Відповідальність за розголошення лікарської таємниці: що треба знати лікарю і пацієнту

Відомості, що становлять лікарську таємницю, можна поділити на два види:

• >
• медичні;
• інформація про особисте і сімейне життя хворого, отримана в процесі виконання медичних обов’язків.

Що каже законодавство?

Згідно зі ст. 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Крім того, ст. 39-1 «Право на таємницю про стан здоров’я» (ЗУ Основи) передбачає заборону вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Варто також наголосити, що згідно зі ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці» Кримінального кодексу (КК), умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років. Об’єктом даного правопорушення є порядок збереження лікарської таємниці.

Предметом правопорушення, відповідно, є інформація про:

• хворобу;
• медичне обстеження;
• огляд та їх результати;
• інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці (інформації для пацієнта). Остання передбачає відомості про стан здоров’я людини, історію її хвороби, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, які лікар зобов’язаний надати на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників, за винятком випадків, коли така повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Суб’єкти правопорушення — медичні працівники та інші особи, у тому числі службові, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків. Для кваліфікації злочину не має значення, була така інформація довірена особі (надана за обліковим документом) чи стала відома за інших обставин (навіть і випадково, але у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків — обов’язків лікаря, адвоката, нотаріуса, вихователя, спеціаліста-психолога тощо).

Розголошення лікарської таємниці виражається в незаконному повідомленні іншій особі (особам) цієї інформації. Вона може передаватися в розмові, у тому числі телефонній, у листах, доповідях, виступах, лекціях, по телебаченню, радіо або в періодичній пресі. Розголошення може мати місце і при наданні можливості стороннім особам ознайомитися з лікарською таємницею. Особа має усвідомлювати, що інформація, яку вона розголошує, є лікарською таємницею, і вона не має права її розголошувати, розуміти протиправність свого діяння і бажати або свідомо допускати її розголошення. Наприклад, якщо особа в розмові повідомляє іншій особі лікарську таємницю, то вона це робить з прямим умислом. Якщо ж два лікарі в розмові між собою обговорюють відомості, які становлять лікарську таємницю, у присутності сторонніх осіб, яким цю інформацію не можна передавати (на вулиці, у громадському транспорті тощо), то вони розголошують лікарську таємницю з непрямим умислом. Це правопорушення слід відрізняти від розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК).

Тяжкими наслідками вчиненого правопорушення можуть визнаватися: самогубство (ст. 120 КК) або спричинення особі тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 121, 122 КК), психічна хвороба тощо. Між тяжкими наслідками і розголошенням медичної таємниці має бути встановлений причинний зв’язок (це об’єктивно існуючий зв’язок між діяннями і наслідками).

Санкція статті передбачає такі види покарання:

• основні:
  • громадські роботи;
  • виправні роботи;
  • обмеження волі;
• додаткові:
  • штраф;
  • позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Варто додати, що згідно зі ст. 286. «Право на таємницю про стан здоров’я» Цивільного кодексу України:

• Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
• Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
• Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у ч. 1 цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.
• Фізична особа може бути зобов’язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Хто має право на інформацію про стан свого здоров’я?

Право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я, має повнолітня фізична особа; батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або фізичних осіб, визначених ч. 2 цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. У разі смерті фізичної особи члени її сім’ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків у суді (ст. 285 Цивільного кодексу України).

Різниця між лікарською таємницею та медичною інформацією

Медична інформація — це свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я. За своїм правовим режимом медична інформація належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом.

Обов’язок надання медичної інформації (ст. 39 ЗУ Основи)

• Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.
• Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.
• Медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.
• Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених ч. 2 цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами.
• У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків у суді.

Взаємна обізнаність наречених про стан здоров’я

Згідно з ч. 4 ст. 30 Сімейного кодексу України результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим.

Коли лікар має право розголошувати лікарську таємницю?

Законодавчо встановлено випадки, які надають лікареві право розголошувати інформацію про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника.

1. Законом України «Про психіатричну допомогу» визначено право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги. Таке право має сама особа чи її законний представник. За усвідомленою письмовою згодою особи або її законного представника відомості про стан психічного здоров’я цієї особи та надання їй послуг можуть передаватися іншим особам, однак лише для проведення обстеження та лікування чи захисту її прав і законних інтересів, для здійснення наукових досліджень, публікацій в науковій літературі, використання у навчальному процесі.

Крім того, допускається передача відомостей без згоди особи або без згоди її законного представника у випадках:

• організації надання особі із тяжким психічним розладом психіатричної допомоги;
• провадження досудового розслідування, складання досудової доповіді щодо обвинувачених або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора, суду та представника уповноваженого органу з питань пробації.

