Інфекційний мононуклеоз: принципи медикаментозного лікування

27 березня 2019 о 16:23
75626

Інфекційний мононуклеоз – захворювання, яке розвивається внаслідок первинної інфекції вірусу Епштейна — Барр (ВЕБ). Термін «мононуклеозоподібний синдром» слід застосовувати стосовно захворювань, які клінічно нагадують інфекційний мононуклеоз, проте мають відмінну етіологію (цитомегаловірусна інфекція, гострий ретровірусний синдром).

Типовими клінічними проявами інфекційного мононуклеозу є генералізована чи регіонарна лімфаденопатія, фарингіт і гепатоспленомегалія. Характерними змінами загального аналізу крові при інфекційному мононуклеозі є наявність атипових мононуклеарів (не менше 10%) та лімфоцитоз (не менше 50%).

Для підтвердження діагнозу інфекційного мононуклеозу необхідно застосовувати тести для визначення гетерофільних антитіл, а також серологічний аналіз на виявлення специфічних ВЕБ-антитіл.

У більшості випадків прогноз при інфекційному мононуклеозі цілком сприятливий: повна редукція симптоматики відбувається протягом кількох місяців. Водночас інфекційний мононуклеоз може супроводжуватися розвитком небезпечних для життя ускладнень, зокрема обструкції верхніх дихальних шляхів, розриву селезінки, тяжкої тромбоцитопенії та гемолітичної анемії.

У цій публікації висвітлені сучасні терапевтичні підходи щодо менеджменту інфекційного мононуклеозу залежно від особливостей перебігу захворювання. Матеріал написано на основі статті «Pediatric Mononucleosis and Epstein-Barr Virus Infection Medication» у «Medscape» від 5 грудня 2018 р.

Неускладнений інфекційний мононуклеоз: принципи медикаментозного лікування

Лікування пацієнтів з інфекційним мононуклеозом — симптоматичне, спрямоване на полегшення основних проявів захворювання та на запобігання розвитку ускладнень. Важливе місце посідає адекватна регідратація.

З метою купірування гіпертермічного синдрому, а також зниження інтенсивності міалгії та болю у горлі слід застосовувати нестероїдні протизапальні препарати: парацетамол (10–15 мг/кг маси тіла у дітей та 500–1000 мг у дорослих перорально кожні 4–6 год у разі необхідності) та ібупрофен (5–10 мг/кг у дітей перорально кожні 6–8 год та 200–400 мг — у дорослих перорально кожні 4–6 год за необхідності).

Окрім нестероїдних протизапальних препаратів, у менеджменті інфекційного мононуклеозу сьогодні застосовують такі групи лікарських засобів, як глюкокортикоїди, противірусні препарати та внутрішньовенні імуноглобуліни.

Системні глюкокортикоїди

Системні глюкокортикоїди, зокрема преднізолон, володіють потужною протизапальною дією за рахунок зменшення проникності стінок капілярів та пригнічення активності поліморфноядерних нейтрофілів.

У менеджменті пацієнтів з інфекційним мононуклеозом преднізолон застосовують для запобігання обструкції верхніх дихальних шляхів, зумовленої збільшенням розмірів мигладиків і лімфатичних вузлів. Системні глюкокортикоїди також використовують у лікуванні пацієнтів із гемолітичною анемією і тяжкою тромбоцитопенією — рідкісних, але дуже грізних ускладненнях інфекційного мононуклеозу.

У пацієнтів із загрозою розвитку обструкції верхніх дихальних шляхів преднізолон необхідно застосовувати у таких дозах: 1–2 мг/кг/добу у дітей та 30-60 мг/добу — у дорослих протягом 5–7 днів. У разі тромбоцитопенії преднізолон застосовують у дозі 1–2 мг/кг/добу протягом 2–4 тиж (у дітей — не довше 14 днів).

Противірусні препарати

Доцільність застосування противірусних препаратів у лікуванні пацієнтів з інфекційним мононуклеозом дискусійна. Такі противірусні препарати, як ацикловір, ганцикловір, а також альфа- та гамма-інтерферони продемонстрували ефективність щодо пригнічення реплікації ВЕБ у дослідженнях in vitro.

Плацебо-контрольовані дослідження ацикловіру довели його здатність до тимчасового зменшення поширення ВЕБ в ротоглотку, проте він ніяким чином не впливає на клінічний перебіг захворювання.

Застосування фоскарнет натрію у пацієнтів із тяжким інфекційним мононуклеозом у кількох дослідженнях асоціювалося з покращенням клінічного перебігу захворювання, проте дані щодо ефективності цього противірусного препарату при ВЕБ на сьогодні досить обмежені.

Внутрішньовенні імуноглобуліни

Внутрішньовенні імуноглобуліни здатні модулювати імунну відповідь у присутності аутоантитіл, завдяки чому сьогодні успішно використовуються для лікування пацієнтів з імунною тромбоцитопенією.

Зокрема, внутрішньовенні імуноглобуліни нейтралізують циркулюючі імунні комплекси, знижують активність прозапальних цитокінів, блокують Fc-рецептори макрофагів та сприяють ремієлінізації.

У разі розвитку імунної тромбоцитопенії внутрішньовенний імуноглобулін застосовують у дозі 1 г/кг внутрішньовенно одноразово у дітей та 0,4 г/кг/добу внутрішньовенно протягом 5 днів — у дорослих.

Висновки

Таким чином, лікування пацієнтів з інфекційним мононуклеозом базується на застосуванні препаратів, спрямованих на зменшення вираженості основних симптомів захворювання. У разі неускладненого інфекційного мононуклеозу показані нестероїдні протизапальні препарати й адекватна регідратація.

Показанням до застосування системних глюкокортикоїдів у пацієнтів з інфекційним мононуклеозом є обструкція верхніх дихальних шляхів, а також гемолітична анемія і тяжка тромбоцитопенія. Внутрішньовенні імуноглобуліни успішно застосовують у менеджменті пацієнтів з імунною тромбоцитопенією.

Доцільність застосування противірусних препаратів при інфекційному мононуклеозі на сьогодні є дискутабельним питанням та потребує подальшого вивчення.

Долучайтеся до нас у Viber-спільноті, Telegram-каналі, Instagram, на сторінці Facebook, а також Twitter, щоб першими отримувати найсвіжіші та найактуальніші новини зі світу медицини.

  • Bennett N.J. (2018) Pediatric Mononucleosis and Epstein-Barr Virus Infection Medication. Medscape, Dec. 05.

Козловська Анастасія