Чи є особа, яка підписує декларацію, пацієнтом?
Проаналізувавши ст. 202 Цивільного кодексу (ЦК) України, Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» і Наказ № 503, доходимо низки висновків щодо правової суті декларації:
1) це односторонній правочин, який створює обов’язки не лише для особи, яка його вчинила, тобто фізичної особи, а й для інших осіб, тобто зокрема для надавача медичних послуг, Національної служби здоров’я України. Проте всупереч ст. 202 ЦК України таке покладення обов’язку здійснюється на підставі підзаконного акта, а не закону (п. 1 ч. 3 р. ІІІ Наказу № 503);
2) декларація є передумовою виникнення нового правовідношення з іншої підстави — договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій;
3) видається, що одна сторона в декларації зазначена неправильно, а саме як пацієнт. Відповідно до ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи), пацієнт — фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та/чи якій надається така допомога. Декларація не породжує правовідносин у сфері надання медичної допомоги, фізична особа, яка звертається до надавача медичних послуг, робить це не з метою отримання медичної допомоги, відтак, позначення сторони одностороннього правочину як пацієнта неправильно. Аналогічно неправильно сформульовано норму ч. 2 ст. 9 цього Закону. Фізична особа стане пацієнтом лише за умови звернення, наприклад, за наданням первинної медичної допомоги до надавача медичних послуг;
4) декларація має подвійне юридичне значення: а) засвідчує реалізацію права на вільний вибір лікаря (хоча фізична особа ще не є пацієнтом); б) є юридичним фактом, що підтверджує виникнення у фізичної особи статусу третьої особи за договором про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій.
Право на захист персональних даних
У рамках досліджуваних правовідносин вважаємо за доцільне звернути увагу на змістовий недолік декларації у контексті п. 5 «Збір і обробка персональних даних». Дисонуючими видаються такі положення:
1) згідно з п. 6 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних», обробка персональних даних, зокрема медичних, здійснюється відповідно до закону з метою функціонування електронної системи охорони здоров’я нормативно встановленим колом суб’єктів, отже, згоди на таку не потрібно. Дивним видається те, що нормотворець у п. 5 Декларації мотивує свою позицію через ту ж норму закону, але з іншим праворозумінням;
2) відповідно до Закону України «Про захист персональних даних», з метою виконання подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 2 червня 2014 р. № 1-1014/14-105, МОЗ України було скасовано форму «Інформована добровільна згода пацієнта на обробку персональних даних» (Наказ від 8 серпня 2014 р. № 549) та зазначено, що персональні дані, які містяться у формах первинної облікової документації, затверджених Наказом МОЗ України від 14 лютого 2012 р. № 110, обробляються відповідно до вимог Закону України «Про захист персональних даних». Отож, постає логічне питання, чому МОЗ України знову вводить згоду на обробку персональних даних, правда фрагментарно, лише для укладення декларації. Цей рудимент, як видається, плавно перейшов з Наказу МОЗ «Про затвердження Порядку вибору та зміни лікаря первинної медичної (медико-санітарної) допомоги та форм первинної облікової документації» від 4 листопада 2011 р. № 756, який втратив чинність 19 березня 2018 р. (перед заповненням Реєстраційної форми особа має ознайомитись з інформаційним листком для пацієнта, що наведений у Реєстраційній формі, та надати письмову згоду на збір і обробку персональних даних, оформлену відповідно до вимог Закону України «Про захист персональних даних»). На підтвердження позиції: у п. 5 Наказу № 756 йдеться про згоду на збір і обробку персональних даних, як і в п. 5 Декларації — «Збір і обробка персональних даних». До наказу МОЗ № 756 зміни не вносились, пілотний проект реформи завершився 31 грудня 2014 р. із втратою чинності Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві», відтак, і нормативних оновлень у тексті наказу не було;
3) слід відзначити, що згода на обробку даних, як видається, має пролонгований ефект, адже, підписавши декларацію, фізична особа надала згоду на доступ до персональних даних: а) лікарю, який надає первинну медичну допомогу; б) лікарям, які надаватимуть медичну допомогу, як видається, у майбутньому і невизначеному колу суб’єктів зі встановленням меж: необхідність пов’язана з наданням медичної допомоги пацієнту. Вважаємо таку модель невиправданою і такою, що може слугувати порушенню прав людини, зокрема права на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК України, ст. 39-1, 40 Основ). При відновленні моделі згоди на обробку персональних даних слід внести зміни до Закону України «Про захист персональних даних» та повернути нормативну форму такої згоди. Не може згода фізичної особи, яка ще не пацієнт, покрити волевиявлення пацієнта щодо майбутніх інформаційних правовідносин, які виникатимуть у зв’язку з наданням медичної допомоги. Це право тісно пов’язано з вільним вибором лікаря. Вибираючи лікаря, пацієнт довіряє йому й обробку персональних даних (як при первинній медичній допомозі), проте, наприклад на вторинній ланці, вибір нормативно обмежений призначенням лікаря для надання допомоги. Визначений лікар не завжди може корелювати з бажанням пацієнта, зокрема в аспекті згоди на обробку його даних;
4) дивним видається внутрішній дисонанс Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», у ст. 7 якого зазначено, що обробка персональних даних пацієнтів здійснюється з дотриманням вимог Закону України «Про захист персональних даних», а вже у ст. 11 цього ж Закону передбачено, що доступ до даних про пацієнта, що містяться в електронній системі охорони здоров’я, можливий лише в разі отримання згоди такого пацієнта (його законного представника). Постає питання до законодавця, що робити при правореалізації та правозастосуванні: якщо згоди пацієнта (його законного представника) не потрібно за Законом України «Про захист персональних даних», а за Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» така згода необхідна. Як видається, для цих правовідносин спеціальним буде саме Закон України «Про захист персональних даних», отож, і алгоритм дій має бути саме на підставі цього акта;
5) привертає увагу ще два «казуси» Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»: а) відповідно до ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних», обробка персональних даних включає збирання, отож, некоректно у ст. 7 досліджуваного Закону, як і в п. 5 Декларації, вказувати про отримання чи збір поряд з обробкою; б) відповідно до Наказу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про затвердження документів у сфері захисту персональних даних» від 8 січня 2014 р. № 1/02-14, одним із видів персональних даних є персональні дані про стан здоров’я (медичні дані), відтак, розмежування у ст. 7 аналізованого Закону на персональні дані та іншу інформацію про пацієнтів (у тому числі інформації про стан здоров’я, діагноз, відомостей, одержаних під час медичного обстеження пацієнтів) є некоректним.
Ірина Сенюта — кандидат юридичних наук, доцент,
голова Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики
Національної асоціації адвокатів України,
керуючий партнер Адвокатського об’єднання «МедЛекс»,
завідувач кафедри медичного права
Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького,
національний представник Європейської асоціації медичного права (EAHL) в Україні