У листку непрацездатності, який видається особі із психічним розладом, діагноз психічного розладу вписується за згодою цієї особи, а у разі її незгоди — лише причина непрацездатності (захворювання, травма або інша причина).

Забороняється без письмової згоди особи, її законного представника та лікаря-психіатра, який надає психіатричну допомогу, публічно демонструвати особу із психічним розладом, фотографувати її чи робити кінозйомку, відеозапис, звукозапис та прослуховувати співбесіди особи з медичними працівниками чи іншими фахівцями при наданні їй психіатричної допомоги.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей.

2. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам) дозволяється, якщо:

• людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням;
• людина, яка живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не опритомніє та не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду.

3. У випадках, передбачених Законом України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», особі, яка добровільно звернулася до наркологічного закладу для проходження курсу лікування, забезпечується, на її прохання, анонімність лікування. Відомості про таке лікування можуть бути надані лише правоохоронним органам у разі притягнення цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності (ч. 5 ст. 14).

4. У випадках, передбачених Законом України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», у разі звільнення хворого на туберкульоз з місць позбавлення волі (арештного дому) установа виконання покарань, в якій такий хворий відбував покарання, інформує його про стан здоров’я та необхідність продовження лікування за обраним місцем проживання чи перебування, а також повідомляє про клінічну та диспансерну категорію його захворювання відповідний протитуберкульозний заклад (ч. 2 ст. 18).

З метою забезпечення реєстрації випадку захворювання на туберкульоз, організації належного медичного обстеження хворого на туберкульоз, його лікування та здійснення відповідних протиепідемічних заходів медичний працівник, який виявив захворювання на туберкульоз, зобов’язаний повідомити про це головному державному санітарному лікарю відповідної адміністративної території та районному/міському фтизіатру за місцем виявлення випадку хвороби. Форма зазначеного повідомлення та порядок його подання затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я (п. 8 ч. 3 ст. 9).

Обов’язковими умовами проведення протитуберкульозного лікування є надання письмової інформованої згоди хворого (пацієнта) або його законного представника чи піклувальника на проведення лікування та його письмове попередження про необхідність і умови дотримання протиепідемічного режиму (ч. 2 ст. 10).

У разі якщо хворі на заразні форми туберкульозу, у тому числі під час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепідемічний режим, що ставить під загрозу зараження туберкульозом інших осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення таких хворих.

Заява про примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду представником протитуберкульозного закладу, що здійснює відповідне лікування цього хворого, протягом 24 годин з моменту виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму. До заяви додається мотивований висновок лікаря, який здійснює або має здійснювати лікування цього хворого, про необхідність відповідно примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу чи продовження строку примусової госпіталізації (ч. 1, 2 ст. 11).

Інформація стосовно хворих на туберкульоз може вноситися до відповідного реєстру. Збір, використання та поширення такої інформації здійснюється з дотриманням вимог закону щодо захисту інформації про фізичну особу (персональних даних) у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я. Ведення іншої облікової документації стосовно хворих на туберкульоз здійснюється з дотриманням вимог Закону «Про захист персональних даних» (ч. 2 ст. 16).

Гарантії таємниці лікаря

Гарантією збереження лікарської таємниці є те, що лікарі та інші медичні працівники не можуть бути допитані як свідки ні в цивільному, ні в кримінальному процесі щодо відомостей, що становлять лікарську таємницю (ч. 1, ст. 70 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК), ч. 2 ст. 6.5 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України).

• Не можуть бути допитані як свідки особи згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди (п. 5 ч. 1, ст. 70 ЦПК України).
• Крім того, свідками не можуть виступати медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи — про відомості, які становлять лікарську таємницю (п. 4. ч. 2 ст. 65 КПК України).
• Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (ст. 78 ЗУ Основи).

Лікар зобов’язаний надати інформацію, якщо слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, якщо сторона кримінального провадження у своєму клопотанні доведе наявність достатніх підстав вважати, що ці речі або документи:

• перебувають або можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи;
• самі по собі або в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження, у зв’язку з яким подається клопотання, мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні;
• не становлять собою або не включають речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю (ч. 5, 6 ст. 163 КПК України).

У яких випадках може відбуватися розголошення лікарської таємниці?

Якщо повідомлення органам досудового розслідування чи суду відомостей, які становлять лікарську таємницю, може здебільшого мати головне значення для правильного вирішення кримінального провадження.

