньківський ніколи не використовував дослідження співробітників і учнів при виданні своїх наукових праць.
Протягом багатьох років під керівництвом Б.М. Маньківського проводилися щотижневі конференції для неврологів міста Києва і районів Київської області. Демонструвалися цікаві випадки нервової патології, робилися огляди літератури, реферативні повідомлення. Змістовно проходили також засідання товариства неврологів і психіатрів України, міста Києва, незмінним головою яких тривалі роки був академік Б.М. Маньківський.
Академік Б.М. Маньківський проводить щотижневу наукову конференцію лікарів-неврологів міста Києва (1952)
У клініках, керованих Б.М. Маньківським, завжди панував дух доброзичливості й демократії. Академік був гуманістом, тонким знавцем людської психіки, справедливим і щедрим. Гроші, які Борис Микитович отримував як академік, використовував як доповнення до заробітної плати лаборантів кафедри, яких цінував за чесну працю.
Б.М. Маньківський і співробітники очолюваної ним кафедри тісно співпрацювали з фахівцями інших клінік. Зокрема, важливе значення мала постійна консультативна допомога співробітників інших кафедр медичного інституту, друзів і порадників, видатних клініцистів професорів М.М. Губергрица, І.М. Іщенка, Б.Я. Падалки, Ф.Я. Примака, Ф.А. Удінцева у вирішенні щоденних складних клінічних випадків Центральної міської клінічної лікарні м. Києва, у складі якої міститься цей осередок неврологічної думки.
Не можна не сказати про плідну співпрацю Б.М. Маньківського з провідними московськими неврологами академіками М.К. Боголєповим, М.В. Коноваловим, Є.В. Шмідтом. Ця співпраця заради інтересів хворої людини мала велике значення і потребує продовження.
В останні роки життя академік Б.М. Маньківський поєднував роботу на кафедрі нервових хвороб КМІ з науковою діяльністю в Інституті геронтології АМН, де керував відділом вікових змін нервової системи.
Академік Б.М. Маньківський був заступником голови Всесоюзного товариства неврологів і психіатрів, членом редколегії великої медичної енциклопедії (ВМЕ) (1-ше та 2-ге видання), редколегій багатьох медичних журналів, протягом 10 років очолював вчену раду МОЗ України.
Уряд високо оцінив заслуги Бориса Микитовича, нагородивши його двома орденами Леніна, орденами Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани».
Минуло понад 45 років після смерті академіка Б.М. Маньківського (1962). Він залишив після себе велику школу учнів і послідовників: підготував 5 докторів і 50 кандидатів медичних наук.
Академіку Б.М. Маньківському належить понад 150 наукових праць, серед яких 5 монографій. Під його редакцією видано понад 20 томів тематичних наукових збірників.
Нинішнє третє покоління неврологів Київської неврологічної школи академіка Б.М. Маньківського — учні його учнів — плідно продовжують і примножують славні традиції своїх попередників, багатий клінічний і науковий досвід яких є підгрунтям здобутків сучасної неврологічної науки і практики.
Співробітники кафедри нервових хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (2004)
Ім’я Б.М. Маньківського увійшло в історію медицини, занесено в медичну енциклопедію, численні довідники, підручники. Проте кожна ювілейна дата видатного вченого, творця науки, нашого співвітчизника стає нагодою для всіх нас, учнів і послідовників, не лише усвідомити велич внеска Бориса Микитовича у розвиток науки, але й оцінити сучасний етап розвитку неврології.
Продовжувачі славетної династії лікарів Маньківських (справа наліво): син академіка Микита Борисович, внучка Ірина Микитівна, правнук Борис Микитович