До таких випадків належать:

• справи про зараження венеричною хворобою (час звернення до лікарів, виявлені статеві зв’язки, діагноз);
• справи, у яких виникла необхідність вирішити питання про осудність обвинуваченого або психічну здатність свідків і потерпілих давати показання (перебування особи на обліку в психіатричному диспансері, діагноз, відомості про хворого, зафіксовані в історії хвороби);
• справи про вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування (коли і за яких обставин зверталися потерпілі до лікаря, які тілесні ушкодження і сліди було виявлено тощо) та ін.

Останню групу інформації можна отримати як від самого хворого, так і під час надання медичної допомоги в його помешканні, через що вона й набуває особистісного характеру.

Важливо наголосити, що згідно зі спільним наказом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства внутрішніх справ України від 06.07.2016 р. № 612/679 «Про порядок обліку фактів звернення та доставлення до закладів охорони здоров’я осіб у зв’язку із заподіянням їм тілесних ушкоджень кримінального характеру та інформування про такі випадки органів і підрозділів поліції» та відповідно до КПК України, п. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію», підп. 7 п. 4 Положення про Національну поліцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р. № 877, п. 8 Положення про Міністерство охорони здоров’я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 267, п. 9 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р. № 878, та з метою приведення нормативно-правових актів у сфері діяльності Національної поліції у відповідність до вимог чинного законодавства, забезпечення повноти обліку фактів звернення та доставлення до закладу охорони здоров’я осіб у зв’язку із заподіянням їм тілесних ушкоджень кримінального характеру та інформування про такі випадки органів і підрозділів поліції для вжиття заходів з перевірки обставин їх отримання керівник закладу охорони здоров’я має забезпечувати:

• повноту обліку фактів звернення та доставлення до закладів охорони здоров’я осіб у зв’язку із заподіянням їм тілесних ушкоджень кримінального характеру;
• невідкладне інформування органів і підрозділів поліції про всі факти звернення та доставлення до закладів охорони здоров’я осіб у зв’язку із заподіянням їм тілесних ушкоджень кримінального характеру (вогнепальних, колотих, різаних, рубаних, забитих поранень), а також визначити працівників, відповідальних за цю роботу.

Медичний працівник, який володіє лікарською таємницею, може повідомити про неї на вимогу органів досудового розслідування і суду лише за наявності певних юридичних та фактичних підстав.

Юридичними підставами є такі:

• факт порушення кримінального провадження;
• протокол, складений слідчим, прокурором під час огляду медичної документації, що містить лікарську таємницю (історія хвороби, амбулаторні картки тощо).

Фактичні підстави такі:

• медичні відомості, яких вимагають, мають стосуватися предмета доказування у кримінальному провадженні (наприклад, у провадженні про розбій не можна цікавитися інтимними стосунками в родині обвинуваченого);
• відомості за своїм характером мають бути такими, що їх неповідомлення компетентним органам може поставити під загрозу досягнення цілей кримінального судочинства;
• відомості про осіб, які не є підозрюваними й обвинуваченими, можна повідомляти лише за наявності небезпеки поширення інфекційного захворювання або при ясно вираженій згоді зацікавленої особи на їх розголос.

Недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування (ст. 222. КПК)

• Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
• Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі дані досудового розслідування, у зв’язку з участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

Важливо наголосити, що 27 вересня 2009 р. Всеукраїнським з’їздом лікарських організацій та X З’їздом Всеукраїнського лікарського товариства прийнято та підписано Етичний кодекс лікаря України, де у п. 3.6 зазначено, що медична інформація про пацієнта може бути розголошена: у разі письмової згоди самого пацієнта; у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідемслужби; якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров’ю і життю пацієнтів і/або інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання); у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною. Демонстрація хворого можлива тільки за його згоди, його батьків або опікунів. Таким чином, зазначені положення Етичного кодексу лікаря України не зовсім збігаються із вищезазначеними нормами законодавства щодо розголошення лікарської таємниці без згоди пацієнта чи його законного представника.

Підсумки

Отже, варто констатувати той факт, що законодавство України закріпило велику кількість норм прямої дії, які свідчать, що право пацієнта захищається, і у разі його звернення до закладу охорони здоров’я ніхто не може розголошувати відомості про стан його здоров’я, крім встановлених законами України випадків. Особи, які, крім лікаря, користуються правом доступу до медичної інформації, зобов’язані зберігати в таємниці всі отримані про пацієнта відомості. У процесі наукових досліджень, навчання студентів і підвищення кваліфікації лікарів також слід дотримуватися лікарської таємниці.

Сергій Вахненко